Постанова від 28 червня 2026 р. у справі №560/403/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/403/26

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Салюк П.І.

Суддя-доповідач - Савицька Н.В.

29 червня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Савицької Н.В.

суддів: Драчук Т. О. Томчука А.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернулась до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, і просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області №221450001552 від 25.04.2025 щодо відмови у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років.

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області зарахувати ОСОБА_1 періоди перебування у відпустках по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 23.01.2012 по 06.03.2014, з 11.07.2014 по 10.05.2017 та періоди перебування у відпустках без збереження заробітної плати з 01.08.1996 по 31.08.1996, з 01.08.1998 по 31.08.1998 до спеціального стажу роботи та призначити пенсію за вислугу років від 17.04.2025 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач звернувся до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугу років. Однак, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області їй відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років через відсутність необхідного спеціального стажу. Позивачвважає це рішення протиправним, оскільки вважає, що пенсійним органом не враховані спірні періоди перебування у відпустках.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 25.04.2025 №221450001552.

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 17.04.2025.

Стягнуто на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 1064 грн. 96 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій апелянт просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні адміністративного позову, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Позивач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу відповідача не скористався.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Враховуючи, що матеріали справи містять достатньо доказів для вирішення спору, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, а також правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач 17.04.2025 звернулась до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугу років, відповідно до п. "е" ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області №221450001552 від 25.04.2025 позивачці відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років у зв`язку з відсутністю необхідного стажу по вислузі років (26 років 6 місяців).

Страховий стаж особи становить 31 рік 11 місяців 25 днів. Стаж працівника освіти по вислузі років станом на 11.10.2017 становить 26 років 2 місяців 14 днів.

За доданими документами до страхового стажу та стажу по вислузі років враховано всі періоди.

Вважаючи оскаржуване рішення протиправним, позивач звернулась до суду з цим позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивач звернулася із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» 17.04.2025, тобто після прийняття рішення Конституційного суду України від 04.06.2019, а відтак відповідач повинен застосовувати положення п. «е» ч. 1 ст. 55 Закону №1788 в первісній редакції, яка визначає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. Отже, позивач на момент подання заяви про призначення пенсії за вислугу років мав станом на 11.10.2017 спеціальний стаж роботи понад 25 років, що є достатнім для призначення пенсії відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

У відповідності до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з вимог ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з вимогами ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон №1788-XII).

Відповідно до статті 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії, а саме: за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років.

Статтею 51 Закону №1788-ХІІ передбачено, що пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Відповідно до статті 52 Закону № 1788-ХІІ право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту "е" статті 55.

Пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Так, перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджений постановою Кабінет Міністрів України від 04.11.1993 №909, а перелік посад педагогічних та науково-педагогічних працівників - постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000 №963.

Проте, 01.04.2015 набрав чинності Закон України від 02 березня 2015 року №213-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення", яким пункт "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ було викладено в іншій редакції, згідно якої право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:

- з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

- з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

- з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

- з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

- з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

У подальшому, Законом України від 24.12.2015 №911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", що набрав чинності 01.01.2016, у статтю 55 Закону №1788-ХІІ були внесені зміни, відповідно до яких пункт "е" вказаної статті мав наступний зміст:

"Право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення:

- які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту;

- 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року.

Отже, Законом України від 24.12.2015 №911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" встановив раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію за вислугу років для окремих категорій громадян, а саме 55 років при наявному спеціальному стажі діяльності не менше 25 років.

Проте, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 у справі №1-13/2018 (1844/16, 3011/16) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 55 Закону України від 05 листопада 1991 року №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року №213-VIII та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII.

Конституційний Суд України приймаючи вказане рішення, виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону № 1788-ХІІ - 55 років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Таким чином, положення пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII в редакції законів від 02 березня 2015 року №213-VIII та від 24 грудня 2015 року №911-VIII втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04 червня 2019 року.

Відтак, з 04 червня 2019 року при вирішенні питання наявності права на призначення пенсії за вислугою років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII застосуванню підлягає норма у редакції до внесення змін Законом від 02.03.2015 №213-VIII та від 24.12.2015 №911-VIII, яка визначає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Однак, відмовляючи позивачу у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII відповідач виходив з того, що відповідно до пункту 2-1 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" для призначення даного виду пенсії особа станом на 11.10.2017 (дату набрання чинності Законом України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України підвищення пенсій") повинна мати спеціальний стаж роботи не менше 26 років 6 місяців.

Надаючи оцінку такій позиції відповідача, суд зазначає наступне.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначено Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058-IV).

03 жовтня 2017 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" (далі - Закон №2148-VIII), який набрав чинності 11.10.2017. Вказаним Законом №2148-VIII розділ XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV доповнено пунктом 2-1 наступного змісту:

"Особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".

Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України".

Крім того, Законом України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" також були внесені зміни до пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-XII, після яких вказаний пункт викладений у наступній редакції:

"До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії".

Таким чином, згідно вказаних правових норм пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-XII пенсія за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" може бути призначена за умови наявності у особи визначеного цим Законом спеціального стажу, необхідного для її призначення, станом на 11.10.2017.

На даний час, Закон України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" є чинним, неконституційним у визначеному законом порядку не визнавався.

Вказана свідчить, що на момент виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 з одного боку, які визначають, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку, та нормами пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII з іншого боку, які передбачають, що спеціальний пільговий стаж має бути наявний у особи станом на 11.10.2017 - дату набрання чинності Закону України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій".

Вирішуючи питання про те, які правові норми (норми Закону №1788-ХІІ чи норми пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII) слід застосовувати до спірних правовідносин, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 3 статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні від 22 травня 2018 року №5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що "положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Крім того, Конституційний Суд України вказав, що до основних обов`язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави. Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної" (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 № 1-р/2018).

Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття "легітимні очікування") (Доповідь "Верховенство права", схвалена Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеційською Комісією) на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Суд зазначає, що аналогічні спірні правовідносини, в яких судом надавалась правова оцінка щодо вирішення вказаної колізії між нормами статті 55 Закону №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019, з одного боку, та нормами пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII з іншого боку, розглядались Верховним Судом у справі №240/24/21. Так, за наслідками розгляду вказаної справи Верховний Суд виніс постанову від 06.11.2023, в якій сформував висновок про те, обмежуючи пунктом 2.1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017, для набуття права на призначення пенсії за вислугою років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права.

Крім того, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформованими в постанові від 03 листопада 2021 року у зразковій справі №360/3611/20 за подібних правовідносин, оскільки норми названих законів (Закону №1788-ХІІ та пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII) регулюють одне і те ж коло відносин, вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).

У вищезазначеній постанові від 03.11.2021 у зразковій справі №360/3611/20 Велика Палата Верховного Суду також вказала, що не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, відповідно до якого положення Закону №1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом №2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону №1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.

Також суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

З огляду на вище зазначене, суд приходить до висновку, що до спірних у даній справі правовідносин застосуванню підлягають саме норми пункту "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019, а не норми пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII.

Так, пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Таким чином, визначеною зазначеною правовою нормою умовою для призначення особі пенсії за вислугу років є наявність спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Колегія суддів ще раз наголошує, що Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 3 листопада 2021 року у зразковій справі № 360/3611/20 сформовано наступну правову позицію: «Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).

Велика Палата Верховного Суду також не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV».

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 06 листопада 2023 року (справа №240/24/21).

При цьому відповідачем визначено, що пільговий стаж позивача складає 25 років 6 місяців 26 днів.

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від №221450001552 від 25.04.2025 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону № 1788-XII, в зв`язку із відсутністю необхідного спеціального стажу роботи не менше 26 років 6 місяців, при цьому згідно наданих документів та індивідуальних відомостей про застраховану особу, страховий стаж позивача становить 31 рік 11 місяців 25 днів, стаж роботи за вислугу років становить 26 років 2 місяців 14 днів (на 10.10.2017), тобто такий розмір спеціального стажу є достатнім для призначення пенсії за вислугу років в зв`язку із зверненням позивача за її призначенням незалежно від його віку на дату звернення.

У зв`язку із чим, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про те, що оскаржуване рішення відповідача є протиправним та підлягає скасуванню.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному ч.2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Отже, ст.2 КАС України та ч.4 ст.242 КАС України вказують, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Оскільки, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наявним у справі доказам та зробив вірний висновок щодо часткового задоволення позовних вимог.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Савицька Н.В.

Судді Драчук Т. О. Томчук А.В.