Постанова від 28 червня 2026 р. у справі №420/18958/24 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/18958/24

Місце ухвалення рішення суду 1 інстанції: м. Одеса;

Дата складання повного тексту рішення суду 1 інстанції:

15.01.2025 року;

Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я.

П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді – Єщенка О.В.

суддів – Крусяна А.В.

– Яковлєва О.В.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 січня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, Пенсійного фонду України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про відмову у призначенні пенсії №104750006613 від 15.11.2023 року та рішення Пенсійного фонду України №9634-51632/М-03/8-2800/24 від 15.03.2024 року;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 09 листопада 2023 року, зарахувавши до спеціального стажу період роботи з 15.08.1987 по 31.12.1998.

В обґрунтування позову зазначено, що позивачка звернулась до ГУПФУ із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення». Спірним рішенням ГУПФУ відмовлено позивачці у призначенні пенсії за віком у зв`язку із відсутністю необхідного спеціального стажу. При цьому, ГУПФУ не зарахувало до цього стажу позивачки період роботи з 15.08.1987р. по 31.12.1998р., оскільки запис трудової книжки засвідчений установою, діяльність якого вважається незаконною на території України відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території».

Оспорюючи правомірність та обґрунтованість висновків і рішення ГУПФУ, позивачка зазначає, що набула усіх умов для призначення пенсії за пунктом "е" статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», а саме має необхідний спеціальний стаж, який підтверджується записами основного документу – трудової книжки. Поряд з тим, у даному випадку і при обставинах, що склались у зв`язку з тимчасовою окупацією м. Харцизьк, відмова ГУПФУ у реалізації права позивачки на отримання пенсії порушує баланс між конституційним правом позивачки на соціальне забезпечення та завданням ГУПФУ щодо забезпечення цього права та умов для призначення пенсії.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 січня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.

Суд визнав протиправним та скасував рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №104750006613 від 15.11.2023 року про відмову у призначенні пенсії.

Зобов`язав Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 09 листопада 2023 року, зарахувавши до спеціального стажу період роботи з 15.08.1987 по 31.12.1998.

У задоволенні решти вимог суд відмовив.

Стягнув з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211,2 гривень.

Вирішуючи спір по суті та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірний період робіт позивачки підтверджений записами трудової книжки. Поряд з тим, суд першої інстанції зауважив на тому, що документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян, оскільки вказана обставина не може слугувати підставою порушення прав громадян України на пенсійне забезпечення, що відповідає правозастосовній практиці в частині застосування так званих "намібійських винятків" Міжнародного суду ООН.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Обґрунтовуючи доводи та вимоги апеляційної скарги, апелянт зазначає, що обов`язок в наданні документів, які б підтверджували право на пенсію за вислугу років та періоди роботи на відповідних посадах покладається на особу, що звертається до органів Пенсійного фонду, а видавати такі документи та підтверджувати цим відповідні періоди роботи – виключно підприємства, де працювала особа. Право на пенсію за вислугу років мають особи після досягнення віку, встановленого статтею 55 Закону №1788, та які станом на 11.10.2017 року мають необхідний стаж роботи за спеціальністю не менше 26 років 06 місяців. Після ж 11.10.2017 року не зараховується до спеціального стажу період роботи за спеціальністю, що дає право на пенсію за вислугу років.

Поряд з тим, спірний період пільгового стажу належним чином не підтверджено записами трудової книжки, за таких умов згідно пункту 17-1 Порядку №637 стаж роботи, який дає право на пенсію на підприємствах, розташованих на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим і в м. Севастополі зараховується у порядку, визначеному Пенсійним фондом України за погодженням з Мінсоцполітики. Вирішення ж питання призначення, перерахунку та виплати пенсій є виключною компетенцією Пенсійного фонду України, у зв`язку з чим належним способом захисту прав позивача є зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву про призначення пенсії, а не зобов`язання відповідача призначити таку пенсію позивачці.

Судом першої інстанції з`ясовано та як встановлено під час апеляційного розгляду, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно паспорту Серії НОМЕР_2 є громадянкою України.

Згідно Довідки від 13.07.2022 за №3222-7001341284, позивачка є внутрішньо переміщеною особою.

09.11.2023 позивачка звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області із заявою про призначення пенсії за вислугу років, як працівнику освіти згідно пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Рішенням ГУПФУ в Одеській області від 15.11.2023 №104750006613, прийнятим за принципом екстериторіальності, позивачці відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років.

Згідно вказаного рішення, підставою для залишення вимог заявниці без задоволення стали висновки ГУПФУ про недостатність спеціального стажу для призначення пенсії.

ГУПФУ зазначає, що стаж роботи позивачки на посадах, що дають право на пенсію за вислугу років, станом на 11.10.2017 становить лише 14 років 05 місяців 00 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років.

За доданими документами до спеціального стажу не зараховано:

період робіт з 15.08.1987 по 31.12.1998, оскільки запис про звільнення з роботи є недійсним, так як засвідчено печаткою Згурської ЗОШ № 10 м. Харцизьк, як установи донецької народної республіки, діяльність яких вважається незаконною на території України відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території».

При цьому, в оскаржуваному рішенні зазначено, що періоди роботи з 01.01.1999 враховано згідно з інформацією в індивідуальних відомостях про застраховану особу форми ОК-5.

Не погоджуючись з рішенням ГУПФУ, посилаючись на його необґрунтованість та неправомірність, позивачка звернулась до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Пунктом 21 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-ІV передбачено, що особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Відповідно до абзацу другого пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-ІV положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років за стаж, необхідні для призначення такої пенсії.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII набрав чинності 11.10.2017.

Згідно пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Законом України від 02.03.2015 №213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», який набув чинності з 01.04.2015, пункт «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ викладено в іншій редакції, відповідно до якої право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року – не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року – не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року – не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року – не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року – не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року – не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року – не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року – не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року – не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року – не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати – не менше 30 років.

У подальшому, згідно Законом України від 24.12.2025 №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» до пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ внесено наступні зміни:

«в абзаці першому слова «незалежно від віку» замінити словами та цифрами «після досягнення 55 років і»;

доповнити абзацами дванадцятим - двадцять п`ятим такого змісту:

«До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення:

які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту;

1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим – одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку:

50 років – які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року;

50 років 6 місяців – які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року;

51 рік – які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року;

51 рік 6 місяців – які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року;

52 роки – які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року;

52 роки 6 місяців – які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року;

53 роки – які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року;

53 роки 6 місяців – які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року;

54 роки – які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року;

54 роки 6 місяців – які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року;

55 років – які народилися з 1 січня 1971 року».

Отже, Закон №911-VIII встановив раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію для окремих категорій громадян, а саме: 55 років – при наявному спеціальному стажі діяльності не менше 25 років.

Однак, рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законами України №213-VIII та №911-VIII.

Конституційний Суд України, приймаючи вказане рішення, виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону №1788-ХІІ 55 років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Крім того, Конституційний Суд України зазначив, що положення Закону №1788-ХІІ щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.

Отже, стаття 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законами України №213-VIII та №911-VIII втратила чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04.06.2019.

Відтак, з 04.06.2019 при вирішенні питання про призначення позивачці пенсії за вислугою років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII необхідно застосовувати пункт «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ у редакції, яка була чинною до внесення змін Законом №213-VIII та Законом №911-VIII.

Поряд з цим, з 04.06.2019 при визначенні права на отримання пенсії за вислугу років незалежно від віку необхідно виходити з наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років на посадах зазначених у переліку, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Як вже зазначено вище, Законом України від 03.10.2017 №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», який набрав чинності з 11.10.2017, розділ XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV доповнено пунктом 21, згідно з яким особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».

Також, Законом №2148-VІІІ були внесені зміни до пункту 16 розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону №1058-XII, після внесених яких вказаний пункт викладений у наступній редакції:

«До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.».

Таким чином, враховуючи пункту 21 та 16 Розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV пенсія за вислугу років згідно з положеннями пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII може бути призначена особам, які мають стаж, необхідний для її призначення станом на 11.10.2017.

При цьому, згідно пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції з 04 червня 2019 року (дати набрання чинності рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019) та станом на 11 жовтня 2017 року (дати набрання чинності Законом №2148-VІІІ) право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Разом з цим, згідно пункту 1 частини 1 статті 45 Закону України від 09.07.2003 року №1058-IV пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім випадку коли пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Слід враховувати, що відповідно до частини 1 статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року №1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Вказані положення Закону від 05.11.1991 року №1788-XII кореспондуються із приписами Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 року №637.

У пунктах 1, 3 Порядку від 12.08.1993 року №637 передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування, є трудова книжка.

За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

За відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження стажу роботи приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а також виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Поряд з цим, згідно пункту 18 постанови Ради Міністрів СРСР та Всесоюзної центральної ради професійних союзів від 06 вересня 1973 року №656 «Про трудові книжки працівників та службовців» відповідальність за організацію роботи з ведення, обліку, зберігання та видачі трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, а відповідальність за своєчасне та правильне заповнення трудових книжок, за їх облік, зберігання та видачу несе спеціально уповноважена особа, призначена наказом (розпорядженням) керівника підприємства, установи, організації.

Сталою та послідовною є правова позиція Верховного Суду про те, що відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, яка звернулась за пенсією.

Формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.

Отже, право особи на пенсію не може бути поставлене в залежність від якості виконання обов`язків працівником, відповідальним за порядок ведення трудової книжки. Підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки.

Згідно статті 114 Закону №1058-IV та статтею 7 Закону №1788 пенсія за вислугу років призначається та виплачується при звільненні з роботи, яка дає право на такий вид пенсії.

Поряд з цим, судом першої інстанції правильно враховано, що відповідно до статті 18 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України від 15.04.2014 року №1207-VII громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та прав на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.

Згідно частин 1, 3 статті 9 Закону №1207-VII державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Згідно частини 4 статті 9 Закону №1207-VII встановлення зв`язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 31.10.2019 року у справі №711/10426/16-а, документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян, оскільки вказана обставина не може слугувати підставою порушення прав громадян України на пенсійне забезпечення, що відповідає правозастосовній практиці в частині застосування так званих "намібійських винятків" Міжнародного суду ООН.

Слід враховувати, що у 1971 році Міжнародний суд Організації Об`єднаних Націй у документі Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії зазначив, що держави члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів.

Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах Лоізіду проти Туречиини (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), Кіпр проти Туреччини (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та Мозер проти Республіки Молдови та росії (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). Зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, вважають судді ЄСПЛ, для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать.

При цьому, у виняткових випадках, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

Суд вважає можливим застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів, виданих закладами, що знаходяться на території проведення антитерористичної операції, як доказів, оскільки не прийняття їх призведе до порушень та обмежень прав позивача на соціальний захист та гарантоване йому право на пенсійне забезпечення як громадянину, який працював на роботах зі шкідливими умовами праці.

Виходячи з обставин справи, у трудовій книжці позивачки Серії НОМЕР_3 містяться, зокрема, наступні записи:

1) 15.08.1987 Восьмирічна школа №10 Прийнята на посаду вчителя початкових класів (Наказ №498-к від 10.08.1987 року);

2) 01.09.1989 Зугреська ВШ№10 реорганізована у ЗШ№10 (Рішення №226 від 12.07.1989 року); Назва школи змінена на Зугреську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №10 Харцизької міської ради Донецької області (Наказ від 21.06.04 №459) Зугреська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №10 Харцизької міської ради Донецької області перейменовано у Зугреську загальноосвітню школу №10 донецької народної республіки (Наказ від 31.12.2014 року);

3), 4) записи встановлення кваліфікаційних категорій;

5) 01.07.2022 Звільнено за власним бажанням (Наказ №55-к від 24.06.2022 року). Вказаний запис засвідчено печаткою Зугреської ЗОШ № 10 м. Харцизьк, як установи донецької народної республіки.

Отже, є правильним висновок суду першої інстанції про неправомірність та необґрунтованість рішення ГУПФУ щодо не зарахування позивачці до спеціального стажу періоду роботи з 15.08.1987 по 31.12.1998 у Восьмирічній школі №10 на посаді вчителя початкових класів. Необґрунтованість висновків ГУПФУ підтверджується й тим, що позивачці зараховано до її страхового стажу періоди роботи з 01.01.1999 згідно з інформацією в індивідуальних відомостях про застраховану особу форми ОК-5.

При цьому, згідно Переліку установ, організація та посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Радою Міністрів СРСР від 17.12.1959 №1397, і Переліку закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 № 909 (який діяв на час спірних правовідносин), роботи на посаді вчителя у середніх загальноосвітніх навчальних закладах всіх типі і найменувань підлягає зарахуванню до відповідного спеціального стажу.

При цьому, згідно пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції з 04 червня 2019 року (дати набрання чинності рішенням Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019) та станом на 11 жовтня 2017 року (дати набрання чинності Законом №2148-VІІІ) позивачка має більше 25 років спеціального стажу роботи за затведженим переліком, незалежно від віку, тому набула право на пенсію за вислугу років.

Підсумовуючи, слід зазначити, що судом першої інстанції правильно зауважено на тому, що наявність записів у трудовій книжці про трудовий стаж позивачки дає останній право на врахування цього періоду робіт до спеціального стажу, у тому числі при вирішенні питання щодо призначення пенсії за віком.

Стосовно ж дискреційних повноважень відповідача, слід вказати, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом подібних повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може». У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

На основі усталеної практики тлумачення поняття дискреційних повноважень та з огляду на об`єкти, підстави й умови для призначення пенсії за віком, що встановлені, зокрема Законами №1058-IV та №1788-XII, слід зауважити на тому, що повноваження ГУПФУ стосовно зарахування спеціального стажу особи, не є дискреційними.

Цей висновок підтримується й тим, що період спеціального стажу підпадає під правову перевірку та залежить від підтверджуючись документів, зокрема, трудової книжки. Відтак відповідач не наділений повноваженнями діяти на свій розсуд, обираючи один із варіантів щодо врахування цього стажу.

Враховуючи викладене, оскільки висновки суду першої інстанції відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також обставинам справи, колегія суддів вважає, що рішення суду відповідно до вимог статті 316 КАС України підлягає залишенню без змін.

Відповідно до приписів частини 5 статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 139, 308, 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області – залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 січня 2025 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її прийняття, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий-суддя: О.В. Єщенко

Судді: А.В. Крусян

О.В. Яковлєв