Постанова від 20 травня 2026 р. у справі №753/628/21 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 753/628/21

Провадження № 22-ц/824/8649/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 23 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , 3-ті особи: ОСББ «Дніпровська Набережна 19-В», Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», ОСОБА_7 , Акціонерне товариство «Кредобанк» про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна,

В С Т А Н О В И В :

13.01.2021 року представник позивачів ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 адвокат Берковська Олена Миколаївна звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , 3-ті особи: ОСББ «Дніпровська Набережна 19-В», Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», ОСОБА_7 , Акціонерне товариство «Кредобанк» про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна (т.1, а.с.1-8).

Позовна заява обґрунтована тим, що позивачі ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 є власниками квартир АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 відповідно. Багатоквартирний будинок АДРЕСА_4 складається з 23 та 18 поверхів в залежності від секції будинку. Секція (літ. „А") налічує 23 поверхи, над якими знаходиться горище, в межах якого розташований технічний поверх дворівневих квартир. Позивачам стало відомо, що розташоване над квартирою АДРЕСА_1 на технічному поверсі дворівневих квартир літ. „А" нежитлове приміщення НОМЕР_5 площею 102,82 м2 було продане громадянином ОСОБА_7 . ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 1.10.2018 року. Нежитлове приміщення НОМЕР_6, площею 102,82 м2, розташоване над суміжною квартирою АДРЕСА_5 цього ж будинку на технічному поверсі, було продане відповідачем ОСОБА_2 відповідачу ОСОБА_1 відповідно до договору купівлі-продажу від 20.06.2019 року. Але спірні нежитлові приміщення НОМЕР_6 та НОМЕР_5 вказаного будинку знаходяться в межах горища (технічного поверху будинку) і мають статус допоміжних приміщень та належать всім співвласникам будинку АДРЕСА_4 на праві спільної сумісної власності. Зазначені нежитлові приміщення вибули із володіння співвласників багатоквартирного будинку, до яких входять і позивачі, на підставі підробленого неіснуючого рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27.04.2007 року. Факт підроблення рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27.04.2007 року було встановлено вироком Подільського районного суду м. Києва від 12.12.2018 року, який набрав законної сили. Саме на підставі цього підробленого рішення право власності на обидва приміщення були зареєстровані за ОСОБА_9 , які в свою чергу неодноразово відчужувались. Оскільки вказані приміщення вибули не волевиявлення співвласників вказаного будинку, а іншим шляхом.

Позивачі просили задовольнити позов, витребувавши у відповідачів незаконно отримане майно: нежитлові приміщення НОМЕР_6 та НОМЕР_5 на користь всіх співвласників вказаного будинку та скасувати державну реєстрацію про право власності відповідачів на вказане нерухоме майно. Крім того, вказані приміщення НОМЕР_6 та НОМЕР_5 не є нежитловими, а відносяться до допоміжних приміщень багатоквартирного будинку, оскільки знаходяться на технічному поверсі в межах горища, де проходять інженерно-технічні мережі та комунікації будинку, а вказані нерухомі об`єкти обмежують доступ до їх обслуговування. В свою чергу у державному акті про прийняття будинку в експлуатацію нежитлові приміщення на горищі взагалі відсутні і не передбачались вони проектно-кошторисною документацією (т.1, а.с.1-8).

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 16 вересня 2024 року позов задоволено частково та:

- витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_10 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) нерухоме майно - нежитлове (допоміжне) приміщення № НОМЕР_2 багатоквартирного будинку, загальною площею 102,82 м2, розташоване на технічному поверсі в просторі горища в секції АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 910271480000, та повернути його на користь співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_4 ;

- витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_11 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) нерухоме майно - нежитлове (допоміжне) приміщення № НОМЕР_4 багатоквартирного будинку, загальною площею 102,82 м2, розташоване на технічному поверсі в просторі горища в секції АДРЕСА_7 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 910277980000, та повернути його на користь співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_4 ;

- скасовано державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_12 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на нежитлове (допоміжне) приміщення № НОМЕР_2 багатоквартирного будинку, загальною площею 102,82 м2, розташоване на технічному поверсі в просторі горища в секції АДРЕСА_6 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 910271480000, номер запису про право власності: 28174281;

- скасовано державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за ОСОБА_13 , (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) на нежитлове (допоміжне) приміщення НОМЕР_6 багатоквартирного будинку, загальною площею 102,82 м2, розташоване на технічному поверсі в просторі горища в секції АДРЕСА_7 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 910277980000, номер запису про право власності: 32068575.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 26 лютого 2026 року ОСОБА_1 та 02 березня 2026 року ОСОБА_2 направили апеляційні скарги, у яких зазначили, що оскаржуване рішення вважать незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт ОСОБА_1 просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат.

Апелянт ОСОБА_2 просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог до нього.

09 квітня 2026 року до апеляційного суду від позивачів надійшли два відзиви на апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в яких вони просили апеляційні скарги залишити без задоволення, рішення - без змін.

Апеляційний суд вважає за можливе здійснити спільний розгляд двох апеляційних скарг в межах одного апеляційного провадження з ухваленням однієї постанови, з огляду на те, що обидві апеляційні скарги подані у межах однієї цивільної справи, стосуються одного процесуального рішення суду першої інстанції, ухваленого у межах одного провадження, та випливають із єдиних спірних правовідносин.

Крім того, спільний розгляд апеляційних скарг сприятиме повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванню обставин справи, забезпеченню процесуальної економії та ухваленню узгодженого судового рішення.

У судове засідання, призначене на 21 травня 2026 року, з`явилися представник позивачів- Берковська О.М. , який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення; представник відповідача ОСОБА_15 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційних скарг без задоволення та відсутність підстав для скасування судових рішень суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що спірні приміщення НОМЕР_6 та НОМЕР_5, розташовані на технічному поверсі у просторі горища багатоквартирного будинку, за своїм функціональним призначенням є допоміжними приміщеннями загального користування, призначеними для забезпечення експлуатації будинку та обслуговування його мешканців, а відтак належать до спільного майна співвласників багатоквартирного будинку на праві спільної сумісної власності; право власності співвласників на такі приміщення виникає безпосередньо із закону та не потребує вчинення додаткових дій; спірні приміщення вибули з володіння співвласників поза їхньою волею на підставі підробленого та неіснуючого рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27.04.2007, незаконність використання якого встановлена вироком суду, що набрав законної сили; висновком судової будівельно-технічної експертизи підтверджено допоміжний характер спірних приміщень та їх належність до приміщень загального користування; наявність спірних приміщень перешкоджає доступу до інженерно-технічних мереж і належному обслуговуванню будинку; з огляду на приписи статей 387, 388 ЦК України ефективним способом захисту порушених прав співвласників є витребування спірного майна з чужого незаконного володіння останніх набувачів та його повернення співвласникам будинку; у зв`язку із задоволенням віндикаційних вимог підлягає скасуванню державна реєстрація права власності відповідачів на спірні приміщення.

Як убачається з апеляційних скарг, переважна більшість їх доводів фактично вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Окремо щодо апеляційної скарги ОСОБА_1 суд зазначає наступне:

Доводи апеляційної скарги насамперед зводяться до твердження про те, що позивачі не є належними власниками спірного майна, оскільки допоміжні приміщення багатоквартирного будинку перебувають у спільній сумісній власності всіх співвласників, а з позовом звернулися лише окремі з них, які, на думку апелянта, не уповноважені представляти інтереси всіх співвласників та, відповідно, не мають права вимагати захисту щодо спірного майна.

Апеляційний суд не може погодитися з такими доводами з огляду на наступне:

Відповідно до приписів статей 319, 321, 369, частини 2 статті НОМЕР_2 Цивільного кодексу України, спільне майно співвласників багатоквартирного будинку, до якого належать у тому числі допоміжні приміщення, перебуває у спільній сумісній власності усіх власників квартир і нежитлових приміщень. Спільна сумісна власність характеризується відсутністю визначених часток кожного зі співвласників, а володіння та користування таким майном здійснюється спільно усіма співвласників.

З огляду на правову природу спільної сумісної власності, кожен із співвласників наділений правом вимагати захисту порушеного права щодо спільного майна, у тому числі шляхом звернення до суду з позовом про усунення порушень права володіння та користування таким майном. Отже, звернення до суду одного або декількох співвласників не виключає можливості судового захисту прав щодо майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, оскільки такий позов спрямований на захист спільного права, а не індивідуально визначених часток.

Відповідно до частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право у встановленому порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Таким чином, судовий захист включає також право на апеляційне оскарження як складову процесуальної форми захисту порушеного права.

У цьому контексті доводи апелянта про те, що рішення суду першої інстанції прийняте без участі всіх співвласників, не можуть бути підставою для його скасування, оскільки апелянт не наділена повноваженнями представляти інтереси осіб, які не брали участі у справі та не уповноважували її на вчинення таких процесуальних дій.

Кожен співвласник, який вважає, що його права порушено, має самостійне право на звернення до суду за захистом, а також на подання апеляційної скарги у разі незгоди з судовим рішенням. Матеріали справи не містять відомостей про те, що інші співвласники оскаржували рішення суду першої інстанції або заявляли про порушення своїх прав у межах даного провадження.

За таких обставин суд дійшов висновку, що вищевказані посилання апелянта є необґрунтованими та не свідчать про наявність підстав для скасування судового рішення.

Також апелянт посилається на те, що спірне майно не підлягає витребуванню, оскільки вона є добросовісним набувачем цього майна, а покладення на неї обов`язку його повернення становитиме надмірний індивідуальний тягар, що, на її думку, суперечить гарантіям статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Апеляційний суд не може погодитися з такими доводами з огляду на таке:

Втручання у право мирного володіння майном відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції є допустимим за умови дотримання трьох критеріїв: законності втручання, наявності легітимної (суспільної) мети та дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства і захистом прав особи. У даному випадку витребування спірного майна здійснюється на підставі прямої норми закону - статей 387, 388 Цивільного кодексу України, які передбачають можливість віндикації майна, що вибуло з володіння власника поза його волею. Таким чином, втручання є таким, що ґрунтується на законі.

Крім того, суд апеляційної інстанції вважає, що у цій справі наявна легітимна мета втручання, яка полягає у захисті права власності співвласників багатоквартирного будинку на спільне майно, що відповідно до статті НОМЕР_2 ЦК України належить усім власникам квартир на праві спільної сумісної власності. Спірні приміщення є допоміжними приміщеннями будинку, які призначені для обслуговування спільних потреб співвласників, забезпечення доступу до інженерних мереж та безпечної експлуатації будинку, що підтверджується матеріалами справи та встановленими судом першої інстанції обставинами.

У такій ситуації інтерес у відновленні порушеного права значної кількості співвласників багатоквартирного будинку об`єктивно переважає приватний майновий інтерес одного набувача, який набув спірне майно внаслідок ланцюга реєстраційних дій, що ґрунтувалися на неіснуючому (підробленому) судовому рішенні. За таких умов твердження про надмірний тягар є необґрунтованими, оскільки втручання у право власності відповідача є пропорційним поставленій меті та спрямованим на відновлення порушеного правопорядку у сфері права власності.

Щодо доводів апелянта про неможливість витребування майна у добросовісного набувача, апеляційний суд зазначає наступне:

Добросовісність набуття ОСОБА_1 спірного майна у даній справі не заперечується, однак сама по собі добросовісність набувача не є безумовною підставою для відмови у витребуванні майна. Відповідно до частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України, у разі якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, і вибуло з володіння власника поза його волею, власник має право витребувати таке майно навіть від добросовісного набувача.

У цій справі встановлено, що спірне майно вибуло з володіння законних співвласників багатоквартирного будинку поза їхньою волею, оскільки первинна державна реєстрація права власності була здійснена на підставі судового рішення, яке фактично не ухвалювалося, що підтверджується матеріалами справи, у тому числі вироком Подільського районного суду м. Києва від 12.12.2018 року, на який обґрунтовано послався суд першої інстанції.

Таким чином, апелянт помилково ототожнює волю особи, яка формально здійснювала подальше відчуження майна, з волею належних власників - співвласників багатоквартирного будинку. Саме відсутність волевиявлення законних власників на вибуття майна є визначальною юридичною підставою для застосування положень статті 388 ЦК України.

За таких обставин доводи апелянта про наявність перешкод для витребування майна у зв`язку з її добросовісністю є безпідставними та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що доводи та аргументи апеляційної скарги ОСОБА_1 є необґрунтованими, не підтверджуються належними та допустимими доказами, зводяться переважно до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин та незгоди з ухваленим судовим рішенням, однак не містять передбачених законом підстав для його скасування або зміни.

Щодо доводів апеляційної скарги ОСОБА_2 колегія суддів зазначає наступне:

Насамперед слід зауважити, що значна частина аргументів апелянта (зокрема щодо добросовісності набувача, неможливості витребування майна, застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а також загальних умов віндикації майна) є тотожною доводам, які вже були предметом правової оцінки суду при розгляді апеляційної скарги ОСОБА_1 . З огляду на те, що зазначені питання вже отримали повну та вичерпну правову оцінку суду, повторному аналізу в цій частині вони не підлягають.

Водночас апеляційна скарга ОСОБА_2 містить окремі додаткові доводи, які підлягають самостійному розгляду.

Щодо доводів про правовий статус спірних приміщень та оцінки технічних доказів, суд зазначає наступне:

Матеріали справи містять висновок експерта за результатами проведення судово-будівельно-технічної експертизи № 3959/22-42 від 22.08.2025 року, а також показання експерта ОСОБА_16 , надані у судовому засіданні. Зазначеними доказами у сукупності з проектною та технічною документацією будинку підтверджується, що у місцях, які є предметом спору, проектною документацією передбачалися саме допоміжні приміщення (простір горища), а не нежитлові приміщення, як це зазначалося у реєстраційних записах.

Крім того, витребувана технічна документація на будинок, отримана від відповідних установ та організацій, не містить відомостей про існування у спірному об`єкті самостійних нежитлових приміщень у розумінні, на яке посилається апелянт. Наведені обставини свідчать про те, що первісна реєстрація права власності на спірні об`єкти як на окремі нежитлові приміщення не відповідала їх фактичному та технічному призначенню, встановленому проектною документацією будівництва.

Таким чином, доводи апелянта щодо іншого правового режиму спірного майна спростовуються належними та допустимими доказами, наявними у матеріалах справи, які були досліджені судом першої інстанції та обґрунтовано покладені в основу його висновків.

Щодо доводів про застосування позовної давності:

Посилання апелянта на пропуск позивачами строку позовної давності є безпідставними.

Відповідно до статей 256, 257, 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права та про особу, яка його порушила. Як убачається з матеріалів справи, позивачі об`єктивно не могли знати про незаконне вибуття спірного майна до моменту набрання законної сили вироком Подільського районного суду м. Києва від 12.12.2018 року, яким було встановлено обставини використання підробленого судового рішення, на підставі якого здійснювалася первинна реєстрація права власності.

Вирок набрав законної сили 04.06.2019 року, а з позовом до суду позивачі звернулися у січні 2021 року, тобто в межах загальної позовної давності, встановленої законом. Крім того, матеріали справи не містять заяв відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, що також виключає підстави для її застосування судом з власної ініціативи.

Отже, доводи апелянта у цій частині є необґрунтованими та не підтверджуються матеріалами справи.

Щодо меж апеляційного оскарження:

Колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції у повному обсязі, хоча спірні правовідносини та судове рішення стосуються його прав та інтересів виключно в частині витребування з його володіння нежитлового (допоміжного) приміщення № НОМЕР_2 та скасування права власності на зазначений об`єкт.

Відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України та усталеної судової практики Верховного Суду, межі апеляційного перегляду визначаються доводами та вимогами апеляційної скарги у тій частині, в якій судове рішення стосується прав, свобод чи обов`язків відповідного апелянта. Перегляд судового рішення поза межами таких вимог та щодо осіб, які не оскаржують рішення, є неприпустимим.

За таких обставин вимога апелянта про скасування рішення суду першої інстанції в цілому не ґрунтується на положеннях процесуального закону та виходить за межі його процесуальної заінтересованості у справі.

Щодо інших доводів, наведених у скарзі, колегія суддів зазначає, що вони або вже були предметом правового аналізу в межах розгляду апеляційної скарги іншого апелянта, або зводяться до незгоди з оцінкою доказів та встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами справи, що відповідно до статті 367 ЦПК України не є самостійною підставою для скасування судового рішення.

З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 не містять передбачених законом підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційних скарг, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтами норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 23 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

Д.О. Таргоній