Рішення від 29 червня 2026 р. у справі №494/1125/26 — Березівський районний суд Одеської області

Березівський районний суд Одеської області

30.06.2026

Справа № 494/1125/26

Провадження № 2/494/862/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року м. Березівка

Березівський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Панчишина А.Ю.,

при секретарі Станілевич А.В.,

за участю представника відповідача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні Березівського районного суду Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно отриманих аліментів на утримання дитини, -

ВСТАНОВИВ:

14 травня 2026 року до Березівського районного суду Одеської області надійшла позовна заяваОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно отриманих аліментів на утримання дитини. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.0452026 року, вказана справа передана до розгляду судді Березівського районного суду Одеської області Панчишина А.Ю.

ОСОБА_3 , звернувшись з цим позовом до суду, посилався на те, що 11.09.2012 року між ним та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 від шлюбу у сторін народилась донька – ОСОБА_5 .

27.02.2018 року рішенням Березівського районного суду Одеської області по справі №494/1048/17 шлюб між сторонами було розірвано та стягнуто з позивача на користь відповідачки на утримання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , аліменти в розмірі частини з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову до досягнення дитиною повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В провадженні Київського районного суду м. Одеси перебувала справа № 947/22438/24 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного сумісного майна, набутого під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

15.09.2025 року було винесено Рішення, яке набрало законної сили 30.01.2026 року.

В цьому Рішенні суду було встановлений факт спільного проживання однією родиною ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та їхньої доньки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 в період з жовтня 2018 року по 07.04.2024 року.

В позовній заяві від 16.07.2024 року по цій справі, стягувача за виконавчим провадженням, - ОСОБА_4 стверджувалось, що в жовтні 2018 року - сторони помирились та почали проживати разом у квартирі ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .

Та лише 07.04.2024 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 остаточно припинили проживати разом та ОСОБА_4 разом з донькою переїхали у квартиру куми за адресою: АДРЕСА_2 .» - арк. 2, 3 позовної заяви.

Також ці факти підтверджуються у відповіді на відзив 29.10.2024 року- арк. 7 Відповіді на відзив.

Окремим доказом, який особливо заслуговую на увагу та підтверджує проживання однією родиною сторонами, на думку позивача та його представника, є Акт, посвідчений Головою Правління ОСББ «Вільямса 60/2» від 18.06.2024 року, який був доданий до позовної заяви та в якому йшлося про те, що сторони у вказаний період «проживали спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу, були пов`язані спільним побутом, у них був єдиний бюджет, разом вели спільне господарство, мали спільні витрати та купували майно, мали взаємні права та обов`язки».

Факт періоду сумісного проживання однією сім`єю в ході судового провадження був встановлений та сторонами по справі не заперечувався.

Наведені дані мають безпосереднє відношення до коректності нарахування аліментів з позивача, адже у вказаній період ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживали однією сім`єю. Боржник сумлінно виконував обов`язки по утриманню сім`ї та дитини, а тому у позивача відсутній обов`язок сплачувати аліменти за цей період - з жовтня 2018 року по 07.04.2024 року.

В провадженні Київського відділу ДВС у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), старший державний виконавець Назарова В.В. перебувало виконавче провадження №77606955 щодо стягнення з ОСОБА_3 (РНОКПП - НОМЕР_1 ) аліментів у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу)щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову до досягнення дитиною повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_3 на підставі виконавчого листу № 494/1048/17 від 27.02.2018р.

Позивач отримав постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника виконавче провадження №77606955 від 25/04/2025 року з розрахунком до сплатити 291992,51 грн., а також розрахунок заборгованості з липня 2019 року по березень 2025 року.

Позивач вважав цю суму спірною, оскільки в провадженні Київського районного суду м. Одеси знаходиться справа №947/22438/24 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного сумісного майна, набутого під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Але з урахуванням недопущення настання негативних наслідків, що можуть значно погіршить становище Боржника, як від ухиляння від сплати аліментів, накладення тимчасових обмежень, внесення в реєстр боржників тощо. Позивач сплатив кошти в розмірі 291992,31 гри., про що було повідомлено Київського відділу ДВС у м. Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) листом від 28.04.2025 року та підтверджується платіжними дорученнями від 13.05.2025 року, 27.05.2025 року та 13.06.2025 року.

Як установлено Рішенням Київського районного суду м. Одеси по справі № 947/22438/24, проживали однією родиною ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та їхня донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з жовтня 2018 року по ІНФОРМАЦІЯ_4 .

А оскільки донька - ОСОБА_5 проживала разом із батьком ОСОБА_3 , а відтак в нього відсутній був обов' язок сплачувати аліменти на користь матері ОСОБА_4 на утримання дитини за вказаний період.

Ця обставина є встановленою у день набрання законноїсили рішення Київського районного суду м. Одеси по справі № 947/22438/24.

Отже, встановлення факту проживання малолітньої доньки разом із батьком та матір`ю - однією родиною надає позивачу право вимагати стягнення безпідставно сплачених аліментів на утримання дитини з липня 2019 року по березень 2024 року.

Тобто на думку позивача, в період з липня 2019 року по березень 2025 року за який він був вимушений надмірно сплатити кошти в розмірі 222 328,64 грн. Відповідач по справі необґрунтовано отримала, що призвело до порушення його прав та інтересів.

На підставі викладеного, представник позивача просить стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 222 328,64 грн. безпідставно отриманих аліментів на утримання дитини та витрати зі сплати судового збору в сумі 2 233 грн.

Ухвалою суду від 02.06.2026 року відкрито провадження та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.

15.06.2026 року від представника відповідача – адвоката Чумаченка С.О. надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого ОСОБА_4 просила відмовити у задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих аліментів на утримання дитини у розмірі 222 328,64 грн.

Відповідачка вважає, що позов є необґрунтованим, заявленим із неправильним способом захисту та таким, що фактично спрямований на повернення аліментів, які були сплачені на виконання чинного судового рішення і в межах виконавчого провадження.

Свої заперечення на позовну заяву відповідачка мотивує тим, що позивач не довів наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_4 222 328,64 грн як безпідставно отриманих аліментів.

Спірні кошти були сплачені у межах виконавчого провадження за чинним судовим рішенням про стягнення аліментів. Розрахунок заборгованості був здійснений державним виконавцем. Незгода Позивача з таким розрахунком мала вирішуватися шляхом його оскарження у встановленому законом порядку, а не шляхом позову до матері дитини про повернення аліментів.

Факт спільного проживання сторін однією сім`єю у період з жовтня 2018 року по 07.04.2024 року не припиняв автоматично чинне рішення суду про стягнення аліментів, не звільняв Позивача від обов`язку виконувати таке рішення, не доводить наявності переплати та не свідчить про недобросовісність відповідачки.

Аліменти є власністю дитини, а не матері. Вимога про їх повернення за відсутності доведеної рахункової помилки та недобросовісності набувача суперечить положенням статей 179 СК України, 1215 ЦК України та принципу найкращого забезпечення інтересів дитини.

Рішення Київського районного суду м. Одеси у справі №947/22438/24, на яке посилається позивач, було ухвалене 15.09.2025 року та, як зазначає сам позивач, набрало законної сили 30.01.2026 року. Тобто на момент винесення державним виконавцем постанови від 25.04.2025 року, подання заяви до ДВС від 29.04.2025 року та здійснення платежів у травні-червні 2025 року такого рішення, яке набрало законної сили, ще не існувало.

Особливе значення має те, що станом на дату винесення постанови державного виконавця від 25.04.2025 року, а також станом на дату здійснення позивачем платежів у травні-червні 2025 року, рішення Київського районного суду м. Одеси у справі №947/22438/24 ще не було ухвалене та не набрало законної сили. Тобто на момент визначення державним виконавцем заборгованості не існувало судового рішення, яке могло б мати преюдиційне значення щодо факту спільного проживання сторін у період з жовтня 2018 року по 07.04.2024 року.

Отже, на момент сплати коштів існувала чинна та належна правова підстава для їх стягнення як аліментів: судове рішення, виконавчий лист, відкрите виконавче провадження та постанова державного виконавця. Подальше ухвалення судового рішення у справі №947/22438/24 про встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю не має наслідком зникнення правової підстави для отримання відповідачкою аліментів у минулому періоді та не створює ретроактивного обов`язку повернути кошти, отримані на утримання дитини.

Подальше встановлення судом факту спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу саме по собі не скасовує рішення про стягнення аліментів, не припиняє його дію за минулий період, не встановлює наявність переплати, не доводить недобросовісність відповідачки та не створює для неї обов`язку повернути кошти, отримані на утримання дитини.

Відповідачка не заперечує, що у справі № 947/22438/24 судом було встановлено факт спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_3 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з жовтня 2018 року по ІНФОРМАЦІЯ_4 . Водночас позивач помилково ототожнює преюдиційний факт спільного проживання з правовим висновком про відсутність аліментного обов`язку, безпідставність отримання аліментів та наявність у відповідачки обов`язку повернути кошти.

Предметом розгляду справи №947/22438/24 був поділ спільного сумісного майна, набутого під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а не питання правильності нарахування аліментів, законності розрахунку заборгованості державним виконавцем, припинення аліментного обов`язку чи повернення аліментів.

Посилання Позивача на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.04.2018 року у справі N° 753/11000/14-ц не спростовує цієї позиції. Навпаки, у зазначеній постанові Верховний Суд підкреслив. що преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом та знайшли відображення у мотивувальній частині судового акта. Отже, позивач не має права розширювати преюдиційне значення рішення у справі про поділ майна на питання, які в тій справі не вирішувалися. Сам по собі факт спільного проживання батьків з дитиною не свідчить про припинення чинного судового рішення про стягнення аліментів, не скасовує виконавчий лист, не змінює розмір аліментних зобов`язань та не доводить наявності переплати.

Позивач помилково вважає, що встановлення факту спільного проживання сторін однією сім`єю автоматично означає відсутність у нього обов`язку оплачувати аліменти за минулий період.

Аліментний обов`язок у цій оправі виник не з факту окремого проживання сторін, а з чинного рішення Березівського районного суду Одеської області від 27.02.2018 року, яке підлягає обов`язковому виконанню до його зміни, припинення або скасування у встановленому законом порядку.

Наведена судова практика Верховного Суду підтверджує, що позовні вимоги ОСОБА_3 є необґрунтованими з кількох самостійних підстав: вимоги про повернення безпідставно набутих коштів не застосовуються до аліментів як до спеціального виду платежів, спрямованих на утримання дитини; аліменти є власністю дитини, а не особистим майном матері; добросовісність набувача аліментів та правильність розрахунків презюмуються, а тягар доказування рахункової помилки або недобросовісності покладається на платника; кошти, сплачені на виконання чинного судового рішення і виконавчого документа, не можуть вважатися безпідставно набутими лише через подальшу незгоду боржника з розрахунком державного виконавця; незгода із розрахунком заборгованості за аліментами має вирішуватися через оскарження такого розрахунку або відповідні заяви у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» та ЦПК України; сам по собі факт спільного проживання сторін однією сім`єю не доводить припинення аліментного обов`язку, не підтверджує переплату і не створює обов`язку Відповідачки повернути кошти.

17.06.2026 року від представника позивача – адвоката Бови П.С. надійшла відповідь на відзив, згідно якої представник позивача просить позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_4 задовольнити у повному обсязі.

Представник позивача зазначає, що у відповіді на позовну заяву представник відповідачки не зазначає, можливо навмисне, що підставою для винесення старшим державним виконавцем Назаровою В.В. постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника 25.04.2025 року слугувала заява відповідачки від 19.03.2025 року про примусове виконання виконавчого листа по стягненню аліментів. Тобто ініціатива щодо примусового стягнення аліментів була виключно з боку відповідачки, незважаючи на те, що в період з жовтня 2018 року по 07.04.2024 року позивач та відповідач проживали однією сім`єю. Позивач сумлінно виконував обов`язки по утриманню сім`ї та дитини, забезпечував життєдіяльність та розвиток дитини.

Та лише через рік з моменту окремого проживання та подальшого пред`явлення позову про поділ майна відповідачка звернулась до виконавчої служби з вимогою про примусове стягнення т.з. аліментів за весь цей період.

Таким чином, на думку позивача кошти, які були отримані відповідачкою з липня 2019 року по березень 2024 (початок окремого проживання - та з`явлення обов`язку сплачувати саме аліменти) за своєю суттю не є аліментами у буквальному розумінні - то є надмірно отримані кошті, які відповідачка, зловживаючи своїми правами, примусового стягнула на свою користь. З приводу наведених доводів застосування преюдіційності представник позивача зазначає, що вимоги щодо поділу майна є похідними та знаходяться в цілковитій залежності від встановлення факту та термінів спільного проживання однією родиною, так само як і встановлення обов`язку сплачувати аліменти за цей час спільного проживання.

З урахуванням предмета цього спору (звільнення від сплати аліментів/ припинення стягнення аліментів на утримання дитини), однією з обставин, яка підлягає доказуванню у справі, є те, з ким саме з батьків проживає дитина на час вирішення спору судом та ухвалення рішення у справі, зокрема з одержувачем аліментів чи з їх платником.

Оскільки донька - ОСОБА_5 проживала разом із батьком ОСОБА_3 , а відтак в нього відсутній був обов`язок сплачувати аліменти на користь матері ОСОБА_4 на утримання дитини за вказаний період - з липня 2019 року по березень 2024 року за який він був вимушений надмірно сплатити кошти в розмірі 222 328,64 грн. на користь Відповідачки.

В судове засідання позивач та його представник не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомили.

Представник відповідача у судовому засіданні надав пояснення на підтримку поданого відзиву.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши і проаналізувавши докази по справі, заслухавши думку учасника справи, судом встановлено наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно до ч. 1. 2 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст.ст. 76-80 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Докази повинні відповідати ознакам належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність – достатності.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Як встановлено судом та доведено матеріалами справи, з 11.09.2012 року по 27.02.2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі. Від спільного проживання мають неповнолітню дочку – ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Березівського районного суду Одеської області від 27.02.2018 року шлюб між сторонами було розірвано та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 на утримання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 аліменти у розмірі частини з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з дня пред`явлення позову до досягнення дитиною повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_3 .

27 лютого 2018 року на підставі виконавчого листа №494/1048/17 старшим державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) було відкрито виконавче провадження №77606955.

Згідно копії акту від 18.06.2024 року, засвідченого головою правління ОСББ «Вільямса 60/2» вбачається, що в період з жовтня 2018 року по 07.04.2024 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

25 квітня 2025 року старшим державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) у виконавчому провадженні №77606955 було винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника, так як було встановлено що боржник отримує дохід в ТОВ «Тойсмен» за адресою: вул. Мельницька, буд. 24А, кабінет 204, м. Одеса.

Згідно копії розрахунку заборгованості зі сплати аліментів у ВП №77606955 станом на 25.04.2025 року, сума заборгованості зі сплати аліментів складала 291 992,51 грн.

28.04.2025 року від представника ОСОБА_3 – адвоката Бови П.С. на адресу Київського відділу ДВС у м. Одесі ПМУ МЮ (м. Одеса) надійшла заява, якою було повідомлено, що «з урахуванням недопущення настання негативних наслідків, що можуть значно погіршить становище боржника, як от ухиляння від сплати аліментів, накладення тимчасових обмежень, внесення в реєстр боржників тощо, Боржник повідомляє про готовність почати сплачувати суму боргу (спірну) в порядку і строки, передбачені ст. 19 ЗУ «Про виконавче провадження» до моменту набрання законної сили судового рішення про зміну розміру аліментів».

Відповідно до копії платіжної інструкції АТ КБ ПРИВАТБАНК №0.0.4365367232.1 від 13.05.2025 року позивачем ОСОБА_3 на рахунок Київського ВДВС ПМУМЮ (м. Одеса) було внесено суму заборгованості у розмірі 45 000 грн. (призначення платежу: сплата за ВП №77606955). Згідно копії платіжної інструкції АТ КБ ПРИВАТБАНК №0.0.4387734439.1 від 27.05.2025 року позивачем ОСОБА_3 на рахунок Київського ВДВС ПМУМЮ (м. Одеса) було внесено суму заборгованості у розмірі 149 500 000 грн. (призначення платежу: сплата за ВП №77606955).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15.09.2025 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного сумісного майна, набутого під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу було задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 65,3 кв.м, житловою площею 38,6 кв.м.

Залишено за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_3 , загальною площею 65,3 кв.м, житловою площею 38,6 кв.м.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частки транспортного засобу марки «Nissan» модель «Rogue», 2015 року випуску номер кузову НОМЕР_2 .

Залишеноза ОСОБА_3 право власності на 1/2 частки транспортного засобу марки «Nissan» модель «Rogue», 2015 року випуску номер кузову НОМЕР_2 .

Визнаноза ОСОБА_4 право власності на 1/2 частки транспортного засобу марки «Ford» модель «Fiesta», 2017 року випуску номер кузову НОМЕР_3 .

Залишено за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частки транспортного засобу марки «Ford» модель «Fiesta», 2017 року випуску номер кузову НОМЕР_3 .

Таким чином, предметом розгляду справи №947/22438/24 був поділ спільного сумісного майна, набутого під час проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, а не питання правильності нарахування аліментів, законності розрахунку заборгованості державним виконавцем, припинення аліментного обов`язку чи повернення аліментів, як стверджує позивач.

Як вбачається з рішення Київського районного суду м. Одеси від 15.09.2025 року вимога про встановлення факту проживання малолітньої доньки разом із батьком та матір`ю предметом судового розгляду не була, а тому не вважається станом на теперішній день преюдиційно встановленим фактом, який не підлягає доказуванню.

Крім того, станом на дату винесення постанови державного виконавця від 25.04.2025 року, а також станом на дату здійснення ОСОБА_3 платежів у травні 2025 року, рішення Київського районного суду м. Одеси у справі №947/22438/24 ще не було ухвалене, тобто на момент визначення державним виконавцем заборгованості не існувало судового рішення, яке могло б мати преюдиційне значення щодо факту спільного проживання сторін у період з жовтня 2018 року по 07.04.2024 року.

Преюдиційним у цій справі може бути лише сам факт спільного проживання сторін однією сім`єю у відповідний період, обставини щодо утримання ОСОБА_3 дочки, нецільового використання аліментів, помилковості розрахунку державного виконавця, недобросовісності відповідачки або безпідставного набуття коштів не були предметом доказування у вищевказаній справі, судом не досліджувалися та не встановлювалися.

За положеннями ч. 2 ст.12, ч. 1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (ч. 5 ст. 124 Конституції України, ч. 1 ст. 18 ЦПК України).

Згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553 / 99 «Совтрансавто - Холдинг» проти України», а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою 28342 / 95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь - якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Вказаного висновку дійшов також Верховний Суд в постанові від 09.06.2022 р. у справі № 520/9588/16-ц.

Згідно з частиною другою статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно з ч.ч.2, 3 ст. 181 СК України за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Відповідно до п. 17 Постанови №3 Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» право на звернення до суду із заявою про стягнення аліментів і, відповідно, право на отримання аліментів має той з батьків, з ким проживає дитина.

Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом (ч. 1 ст. 183 СК України).

Згідно з вимогами ст. 179 Сімейного кодексу України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її утримання. Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 4 статті 273 ЦПК України якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред`явлення позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

З аналізу вказаних норм Сімейного кодексу України вбачається, що право на отримання аліментів на утримання дитини має той із батьків, з ким проживає дитина.

Частиною першою статті 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Правовий аналіз статті 1212 ЦК України і цього інституту цивільного законодавства вказує на те, що правова природа інституту безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15-ц (провадження № 14-445цс18) зроблено такі правові висновки щодо застосування статті 1212 ЦК України. Зобов`язання з повернення безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна. Зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави - це таке правовідношення, в силу якого одна сторона (набувач), яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої сторони (потерпілого) без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Згідно з пунктом першим частини першої статті 1215 ЦК України, не підлягає поверненню безпідставно набуті заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

Аналіз ст. 1215 ЦК України свідчить, що законодавцем передбачені два виключення із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки зі сторони особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності зі сторони набувача виплати. При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних сум. Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі №382/1728/18 (провадження №61-9514св19).

Категорія добросовісності визначається через етичні та моральні категорії. Категорія «добросовісність» закріплена в документах міжнародної уніфікації права: добросовісність здійснення прав і виконання обов`язків проголошується принципом міжнародного договірного права.

ЦК України закріплює презумпцію добросовісності і розумності дій особи, яка здійснює власне право (частина п`ята статті 12 ЦК України). Ця презумпція діє, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Добросовісне здійснення особою свого цивільного права передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо. Добросовісність здійснення цивільного права завжди проявляється в такій поведінці особи-носія такого права, яка знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов`язків може призвести до негативних наслідків, не вжила доступних їй заходів для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків.

Згідно зі статтею 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Судом встановлено, що аліментні виплати позивач здійснив в межах відкритого виконавчого провадження з примусового виконання судового рішення Березівського районного суду Одеської області від 27.02.2018 року, яке ним не оскаржувалося, а отже відсутні правові підстави для можливості повернення цих коштів платнику аліментів. Також, ОСОБА_3 не було оскаржено неправомірні дії державного виконавця, зокрема, розрахунок заборгованості зі сплати аліментів станом на 25.04.2025 року, складений старшим державним виконавцем Київського ВДВС у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). А навпаки, «з метою недопущення настання негативних наслідків, що можуть значно погіршить становище боржника, як от ухилення від сплати аліментів» ОСОБА_3 повідомив виконавчій службі про готовність сплачувати суму боргу (спірну) в порядку та строки, передбачені ст. 19 ЗУ «Про виконавче провадження».

Отже, ОСОБА_3 фактично визнав необхідність існування судового рішення про стягнення аліментів та розрахунок заборгованості, так як зазначив про готовність сплачувати суму боргу до моменту набрання законної сили судовим рішенням про зміну розміру аліментів.

Також, суд критично ставиться до твердження позивача про те, що у нього відсутній обов`язок сплачувати аліменти за період з жовтня 2018 року по 07.04.2024 року, так як у цей період ОСОБА_3 та ОСОБА_4 примирились та проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, так як факт спільного проживання не може підтвердити факт матеріального утримання дитини та слугувати доказом того, що позивач у добровільному порядку надавав допомогу на утримання дочки.

Сам по собі факт спільного проживання сторін однією сім`єю не свідчить про те, що ОСОБА_4 втратила право отримувати аліменти на утримання дитини за чинним судовим рішенням. Спільне проживання батьків з дитиною не є тотожним повному утриманню дитини виключно одним із батьків та не доводить відсутності витрат матері на дитину.

Суд звертає увагу на те, що у матеріалах справи також відсутні будь-які докази того, що стягнення аліментів у виконавчому провадженні №77606955 закінчено, що свідчить про те, що ОСОБА_4 , під час спільного проживання з ОСОБА_3 , виконавчий лист №494/1048/17 від 27.02.2018 року з виконавчої служби не забирала. Рішення Березівського районного суду Одеської області від 27.02.2018 року про стягнення аліментів не було скасоване, змінене або припинене.

Отримання ОСОБА_4 аліментів на утримання дочки ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі рішення Березівського районного суду Одеської області від 27.02.2018 року не може розцінюватися як недобросовісна поведінка лише з тієї підстави, що згодом у іншій справі, з іншим предметом доказування, було встановлено факт спільного проживання сторін однією сім`єю.

У матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази недобросовісності відповідачки. За таких обставин відсутні правові та фактичні підстави для висновку про рахункову помилку, недобросовісність відповідачки або безпідставне набуття нею коштів у розумінні статей 1212, 1215 ЦК України.

Крім того, суд звертає увагу й на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Верховний Суд у постанові від 22 листопада 2023 року по справі № 337/642/22, сформулював правовий висновок про те, що зобов`язання з повернення безпідставно набутих коштів не застосовуються до аліментів.

Отже, обраний позивачем спосіб захисту, а саме позовні вимоги про стягнення безпідставно отриманих коштів, а саме раніше сплачених аліментів, є неналежним та не підлягає захисту.

Водночас сам по собі факт спільного проживання сторін однією сім`єю не є тотожним факту повного утримання дитини виключно позивачем, не доводить відсутності витрат відповідачки на дитину, не свідчить про нецільове використання аліментів та не є підставою для автоматичного повернення коштів, отриманих на утримання дитини.

За таких обставин відсутні правові та фактичні підстави для висновку про рахункову помилку, недобросовісність відповідачки або безпідставне набуття нею коштів у розумінні статей 1212, 1215 ЦК України.

Крім того, суд також звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 179 СК України саме неповнолітня дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є власником одержаних на її утримання аліментів, а концепція забезпечення найкращих інтересів дитини є провідною у вітчизняному та міжнародному сімейному праві.

З урахуванням наведеного, суд не знаходить підстав для задоволення позову.

Враховуючи вимоги ст.141 ЦПК України, та у зв`язку з відмовою в позові, судові витрати позивача відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 11-13, 263-265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно отриманих аліментів на утримання дитини, - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено безпосередньо до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , українець, громадянин України, проживаючий за адресою: АДРЕСА_4 , РНОКПП – НОМЕР_1 .

Відповідач – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , українка, громадянка України, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 , РНОКПП – НОМЕР_4 .

Повний текст судового рішення виготовлено 30.06.2026 року.

Суддя Панчишин А.Ю.