Рішення від 17 червня 2026 р. у справі №916/721/26 — Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

___________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" червня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/721/26

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: фізичної особи-підприємця Тимохіної Ірини Григорівни (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

до відповідача: фізичної особи-підприємця Копайгородського Івана Юрійовича (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 )

про розірвання договору та стягнення 44000,00 грн.

за участю представників сторін:

від позивача: не з`явився

від відповідача: не з`явився

Позивач фізична особа-підприємець Тимохіна Ірина Григорівна звернулася до Господарського суду Одеської області із позовною заявою до відповідача фізичної особи-підприємця Копайгородського Івана Юрійовича про розірвання договору та стягнення 44000,00 грн.

Також позивач звернулась до суду із заявою про забезпечення позову.

Ухвалою від 09.03.2026 заяву фізичної особи-підприємця Тимохіної Ірини Григорівни про вжиття заходів забезпечення позову задоволено; накладено арешт на грошові кошти, що належать фізичній особі-підприємцю Копайгородському Івану Юрійовичу, які знаходяться на будь-яких рахунках, відкритих у банківських чи інших фінансово-кредитних установах на території України (зокрема, але не виключно: у ТОВ "НоваПей", АТ "Універсал Банк" (Monobank), АТ КБ "ПриватБанк" та інших), у межах суми позовних вимог - 44000 грн. 00 коп.

Ухвалою від 09.03.2026 позовну заяву залишено без руху, встановлено строк на усунення недоліків.

У встановлений судом строк позивачем усунуто недоліки позовної заяви, про що подано відповідні пояснення і докази.

Ухвалою суду від 16.03.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 15.04.2026.

17.03.2026 позивач звернулася до суду з клопотанням про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника.

Ухвалою суду від 15.04.2026 відкладено підготовче засідання на 30.04.2026.

Ухвалою від 30.04.2026 закрито підготовче провадження та призначено судове засідання на 13.05.2026.

У зв`язку з оголошенням системою цивільної оборони у м.Одеса та Одеській області повітряної тривоги судове засідання, призначене на 13.05.2026, не відбулося.

Ухвалою від 13.05.2026 призначено судове засідання на 03.06.2026.

Однак, у зв`язку з оголошенням системою цивільної оборони у м.Одеса та Одеській області повітряної тривоги судове засідання, призначене на 03.06.2026, не відбулося.

Ухвалою від 03.06.2026 призначено судове засідання на 18.06.2026.

В судове засідання 18.06.2026 учасники провадження не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Щодо повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом.

Ухвали суду у цій справі направлялись відповідачу на адресу, відомості щодо якої містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та повернулись до суду з відміткою поштового відділення про відсутність адресата за вказаною адресою.

Суд враховує, що відповідно до п.5 ч.6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

При цьому суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20).

За наведеного суд констатує, що судом було вжито належних заходів щодо повідомлення відповідача про розгляд даної справи.

Відзив на позовну заяву, будь-які заяви та клопотання від відповідача не надходили.

Отже, відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.

Разом з тим, стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до ст.13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується із ч.2 ст.178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Справа розглянута за наявними у ній матеріалами.

В судовому засіданні 18.06.2026 судом постановлено скорочене рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

в с т а н о в и в:

Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, 18.02.2026 позивачем через кнопку "Купити" на сайті mereja.com.ua було здійснено замовлення комплекту резервного живлення (Інвертор Sako SunPolo 6кВт 48В та акумулятор Li-Sun 5кВт). Того ж дня на підставі виставленого відповідачем рахунку позивач перерахувала кошти у розмірі 39000,00 грн. на рахунок відповідача.

19.02.2026 позивач звернулась до відповідача з вимогою про скасування замовлення. Відповідач через месенджер "VIBER" надав бланк заяви на повернення коштів і запевнив, що кошти будуть повернуті протягом 3 днів, проте у встановлений триденний термін кошти не були повернуті, товар позивачу не був поставлений.

В свою чергу, позивачем встановлено, що офіційна пошта sale@mereja.com.ua, вказана в рахунках відповідача, виявилася фіктивною; сайт mereja.com.ua використовує маніпулятивні технології: посилання на відгуки переадресовують користувача на сторонній ресурс vidhuk.in.ua замість відомого незалежного агрегатора, що свідчить про створення штучної позитивної репутації; акаунт продавця на платформі OLX заблоковано адміністрацією за шахрайські дії; сайт mereja.com.ua станом на 22.02.2026 припинив роботу (видає помилку 404/500), що свідчить про припинення діяльності після акумулювання коштів покупців.

22.02.2026 позивачем на адресу відповідача було скеровано письмову вимогу про розірвання договору та повернення коштів, яка залишена без відповіді та належного реагування.

24.02.2026 за заявою позивача розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні №12026046220000015 за ч.1 ст.190 КК України (шахрайство), відомості внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач не передав йому оплачений товар, чим істотно порушив договірні зобов`язання, та на вимогу не повернув сплачені кошти, у зв`язку з чим позивач просить розірвати договір, укладений у спрощений спосіб, та стягнути з відповідача безпідставно отримані грошові кошти і моральну шкоду.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до законодавчого визначення, правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Саме така правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц.

Згідно з приписами статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами, а зобов`язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина 1статті 639 Цивільного кодексу України).

За загальним правилом, відповідно до статті 208 Цивільного кодексу України, правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

При цьому, за умовами ч. 1-3 ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно статті 640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Відповідно до ч.2 ст.640 ЦК України, якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина 2стаття 640 Цивільного кодексу України).

У свою чергу, відповідно до статті 641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

Відповідно до статті 642 Цивільного кодексу України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Враховуючи означене та зважаючи на зміст спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що між сторонами виникли господарські правовідносини з купівлі - продажу шляхом укладення договору у спрощений спосіб.

Згідно вимог ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Двосторонній характер договору купівлі-продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків, зокрема, з укладенням такого договору продавець бере на себе обов`язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов`язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від продавця її передачі (близька за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08.05.2025 у справі № 910/1694/24).

Відповідно до ч. 1 ст. 662 ЦК України, продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

За приписами ст. 663, 664 ЦК України, продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу. Обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент вручення товару покупцеві, якщо договором встановлено обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Готовий до передання товар повинен бути відповідним чином ідентифікований для цілей цього договору, зокрема шляхом маркування. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов`язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв`язку для доставки покупцеві.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020 у справі №910/13071/19 вказав, що при визначенні строку (терміну) виконання зобов`язання судам необхідно враховувати загальні положення ЦК України про порядок визначення та обчислення строків (термінів), зокрема, щодо початку і закінчення строку (терміну), а також умови вчиненого сторонами спору правочину, на підставі якого виникло зобов`язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відомостей про визначення сторонами строків передачі товару матеріали справи не містять.

Водночас, судом встановлено, що 19.02.2026 позивач звернулась до відповідача з вимогою про скасування замовлення. Відповідач через месенджер "VIBER" надав бланк заяви на повернення коштів і запевнив, що кошти будуть повернуті протягом 3 днів, проте у встановлений триденний термін кошти не були повернуті, товар позивачу не був поставлений.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 693 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Згідно ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст.651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Оскільки відповідачем істотно порушено договір купівлі-продажу, взагалі не виконані зобов`язання щодо передачі майна, на придбання якого позивач розраховував при укладені договору, та позбавлено можливості його отримати, а також відпала необхідність в його отриманні враховуючи проходження значного строку після укладення договору, позивач просить суд розірвати договір.

Частинами 2, 3 статті 653 ЦК України визначено, що у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Отже, вимоги позивача про розірвання договору є обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Оскільки грошові кошти, які позивач просить стягнути з відповідача, набуті останнім за договором, що припинений, тобто підстава, на якій відповідач набув спірну суму коштів, згодом відпала, відповідно й відсутність між сторонами у зв`язку із цим договірного характеру у спірних правовідносинах передбачає можливість застосування до них положень ст. 1212 ЦК України.

У відповідності до ч. 1 ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до ч. 3 ст. 1212 ЦК України, положення цієї глави застосовуються також до вимог, зокрема, про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 39000,00 грн. є правомірними, обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та підлягають задоволенню.

Щодо вимог про стягнення моральної шкоди в розмірі 5000,00 грн. суд зауважує наступне.

Обґрунтовуючи вимоги в цій частині позивач зазначає, що моральна шкода полягає у глибоких душевних стражданнях, стресі та порушенні нормальних життєвих зв`язків, що викликані протиправною та відверто цинічною поведінкою відповідача.

Зауважує, що як фізична особа-підприємець позивач розраховувала на добросовісність контрагента для забезпечення своєї діяльності. Невиконання зобов`язань та подальше "зникнення" відповідача підірвало віру позивача в безпеку господарського обороту та завдало шкоди її діловій репутації як надійного партнера. Також, об`єктом замовлення було обладнання для резервного живлення (інвертор та акумулятор), яке є критично необхідним у період енергетичної нестабільності в Україні. Протиправні дії відповідача позбавили позивача можливості забезпечити безперебійну роботу свого підприємства та базові побутові потреби, що в умовах воєнного стану створює додатковий надмірний психологічний тиск та відчуття незахищеності. Крім того позивач змушена витрачати значну кількість часу та зусиль на відновлення своїх прав: звернення до поліції (провадження №12026046220000015), до суду цивільної та господарської юрисдикції.

Відповідно до ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, якщо внаслідок порушення її прав було завдано моральних чи немайнових страждань (фізичних або душевних).

Однак, відповідно до ст. 1167 ЦК України, моральна шкода відшкодовується лише у разі наявності вини заподіювача і за умови доведення факту заподіяння таких страждань.

Отже, обов`язок доведення факту заподіяння моральної шкоди, розміру моральної шкоди, причинного зв`язку між діями відповідача та стражданнями позивача покладається на позивача.

Матеріали справи не містять доказів фактичного заподіяння моральної шкоди.

Позивач не надав жодних належних і допустимих доказів (медичних довідок, висновків психолога, свідчень, листування, тощо), які б підтверджували: факт переживань, душевних страждань або порушення нормального способу життя; причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача і такими наслідками.

Самі лише припущення або суб`єктивні оцінки позивача не є підставою для стягнення моральної шкоди. Таку позицію неодноразово висловлював Верховний Суд (постанови від 21.03.2018 у справі № 127/15577/16-ц, від 03.07.2019 у справі № 711/1799/17).

Для відшкодування моральної шкоди необхідно довести, що саме дії чи бездіяльність відповідача стали безпосередньою причиною заподіяння моральних страждань.

У даній справі таких доказів не подано, в свою чергу будь-які загальні твердження не можуть вважатися достатніми доказами.

Не підтвердженим є також розмір моральної шкоди.

Стаття 23 ЦК України передбачає, що розмір моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини страждань, ступеня вини та інших обставин.

Верховний Суд у постановах від 10.10.2018 у справі № 522/16483/15-ц, від 13.11.2019 у справі № 759/12850/17 наголосив, що розмір моральної шкоди не може бути довільним чи умовним; він має бути співмірним із доведеними наслідками і підтверджений доказами.

В даному випадку позивач не надав жодних об`єктивних підстав для обчислення розміру моральної шкоди, отже заявлена сума є необґрунтованою в належний спосіб.

За наведених обставин позовна вимога про відшкодування моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v.Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року) (рішення Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України").

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", рішення від 10.02.2010).

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

За приписами ст.ст.73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.ст.76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

У зв`язку із частковим задоволенням позову витрати по сплаті судового збору, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам.

Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

в и р і ш и в:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Розірвати договір купівлі-продажу від 18.02.2026, укладений у спрощений спосіб між фізичною особою-підприємцем Тимохіною Іриною Григорівною (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) та фізичною особою-підприємцем Копайгородським Іваном Юрійовичем (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ).

3. Стягнути з фізичної особи-підприємця Копайгородського Івана Юрійовича (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) на користь фізичної особи-підприємця Тимохіної Ірини Григорівни (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) - 39000 (тридцять дев`ять тисяч) грн. 00 коп. основного боргу, 5022 (п`ять тисяч двадцять дві) грн. 35 коп. судового збору.

4. У задоволенні решти позову відмовити.

5. Судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 302,45 грн. покласти на позивача.

6. Наказ видати після набрання рішенням суду законної сили.

Суддя М.Б. Сулімовська

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.

Повне рішення складено і підписано 29 червня 2026 р.