Постанова від 21 червня 2026 р. у справі №916/4253/25 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/4253/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Ярош А.І.,

суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.

секретар судового засідання: Кияшко Р.О.

за участю представників учасників справи:

від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради: Бондар А.Г.,

від Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат”: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційні скарги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат”

на рішення Господарського суду Одеської області від 14.01.2026 року, суддя в І інстанції Малярчук І.А., повний текст якого складено 14.01.2026, в м. Одесі

у справі: №916/4253/25

за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат”

про стягнення неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди у розмірі 18 165 539,85 грн

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат” з вимогами про стягнення неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди у розмірі 18 165 539,85 грн.

Позов обґрунтовано тим, що між сторонами укладено договір оренди комунального майна №2017 від 25.09.1996, який у 2011 році викладено у новій редакції, за яким відповідачу передано в користування нежитлові приміщення у м. Одесі по вул. Водопровідній, 1. Строк дії договору визначено до 03.10.2021. Після спливу строку договору відповідач об`єкт оренди не повернув та продовжив його використовувати, у зв`язку з цим позивач нарахував відповідачу неустойку за прострочення повернення майна у розмірі подвійної орендної плати за період з 04.10.2021 по 30.09.2025 у сумі 18 165 539,85 грн.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.01.2026 у справі №916/4253/25 позов задоволено частково; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат” на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 4 511 500,10 грн неустойки, 108 276,43 грн судового збору. У решті частини заявлених Департаментом комунальної власності Одеської міської ради позовних вимог відмовлено.

Судом встановлено, що між сторонами діяв договір оренди нежитлових приміщень загальною площею 1987,7 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Водопровідна, 1, термін дії якого закінчився 03.10.2021. Оскільки орендар не подав у встановлений законом строк заяву про продовження договору та не повернув об`єкт оренди за актом приймання-передачі, суд дійшов висновку, що після закінчення строку дії договору відповідач користується майном без належних правових підстав, що є порушенням вимог ст. 785 ЦК України.

При здійсненні перевірки розрахунку неустойки, нарахованої позивачем у подвійному розмірі орендної плати на суму 18 165 539,49 грн, суд визнав його частково необґрунтованим. Суд зазначив, що неустойка за ст. 785 ЦК України є спеціальною санкцією, а не платою за послугу, тому вона не є об`єктом оподаткування ПДВ та не повинна включати індекс інфляції, який нараховується лише на регуляторні орендні платежі. Базою для розрахунку було визначено ставку орендної плати без ПДВ та інфляційних нарахувань станом на день припинення договору (92 253,63 грн), що за розрахунком суду за період з 04.10.2021 по 30.09.2025 становить 9 023 000,20 грн.

Враховуючи правову природу зазначеної санкції як різновиду неустойки, суд скористався правом, передбаченим ст. 551 ЦК України, щодо її зменшення. Зважаючи на баланс інтересів сторін та обставини воєнного стану в Україні, суд вважав за доцільне зменшити розмір неустойки на 50%. Таким чином, позовні вимоги визнані обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню у розмірі 4 511 500,10 грн.

До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, в якій скаржник просить рішення Господарського суду Одеської області від 14.01.2026 у справі №916/4253/25 змінити в частині стягнення неустойки за прострочення повернення об`єкту оренди; задовольнити повністю позов; стягнути з відповідача на користь позивача 18 165 539,85 грн неустойки.

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції неправомірно виключив індекс інфляції з розрахунку неустойки. Посилаючись на ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та відповідні Методики КМУ, скаржник наголошує, що орендна плата підлягає обов`язковому щомісячному коригуванню на індекс інфляції. Оскільки згідно з ч. 2 ст. 785 ЦК України база розрахунку неустойки визначається як подвійна плата за найм, то така плата має бути актуалізованою та фактичною, тобто включати інфляційну складову. Неврахування інфляції створює для недобросовісного орендаря вигідніші умови, ніж для законного наймача, що суперечить принципам добросовісності та справедливості.

Щодо зменшення розміру неустойки на 50%, апелянт вважає таке рішення суду необґрунтованим та передчасним. Скаржник зауважує, що обов`язок доведення обставин для зменшення санкції згідно зі ст. 551 ЦК України покладається виключно на боржника, проте відповідач не надав жодних доказів надмірності неустойки, свого скрутного фінансового стану чи відсутності вини. Навпаки, судом встановлено тривале (понад 4 роки) та систематичне порушення відповідачем обов`язку щодо повернення майна, що свідчить про його недобросовісність та завдає збитків місцевому бюджету. Суд не навів виняткових обставин та не обґрунтував, чому саме розмір у 50% є пропорційним у даному випадку. На думку апелянта, таке суттєве зменшення санкції за умови доведеної вини орендаря зводить нанівець превентивну функцію неустойки та створює економічні стимули для подальшого незаконного утримання комунального майна.

До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат”, в якій скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 14 січня 2026 року у справі №916/4253/25 в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат” на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 4 511 500 гривень 10 копійок неустойки і ухвалити нове рішення у відповідній частині, яким відмовити в задоволенні позову.

Скаржник зазначає, що для стягнення подвійної орендної плати обов`язковою умовою є встановлення факту умисного ухилення орендаря від повернення майна. Якщо орендар вживав заходів для передачі об`єкта, а орендодавець ухилявся від його прийняття, відповідальність у вигляді неустойки застосовуватися не може. Апелянт наголошує, що ТОВ «Комбінат» неодноразово (зокрема, листами від 23.02.2021 та 08.07.2025) зверталося до Департаменту з проханням прийняти майно з оренди та припинити нарахування платежів. Така поведінка орендаря свідчить про відсутність умислу на незаконне утримання приміщень та підтверджує намір своєчасно виконати зобов`язання. Натомість орендодавець проявив бездіяльність, не вчинивши жодних дій для оформлення акту повернення майна. Відтак, за відсутності доведеного факту перешкоджання орендодавцю у доступі до майна, застосування штрафних санкцій є безпідставним, що є обов`язковою підставою для скасування рішення та відмови у задоволенні позову.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача Департамент наголошує, що згідно з пунктом 4.7 договору оренди та ст. 785 ЦК України, орендар має імперативний обов`язок повернути майно саме за актом приймання-передачі. Тільки цей документ є належним підтвердженням фактичного повернення об`єкта та припинення нарахування платежів. Оскільки такий акт сторонами не підписувався, порушення зобов`язання є триваючим, що дає орендодавцю законне право вимагати неустойку у розмірі подвійної плати за весь час прострочення.

Щодо посилань апелянта про бездіяльність орендодавця, Департамент зазначає, що ним вживалися активні заходи для прийняття майна. Зокрема, листами від 15.07.2025 та 19.08.2025 відповідачу призначався конкретний час для забезпечення доступу до приміщень та підписання актів. Проте, згідно з актами обстеження від 28.07.2025 та 21.08.2025, представники ТОВ «Комбінат» на об`єкт не з`явилися та доступ посадовим особам не надали. Таким чином, саме поведінка орендаря стала причиною документального неповернення майна.

З огляду на викладене, Департамент вважає твердження про ухилення орендодавця від прийняття майна безпідставними. Натомість матеріалами справи підтверджено умисну бездіяльність самого орендаря. Оскільки відповідальність за ст. 785 ЦК України пов`язана саме з моментом підписання акту, а не з календарною датою закінчення договору чи надсиланням листів, рішення суду першої інстанції в частині стягнення неустойки у розмірі 4 511 500,10 грн є законним, обґрунтованим та не підлягає скасуванню.

До відзиву департамент долучено нові докази, а саме листи від 15.07.2025 та 19.08.2025, а також акти обстеження від 28.07.2025 та 21.08.2025.

Ухвалами Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.02.2026 та від 04.03.2026 відкрито апеляційне провадження за вказаними апеляційними скаргами; призначено справу до розгляду на 14.04.2026 об 11:30 та в подальшому призначено справу до розгляду на 26.05.2026 об 11:30.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.05.2026 оголошено перерву в розгляді апеляційних скарг Департаменту комунальної власності Одеської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат” на рішення Господарського суду Одеської області від 14.01.2026 року у справі №916/4253/25 до 08.06.2026 о 14:00.

Між тим, у зв`язку з оголошенням повітряної тривоги на момент початку судового засідання в Одеській області, судове засідання у призначений день та час не відбулось, про що секретарем судового засідання складено відповідну довідку.

Ухвалою суду від 08.06.2026 розгляд даної справи призначено на 22.06.2026 о 13:30.

В судовому засіданні 22.06.2026 брав участь представник позивача. Від відповідача участі не брали, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 ГПК України, оскільки неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу за відсутності представника відповідача за наявними матеріалами справи, яких достатньо для розгляду апеляційної скарги по суті.

Судова колегія дійшла висновку про відмову у долучені до матеріалів справи нових доказів, які приєднані позивачем до відзиву на апеляційну скаргу з огляду на таке.

Відповідно до ч. 3 ст. 269 ГПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції. В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак, є неприйнятною ситуація, коли сторона просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав її необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в неї доказів чи її суб`єктивної позиції щодо недоречності їх подання.

Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а тому останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надавати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення.

Колегія суддів зважає, що прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.

До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно із частиною восьмою статті 80 Господарського процесуального кодексу України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача).

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, наведена у постанові від 16.06.2021 у справі №915/2222/19).

Судова колегія наголошує, що документи, які позивач просить приєднати до матеріалів справи на стадії апеляційного перегляду справи, подані із порушенням норм Господарського процесуального кодексу, без належного обґрунтування на неможливість подання останніх в порядку, встановленому ч. 3 ст. 269 ГПК України.

Отже, скаржником не доведено існування об`єктивних та непереборних обставин, які унеможливлювали подання зазначених доказів до суду першої інстанції. Не доведено апелянтом і винятковості випадку неподання цих доказів до суду першої інстанції, з огляду на те, що сторони, будучи заінтересованими у вирішенні спору на свою користь, не були позбавлені можливості подати всі наявні у них докази на підтвердження своїх вимог та заперечень. Обставини, на які посилається скаржник, пов`язані виключно з організацією його внутрішньої діяльності та документообігу, а тому мають суб`єктивний характер і перебували повністю під його контролем.

Колегія суддів враховує висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 30.03.2018 у справі № 910/24486/16, за яким неналежне виконання стороною свого процесуального обов`язку з доведення у суді першої інстанції обставин, на які остання (сторона) посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, не може бути компенсоване цим учасником судового процесу на наступних етапах розгляду справи (у судах апеляційної чи касаційної інстанцій). В іншому випадку зазначене могло б призвести до безпідставного скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, судова колегія дійшла наступних висновків.

В силу статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як вбачається з матеріалів справи, 25.09.1996 між Акціонерним товариством закритого типу “Комбінат” (правонаступник – ТОВ “КОМБИНАТ” (далі - Орендар) та Представництвом по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (правонаступник – Департамент комунальної власності Одеської міської ради) (далі - Орендодавець) було укладено Договір оренди № 2017, згідно з яким Орендарю надано в строкове платне користування об`єкт комунальної власності – нежитлові приміщення першого та другого поверху та підвалу, загальною площею 1854,6 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Водопровідна, буд. 1. Строк дії договору оренди № 2017 від 25.09.1996 до 25.09.2011. (п. 1.1., 1.2. Договору оренди).

01.04.1999 та 09.04.2001 сторонами договору оренди № 2017 від 25.09.1996 були укладені додаткові погодження про перерахування місячної орендної плати.

Додатковим погодженням від 01.09.2009 сторони за взаємною згодою вирішило внести зміни до п.1.1. Розділу 1 договору оренди № 2017 від 25.09.1996 в частині збільшення орендованої площі з 1907,5 кв.м. на 1987,7 кв.м. на підставі технічного паспорту КП “ОМБТІ і РОН” від 18.04.2009.

Додатковим погодженням від 22.09.2011 у тексті договору оренди № 2017 від 25.09.1996 назву Орендодавця змінено на Департамент комунальної власності Одеської міської ради на підставі рішення Одеської міської ради від 28.02.2011 № 384-VI “Про затвердження положень про виконавчі органи Одеської міської ради”.

Додатковим погодженням від 23.09.2011 сторони за взаємною згодою вирішили продовжити термін дії договору оренди № 2017 від 25.09.1996 до 23.02.2012, викласти договір оренди у новій редакції та привести його форму відповідно до чинного законодавства.

03.10.2011 між Акціонерним товариством закритого типу ТОВ “КОМБИНАТ” та Департаментом комунальної власності Одеської міської ради укладено договір оренди № 2017 від 26.09.1996 у новій редакції від 03.10.2011 (далі - Договір), який нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н.Ю. та зареєстровано в реєстрі за № 3182, предметом даного договору оренди залишились вищезазначені нежитлові приміщення, а саме 69/100 частин нежитлових приміщень (літ. А. підвал приміщення 1-22, 23а, 23-32, загальною площею 614,0 кв.м,, 1 поверх приміщення 1-29, 31-45, загальною площею 645,8 кв.м, 2 поверх приміщення 1-17, 17a, 18,18а, 186, 19-23, 23a, 24-31, загальною площею 672,9 кв.м. загалом по літ. “А” 1932,7 кв.м, літ “Г” 11,12, загальною площею 55,0 кв.м, вартістю 4 527 000 грн.) загальною площею 1987,7 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Водопровідна, буд. 1. Строк дії договору оренди встановлено до 03.10.2021 (п.п. 1.1., 1.2. Договору у новій редакції).

Пунктом 7.8 Договору оренди у новій редакції від 03.10.2010 встановлено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Договором про внесення змін № 1 до нової редакції Договору від 03.10.2011 сторони за взаємною згодою домовилися внести зміни до п.4.8. Розділу 4, п. 7.6 та п. 7.11 Розділу 7, виклавши їх у наступній редакції: “Орендар має право передавати в суборенду третім особам, належне йому право оренди нежитлових приміщень, зазначених в п. 1.1. в певній частині, яке випливає з цього договору. У разі передачі Орендарем в суборенду певної частини орендованих нежитлових приміщень, що передбачає зміну профілю або використання Суборендарем, що не є суб`єктом малого підприємства, Орендар повинен здійснити перерахунок орендної плати, передбаченої Договором оренди, укладеним між Орендодавцем та Орендарем, в частині площ, що будуть використовуватись Суборендарем не за профілем. Перерахунок орендної плати здійснюється на весь термін договору суборенди. Про надання частини нежитлових приміщень в суборенду Орендар повинен письмово повідомити Орендодавця у 5-денний термін з моменту підписання відповідного договору та надати Орендодавцеві завірену належним чином його копію. Договір може бути розірваний на вимогу однієї із сторін за рішенням Господарського суду Одеської області у випадках, передбачених чинним законодавством та зазначеним договором оренди. У разі невиконання або неналежного виконання зобов`язання, передбаченого в п. 4.8 цього Договору, Орендодавець має право достроково розірвати Договір оренди нежилого приміщення № 2017. У разі розірвання договору оренди в судовому порядку або відмови від договору оренди в продовж його строку, внаслідок невиконання обов`язків за договором, всі невід`ємні поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від цього майна без нанесення йому збитків, здійснених Орендарем, проведені капітального ремонту та реконструкції за час його оренди за рахунок власних коштів, залишаються у власності Орендодавця безкоштовно і компенсації не підлягають; дія договору оренди припиняється внаслідок: закінчення строку на який його було укладено; продажу об`єкта оренди за участю Орендаря; загибелі об`єкта оренди; достроково за згодою сторін або за рішенням господарського суду; банкрутства або ліквідації; якщо Орендар не подав Орендодавцю в строк копію договору суборенди, а саме у 5-деннний термін з дати підписання договору суборенди; в інших випадках, передбачених чинним законодавством.”.

Додатковим договором № 2 від 12.05.2014 до нової редакції Договору від 03.10.2011 у преамбулі та розділі “Юридичні адреси сторін” нової редакції договору оренди назву Орендаря змінено на Товариство з обмеженою відповідальністю “КОМБИНАТ” на підставі правонаступництва, згідно статуту, зареєстрованого Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції 12.12.2013, номер запису 15561450000047998.

Додатковим договором №3 від 15.01.2016 до нової редакції Договору від 03.10.2011 перераховано місячну орендну плату. Останнім додатковим договором від 26.07.2017 сторони за взаємною згодою перерахували місячну орендну плату, яка з 24.07.2017 становить 92 253, 63 грн без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції та є базовою ставкою орендної плати за місяць.

05.10.2021 ТОВ “Комбинат” звернувся до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради із заявою про припинення орендних правовідносин (зареєстрована у Департаменті 23.02.2022 за вх.№01-14/443).

У вказаному листі товариство зазначило, що 09.06.2021 року ТОВ «Комбинат» подало до ДКВ ОМР заяву про продовження договору оренди нежилого приміщення №2017 від 25.09.1996 року. 03.10.2021 року закінчився термін дії укладеного між сторонами договору оренди. ТОВ «Комбинат» повідомляє, що заяву про продовження договору оренди нежилого приміщення № 2017 від 25.09.1996 року було подано помилково і - підприємство не має наміру продовжувати дію укладеного між сторонами договору оренди. Підприємство з 03.10.2021 року не користується раніше орендованою частиною нежилого приміщення. Спираючись на вищевикладене, орендар просив залишити без розгляду заяву ТОВ «Комбинат» від 09.06.2021 року №88 про продовження договору оренди нежилого приміщення, загальною площею 1854, 6 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Водопровідна, та прийняти за актом приймання-передачі майна з оренди 69/100 частин *нежитлових приміщень, загальною площею 1987,7 кв.м., що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Водопровідна, 1, та обладнання, які раніше перебували в оренді ТОВ «Комбинат».

Також листом б/н та б/д ТОВ “Комбинат” звернувся до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради із заявою про повернення частини нежитлового приміщення з оренди після закінчення терміну дії договору оренди (зареєстрована у Департаменті 08.07.2025 за вх.№01-14/253).

У вказаному листі товариство зазначило, що листом від 05 жовтня 2021 року №33/21 ТОВ «Комбинат» просило Департамент комунальної власності Одеської міської ради залишити без розгляду заяву ТОВ «Комбинат» 09.06.2021 року № 88 про продовження договору оренди нежилого приміщення та прийняти за актом приймання-передачі майна з оренди 69/100 частин нежитлових приміщень. Проте станом на день складення цієї заяви відповідне майно досі не прийняте Департаментом комунальної власності Одеської міської ради за актом приймання-передачі майна з оренди. ТОВ «Комбинат» фактично не користується 69/100 частинами нежитлового приміщення, загальною площею 1987,7 кв.м., що знаходиться за адресою: місто Одеса, вулиця Водопровідна, будинок 1, які раніше перебували в оренді товариства відповідно до укладеної 03 жовтня 2011 року із Департаментом комунальної власності Одеської міської ради нової редакції договору оренди нежилого приміщення №2017 від 25 вересня 1996 року, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю., зареєстрованої в реєстрі за № 3182. Зокрема з дати зміни власника та керівника ТОВ «Комбинат» відповідне майно не використовується у господарській діяльності товариства, жодні працівники на території об`єкта не перебувають, охорона не забезпечується, догляд за технічним станом приміщень не здійснюється. У результаті відсутності експлуатації та належного утримання об`єкта, стан майна істотно погіршився, а саме спостерігається фізичне зношення конструктивних елементів, утворення тріщин, часткове руйнування. Крім того, відсутність охорони об`єкта створює реальні загрози несанкціонованого доступу сторонніх осіб, що, у свою чергу, підвищує ризик крадіжок, пошкодження залишеного майна, а також несе небезпеку для громадського порядку в прилеглому районі.

З огляду на вищевикладене, з міркувань безпеки та захисту майна комунальної власності, орендар просив невідкладно прийняти за актом приймання-передачі майна з оренди 69/100 частин нежитлових приміщень (літ. А підвал приміщення 1-22, 23а, 23-32, загальною площею 614,0 кв.м., І поверх приміщення 1-29, 31-45, загальною площею 645,8 кв.м., II поверх приміщення 1-17, 17a, 18, 18а, 186, 18в, 19-23, 23а, 24-31, загальною площею 672,9 кв.м., загалом по літ «А» 1932,7 кв.м., літ. Г 11, 12 загальною площею 55,0 кв.м., вартістю 4 527 00 гривень), загальною площею 1981,/ кв.м., та обладнання, що розташовані за адресою: місто Одеса, вулиця Водопро-відна, будинок.

Позивач у позові зазначає, що після спливу строку договору відповідач об`єкт оренди не повернув та продовжив його використовувати, у зв`язку з цим позивач нарахував відповідачу неустойку за прострочення повернення майна у розмірі подвійної орендної плати за період з 04.10.2021 по 30.09.2025 у сумі 18 165 539,85 грн.

Предметом розгляду справи є майнова вимога позивача про стягнення з відповідача неустойки у розмірі подвійної плати за користування об`єктом нерухомості за час прострочення за період з 04.10.2021 по 30.09.2025, яка складає 18 165 539 ,85 грн.

Надаючи правову оцінку обставинам даної справи в межах доводів і вимог апеляційної скарги, судова колегія апеляційної інстанції виходить з наступного.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір є договором найму (оренди) комунального майна.

Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Отже, договір №ТГО-74/10 від 01.01.2010 став підставою виникнення у сторін за цим договором господарського зобов`язання відповідно до статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України.

Статтею 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України).

У частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992, який був чинним станом на момент укладення між сторонами договору оренди, визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Системний аналіз вищевикладених приписів законодавства дозволяє зробити висновок, що для продовження дії договору оренди необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування орендарем орендованим майном та відсутність своєчасного письмового повідомлення однієї зі сторін договору про припинення або зміну умов договору.

Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Колегія суддів вбачає, що 03.10.2011 між сторонами було укладено договір оренди № 2017 від 26.09.1996 у новій редакції від 03.10.2011, предметом даного договору оренди є нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Водопровідна, буд. 1, а строк дії договору оренди встановлено до 03.10.2021.

03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ, у пункті 1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" якого було передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).

Водночас згідно з пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 з дня введення в дію цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992.

Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак саме з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком окремих норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

За загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Отже, порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений цим Законом.

Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено в постановах від 19.07.2022 у справі №924/852/21 та від 09.11.2021 у справі №908/2637/20.

Враховуючи викладене, беручи до уваги те, що, як зазначалося вище, строк дії укладеного між сторонами договору було продовжено до 03.10.2021, тобто останній не закінчився 01.07.2020, правовідносини щодо його подальшої пролонгації регламентовані Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п`ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством (частина друга статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019).

В силу частини третьої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

Отже, будь-яке подальше продовження договору оренди могло здійснюватися виключно у встановленому законом порядку, який вимагає дій орендаря - подання заяви, оцінки, рецензії не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

Водночас, матеріалами справи підтверджується, що 23.02.2022 ТОВ “Комбинат” виклав прохання до ДКВ ОМР залишити без розгляду раніше подану ним заяву від 09.06.2021 № 88 про продовження договору оренди нежилого приміщення та прийняти частину нежитлового приміщення з оренди після закінчення терміну дії договору оренди.

Таким чином, договір оренди припинився 03.10.2021 у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений (з урахуванням минулих пролонгацій) за добровільною згодою обох сторін.

Відповідно до частини першої статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Згідно з частиною другою статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.

Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що за змістом наведених вище норм чинного законодавства із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, такий договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору є невиконанням зобов`язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов`язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).

Таким чином, договір найму (оренди) є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном протягом строку дії договору зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України. Натомість із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок – повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Судом апеляційної інстанції враховується, що положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Саме такі правові висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.

В силу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Отже, неустойка, право на стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Вказана неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов`язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (пеня).

Законодавство у сфері орендних правовідносин пов`язує припинення обов`язків орендаря з фактом поверненням об`єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов`язку, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України, закон визначає можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди.

Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, пов`язується з простроченням орендарем виконання зобов`язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.

Саме така стала правова позиція суду касаційної інстанції викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.04.2020 у справі №924/599/19, від 31.10.2019 у справі №905/2018/18, від 30.10.2019 у справі №924/80/19 тощо.

Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України).

Таким чином, беручи до уваги те, що договір припинив свою дію 03.10.2021, суд апеляційної інстанції вбачає, що в силу приписів частини першої статті 785 Цивільного кодексу України обов`язок повернути орендоване нерухоме майно виник у відповідача негайно – з 03.10.2021.

Як вбачається з матеріалів справи, на даний час сторонами не було підписано акту повернення частини нежитлового приміщення з оренди.

В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що для стягнення подвійної орендної плати обов`язковою умовою є встановлення факту умисного ухилення орендаря від повернення майна. Якщо орендар вживав заходів для передачі об`єкта, а орендодавець ухилявся від його прийняття, відповідальність у вигляді неустойки застосовуватися не може.

Апелянт наголошує, що ТОВ «Комбінат» неодноразово (зокрема, листами від 05.10.2021 та 08.07.2025) зверталося до Департаменту з проханням прийняти майно з оренди та припинити нарахування платежів. Така поведінка орендаря свідчить про відсутність умислу на незаконне утримання приміщень та підтверджує намір своєчасно виконати зобов`язання. Натомість орендодавець проявив бездіяльність, не вчинивши жодних дій для оформлення акту повернення майна.

Відтак, на думку відповідача, за відсутності доведеного факту перешкоджання орендодавцю у доступі до майна, застосування штрафних санкцій є безпідставним, що є обов`язковою підставою для скасування рішення та відмови у задоволенні позову.

В контексті наведених доводів апеляційної скарги суд зазначає наступне.

Згідно з усталеною та послідовною практикою Верховного Суду у застосуванні положень частини 2 статті 785 ЦК України, сам факт невикористання об`єкта оренди орендарем не звільняє відповідача від виконання обов`язку повернути об`єкт оренди після припинення строку дії договору. Водночас у кожному конкретному випадку суд повинен дослідити та встановити обставини щодо наявності вини орендаря у неповерненні об`єкта оренди та наявності можливості у орендаря виконати свій обов`язок щодо повернення об`єкта оренди. При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку, передбаченому частиною 2 статті 785 ЦК України, обов`язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов`язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки, як контрагента за договором оренди та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.

Згідно з частинами 1, 2 статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 ЦК України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання, відповідно до вимог статті 614 цього Кодексу.

При цьому для застосування відповідальності, передбаченої наведеною нормою, важливим є встановлення наявності в орендаря можливості передати майно, що було предметом оренди, та умисного невиконання ним цього обов`язку.

Схожий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 30.08.2019 у справі № 910/13695/18, на яку, зокрема, посилається скаржник у касаційній скарзі.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 13.12.2019 у справі №910/20370/17, викладено низку висновків, зокрема, щодо обрання способу захисту у спірних правовідносинах щодо захисту порушеного права у разі несвоєчасного повернення майна орендодавцю, щодо предмета доказування при розгляді спорів про стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України, у тому числі і висновку щодо тягаря доказування, зокрема, чи спростовано відповідачем-орендарем належними та достатніми доказами відсутність його вини у простроченні повернення орендованого майна позивачу-орендодавцю за наслідком розірвання договору оренди.

Об`єднана палата у згаданій постанові наголосила, що до предмета доказування при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки в порядку, передбаченому частиною 2 статті 785 ЦК України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди або його розірвання належать обставини, пов`язані з невжиттям орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин, за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисним ухиленням орендаря від обов`язку щодо повернення орендодавцю об`єкта оренди; утриманням орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджанням орендарем у доступі орендодавця до належного йому об`єкта оренди; відсутністю з боку орендодавця бездіяльності та невчиненням ним дій, спрямованих на ухилення від обов`язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що обставини вчинення орендарем дій із повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об`єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України.

Така правова позиція Верховного Суду є сталою та послідовною і наведена у тому числі й у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 у справі №910/20370/17, і за змістом оскаржуваних судових рішень була врахована судами попередніх інстанцій.

Визначальним для застосування ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України у спірних правовідносинах є саме факт неповернення об`єкта найму наймодавця, а не факт користування/не користування наймачем об`єктом найму, оскільки поняття «неповернення речі» не є тотожнім поняттю «не користування» у правовому сенсі ст. 785 Цивільного кодексу України.

Судова колегія наголошує, що пунктом 4.7. чітко встановлено, що після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання, орендар зобов`язаний у 15-денний термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати об`єкта оренди.

Отже, положення пункту 4.7 договору оренди встановлює імперативний обов`язок орендаря після закінчення строку дії договору або у разі його дострокового припинення передати орендоване майно орендодавцю саме за актом приймання-передачі.

Відповідно, лише належним чином оформлений акт приймання-передачі є документальним підтвердженням фактичного повернення орендованого майна та належного виконання орендарем свого обов`язку щодо передачі приміщення орендодавцю

Водночас у цій справі акт повернення об`єкта оренди відсутній, що свідчить про відсутність належного виконання відповідачем обов`язку з повернення орендованого майна та підтверджує наявність триваючого порушення зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України.

Посилання апелянта на листи від 05.10.2021 та 08.07.2025 як на підтвердження вчинення ним дій щодо повернення майна не можуть бути визнані достатніми та належними доказами добросовісного виконання відповідного обов`язку через відсутність відповідного акту про повернення майна, при цьому до вказаних листів не було додано проєкту акта приймання-передачі, не запропоновано конкретної дати, часу чи порядку проведення процедури повернення майна та не вчинено інших дій, спрямованих на фактичне оформлення його передачі орендодавцю. Сам по собі факт направлення листів не свідчить про належне виконання обов`язку з повернення об`єкта оренди та не може ототожнюватися із вчиненням усіх необхідних дій, спрямованих на його передачу. Протягом тривалого періоду, починаючи з жовтня 2021 року і до 2025 року, відповідачем фактично не вчинялося жодних активних дій, спрямованих на належне оформлення повернення об`єкта оренди.

За таких обставин судова колегія дійшла висновку, що відповідач не довів відсутності власної вини у неповерненні орендованого майна, не надав належних і допустимих доказів вжиття всіх залежних від нього заходів для виконання відповідного обов`язку та фактично переклав обов`язок щодо організації повернення об`єкта на позивача.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.03.2025 у справі № 916/5753/23.

У скарзі відповідач наголошує, що саме позивач не вчинив жодних дій, спрямованих на прийняття орендованого майна та його документального оформлення.

У зв`язку з цим слід зазначити, що виконання орендарем свого обов`язку з повернення об`єкта оренди, передбаченого частиною 1 статті 785 ЦК України, не змінює того, що саме орендар має запропонувати прийняття свого обов`язку перед орендодавцем і тільки після вчинення орендарем дій з такого виконання в орендодавця виникає обов`язок з прийняття об`єкта оренди, що узгоджується з вимогами статей 526, 527, 612, 613 ЦК України та умовами пункту 4.7. Договору. Тобто виконання орендарем зобов`язання (вчинення певних дій з повернення майна в належному стані) хронологічно має передувати можливості прийняття такого виконання орендодавцем. (Постанова Верховного Суду від 26.06.2025 у справі № 910/8009/24).

Отже, матеріалами справи не підтверджено наявності обставин, які б свідчили про вчинення відповідачем усіх залежних від нього дій, спрямованих на своєчасне повернення об`єкта оренди, натомість встановлено його тривалу пасивну поведінку та невиконання покладеного на нього законом і договором обов`язку, що є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 ЦК України.

За таких обставин, з огляду на припинення між сторонами договірних орендних відносин, апеляційний господарський суд зауважує, що відповідач своєчасно не повернув орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, при цьому у матеріалах справи відсутні та відповідачем до суду першої інстанції не подано належних доказів на підтвердження відсутності його вини в несвоєчасному поверненні спірного нерухомого майна комунальної форми власності, що, з огляду на встановлену законом презумпцію вини порушника зобов`язання, свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України у вигляді неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Перевіривши наданий позивачем до Господарського суду Одеської області розрахунок неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди за договором за період з 04.10.2021 по 30.09.2025 у розмірі 18 165 539, 49 грн, колегія суддів доходить висновку про його часткову обгрунтованість, з огляду на наступне.

Зокрема, до суми неустойки, нарахованої на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, Департаментом комунальної власності Одеської міської ради було помилково включено податок на додану вартість.

Справляння податку на додану вартість регулюється розділом V "Податок на додану вартість" Податкового кодексу України, зокрема, у статті 185 останнього перелічені операції платників податку, що є об`єктом оподаткування. Заходи відповідальності за порушення господарських зобов`язань юридичною особою не віднесено законодавцем до об`єктів оподаткування.

Податковим кодексом України як спеціальним нормативним актом, що визначає питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не регламентовано включення до бази оподаткування ПДВ заходів відповідальності за порушення господарських зобов`язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому для цілей оподаткування законодавцем не передбачено винятків щодо спеціальної неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України.

Виходячи з системного аналізу пункту 9.1 статті 9, підпункту 14.1.179 пункту 14.1 статті 14, статті 180, статті 188 Податкового кодексу України, податок на додану вартість (ПДВ) – це загальнодержавний непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем (споживачем робіт, послуг), але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (виробник, надавач послуг), тобто особа, що здійснює господарську діяльність (платник податку).

Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість – новостворена підприємством вартість за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо). Тобто додана вартість (Value Added) – це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.

З огляду на аналіз частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов`язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг.

Неустойка, нарахована на підставі частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об`єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.

Отже, при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.

Саме такий правовий висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 20.11.2020 у справі №916/1319/19.

Відтак включення позивачем до розрахунку неустойки, заявленої до стягнення у межах цієї справи, податку на додану вартість є необґрунтованим та не відповідає вимогам законодавства.

Суд апеляційної інстанції також вбачає, що розрахунок неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, Департаментом комунальної власності Одеської міської ради проведено з щомісячним коригуванням на індекс інфляції.

Суд першої інстанції з даного приводу зазначив, що розмір вищенаведеної неустойки повинен обчислюватися виходячи з розміру орендної плати, який існував на момент припинення договору оренди, а застосування індексу інфляції до орендної плати з метою визначення бази для розрахунку неустойки є неправильним і призводить до необґрунтованого збільшення її розміру.

Отже, на переконання місцевого господарського суду, виключенню з розрахунку передбаченої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України неустойки підлягає також застосоване позивачем інфляційне збільшення ставки орендної плати.

Судова колегія не погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Суд зазначає, що пунктом 4.10. Договору передбачено, що у випадку припинення дії цього Договору, у зв`язку із закінченням строку чи дострокового розірвання Договору орендар сплачує неустойку в розмірі подвійної орендної плати з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення.

Отже, у договорі оренди сторонами було прямо узгоджено, що після припинення договору орендар сплачує неустойку в розмірі подвійної орендної плати з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення.

Тому, колегія суддів враховує, що передбачену приписами частини другої статті 785 Цивільного кодексу України неустойку слід нараховувати в двократному розмірі орендної плати, яка підлягала б сплаті, якби договір оренди діяв, а тому правомірним є обчислення такої неустойки виходячи з розміру орендної плати, погодженого сторонами з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення.

До таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 23.10.2024 у справі №916/3409/22.

За таких обставин судова колегія вважає слушними доводи апеляційної скарги позивача, що суд першої інстанції неправильно визначив розмір неустойки за користування об`єктом оренди після припинення договору, не врахувавши індексацію орендної плати на індекс інфляції.

Перевіривши розрахунок неустойки позивача та суду, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Так, з наданого позивачем розрахунку (т.1.а.с.27), вбачається, що позивачем у розрахунку безпідставно включено податок на додану вартість, у зв`язку з чим неправомірно нараховано розмір орендної плати за загальний за період з 04.10.2021 по 30.09.2025 у розмірі 9 631 953,85 грн.

Судом у розрахунку помилково виключено щомісячний індекс інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення на підставі пункту 4.10 договору, у зв`язку з чим суд помилково встановив, що базою для розрахунку є ставка орендної плати без ПДВ та інфляційних нарахувань станом на день припинення договору (92 253,63 грн в місяць).

З наданого позивачем розрахунку (т.1.а.с.27), вбачається, що розмір орендної плати за загальний за період з 04.10.2021 по 30.09.2025, з урахуванням щомісячного індексу інфляції, з виключенням податку на додану вартість становить 8 026 628,22 грн.

Розмір неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення за загальний за період з 04.10.2021 по 30.09.2025, з виключенням податку на додану вартість, одночасно з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення на підставі пункту 4.10 договору, становить 16 053 257,29 грн.

З розрахунку позивача вбачається здійснення відповідачем часткових платежів на загальну суму 1 098 367,85 грн, які підлягають зарахуванню при визначенні остаточного розміру заборгованості.

Таким чином, шляхом віднімання загальної суми проведених відповідачем оплат від загальної суми нарахованої неустойки (16 053 257,29 грн – 1 098 367,85 грн) колегія суддів дійшла висновку, що правомірний розмір неустойки за період з 04.10.2021 по 30.09.2025 становить 14 954 889,44 грн

Отже, здійснивши власний розрахунок неустойки, суд апеляційної інстанції встановив, що належний розмір неустойки за прострочення виконання зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди за загальний за період з 04.10.2021 по 30.09.2025, з виключенням податку на додану вартість, одночасно з урахуванням щомісячного індексу інфляції по день підписання акту приймання-передачі приміщення на підставі пункту 4.10 договору, становить 14 954 889,44 грн.

Між тим, колегія суддів зауважує, що санкція, передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є неустойкою відповідно до визначення, наведеного у частині першій статті 549 Цивільного кодексу України, у сукупності з частиною другою статті 551 цього Кодексу.

Відтак санкція, передбачена частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, а також може бути зменшена судом за правилами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України.

Саме такий правовий висновок об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладений в постанові від 16.08.2024 у справі №910/14706/22.

Приписами частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Тлумачення частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов`язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них.

Аналогічну правову позицію викладено у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 15.02.2018 у справі №467/1346/15-ц, від 04.04.2018 у справі №367/7401/14-ц та від 26.09.2018 у справі №752/15421/17.

Вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду. При застосуванні правил про зменшення неустойки суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому кожного разу потрібно оцінювати обставини та наслідки порушення зобов`язання на предмет наявності виняткових обставин на стороні боржника.

Зі змісту зазначених норм вбачається, що, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

При цьому зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення штрафних санкцій.

Крім того, при застосуванні положень статті 551 Цивільного кодексу України поняття "значно" є оціночним і має конкретизуватися у кожному окремому випадку з урахуванням того, що правила наведеної статті направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов`язання боржником. Вказана норма не є імперативною та застосовується за визначених умов на розсуд суду і визначальним фактором при зменшенні розміру належної до сплати неустойки є винятковість випадку.

Законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій і дане питання вирішується господарським судом за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/12429/16.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 викладено висновок про те, що індивідуальний характер підстав, якими у конкретних правовідносинах обумовлюється зменшення судом розміру неустойки, що підлягає стягненню за порушення зобов`язання, а також дискреційний характер визначення судом розміру, до якого суд її зменшує, зумовлюють висновок про відсутність універсального максимального і мінімального розміру неустойки, на який її може бути зменшено, що водночас вимагає, щоб цей розмір відповідав принципам верховенства права.

Розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, тобто у межах судового розсуду.

Зменшення судом неустойки до певного розміру відбувається із визначенням її у конкретній грошовій сумі, що підлягає стягненню, тоді як переведення зменшуваного розміру неустойки у частки, а відповідно і апелювання у спорах про зменшення розміру неустойки такими категоріями, як частка або процент, на який зменшується неустойка, не відображає об`єктивний стан сукупності обставин, які є предметом судового дослідження при вирішенні питання про зменшення неустойки.

При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

Таким чином, у питаннях підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить з конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватись з положеннями частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України, а також досліджуватись та оцінюватись судом в порядку статей 86, 210, 237 Господарського процесуального кодексу України.

Такий підхід є усталеним в судовій практиці та застосований, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.07.2023 у справі №914/3231/16, від 10.08.2023 у справі №910/8725/22, від 26.09.2023 у справі №910/22026/21, від 02.11.2023 у справі №910/13000/22, від 07.11.2023 у справі №924/215/23 та від 09.11.2023 у справі №902/919/22.

Отже, на підставі частини третьої статті 551 Цивільного Кодексу України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, може зменшити розмір неустойки (штрафних санкцій) до їх розумного розміру (постанови Верховного Суду від 30.03.2021 у справі №902/538/18, від 03.03.2021 у справі №925/74/19, від 24.02.2021 у справі №924/633/20, від 09.08.2023 у справі №921/100/22, від 09.08.2023 у справі №921/100/22 та від 20.04.2023 у справі №904/124/22).

У разі якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Під "іншими учасниками господарських відносин" слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов`язані з кредитором договірними відносинами.

Відтак, якщо порушення зобов`язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб`єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Відповідно до положень статті 3, частини третьої статті 509 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов`язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість.

Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов`язання.

Таку функцію, як сприяння належному виконанню зобов`язання, стимулювання боржника до належної поведінки, неустойка виконує до моменту порушення зобов`язання боржником. Після порушення боржником свого обов`язку неустойка починає виконувати функцію майнової відповідальності. Неустойка не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

При цьому колегія суддів наголошує на відсутності правових підстав для ототожнення інституту зменшення розміру неустойки зі звільненням відповідача від відповідальності за порушення зобов`язання, оскільки зменшення судом розміру штрафних санкцій є лише передбаченим законом проявом обмеження відповідальності боржника за наявності відповідних підстав для цього, що жодним чином не суперечить принципам розумності та справедливості.

За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання зобов`язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги умови воєнного стану, а також відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду вважає, що застосування штрафних санкцій не повинно лягати непомірним тягарем для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.

Оцінюючи пропорційність заявленої до стягнення неустойки, колегія суддів також враховує поведінку обох сторін у спірних правовідносинах, оскільки саме така комплексна оцінка відповідає правовій природі інституту зменшення неустойки та спрямована на забезпечення справедливого балансу інтересів сторін.

З матеріалів справи вбачається, 05.10.2021 ТОВ “Комбинат” звернувся до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради із заявою про припинення орендних правовідносин (зареєстрована у Департаменті 23.02.2022 за вх.№01-14/443).

У вказаному листі товариство зазначило, що 09.06.2021 року ТОВ «Комбинат» подало до ДКВ ОМР заяву про продовження договору оренди нежилого приміщення №2017 від 25.09.1996 року. 03.10.2021 року закінчився термін дії укладеного між сторонами договору оренди. ТОВ «Комбинат» повідомляє, що заяву про продовження договору оренди нежилого приміщення № 2017 від 25.09.1996 року було подано помилково і - підприємство не має наміру продовжувати дію укладеного між сторонами договору оренди. Підприємство з 03.10.2021 року не користується раніше орендованою частиною нежилого приміщення. Спираючись на вищевикладене, орендар просив залишити без розгляду заяву ТОВ «Комбинат» від 09.06.2021 року №88 про продовження договору оренди нежилого приміщення, загальною площею 1854, 6 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Водопровідна, та прийняти за актом приймання-передачі майна з оренди 69/100 частин *нежитлових приміщень, загальною площею 1987,7 кв.м., що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Водопровідна, 1, та обладнання, які раніше перебували в оренді ТОВ «Комбинат».

Також листом б/н та б/д ТОВ “Комбинат” звернувся до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради із заявою про повернення частини нежитлового приміщення з оренди після закінчення терміну дії договору оренди (зареєстрована у Департаменті 08.07.2025 за вх.№01-14/253).

У вказаному листі товариство зазначило, що листом від 05 жовтня 2021 року №33/21 ТОВ «Комбинат» просило Департамент комунальної власності Одеської міської ради залишити без розгляду заяву ТОВ «Комбинат» 09.06.2021 року № 88 про продовження договору оренди нежилого приміщення та прийняти за актом приймання-передачі майна з оренди 69/100 частин нежитлових приміщень. Проте станом на день складення цієї заяви відповідне майно досі не прийняте Департаментом комунальної власності Одеської міської ради за актом приймання-передачі майна з оренди. ТОВ «Комбинат» фактично не користується 69/100 частинами нежитлового приміщення, загальною площею 1987,7 кв.м., що знаходиться за адресою: місто Одеса, вулиця Водопровідна, будинок 1, які раніше перебували в оренді товариства відповідно до укладеної 03 жовтня 2011 року із Департаментом комунальної власності Одеської міської ради нової редакції договору оренди нежилого приміщення №2017 від 25 вересня 1996 року, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чужовською Н. Ю., зареєстрованої в реєстрі за № 3182. Зокрема з дати зміни власника та керівника ТОВ «Комбинат» відповідне майно не використовується у господарській діяльності товариства, жодні працівники на території об`єкта не перебувають, охорона не забезпечується, догляд за технічним станом приміщень не здійснюється. У результаті відсутності експлуатації та належного утримання об`єкта, стан майна істотно погіршився, а саме спостерігається фізичне зношення конструктивних елементів, утворення тріщин, часткове руйнування. Крім того, відсутність охорони об`єкта створює реальні загрози несанкціонованого доступу сторонніх осіб, що, у свою чергу, підвищує ризик крадіжок, пошкодження залишеного майна, а також несе небезпеку для громадського порядку в прилеглому районі.

З огляду на вищевикладене, з міркувань безпеки та захисту майна комунальної власності, орендар просив невідкладно прийняти за актом приймання-передачі майна з оренди 69/100 частин нежитлових приміщень (літ. А підвал приміщення 1-22, 23а, 23-32, загальною площею 614,0 кв.м., І поверх приміщення 1-29, 31-45, загальною площею 645,8 кв.м., II поверх приміщення 1-17, 17a, 18, 18а, 186, 18в, 19-23, 23а, 24-31, загальною площею 672,9 кв.м., загалом по літ «А» 1932,7 кв.м., літ. Г 11, 12 загальною площею 55,0 кв.м., вартістю 4 527 00 гривень), загальною площею 1981,/ кв.м., та обладнання, що розташовані за адресою: місто Одеса, вулиця Водопровідна, будинок.

Отже, позивачу було відомо про намір відповідача припинити орендні правовідносини та повернути спірне майно, оскільки відповідне листування, зокрема лист відповідача, отриманий департаментом в лютому 2022 року.

Разом з тим, протягом тривалого часу, майже 3,5 року, позивачем не надано доказів вчинення дій, спрямованих на остаточне врегулювання питання повернення об`єкта оренди, які б сприяли оперативному припиненню спірних правовідносин, враховуючи те, що строк дії договору закінчився 03.10.2021.

Наведені обставини не можуть розцінюватися як підстава для звільнення відповідача від відповідальності чи як підтвердження відсутності його вини у порушенні зобов`язання, адже обов`язок повернути орендоване майно покладений саме на орендаря, а тому встановлена судом бездіяльність відповідача щодо належного оформлення передачі об`єкта оренди свідчить про наявність підстав для застосування передбачених законом наслідків порушення зобов`язання.

Разом із тим пасивна поведінка позивача протягом значного проміжку часу є обставиною, яка підлягає врахуванню саме при визначенні обсягу відповідальності відповідача.

Не здійснюючи протягом кількох років належних заходів, спрямованих на фактичне припинення спірних правовідносин, позивач фактично допускав існування такого стану речей, що свідчить про відсутність необхідності у негайному поверненні об`єкта та має значення для оцінки співмірності заявленої до стягнення суми неустойки.

Колегія суддів виходить із того, що реалізація права на стягнення неустойки не повинна перетворюватися на механізм одержання кредитором надмірної майнової вигоди або ставити боржника у завідомо непропорційно невигідне становище, особливо у випадках, коли тривалість порушення зобов`язання обумовлена не виключно поведінкою боржника, а й відсутністю належної активності кредитора щодо врегулювання спірної ситуації.

При цьому сама по собі наявність вини боржника не означає автоматичного застосування максимально можливого обсягу відповідальності.

Вина є необхідною передумовою для покладення відповідальності, однак її розмір визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи, поведінки обох сторін, наслідків допущеного порушення та принципів добросовісності, розумності, справедливості й пропорційності.

За таких обставин стягнення неустойки у повному заявленому розмірі не відповідало б її компенсаційній правовій природі та призвело б до порушення балансу інтересів сторін.

Відтак суд, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми неустойки до 1 495 488,94 грн, що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем належним чином своїх зобов`язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.

Згідно зі ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення підлягає зміні шляхом викладення мотивувальної та резолютивної частини в редакції постанови суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, колегія суддів виходить із приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

При зверненні до суду з позовом про стягнення неустойки у розмірі 18 165 539,85 грн Департамент комунальної власності Одеської міської ради сплатив судовий збір у сумі 217 986,48 грн з урахуванням понижуючого коефіцієнта 0,8 у зв`язку з поданням позовної заяви через систему «Електронний суд». За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку, що правомірний розмір нарахованої позивачем неустойки становить 14 954 889,44 грн, тобто 82,3255 % від заявленої до стягнення суми. При цьому зменшення розміру неустойки на підставі статті 551 Цивільного кодексу України не впливає на розподіл судового збору, який здійснюється виходячи з розміру обґрунтовано нарахованої неустойки до її зменшення судом.

Отже, з відповідача підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи у суді першої інстанції в сумі 179 458,26 грн.

Також встановлено, що позивач оскаржив рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог на суму 13 654 039,75 грн та сплатив судовий збір у розмірі 261 583,78 грн. Водночас належний до сплати розмір судового збору за подання апеляційної скарги становив 245 772,72 грн. Оскільки за результатами апеляційного перегляду розмір обґрунтованої до стягнення неустойки збільшено з 9 023 000,20 грн до 14 954 889,44 грн, тобто на 43,4442 % від оскарженої суми, а тому з відповідача підлягає стягненню судовий збір за її розгляд у сумі 106 774,10 грн.

При цьому надмірно сплачена позивачем сума судового збору у розмірі 15 811,06 грн (261 583,78 грн – 245 772,72 грн) розподілу між сторонами не підлягає та може бути повернута особі, яка її сплатила, за його клопотанням у порядку, встановленому Законом України «Про судовий збір».

Отже, з Товариства з обмеженою відповідальністю «Комбинат» на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради підлягає стягненню 179 458,26 грн судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції та 106 774,10 грн судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 277, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат” та Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 14.01.2026 у справі №916/4253/25 – задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Одеської області від 14.01.2026 у справі №916/4253/25 – змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції.

Резолютивну частину рішення Господарського суду Одеської області від 14.01.2026 у справі №916/4253/25 викласти у наступній редакції:

«Позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат” (65007, м. Одеса, вул. Водопровідна, буд. 1, код ЄДРПОУ 01564236) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (вул. Артилерійська,1, м. Одеса, 65039, код ЄДРПОУ 26302595) неустойку у розмірі 1 495 488,94 грн та судовий збір в сумі 179 458,67 грн.

В решті позовних вимог відмовити.».

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Комбинат” (65007, м. Одеса, вул. Водопровідна, буд. 1, код ЄДРПОУ 01564236) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (вул. Артилерійська,1, м. Одеса, 65039, код ЄДРПОУ 26302595) витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 106 774,10 грн.

Доручити Господарському суду Одеської області видати накази з зазначенням всіх необхідних реквізитів.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку у відповідності до вимог ст.ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 29.06.2026.

Головуючий суддя: А.І. Ярош

Судді: Г.І. Діброва

Н.М. Принцевська