Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №753/1662/24 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 753/1662/24

Провадження № 22-ц/824/7157/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в особі ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарук Ольга Володимирівна про визнання заповіту недійсним,

В С Т А Н О В И В :

22 січня 2024 року позивачі звернулися до Дарницького районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їх батько ОСОБА_8 , після смерті якого відкрилася спадщина. Спадкоємцями за законом є дружина померлого та його діти. Разом з тим, у листопаді 2016 року при зверненні до нотаріуса стало відомо про наявність заповіту від 06 червня 2016 року, яким спадкодавець заповів усе належне йому майно сторонній особі - ОСОБА_1 , що, на думку позивача, порушує права спадкоємців за законом.

Позивач вказує, що на момент складання заповіту спадкодавець не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними у зв`язку з наявністю психічного захворювання - судинної деменції. Зазначає, що після виходу на пенсію стан здоров`я ОСОБА_8 суттєво погіршився, змінилася його поведінка, він втратив соціальну активність, мав порушення пам`яті, орієнтації у просторі, не міг належним чином обслуговувати себе, проявляв неадекватну поведінку, що підтверджується як свідченнями очевидців, так і медичною документацією.

Крім того, позивач посилається на наявні медичні документи, зокрема виписки з історії хвороби та консультації лікарів, відповідно до яких у спадкодавця фіксувалися когнітивні порушення, зниження пам`яті, дезорієнтація, а також встановлено діагноз «судинна деменція». Також зазначено, що у період, наближений до дати складання заповіту, стан спадкодавця характеризувався загальмованістю мислення, утрудненим контактом та відсутністю здатності до повноцінного усвідомлення обставин.

Посилаючись на положення цивільного законодавства, позивач вважає, що спірний заповіт є оспорюваним правочином, оскільки волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, а тому підлягає визнанню недійсним. На підтвердження своїх доводів позивач також зазначає про необхідність дослідження доказів у їх сукупності, зокрема висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, яка має встановити психічний стан спадкодавця на момент складання заповіту.

Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_6 від 06.06.2016, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарук О.В., зареєстрований в реєстрі № 247 недійсним, зважаючи на те, що на час його укладення ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 17 грудня 2025 року позов задоволено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 15 січня 2026 року відповідач ОСОБА_1 направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

Апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат.

05 березня 2026 року до апеляційного суду від позивача ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 28 травня 2026 року, з`явилися позивачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , представник позивачів - ОСОБА_9 , які просили апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення; представник відповідача ОСОБА_10 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що наданими у справі доказами, зокрема показаннями свідків, медичною документацією та висновком посмертної судово-психіатричної експертизи № 818 від 29 травня 2025 року, підтверджується, що на момент посвідчення заповіту від 06 червня 2016 року ОСОБА_8 страждав на стійкий хронічний психічний розлад у вигляді судинної деменції, не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними; висновок судово-психіатричної експертизи є належним і визначальним доказом у спорах про визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України; наявність посвідченої нотаріусом довіреності, медичної довідки про проходження психіатричного огляду та факт нотаріального посвідчення заповіту не спростовують встановлених обставин і не підтверджують здатності спадкодавця усвідомлювати значення своїх дій саме на момент вчинення заповіту; доводи відповідача щодо сімейного конфлікту між спадкодавцем та його дружиною не стосуються предмета доказування та не впливають на вирішення спору; відтак волевиявлення спадкодавця під час складення заповіту не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, у зв`язку з чим оспорюваний заповіт підлягає визнанню недійсним.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає таке:

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що сутність позовних вимог, які були підтримані судом першої інстанції, зводилася до твердження про те, що на момент складення оспорюваного заповіту заповідач не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпція правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватись, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (правова позиція щодо презумпції правочину викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18).

Тобто дана презумпція полягає в тому, що будь-який правочин апріорі вважається належним та правильним. І саме на ту особу, яка його оскаржує покладається обов`язок спростувати цю презумпцію та надати докази , що він був вчинений якимось неналежним чином.

В даному випадку такою підставою були твердження позивачів про те, що особа, яка його вчинила не розуміла значення своїх дій. І саме тому, позивачі мали надати докази з цього приводу.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості позовних вимог процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє позивача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Як убачається з матеріалів справи, позивачами на підтвердження своїх доводів були подані, зокрема, показання свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , які повідомляли про те, що ОСОБА_8 у відповідний період мав порушення пам`яті, особливості поведінки, труднощі у спілкуванні та, на їхню думку, проблеми з психічним станом і розумовою діяльністю.

Разом з тим колегія суддів вважає, що самі по собі зазначені показання свідків не можуть бути достатнім та самостійним доказом на підтвердження заявлених позовних вимог, оскільки вони надані особами, які не мають спеціальних знань у галузі психіатрії та не можуть надавати професійну оцінку психічному стану особи. При цьому підставою заявленого позову було саме твердження про наявність у спадкодавця такого психічного стану, за якого він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, що є спеціальною психіатричною категорією та потребує встановлення на підставі спеціальних знань.

Колегія суддів також звертає увагу, що наявність у особи певних особливостей поведінки, погіршення пам`яті, вікових когнітивних змін або інших проявів психічного чи фізичного стану сама по собі ще не свідчить про її нездатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у розумінні статті 225 ЦК України. Такі обставини можуть свідчити про певні порушення стану здоров`я, однак вони не є безумовним підтвердженням відсутності у особи здатності до свідомого волевиявлення під час вчинення правочину.

Під час розгляду справи судом першої інстанції була призначена посмертна судово-психіатрична експертиза, за результатами проведення якої експертом зроблено висновок про те, що на момент вчинення оспорюваного правочину заповідач не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Саме зазначений висновок був покладений судом першої інстанції в основу оскаржуваного рішення.

Згідно зі статтями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Водночас, відповідно до ст. 110 ЦПК України, висновок експерта не має наперед визначеної сили і має оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами. У разі відхилення - суд зобов`язаний надати мотиви такого рішення.

У даному випадку колегія суддів дійшла висновку про неможливість покладення зазначеного висновку експерта в основу судового рішення, оскільки він не відповідає вимогам належності доказу, а тому не може бути визнаний належним доказом на підтвердження обставин, на які посилалися позивачі як на підставу своїх позовних вимог.

Вимоги до висновку експерта, викладені в ст. 102 ЦПК України. Зокрема, висновок експерта викладається у письмовій формі і приєднується до справи.

У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (ім`я, освіта, спеціальність, а також, за наявності, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав. Інші вимоги до висновку експерта можуть бути встановлені законодавством.

У висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків.

За змістом ст. 107 ЦПК України матеріали, необхідні для проведення експертизи, експерту надає суд, якщо експертиза призначена судом, або учасник справи, якщо експертиза проводиться за його замовленням. При призначенні експертизи суд з урахуванням думки учасників справи визначає, які саме матеріали необхідні для проведення експертизи. Суд може також заслухати призначених судом експертів з цього питання. Копії матеріалів, що надаються експерту, можуть залишатися у матеріалах справи.

Експерт не має права з власної ініціативи збирати матеріали для проведення експертизи, розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв`язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду та учасника справи, на замовлення якого проводилася експертиза, про її результати.

При визначенні матеріалів, що надаються експерту чи експертній установі, суд у необхідних випадках вирішує питання про витребування відповідних матеріалів за правилами, передбаченими цим Кодексом для витребування доказів.

Тобто порушення процедури збирання доказів фактично призводить до неможливості визнання такого доказу належним.

В даному випадку з матеріалів справи вбачається, що в розпорядження експерта були надані матеріали цієї цивільної справи, до яких, зокрема, були долучені копії спадкової справи.

Разом із тим, зі змісту висновку судово-психіатричного експерта № 818 від 29 травня 2025 року вбачається, що висновки експерта зроблені на підставі дослідження медичної документації померлого ОСОБА_8 .

Під час апеляційного розгляду колегією суддів було з`ясовано обставини щодо того, яким саме чином зазначена медична документація потрапила у розпорядження експерта та на якій процесуальній підставі вона була використана при проведенні експертизи.

На поставлене судом апеляційної інстанції запитання представник відповідача заперечив сам факт того, що питання про долучення будь-якої медичної документації до матеріалів справи або про її направлення експерту взагалі вирішувалося судом першої інстанції.

Натомість представник позивачів пояснив, що зазначені медичні документи були отримані судом шляхом витребування матеріалів іншої цивільної справи за позовом інших членів сім`ї померлого про визнання заповіту недійсним, у межах розгляду якої такі документи були подані до суду, однак судово-психіатрична експертиза у тій справі не проводилася.

Разом із тим колегія суддів вважає такі пояснення необґрунтованими, оскільки вони не підтверджуються матеріалами цієї справи.

Так, матеріали справи містять лише одне письмове клопотання про витребування доказів, яким сторона позивача просила суд витребувати у приватного нотаріуса матеріали спадкової справи та з Київського державного нотаріального архіву матеріали нотаріальної справи щодо посвідчення спірного заповіту (а.с. 50-51, том 1).

Інших клопотань про витребування доказів матеріали справи не містять.

Зазначене клопотання було задоволено ухвалою суду першої інстанції, постановленою у судовому засіданні 28 лютого 2024 року, якою витребувано:

- у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Верповської Олени Володимирівни спадкову справу № 21/2016 після смерті ОСОБА_8 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- з Київського державного нотаріального архіву належним чином завірені матеріали нотаріальної справи щодо посвідчення заповіту від імені ОСОБА_8 , посвідченого 06 червня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарук Ольгою Володимирівною та зареєстрованого в реєстрі за № 247.

Жодних інших процесуальних дій щодо витребування медичної документації, приєднання її до матеріалів справи чи направлення такої документації експерту, так само як і відповідних клопотань учасників справи чи ухвал суду з цих питань, матеріали справи не містять.

Після надходження витребуваних документів вони були долучені до матеріалів справи. Так, 09 квітня 2024 року суд першої інстанції ухвалив продовжити підготовче судове засідання та долучити до матеріалів справи копію спадкової справи, копію заповіту та медичні карти із витребуваної справи.

Разом із тим, оскільки судом витребовувалася виключно спадкова справа, а будь-яка інша цивільна справа судом не витребовувалася, до матеріалів цієї справи не надходила та судом не досліджувалася, колегія суддів приходить до висновку, що медична документація щодо померлого, яка була використана експертами при проведенні експертизи, фактично судом не витребовувалася.

При цьому матеріали спадкової справи дійсно містять окремі документи медичного характеру, а саме свідоцтво про смерть заповідача (а.с. 121, том 1) та лікарське свідоцтво про смерть (а.с. 122, том 1).

Будь-яких інших медичних документів судом першої інстанції не витребовувалося, до матеріалів справи вони не долучалися, а відтак такі документи не могли бути надані судом у розпорядження експерта.

Крім того, зазначені документи мали б бути визначені судом у відповідній ухвалі про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи, проведення якої було призначено за клопотанням позивачів (а.с. 166, том 1), яке суд першої інстанції задовольнив ухвалою від 21 травня 2024 року. Водночас зазначена ухвала не містить жодної вказівки про надання експертам будь-якої медичної документації стосовно померлого.

Єдиною обставиною, яка могла б свідчити про можливість надання експерту додаткових матеріалів, є зазначення в ухвалі суду від 21 травня 2024 року про зобов`язання сторін надати всі необхідні документи на вимогу експерта. Разом із тим матеріали справи не містять жодних даних про те, що експерт звертався із клопотанням про надання будь-яких додаткових документів.

Більше того, у матеріалах справи міститься запит суду до експертної установи (а.с. 178, том 1), з якого вбачається, що після направлення справи на проведення експертизи до суду від експертної установи надходило лише клопотання про сплату вартості проведення експертизи.

У відповіді експертної установи на зазначений запит (а.с. 180, том 1) підтверджено, що до суду дійсно направлялося лише клопотання про оплату вартості експертизи, інших звернень чи клопотань експерта щодо витребування або надання додаткових документів не надходило.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що під час перевірки доводів апеляційної скарги щодо неналежного доведення позивачами факту перебування заповідача на момент вчинення правочину у стані, за якого він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, встановлено, що висновок судово-психіатричного експерта № 818 від 29 травня 2025 року, відповідно до якого ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на момент складання та підписання заповіту від 06 червня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарук О.В. та зареєстрованого в реєстрі за № 247, страждав на стійкий хронічний психічний розлад у вигляді судинної деменції (МКХ-10: F01.8), а також не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, був складений із порушенням встановленої законодавством процедури, оскільки при проведенні експертизи експертом були використані самостійно зібрані документи, що свідчить про порушення встановленого процесуального порядку збирання доказів.

Таке порушення виключає можливість використання та прийняття зазначеного висновку експерта як належного доказу у справі.

За таких умов колегія суддів констатує, що позивачами не виконано покладений на них процесуальним законом обов`язок щодо належного доведення обставин, які б спростовували презумпцію правомірності спірного правочину.

Натомість відповідачем на підтвердження своєї правової позиції було надано низку доказів. Зокрема, відповідач посилалася на те, що цивільна дієздатність заповідача перевірялася нотаріусом під час посвідчення оспорюваного заповіту, а також іншим нотаріусом при посвідченні довіреності ОСОБА_8 від 11 серпня 2015 року.

З точки зору суду апеляційної інстанції, хоча нотаріус при вчиненні нотаріальної дії дійсно оцінює поведінку особи та відсутність очевидних ознак, які б свідчили про неможливість усвідомлювати значення своїх дій, він не є спеціалістом у галузі психіатрії. Тому сам по собі факт нотаріального посвідчення заповіту не може беззаперечно свідчити про те, що особа на момент його вчинення перебувала у стані, який дозволяв їй усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Разом із тим відповідачем було подано й інший доказ, складений лікарем-психіатром, який безпосередньо здійснював оцінку психічного стану померлого. Так, до матеріалів справи долучено медичну довідку про проходження обов`язкового попереднього та періодичного психіатричних оглядів від 23 грудня 2015 року, дійсну до 22 грудня 2016 року. Із зазначеної довідки вбачається, що ОСОБА_8 23 грудня 2015 року пройшов психіатричний огляд, за результатами якого лікарем-психіатром не було встановлено психічних розладів, які б свідчили про нездатність особи усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними (а.с. 226, том 1).

Таким чином, зазначений документ, на переконання колегії суддів, поряд із тим, що позивачами не було належними та допустимими доказами спростовано презумпцію правомірності спірного правочину, додатково підтверджує відсутність правових підстав для задоволення позову.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що заявлений позов не підлягав задоволенню. При цьому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для його задоволення, оскільки безпідставно поклав в основу рішення висновок судово-психіатричної експертизи, не надавши належної критичної оцінки іншим доказам, наявним у матеріалах справи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Враховуючи, що суд першої інстанції внаслідок неповного з`ясування обставин справи неправильно визначився із характером спірних правовідносин, помилково застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального закону, рішення суду відповідно до положень пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України слід скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи сторони позивача як такі, що не знайшли свого належного підтвердження матеріалами справи та ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права, а апеляційну скаргу відповідача вважає обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи вищевикладене, відповідному коригуванню підлягає і судовий збір, який стягується з позивача на користь відповідача.

З урахуванням того, що апеляційну скаргу відповідача задоволено у повному обсязі, а рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, відповідно до вимог статті 141 ЦПК України з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені нею судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 908 грн 40 коп. з кожної.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) грн 40 коп.

Стягнути з ОСОБА_4 (РНОКПП: НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 908 (дев`ятсот вісім) грн 40 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

Д.О. Таргоній