Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №756/6628/20 — Київський апеляційний суд

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 червня 2026 року місто Київ

справа № 756/6628/20

апеляційне провадження № 22-ц/824/4973/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Саліхова В.В.,

суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Зеленчука М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лупейка Олександра Васильовича на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 28 квітня 2025 року, ухваленого під головуванням судді Ішуніної Л.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», Акціонерного товариства «Оксі Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-Кредо», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коберська Олена Юріївна, про визнання недійсними правочинів та зобов`язання вчинити дію,-

в с т а н о в и в :

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ «Райффайзен Банк Аваль», АТ «Оксі Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-Кредо» про визнання недійсними правочинів та зобов`язання вчинити дію, в якому просила:

визнати недійсним, укладений 15 березня 2019 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» і АТ «Оксі Банк» договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ;

визнати недійсним, укладений 15 березня 2019 року між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та АТ «Оксі Банк» нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберською Ю.О. договір про відступлення права вимоги за договором про заставу нерухомості (іпотеку) від 19 січня 2007 року зареєстрований за № 47, що укладався між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ;

визнати недійсним, укладений 15 березня 2019 року між АТ «Оксі Банк» і ТОВ «Фінансова компанія «Інвест-Кредо», змінено назву на ТОВ «Інвест-Кредо», договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ;

визнати недійсним, укладений 15 березня 2019 року між АТ «Оксі Банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Інвест-Кредо», змінено назву на ТОВ «Інвест-Кредо», нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберською Ю. О. договір про відступлення права вимоги за договором про заставу нерухомості (іпотеку) від 19 січня 2007 року зареєстрований за № 47, що укладався між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 ;

зобов`язати ТОВ «Фінансова компанія «Інвест-Кредо», змінено назву на ТОВ «Інвест-Кредо», у порядку застосування наслідків недійсних правочинів звільнити та повернути ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

Позов обгрунтовано тим, що 17 січня 2007 року між позивачем, як позичальником, та АТ «Райффайзен Банк Аваль», як кредитодавцем, було укладено кредитний договір № 01421-03/21, відповідно до якого банк надав позивачу кредит у розмірі 100 000 доларів США з процентною ставкою 14,5% відсотків річних строком на 60 місяців.

У забезпечення виконання кредитних зобов`язань, 19 січня 2007 року було укладено договір про заставу нерухомості (іпотека), нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратенко М. І. та зареєстрований в реєстрі за № 47, згідно з яким в іпотеку передавалась належна їй на праві власності квартира АДРЕСА_2 .

Крім того, повернення кредиту забезпечувалась також договором поруки № 12/26-03/10/9, який 18 січня 2007 року було укладено між банком та її сином ОСОБА_2

30 листопада 2015 року заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва з ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 на користь банку стягнуто у загальній сумі 296 087 дол. США, з яких заборгованість за тілом кредиту становила 48 414,99 дол. США, заборгованість за відсотками - 20 113,99 дол. США, а нарахована банком пеня - 227 058 дол. США.

На початку 2019 року банком було розпочато процедуру примусового стягнення заборгованості через приватного виконавця Чижика А. П., шляхом передачі належної позивачу квартири для реалізації на електронних торгах.

Водночас, у квітні 2019 року на адресу позивача від ТОВ «Інвест-Кредо» надійшло письмове повідомлення від 19 березня 2019 року про відступлення права вимоги за кредитним договором від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21, в якому зазначалось, що 15 березня 2019 року між АТ «Оксі Банк» як первісним кредитором та ТОВ «Інвест-Кредо» як новим кредитором укладені: договір відступлення права вимоги за кредитним договором від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21, який укладався між позивачем та АТ «Райффайзен Банк Аваль»; договір про відступлення права вимоги за договором про заставу нерухомості (іпотеку) від 19 січня 2007 року, який укладався між позивачем та АТ «Райффайзен Банк Аваль».

Також, у повідомленні вказувалось, що АТ «Оксі Банк» відповідні права попередньо набув від ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» за такими ж правочинами від 15 березня 2019 року.

Проте, ані від АТ «Райффайзен Банк Аваль», ані від АТ «Оксі Банк» позивач не отримувала будь-яких повідомлень з приводу здійснених відступлень права вимоги та дізналася про них лише з вищевказаного листа, після чого, вживала заходів для отримання та ознайомлення зі змістом документів.

Зі змісту повідомлення також вбачалося, що ТОВ «Інвест-Кредо» вимагало від позивача сплатити заборгованість, визначену заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року.

Разом з тим, позивач вважає, що існують підстави для визнання вищевказаних договорів про відступлення права вимоги недійсними на підставі положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Так, кредитний договір від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21 мав споживчий характер і правовідносини за ним потрапляють під юрисдикцію Закону України «Про захист прав споживачів», кредит надавався в іноземній валюті, предметом іпотеки була квартира, яка не перевищує 140 кв. м (98,1 кв.м) та являлась її єдиним місцем постійного проживання та її молодшого сина ОСОБА_3 , у її власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно, хоча вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , але там не проживає.

За викладених обставин, з урахуванням положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» кредитна установа не могла уступити (продати, передати) заборгованість або борг на користь (у власність) іншої особи.

Зазначає, що на момент звернення до суду вона разом із молодшим сином незаконно, без судового рішення, виселені з квартири за адресою: АДРЕСА_4 , про що 06 липня 2019 року було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 4201919150000192 за фактом вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 162 та частиною першою статті 355 КК України.

Посилаючись на наведене, позивач просила позов задовольнити.

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 28 квітня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішення суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Лупейко О.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 28 квітня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що оспорені правочини, підпадають під всі критерії за Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті» для визнання їх недійсними. Так, кредитний договір № 014/21-03/21 від 18 січня 2007 року мав споживчий характер і правовідносини за ним потрапляють під юрисдикцію Закону України «Про захист прав споживачів»; кредит надавався в іноземній валюті, предметом іпотеки була квартира, яка не перевищує 140 кв.м. (98,1 кв.м.); квартира являлась єдиним місцем постійного проживання позивача та її молодшого сина ОСОБА_3 ; у власності позивача не має і не знаходиться інше нерухоме житлове майно. ОСОБА_1 хоча і зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , однак там не проживає.

У відзиві на апеляційну скаргу, представник ТОВ «Інвест-Кредо» - Кучерук А.В. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Суд першої інстанції обгрунтовано та правомірно вказав, що позивачем не надано суду переконливих доказів того, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті» розповсюджується на спірні правовідносини, зокрема, що предмет іпотеки - використовується або використовувався позивачкою як місце постійного проживання.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Лупейко О.В. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

Представник ТОВ «Інвест-Кредо» - Кучерук А.В. проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення.

Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваними договорами порушуються її права та інтереси. Крім того, суд зазначив, що матеріалами справи не підтверджено використання позивачем іпотечного майна як постійного місця проживання.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 18 січня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 014/21-03/21, відповідно до якого кредитор, на положеннях та на умовах цього договору, надав позичальнику споживчий кредит за рахунок коштів Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) у розмірі 100 000 дол. США із сплатою 14,5% річних, а також із сплатою разової комісії у розмірі 0,99% від суми кредиту, строком на 60 місяців та з погашенням відповідно до графіка погашення (пункт 1.1 договору). Кредитні кошти призначені для використання на споживчі цілі (пункт 1.2 договору).

19 січня 2007 року між позивачем та Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» було укладеного договір про заставу нерухомості (іпотека), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратенком М. І. та зареєстрований в реєстрі за № 47, з метою забезпечення вимог за кредитним договором від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21 з додатковими угодами до нього, відповідно до якого іпотекодержатель зобов`язується перед іпотекодавцем надати йому кредитні кошти в розмірі 100 000 дол. США, терміном та на умовах, визначених кредитним договором, а іпотекодавець зобов`язується перед іпотекодержателем повернути ці кошти, сплатити проценти, штрафні санкції (пунтк 1.1 договору).

Згідно з пунктом 1.2 договору в забезпечення виконання зобов`язань, вказаних у пункту 1.1 цього договору іпотекодавець на умовах, передбачених цим кредитним договором, передає в іпотеку належне йому нерухоме майно, яким є: квартира АДРЕСА_2 .

28 жовтня 2009 року між позивачем та Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» було укладено додаткову угоду № 014/21-03/21/2 до кредитного договору № 014/21 відповідно до якої було встановлено строк повернення кредиту по 18 січня 2016 року (включно), а також визначено процентну ставку в розмірі 15% річних.

Крім того, 28 жовтня 2009 року між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 12/26-03/10/9 до кредитного договору від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21, за умовами якого поручитель на добровільних засадах взяв на себе зобов`язання відповідати за борговими зобов`язаннями ОСОБА_1 за вищевказаним кредитними договором (пункт 2.1 договору).

15 березня 2019 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та Акціонерним товариством «Оксі Банк» було укладено договір про відступлення права вимоги та договір про відступлення права вимоги за договором про заставу нерухомості (іпотека), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберською Ю. О. та зареєстрований в реєстрі за № 7, за умовами яких АТ «Оксі Банк» набуло право вимагати від ОСОБА_1 належного виконання зобов`язань за кредитним договором від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21 та договором про заставу нерухомості (іпотека) від 19 січня 2007 року.

Цього ж дня між АТ «Оксі Банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Інвест-Кредо» було укладено договір про відступлення права вимоги та договір про відступлення права вимоги за договором про заставу нерухомості (іпотека), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коберською Ю. О. та зареєстрований в реєстрі за № 8, за умовами яких ТОВ «Фінансова компанія «Інвест-Кредо» набуло право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21 та договором про заставу нерухомості (іпотека) від 19 січня 2007 року.

АТ «Оксі Банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Інвест-Кредо» 15 березня 2019 року були складені повідомлення позивачу (боржнику) та поручителю про заміну кредитора у зобов`язанні та надано платіжні реквізити нового кредитора.

Крім того, 15 березня 2019 року ТОВ «Фінансова компанія «Інвест-Кредо» на виконання вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» було направлено позивачу вимогу про повернення повної суми заборгованості за кредитним договором від 18 січня 2007 року № 014/21-03/21, у якій також містилося попередження, що у разі непогашення заборгованості протягом 30 днів Товариство реалізує належне йому право звернення стягнення на іпотечне майно.

Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина 1 статті 202 ЦК України).

Частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає.

Отже, визнання недійсним у судовому порядку правочину можливо з підстав недодержання сторонами в момент його вчинення вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, а саме правочин має відповідати вимогам ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням (стаття 516 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).

За змістом статей 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов`язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Отже, у випадку настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором, у тому числі і випадку, передбаченому частиною другою 1050 ЦК України, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом статті 11 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов`язання в межах вартості предмета іпотеки.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Разом з тим, відповідно до підпункту 1 пункту 1 Закону України № 1304-VII (який діяв на час вчинення спірних правочинів) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140,0 кв. м для квартири та 250,00 кв. м для житлового будинку.

Згідно з підпунктом 3 пункту 1 Закону України № 1304-VII кредитна установа не може уступити (продати, передати) заборгованість або борг, визначений у підпункті 1 цього пункту, на користь (у власність) іншої особи.

У пункті 4 Закону України № 1304-VII передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до пунктів 5 та 6 Закону України № 1304-VII цей Закон не поширюється на територію України, визнану тимчасово окупованою відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України». Дія цього Закону не поширюється на осіб, які є суб`єктами Закону України «Про запобігання корупції».

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що на кредитні зобов`язання позивачки не розповсюджується дія Закону України № 1304-VII, оскільки вона не надала доказів про те, що іпотечне майно використовується нею як місце постійного проживання.

Водночас суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відсутність згоди позивачки на заміну кредитора у зобов`язанні не є підставою для визнання оспорюваних правочинів про відступлення права вимоги недійсними.

Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оспорюваними договорами про відступлення права вимоги не порушено прав та інтересів позивачки, як особи яка не була їх стороною.

Доводи апеляційної скарги про те, що оспорені правочини, підпадають під всі критерії за Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті» для визнання їх недійсними, колегія суддів відхиляє, оскільки позивачкою не надано доказів на підтвердження того, що іпотечне майно використовується нею як місце постійного проживання.

Згідно з витягом від 03 липня 2019 року № 4087320 про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_4 , у ньому зареєстрована з 31 липня 2001 року особа « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Інші особи за вказаною адресою не зареєстровані.

Відповідно до копії паспорту ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , що вказує на те, що особою, яка зареєстрована за місцем знаходження іпотечного майна вона не являється.

Крім того, відповідно до договору про заставу нерухомості (іпотека), який 19 січня 2007 року посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондратенком М. І. місце проживання ОСОБА_1 вказане за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідно до анкети-заяви на отримання кредиту від 16 листопада 2006 року, позивачем вказано адресу: АДРЕСА_3 як місце її реєстрації та фактичного проживання.

Позивач зазначені докази не спростувала, не довела належними та допустимими доказами використання спірного майна як постійне місце проживання.

Посилання позивача на те, що реєстрація за іншою адресою не свідчить про постійне місце проживання у цьому майні є необґрунтованими, оскільки реєстрація місця проживання особи тісно пов`язана з її правами на володіння та користування житлом.

Окрім того, у позовній заяві та в апеляційній скарзі позивач зазначає адресу проживання: АДРЕСА_5 , що також спростовує її доводи про постійне місце проживання за адресою знаходження предмета іпотеки.

Таким чином, наведені у апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявниці з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи та переоцінки доказів, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, який їх обґрунтовано спростував, та не можуть бути підставами для скасування ухваленого у справі судового рішення.

Водночас колегія суддів враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99)..

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає апеляуційну скаргу без задоволення, а оскаржене судове рішення суду - без змін, оскільки підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лупейка Олександра Васильовича - залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 28 квітня 2025 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 29 червня 2026 року.

Головуючий:

Судді: