Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №758/8423/23 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 758/8423/23

Провадження № 22-ц/824/7837/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою Подільської окружної прокуратури міста Києва на рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 вересня 2025 року та на додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Подільської окружної прокуратури міста Києва, про відшкодування моральної шкоди завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового слідства, прокуратури та суду,

В С Т А Н О В И В :

20 липня 2023 року позивач звернувся до Подільського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідачів.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачу незаконними діями органів досудового слідства спричинено моральні страждання, через втручання в його приватне життя та погіршення стану здоров`я, які обмежили його життєві можливості, з огляду на що, просив суд стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету на користь позивача 1 500 000,00 грн. в порядку відшкодування моральної шкоди завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури, пов`язаних незаконним притягненням до кримінальної відповідальності та застосування запобіжних заходів (з урахуванням заяви про зміну предмета позову).

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 02 вересня 2025 року позов задоволено частково та стягнено з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1 440 000, 00 грн. В іншій частині в задоволені вимог позову - відмовлено.

Додатковим рішенням Подільського районного суду міста Києва від 07 грудня 2025 року заяву позивача про ухвалення додаткового рішення задоволено та стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 44 160, 00 грн.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 02 лютого 2026 року відповідач - Подільська окружна прокуратура міста Києванаправив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд рішення Подільського районного суду м. Києва від 02 вересня 2025 року в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 1 440 000,00 грн скасувати та постановити нове рішення, яким позов залишити без задоволення; скасувати додаткове рішення Подільського районного суду м. Києва від 07 грудня 2025 року про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 44 160,00 грн. та ухвалити нове рішення про залишення заяви про ухвалення додаткового рішення без задоволення.

20 квітня 2026 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 28 травня 2026 року, з`явилися представник позивача Федчук Т.М., який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення; прокурор Павліченко В.О., який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що позивачу незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду було завдано моральної шкоди у зв`язку з тривалим кримінальним переслідуванням, застосуванням заходів забезпечення кримінального провадження та обмеженням її прав і свобод, що підтверджується встановленими у справі фактичними обставинами щодо повідомлення про підозру, обрання та продовження запобіжного заходу, накладення арешту на майно та подальшого перебування під слідством і судом упродовж 2017-2023 років; виходив із того, що закриття кримінального провадження у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення свідчить про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди відповідно до Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду» та статті 1176 ЦК України, а також про презумпцію моральних страждань у разі незаконного притягнення до кримінальної відповідальності; врахував встановлену тривалість перебування позивача під слідством і судом, характер та інтенсивність втручання у її особисті права, вплив обмежувальних заходів і наслідки для її соціального та психологічного стану; при визначенні розміру відшкодування керувався принципами розумності, справедливості та співмірності, а також спеціальним порядком обчислення мінімального гарантованого розміру компенсації, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої на момент ухвалення рішення, і, з урахуванням висновку судово-психологічної експертизи, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення моральної шкоди в частковому розмірі.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на неналежність позиції апелянта щодо визначення розміру відшкодування.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє відповідача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх обґрунтувань.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлено вимогу про відшкодування моральної шкоди у розмірі 1 500 000,00 грн, обґрунтовану незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури, які полягали у незаконному притягненні до кримінальної відповідальності, застосуванні запобіжних заходів, тривалому перебуванні під слідством та судом.

З метою підтвердження розміру заявлених вимог у справі було призначено судово-психологічну експертизу, за результатами якої складено висновок №10549, відповідно до якого орієнтовний розмір компенсації моральної шкоди визначено у розмірі 180 мінімальних заробітних плат. Вказаний висновок, відповідно до вимог статей 76, 81, 102, 110 ЦПК України, був досліджений судом та обґрунтовано визнаний належним і допустимим доказом, який узгоджується з іншими матеріалами справи.

Суд першої інстанції, врахувавши встановлені обставини справи щодо тривалості кримінального переслідування позивача з 17.02.2017 по 08.02.2023, застосування до неї запобіжних заходів, обмеження майнових та особистих прав, а також характер і наслідки пережитих нею психоемоційних страждань, дійшов висновку про наявність правових підстав для відшкодування моральної шкоди відповідно до статті 1176 ЦК України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду».

При цьому суд першої інстанції, керуючись принципами розумності, справедливості та співмірності, а також враховуючи гарантований державою мінімальний розмір компенсації за час перебування під слідством і судом, обґрунтовано визначив розмір відшкодування у сумі 1 440 000,00 грн (180 ? 8000,00 грн), що повністю кореспондується із висновком судово-психологічної експертизи.

Посилання апелянта на необґрунтованість визначеного розміру відшкодування фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданих судом першої інстанції, та не містять належних посилань на докази, які б спростовували встановлений судом розмір моральної шкоди або висновки судово-психологічної експертизи.

Обов`язок доказування обставин, на які сторона посилається як на підставу своїх заперечень, покладається на таку сторону, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Водночас апелянтом не надано жодного доказу, який би свідчив про неправильність визначеного судом розміру відшкодування або про необґрунтованість висновку експерта.

За таких обставин колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими, носять характер декларативної переоцінки доказів, належно досліджених судом першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення. Апеляційне оскарження не може ґрунтуватися виключно на запереченні чи критиці висновків суду першої інстанції без наведення власної належної доказової бази та без обґрунтування, яким саме чином, на думку апелянта, були порушені норми матеріального чи процесуального права. Саме по собі незадоволення оцінкою доказів або результатом вирішення спору не є достатнім юридичним аргументом, оскільки перегляд судового рішення передбачає не лише декларацію незгоди, а й доведення помилковості встановлених судом обставин у спосіб, передбачений ЦПК України. За відсутності таких обґрунтувань доводи апеляційної скарги не можуть бути визнані належними та достатніми для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.

Також колегія суддів не може прийняти доводи апелянта щодо неналежного складу відповідачів у справі.

Такі доводи апелянт обґрунтовує тим, що Подільська окружна прокуратура міста Києва не є самостійною юридичною особою у зв`язку з відсутністю, на його думку, окремого коду ЄДРПОУ, а відтак не може виступати належним відповідачем у справі.

Разом з тим, зазначені доводи є внутрішньо суперечливими, оскільки сам апелянт в тексті апеляційної скарги зазначає код ЄДРПОУ відповідного органу - 0291001927, чим фактично підтверджує можливість його ідентифікації як суб`єкта правовідносин та учасника цивільного процесу.

Крім того, основним аргументом апелянта з цього приводу є те, що належним відповідачем у спірних правовідносинах має бути виключно держава Україна, а не конкретний орган державної влади.

Колегія суддів виходить з того, що така позиція не спростовує правильності висновків суду першої інстанції, оскільки у справах про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, відповідальність несе держава Україна, яка бере участь у цивільних правовідносинах через відповідні органи державної влади в межах їх компетенції, визначеної законом (статті 167, 170 ЦК України).

При цьому формальне зазначення у позовній заяві конкретних органів державної влади як відповідачів при одночасному формулюванні позовної вимоги про стягнення коштів саме з держави Україна за рахунок Державного бюджету України не свідчить про пред`явлення позову до неналежного відповідача, оскільки такі органи фактично беруть участь у справі як суб`єкти, через які держава реалізує свої процесуальні права та обов`язки.

Таким чином, доводи апелянта щодо неналежного відповідача є необґрунтованими, побудованими на формальному тлумаченні участі держави у цивільному процесі та не можуть бути підставою для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення.

Визначення у справі відповідних органів як відповідачів не змінює суті позовних вимог і не свідчить про пред`явлення позову до неналежного відповідача, оскільки фактично відповідальність у таких правовідносинах несе держава Україна, а стягнення здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, це відповідає належному способу захисту і передбачає, що фактично відповідає за цим позовом саме держава в особі відповідних органів.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Подільської окружної прокуратури міста Києва залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

Д.О. Таргоній