Постанова від 20 травня 2026 р. у справі №371/1521/25 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 371/1521/25

Провадження № 22-ц/824/8581/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миронівського районного суду Київської області від 29 січня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання дружини, до досягнення дитиною трирічного віку,

В С Т А Н О В И В :

17 вересня 2025 року позивач звернувся до Миронівського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що між сторонами 09 травня 2023 року було зареєстровано шлюб. Від шлюбу сторони мають спільну дитину - доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач зазначив, що вони з відповідачем тривалий час не проживають разом. Оскільки добровільної згоди щодо утримання доньки ОСОБА_4 не досягнуто, матеріальна допомога є нерегулярною, відповідач має сплачувати аліменти на утримання дружини, оскільки вона перебуває у декретній відпустці по догляду за малолітньою дитиною, отримує соціальну виплату по догляду за дитиною, інших джерел доходу не має і, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною, не має можливості працювати. Донька ОСОБА_4 потребує належного утримання, тому за наведених обставин ОСОБА_2 вимушена звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання дружини до досягнення дитиною трирічного віку.

Вважає, що відповідач є особою працездатного віку, може надавати допомогу на утримання дитини та має можливість сплачувати аліменти на її утримання, з якою проживає дитина.

Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , аліменти на утримання дружини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму щомісячно, до досягнення донькою - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , трирічного віку.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 29 січня 2026 року позов задоволено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 24 лютого 2026 року відповідач ОСОБА_1 направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

27 квітня 2026 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

У судове засідання, призначене на 21 травня 2026 року, з`явилася позивач ОСОБА_2 , який просив апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення.

Сторона відповідача у судове засідання не з`явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася. 20 травня 2026 року представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Ременьковою І.О. до апеляційного суду подано заяву про розгляд справи без участі сторони відповідача.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, зазначив, що між сторонами існують спірні правовідносини щодо права дружини на утримання від чоловіка у разі проживання з нею дитини, яка не досягла трьох років, встановлено факт перебування сторін у зареєстрованому шлюбі та наявність спільної малолітньої дитини, яка проживає з позивачкою, підтверджено, що позивачка перебуває у відпустці по догляду за дитиною та не має достатніх самостійних доходів, відповідач є працездатною особою та може надавати матеріальну допомогу, відповідно до положень статей 75, 84 Сімейного кодексу України дружина, з якою проживає дитина віком до трьох років, має право на утримання незалежно від її матеріального становища за умови можливості чоловіка надавати таку допомогу, а також виходив із правових позицій щодо застосування норм сімейного законодавства, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 №3, у зв`язку з чим дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача аліментів на утримання дружини у визначеному судом розмірі до досягнення дитиною трирічного віку.

Суть доводів апелянта полягає в тому, що правова конструкція стягнення аліментів на утримання дружини передбачає їх стягнення лише за наявності у платника реальної можливості їх сплачувати, при цьому відповідач зазначає про відсутність у нього доходів та неможливість надання матеріальної допомоги у зв`язку з утриманням своєї непрацездатної матері, що, на його думку, виключає підстави для покладення на нього обов`язку зі сплати аліментів.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 4 ст. 84 Сімейного кодексу України дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка - батька дитини до досягнення дитиною трьох років. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою проживає дитина, має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє відповідача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх обґрунтувань.

Відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження розміру його доходів чи відсутності можливості їх отримання, хоча відповідна інформація перебуває виключно у його володінні та розпорядженні, що свідчить про невиконання ним процесуального обов`язку доказування.

Щодо посилань апелянта на утримання непрацездатної матері, суд враховує надані ним пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 серії НОМЕР_2 та медичну довідку про встановлення ОСОБА_5 з 21 грудня 2022 року третьої групи інвалідності (опорно-рухового апарату, загальне захворювання), однак зазначені документи самі по собі не підтверджують факту її утримання відповідачем у розумінні сімейного законодавства.

Підставою для виникнення права на утримання є непрацездатність особи та її потреба у матеріальній допомозі. При цьому інвалідність III групи не є підтвердженням непрацездатності особи та не виключає можливості її працездатності або отримання доходів.

Таким чином, наявність у матері відповідача встановленої III групи інвалідності не свідчить автоматично про її непрацездатність у розумінні закону та не підтверджує обов`язок відповідача щодо її утримання, а доказів фактичного здійснення такого утримання суду не надано.

За таких обставин зазначені доводи апелянта є недоведеними та ґрунтуються на припущеннях, у зв`язку з чим не можуть бути прийняті судом до уваги.

Також апелянт посилався на те, що з нього вже стягуються на користь позивача аліменти на утримання дитини, у зв`язку з чим, на його думку, одночасне стягнення аліментів на дитину та на утримання дружини призводить до надмірного фінансового навантаження та фактичного перевищення допустимого розміру відрахувань із його доходу.

Разом із тим, зазначені доводи не можуть бути прийняті колегією суддів з огляду на таке:

Відповідно до ч. 3 ст. 181 Сімейного кодексу України аліменти присуджуються у частці від доходу платника або у твердій грошовій сумі та стягуються незалежно від інших обов`язків щодо утримання дитини, а обов`язок батьків щодо утримання дитини є рівним і самостійним щодо інших сімейних обов`язків.

Згідно з положеннями ст. 182 Сімейного кодексу України при визначенні розміру аліментів суд враховує матеріальний та сімейний стан платника аліментів, наявність у нього інших утриманців, а також інші обставини, що мають істотне значення, при цьому мінімальний гарантований розмір аліментів не може бути меншим ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, а законодавством також передбачено можливість урахування сукупного обов`язку особи щодо утримання кількох утриманців при оцінці її матеріального стану.

Водночас законодавство України не встановлює заборони на одночасне стягнення аліментів на утримання дитини та на утримання одного з подружжя, а визначальним є встановлення судом можливості платника надавати матеріальну допомогу та дотримання загальних критеріїв співмірності та обґрунтованості визначеного розміру аліментів.

Більше того, відповідно до ч. 2 ст. 182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення належного рівня утримання, а суд при його визначенні не обмежується лише розміром заробітку (доходу) платника, якщо встановлено наявність інших істотних обставин, що впливають на його майновий стан.

Таким чином, сам по собі факт існування іншого аліментного зобов`язання не свідчить про незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції та не є підставою для його скасування чи зміни.

Окрім того, відповідно до загальних положень ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу в межах доводів апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, а встановлених судом обставин щодо наявності підстав для стягнення аліментів на утримання дружини апелянтом належними та допустимими доказами не спростовано.

За таких обставин підстав для задоволення апеляційної скарги та зміни чи скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 29 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

Д.О. Таргоній