Рішення від 11 червня 2026 р. у справі №203/1488/26 — Центральний районний суд міста Дніпра

Справа № 203/1488/26

Провадження № 2/0203/1567/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.06.2026 року Центральний районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді – Єдаменко С.В.,

при секретарі – Пилипенко А.С.,

за участю позивачки – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних , –

встановив:

18 лютого 2026 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Центрального районного суду міста Дніпра з позовом до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрати та трьох відсотків річних за несвоєчасне виконання судового рішення про стягнення аліментів. В обґрунтування позову зазначено, що позивачка перебувала у шлюбі з відповідачем, ІНФОРМАЦІЯ_1 в шлюбі у них народилась дитина – ОСОБА_3 . Рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 26 травня 2009 року з відповідача на користь позивачки стягнуто аліменти на утримання їх спільної дитини. За відповідачем утворилась заборгованість по сплаті аліментів за вказаним рішенням в розмірі 309 199 грн. 50 коп. за станом на 01 грудня 2025 року. За цих підстав позивачка просить суд стягнути з відповідача збитки від інфляції за період невиконання судового рішення про стягнення аліментів за період з початку виникнення боргу по листопад 2025 року в розмірі 198 742 грн. 63 коп. та три відсотки річних за аналогічний період в розмірі 54 386 грн. 12 коп., а разом – 253 128 грн. 75 коп. (а.с. а.с. 1 – 2).

Ухвалою судді Центрального районного суду міста Дніпра від 20 лютого 2026 року вказана позовна заява була залишена без руху з наданням строку на усунення недоліків (а.с. 12). 27 лютого 2026 року позивачкою було усунуто недоліки позовної заяви (а.с. а.с. 14 – 15).

Після надходження з адресно-довідкового підрозділу відомостей щодо зареєстрованого місця проживання відповідача-фізичної особи ОСОБА_4 (а.с. 17), ухвалою судді Центрального районного суду міста Дніпра від 30 березня 2026 року було відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження в судовому засіданні з викликом сторін (а.с. 18).

Оскільки згідно одержаних на запити суду відомостей про зареєстроване місце проживання відповідача не надійшло відповідних відомостей, справу розглянуто Центральним районним судом міста Дніпра на підставі ч. 9 ст. 28 ЦПК України за останнім відомим місцем проживання ОСОБА_5 , зазначеним в позовній заяві.

У підготовче судове засідання 21 квітня 2026 року учасники справи не з`явились, про причини неявки не повідомили, повідомлялись про час і місце підготовчого засідання належним чином. Ухвалою суду було продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів (а.с. 21 дія № 4). У зв`язку з неявкою сторін підготовче засідання було відкладено на 12 травня 2026 року (а.с. 21).

27 квітня 2026 року від позивачка надійшла заява про проведення підготовчого засідання у цивільній справі за її відсутності (а.с. 24).

У підготовче судове засідання 12 травня 2026 року учасники справи не з`явились, відповідач про причини неявки не повідомив, повідомлявся про час і місце підготовчого засідання належним чином (а.с. 25).

Ухвалою Центрального районного суду міста Дніпра від 12 травня 2026 року в підготовчому засіданні (а.с. 26 дія № 6) було завершене підготовче провадження у цивільній справі № 203/1488/26 та призначено її до розгляду по суті в судовому засіданні 03 червня 2026 року (а.с. 26).

26 травня 2026 року електронною поштою від відповідача надійшли документи: довідка щодо проходження військової служби, розрахунок сплачених аліментів. В заяві відповідач просив врахувати, що не може взяти участь в судовому засіданні через проходження військової служби, не заявляв клопотання про зупинення провадження у цивільній справі (а.с. а.с. 29 – 30).

При вирішення питання щодо можливості розгляду цивільної справи за умови проходження відповідачем військової служби суд враховує правову позицію Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, висловлену в поставові від 27 травня 2026 року у цивільній справі № 344/432/24 згідно якої:

«Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі № 754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК у справі, що стосується інтересів дитини, без з`ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та міжнародними стандартами.

Під час застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства. Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (див.: постанову Верховного Суду від 25 березня 2026 року у справі № 524/7569/16-ц (провадження № 61-1912св26).

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини).

Наведеною нормою права закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань, зокрема, щодо забезпечення дитині необхідний рівень життя для повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.

Принцип найкращих інтересів дитини передбачає, що при розв`язанні будь-якого спору чи вирішення питання, де зачіпаються права та інтереси дитини, необхідно спершу визначити інтереси самої дитини у цьому питанні і лиш потім ухвалювати рішення, яке буде сприяти таким інтересам та захищати їх на майбутнє.

Отже, цей принцип підлягає застосуванню і у справах про стягнення з одного з батьків на користь іншого аліментів на утримання дитини.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

На підставі Резолюції № 2 про правосуддя, дружнє до дітей, що прийнята на 28-й Конференції європейських міністрів юстиції (Лансароте, 25-26 жовтня 2007 року), 17 листопада 2010 року Комітетом міністрів Ради Європи були прийняті «Керівні принципи Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей».

Керівними було визначено п`ять основних принципів: «Участь», «Найкращі інтереси дитини», «Гідність», «Захист від дискримінації» та «Верховенство права», які мають застосовуватися до кримінального, цивільного та адміністративного права під час відправлення правосуддя та на інших стадіях взаємодії дитини з будь-яким адміністративним органом влади, незалежно від її статусу або правоздатності.

За приписами керівних принципів, правосуддя, дружнє до дітей, відноситься до систем правосуддя, які гарантують повагу та ефективне здійснення прав усіх дітей на найвищому рівні і з належним урахуванням рівня зрілості та розуміння дитини, а також обставин справи.

Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного й соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

В ухвалі від 18 січня 2024 року у справі № 683/2078/23 (провадження № 61-424ск24) Верховний Суд вказав, що тривале, на невизначений час зупинення провадження у справі щодо зміни розміру аліментів на утримання дитини не відповідає правам та інтересам дітей щодо належного утримання, гарантованим як внутрішнім законодавством, так і міжнародними актами.

Верховний Суд зауважує, що конституційне право дитини на утримання, зокрема, право на стягнення аліментів, не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post.

По своїй суті конституційне право дитини на утримання відноситься до тих прав, для яких затримка в їх судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту.

Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод.

Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеність тривалості; відсутність тесту необхідності та доцільності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання.

Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору.

Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки.

Таке зупинення має наслідком обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право дитини на належне утримання.

Зупинення провадження у справі на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Це пов`язано з тим, що право на судовий захист є фундаментом сучасного конституційного ладу.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що спір про стягнення аліментів стосується забезпечення належного утримання дитини і має пріоритетний, соціально значущий характер, що вимагає своєчасного судового розгляду та недопущення його безпідставного затягування. У спорах щодо утримання дітей суди повинні забезпечити право останніх на своєчасне та належне утримання, навіть за умов воєнного стану. Затягування розгляду справи шляхом зупинення провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України може призвести до порушення прав дітей на належний рівень життя.»

Зважаючи на викладену правову позицію, враховуючи, що спір випливає з невиконання обов`язків щодо своєчасної сплати аліментів на утримання дитини, зважаючи на відсутність клопотання відповідача про зупинення провадження у справі, приймаючи до уваги, що відповідач обізнаний про існування цивільної справи, суд приходить до висновку про можливість розгляду цивільної справи по суті, без зупинення провадження на час перебування відповідача на військовій службі.

01 червня 2026 року від позивачки надійшли письмові пояснення у цивільній справі, згідно яких вона підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити. Просила врахувати, що відповідач протягом тривалого часу ухилявся від виконання батьківських обов`язків, не сплачував аліменти, був позбавлений батьківських прав. Лише через 16 з половиною років після ухвалення рішення про стягнення з відповідача аліментів почалось реальне надходження грошей на утримання дитини (а.с. а.с. 31 –32).

В судове засідання 03 червня 2026 року з`явилась позивачка, яка підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити з мотивів, зазначених в позовній заяві та письмових поясненнях. З урахуванням пояснень відповідача про неможливість участі в судовому засіданні розгляд цивільної справи було завершено.

Заслухавши думку позивачки, дослідивши матеріали даної цивільної справи, суд приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Встановлюючи фактичні обставини справ суд враховує положення ч. 4 ст. 82 ЦПК України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Кіровського районного суду міста Дніпропетровська (нині – Центральний районний суд міста Дніпра) від 09 квітня 2019 р. у цивільній справі № 203/4624/18 встановлено, позивачка перебувала у шлюбі з відповідачем, ІНФОРМАЦІЯ_1 в шлюбі у них народилась дитина – ОСОБА_3 .

Рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська (нині – Шевченківський районний суд міста Дніпра) від 26 травня 2009 року з відповідача на користь позивачки стягнуто аліменти на утримання їх спільної дитини (а.с. 3).

Оскільки за відповідачем утворилась заборгованість по сплаті аліментів рішенням Кіровського районного суду міста Дніпропетровська (нині – Центральний районний суд міста Дніпра) від 09 квітня 2019 р. у цивільній справі № 203/4624/18 з відповідача на користь позивачки стягнуто пеню по аліментам в розмірі 39 579 грн. 00 коп.

Згідно відповіді розрахунку заборгованості за станом на грудень 2025 року за відповідачем наявна заборгованість по сплаті аліментів в розмірі 309 119 грн. 50 коп. (а.с. а.с. 4 – 6).

При вирішенні позовних вимог по суті суд виходить за наступного.

Позивачка з посиланням на ст. 625 ЦК України, просила суд стягнути з відповідача інфляційні витрати за прострочення сплати аліментів та три відсотки річних.

Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов`язання. За частиною 2 вказаної статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Грошові зобов`язання, відповідальність за які встановлена ст. 625 ЦК, передбачають, насамперед, договірні правовідносини.

У контексті ст. ст. 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Передбачена ст. 625 ЦК відповідальність не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законодавством.

Правовідносини сторін по даній справі регулюються нормами Сімейного кодексу України, до яких положення ч. 2 ст. 625 ЦК України не застосовуються. Сімейний кодекс України, який є спеціальним законом, чітко встановив відповідальність за несплату аліментів у вигляді пені (ст. 196 СК України).

За загальним правилом спеціальні норми права мають пріоритет над загальними нормами. Чинним законодавством України питання про нарахування при простроченні сплати аліментів врегульоване положеннями ст. 196 Сімейного кодексу України, яка є спеціальною нормою з цього приводу по відношенню до інших норм права, в тому числі і до ст. 625 ЦК України. У вказаній нормі законодавцем чітко розмежовані наслідки прострочення сплати аліментів від наслідків прострочення оплати додаткових витрат на дитину. Зокрема, у разі прострочення сплати аліментів для боржника встановлена відповідальність у вигляді пені за кожен день прострочення.

Натомість, у разі прострочення оплати додаткових витрат на дитину встановлена відповідальність у вигляді виплати заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також нарахування 3 % річних із простроченої суми. Таким чином із вказаної норми вбачається, що законодавець чітко розмежував негативні наслідки порушення строків сплати цих двох різних фінансових обов`язків батьків, і для кожного з них встановив відповідні фінансові санкції: при простроченні оплати додаткових витрат на дитину – сплачуються встановлений індекс інфляції за весь час прострочення а також три проценти річних із простроченої суми; при простроченні сплати аліментів - сплачується пеня у розмірі 1% від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18) зроблено висновок, що «за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.196 СК України у разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

Тобто законодавець обмежив стягнення пені за прострочення сплати аліментів загальною сумою заборгованості, тому перевищення такого обмеження за рахунок нарахування інфляційних збитків та відсотків річних прямо суперечитиме цього законодавчому обмеженню.

Таким чином застосування ст.625 ЦК України і нарахування штрафних фінансових санкцій у виді інфляційних втрат і 3% річних на суму заборгованості по сплаті аліментів не відповідають вимогам спеціального законодавства.

Отже, до даного виду зобов`язання правила ст. 625 ЦК України не застосовується, а тому в задоволенні позову в цій частині належить відмовити.

Відповідно до ст.141 ЦПК України, враховуючи результати розгляду справи, відмову в задоволенні позовних вимог, витрати позивачки по сплаті судового збору відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.196 СК України ст. 625 ЦК України, ст.ст.2, 4, 5, 7, 10-13, 19, 76-81, 141, 223, 258, 259, 263-268, 274 ЦПК України, суд –

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та 3% річних – відмовити.

Сторони по справі:

позивачка – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП – НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

відповідач – ОСОБА_2 , РНОКПП – НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_2 .

Рішення суду набирає законної сили в порядку передбаченому ст.273 ЦПК України.

Рішення суду може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня підписання його повного тексту.

Повний текст рішення підписано 22 червня 2026 року.

Суддя С.В. Єдаменко