Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №372/3350/25 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 372/3350/25

Провадження № 22-ц/824/8732/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Виконавчий комітет Обухівської міської ради Київської області про позбавлення батьківських прав,

В С Т А Н О В И В :

19 червня 2025 року позивач звернувся до Обухівського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що між сторонами 25.04.2015 зареєстровано шлюб. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 30.05.2025 шлюб розірвано. Від шлюбу сторони мають малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дитина постійно перебуває на утриманні позивача, він турбується її вихованням так як відповідач залишила спільне помешкання сторін та наразі місце проживання її невідоме. Позивач зазначає, що відповідачка зловживає алкогольними напоями, постійно перебуває з особами які ведуть асоціальний спосіб життя та не мають постійного місця проживання. Всі питання щодо виховання, розвитку дитини вирішуються ним самостійно. З метою найбільш повного та всебічного забезпечення прав та законних інтересів дитини він вважає за необхідне вирішити питання про позбавлення відповідачки батьківських прав, тож вимушений був звернутись до суду з даним позовом.

Враховуючи викладене, позивач просив суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно її дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 02 березня 2026 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 28 травня 2026 року, з`явився представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Широкоступ К.М., який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що позбавлення батьківських прав є винятковим та крайнім заходом впливу, застосування якого допускається лише за наявності достатніх і переконливих доказів свідомого та винного ухилення одного з батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини; надані позивачем докази підтверджують його участь у вихованні та утриманні сина, однак не доводять факту злісного, систематичного та свідомого нехтування відповідачкою батьківськими обов`язками; матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що поведінка матері становить загрозу для життя, здоров`я чи розвитку дитини або що зміна її ставлення до виконання батьківських обов`язків є неможливою; висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідачки батьківських прав має рекомендаційний характер та не містить достатньої оцінки особистості матері, її взаємин із дитиною й заходів, спрямованих на налагодження такого контакту; позивачем також не доведено наявності обставин, які б свідчили про неможливість реалізації прав та інтересів дитини без застосування такого крайнього заходу, як позбавлення відповідачки батьківських прав.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог та вважає їх такими, що відповідають встановленим обставинам справи, вимогам сімейного законодавства та правилам доказування.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості позовних вимог процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє позивача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, переважна більшість доказів, наданих позивачем, фактично характеризує належне виконання саме ним своїх батьківських обов`язків щодо малолітньої дитини, її утримання, виховання та забезпечення необхідних умов для розвитку. Разом із тим зазначені докази не містять достатніх відомостей, які б підтверджували наявність передбачених пунктом 2 частини першої статті 164 СК України підстав для позбавлення відповідачки батьківських прав, а саме її винне, свідоме та систематичне ухилення від виконання батьківських обов`язків.

Посилання позивача на висновок органу опіки та піклування також не можуть бути безумовною підставою для задоволення позову. Із матеріалів справи вбачається, що зазначений висновок був складений переважно на підставі пояснень самого позивача. При цьому орган опіки та піклування безпосередньо не спілкувався з матір`ю дитини, не з`ясував причин її поведінки, не навів відомостей щодо вжитих заходів для встановлення контакту з нею, не дослідив її особистість, спосіб життя та ставлення до виконання батьківських обов`язків. За таких обставин висновок органу опіки та піклування, який відповідно до вимог сімейного законодавства має рекомендаційний характер, не може вважатися достатнім та самостійним доказом існування підстав для позбавлення батьківських прав.

Іншим доказом, на який посилається позивач, є інформаційний лист закладу дошкільної освіти «Дударик», у якому викладено відомості про окремі випадки поведінки відповідачки, зокрема щодо залишення дитини у роздягальні під час повітряної тривоги, перебування матері, за спостереженнями працівників закладу, у стані алкогольного сп`яніння під час новорічного свята та під час відвідування закладу у лютому 2025 року.

Разом із тим колегія суддів звертає увагу, що працівники закладу дошкільної освіти не є спеціалістами, уповноваженими встановлювати факт перебування особи у стані алкогольного сп`яніння, а викладені у листі висновки ґрунтуються виключно на їх суб`єктивних спостереженнях та не підтверджені жодними об`єктивними доказами. Самі по собі такі відомості не можуть свідчити про доведене ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків у розумінні статті 164 СК України.

Більше того, наведені у зазначеному листі обставини стосуються грудня 2024 року та лютого 2025 року, тобто безпосередньо перед зверненням позивача до суду із цим позовом у червні 2025 року. При цьому зміст документа свідчить про те, що відповідачка відвідувала заклад дошкільної освіти, була присутня на новорічному святі дитини, приходила за сином та забирала його із закладу. Такі обставини самі по собі свідчать про підтримання нею контакту з дитиною та участь у її житті, що не узгоджується з доводами позову про повне самоусунення матері від виконання батьківських обов`язків.

Колегія суддів також враховує, що позбавлення батьківських прав відповідно до статей 164, 166 СК України є винятковим заходом сімейно-правової відповідальності, застосування якого можливе лише за умови доведення свідомого, винного та тривалого ухилення матері чи батька від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, коли зміна їх поведінки є неможливою та такий захід відповідає найкращим інтересам дитини. Належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження існування саме таких обставин матеріали справи не містять.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що надані позивачем докази у своїй сукупності не підтверджують наявності передбачених законом підстав для застосування до відповідачки такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батьківських прав, а тому підстав для задоволення позову не вбачається.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 21 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

Д.О. Таргоній