Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №758/3919/25 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 758/3919/25

Провадження № 22-ц/824/9006/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,

В С Т А Н О В И В :

20 березня 2025 року позивач звернувся до Подільського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 17.09.2024 року о 10 год. 36 хв. в смт. Гостомель Київської області, водій ОСОБА_1 керуючи автомобілем «Mercedes-Benz GLS350» державний номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись по Гостомельському шосе М07 перед перехрестям з вул. Мирославська, 5, не дотрималась безпечної дистанції та здійснила зіткнення з автомобілем «Lexus» державний номерний знак НОМЕР_2 (належить на праві приватної власності ОСОБА_2 (Позивач), який рухався попереду та який в свою чергу, від удару, зіткнувся з автомобілем «LAND ROVER» державний номерний знак НОМЕР_3 .

Відповідач порушила вимоги п.13.1 ПДР України, за що передбачена відповідальність ст. 124 КУпАП. Внаслідок зазначеної ДТП транспортні засоби зазнали механічних пошкоджень, у результаті чого позивачу було завдано матеріальних збитків.

Постановою Ірпінського міського суду Київської області від 12.11.2024 року у справі № 367/9966/24 винною в скоєнні правопорушення було визнано ОСОБА_1 .

Цивільно-правова відповідальність винної особи за шкоду, заподіяну майну третіх осіб внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу «Mercedes-Benz GLS350» НОМЕР_1 , на момент настання ДТП була застрахована відповідно до Полісу ОСЦПВВНТЗ № 218444311 виданого АТ «СК «ІНГО».

Страховиком відповідальності відповідача було виконано свій обов`язок і здійснено на користь позивача виплату страхового відшкодування у розмірі ліміту відповідальності страховика. Натомість станом на день пред`явлення цього позову відповідачем так і не було відшкодовано заподіяну позивачеві шкоду у повному обсязі.

Цивільно-правова відповідальність відповідача, як винної особи за шкоду, заподіяну майну третіх осіб, на момент настання ДТП була застрахована відповідно до Полісу ОСЦПВВНТЗ № 218444311 виданого АТ «СК «ІНГО» та дійсного на дату ДТП.

15.10.2024 року на рахунок позивача було зараховано страхове відшкодування у розмірі 119 690 грн. 53 коп.

Також 05.11.2024 на рахунок позивача було зараховано страхове відшкодування у розмірі 40 309 грн. 47 коп. Таким чином, загальна сума страхового відшкодування отриманого від АТ «СК «ІНГО» складає - 160 000 грн.

Відповідно до Висновку щодо вартості матеріального збитку заподіяного власнику колісного транспортного засобу № 1071/09-24 від 11.10.2024 року, вартість відновлювального ремонту транспортного засобу «Lexus», державний номерний знак НОМЕР_2 складає 424 670 грн. 81 коп.

Транспортний засіб з метою його використання було відремонтовано позивачем, фактично понесені витрати на здійснення відновлювального ремонту транспортного засобу «Lexus», державний номерний знак НОМЕР_2 становлять 415 650 грн.

Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь різницю між повною вартістю проведення відновлювального ремонту та розміром страхового відшкодування, що становить ліміт відповідальності страховика, 415 650 грн - (повна вартість оплаченого відновлювального ремонту), 160 000,00 грн. (належний розмір виплаченого страхового відшкодування, що становить ліміт відповідальності страховика - страхову сума за шкоду, заподіяну майну третіх осіб) 255 650 грн.

Також просить відшкодувати спричинену позивачці моральну шкоду, оскільки належний позивачці автомобіль «Lexus», державний номерний знак НОМЕР_2 був її основним засобом пересування. Внаслідок пошкодження транспортного засобу з вини відповідача було порушено звичний розпорядок життя позивача та її сім`ї, на період ремонту позивач була позбавлена можливості користуватися своїм майном.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 грудня 2025 року позов задоволено частково та ухвалено: стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заподіяну майнову шкоду в розмірі 255 650, 00 грн; стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 5 000, 00 грн; стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000, 00 грн; стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2 859, 30 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 09 березня 2026 року відповідач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 28 травня 2026 року, з`явилися представник позивача Богуцький І.О., який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення; представник відповідача ОСОБА_3 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що вина відповідача у скоєнні дорожньо-транспортної пригоди є встановленою постановою суду у справі про адміністративне правопорушення та відповідно до вимог процесуального закону не підлягає повторному доказуванню; цивільно-правова відповідальність відповідача була застрахована, однак здійснене страховиком страхове відшкодування не покрило фактичний розмір завданої позивачу шкоди; належними та допустимими доказами підтверджено понесення позивачем витрат на відновлювальний ремонт транспортного засобу у розмірі 415 650 грн, а тому на підставі статей 1166, 1192, 1194 ЦК України з відповідача підлягає стягненню різниця між фактичним розміром шкоди та страховим відшкодуванням у сумі 255 650 грн; вимога про відшкодування моральної шкоди є обґрунтованою, однак її розмір підлягає зменшенню до 5 000 грн з урахуванням принципів розумності, справедливості та співмірності; заявлені витрати на професійну правничу допомогу підлягають частковому відшкодуванню у розмірі 10 000 грн як реальні, необхідні та співмірні складності справи.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що за своєю суттю апелянт у своїй апеляційній скарзі фактично зосередився виключно на критиці доказів, поданих позивачем, не спростувавши при цьому висновків суду першої інстанції належними та допустимими доводами.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє відповідача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх обґрунтувань.

Відповідно до принципу змагальності цивільного судочинства сторона, яка посилається на певні обставини як на підставу своїх вимог чи заперечень, не може обмежуватися виключно критикою доказів іншої сторони, а повинна надати належні та допустимі докази на підтвердження власної правової позиції.

У даному випадку основним доводом відповідача була недоведеність того, що саме запасні частини та ремонтні роботи, вартість яких заявлена позивачем до відшкодування, були обумовлені пошкодженнями, отриманими транспортним засобом унаслідок спірної дорожньо-транспортної пригоди, а відтак були необхідними для усунення саме цих пошкоджень. При цьому основним обґрунтуванням зазначених доводів було посилання апелянта на те, що відповідача не було запрошено до участі в огляді транспортного засобу експертом, у зв`язку з чим, на його думку, відповідні докази не можуть бути покладені в основу судового рішення.

В апеляційній скарзі апелянт також висловив незгоду з ухвалою суду першої інстанції, якою було відмовлено у задоволенні його клопотання про призначення судової експертизи. Оскільки така ухвала окремо від рішення суду оскарженню не підлягає, сторона відповідно мала право включити свої заперечення щодо неї до апеляційної скарги на рішення суду по суті спору.

Матеріали справи містять як клопотання відповідача про призначення експертизи, так і ухвалу суду першої інстанції про відмову у його задоволенні.

Як убачається з пояснень позивача, суд першої інстанції, вирішуючи питання про призначення експертизи, виходив із того, що представник відповідача обґрунтовував необхідність її проведення виключно потребою встановлення вартості відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу запасних частин. Разом з тим застосування такого коефіцієнта має значення лише при визначенні розміру страхового відшкодування, яке підлягає виплаті страховиком, і не застосовується при вирішенні вимог про стягнення з винуватця дорожньо-транспортної пригоди різниці між страховим відшкодуванням та фактичним розміром завданої шкоди. У даному випадку страхове відшкодування було виплачено у максимальному передбаченому законом розмірі.

Крім того, представник відповідача не зміг конкретизувати, які саме пошкодження чи запасні частини він вважає такими, що не пов`язані з дорожньо-транспортною пригодою, та які саме обставини необхідно було встановити шляхом проведення експертизи.

Незважаючи на наведені пояснення сторони, зазначені обставини не знайшли належного відображення в ухвалі суду першої інстанції. У зв`язку з цим апеляційний суд констатує, що відмова у задоволенні клопотання про призначення експертизи не була належним чином мотивована.

Разом із тим, враховуючи, що зазначена ухвала не підлягає окремому апеляційному оскарженню, апелянт правомірно включив свої заперечення щодо неї до апеляційної скарги на рішення суду.

Водночас наведені доводи щодо неправомірності відмови у призначенні експертизи самі по собі не можуть мати вирішального значення для результату розгляду справи.

Такі доводи могли б свідчити про необхідність поновлення процесуального права сторони на доведення своєї позиції. Однак реалізація такого права була можливою шляхом звернення відповідача вже до суду апеляційної інстанції з відповідним клопотанням про призначення судової експертизи, а за необхідності також про витребування відповідних доказів.

Проте, висловлюючи незгоду з ухвалою та іншими процесуальними рішеннями суду першої інстанції, апелянт жодного клопотання про призначення судової експертизи чи про витребування будь-яких доказів до суду апеляційної інстанції не подав.

За таких обставин, навіть з урахуванням недостатнього мотивування ухвали суду першої інстанції про відмову у призначенні експертизи, колегія суддів констатує, що апелянтом так і не було надано жодного належного та допустимого доказу ні на спростування доводів позивача, ні на підтвердження власної правової позиції. Фактично доводи апеляційної скарги зводяться лише до критики доказів, наданих позивачем.

Крім того, колегія суддів враховує, що навіть висновок судової експертизи не мав би вирішального значення для правильного вирішення даного спору, оскільки судова практика передбачає два способи визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди: шляхом визначення експертом вартості майбутнього відновлювального ремонту транспортного засобу або шляхом подання доказів того, що такий ремонт вже фактично проведений, із підтвердженням фактично понесених витрат.

У даному випадку експертний висновок був поданий позивачем лише з метою підтвердження адекватності та обґрунтованості вартості фактично проведеного ремонту.

Водночас до матеріалів справи були надані належні докази, що підтверджують фактичне виконання ремонтних робіт, їх вартість та здійснення їх оплати.

Не відповідають дійсності й доводи апелянта щодо відсутності рахунку-фактури, оскільки на вимогу суду зазначений документ був наданий стороною позивача. Разом з тим рахунок-фактура є документом, що містить попередній розрахунок вартості робіт, тоді як основним документом, який підтверджує обсяг фактично виконаних робіт та використаних матеріалів, є акт виконаних робіт.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що заявлений позивачем розмір фактично понесених витрат на проведення відновлювального ремонту апелянтом належними та допустимими доказами спростований не був, а тому рішення суду першої інстанції у цій частині є законним та обґрунтованим.

Не заслуговують на увагу і доводи апелянта про недостатність наданих позивачем документів, які підтверджують проведення фактичного ремонту транспортного засобу. Фактично зазначені доводи зводяться до того, що матеріали справи не містять підтвердження того, що особа, яка здійснювала ремонт транспортного засобу, веде касу та мала право приймати грошові кошти до такої каси.

Разом із тим колегія суддів зазначає, що наведені обставини не є предметом доказування та дослідження у даній справі. Питання дотримання суб`єктом господарювання вимог фінансового чи податкового законодавства саме по собі не є предметом судового розгляду у цьому спорі.

Такі обставини могли б мати правове значення лише у разі, якщо б вони були використані як засіб спростування достовірності наданих позивачем доказів щодо фактичного виконання ремонтних робіт та їх оплати. Водночас самі лише припущення чи сумніви апелянта, не підтверджені належними та допустимими доказами, не можуть вважатися належним спростуванням факту здійснення позивачем оплати вартості ремонту.

Не заслуговують на увагу й доводи апелянта щодо безпідставності стягнення судом першої інстанції моральної шкоди у розмірі 5 000 грн.

Колегія суддів встановила, що суд першої інстанції належним чином дослідив обставини, пов`язані із заявленою вимогою про відшкодування моральної шкоди, надав їм належну правову оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для її часткового задоволення.

Як убачається з матеріалів справи, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди позивач була позбавлена можливості користуватися належним їй транспортним засобом, який був її основним засобом пересування, що призвело до порушення звичного способу життя позивача та її сім`ї на період проведення відновлювального ремонту автомобіля.

Водночас суд першої інстанції, керуючись засадами розумності, виваженості, справедливості та співмірності, дійшов висновку про наявність підстав для зменшення заявленого позивачем розміру моральної шкоди та визначив її у сумі 5 000 грн.

Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції та не вбачає підстав вважати визначений судом розмір відшкодування моральної шкоди явно завищеним, неспівмірним характеру допущеного порушення чи таким, що не відповідає засадам розумності та справедливості.

Будь-яких належних і допустимих доказів, які б свідчили про помилковість висновків суду першої інстанції у цій частині або спростовували наявність підстав для відшкодування моральної шкоди чи її визначений судом розмір, апелянтом не надано. За таких обставин доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими та не дають підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції.

Не заслуговують на увагу і доводи апелянта щодо безпідставності стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем.

В апеляційній скарзі апелянт посилається на неспівмірність стягнутого судом першої інстанції розміру витрат на професійну правничу допомогу зі складністю даної справи. Разом із тим зазначені доводи мають виключно декларативний характер та не містять належного обґрунтування.

Апелянтом не наведено, у чому саме полягає неспівмірність визначеного судом розміру витрат, які конкретно складові заявленої до відшкодування суми є необґрунтованими або надмірними, а також не зазначено, які саме недоліки поданих позивачем доказів унеможливлюють їх врахування при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Як встановлено судом першої інстанції, позивачем були подані належні докази понесення витрат на професійну правничу допомогу, а заявлений до відшкодування їх розмір був перевірений судом на предмет реальності, необхідності та співмірності. За результатами такої оцінки суд першої інстанції дійшов висновку про часткове відшкодування відповідних витрат у розмірі 10 000 грн, визнавши саме таку суму співмірною складності справи, обсягу наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції та не вбачає підстав для їх переоцінки. Оскільки доводи апеляційної скарги не містять належного обґрунтування та не підтверджені будь-якими доказами, вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому підлягають відхиленню.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

Д.О. Таргоній