Постанова від 28 червня 2026 р. у справі №489/9183/25 — Миколаївський апеляційний суд

29.06.26

22-ц/812/946/26

Єдиний унікальний номер судової справи 489/9183/25

Номер провадження 22-ц/812/946/26

Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.

Постанова

Іменем України

29 червня 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Серебрякової Т.В.,

суддів: Коломієць В.В., Тищук Н.О.,

переглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) учасників справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Мілюченко Валентиною Анатоліївною, рішення, яке ухвалено Інгульським районним судом міста Миколаєва 19 лютого 2026 року, під головуванням судді Микульшиної Г.А., в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом Міського комунального підприємства «Миколаївводоканал» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за спожиті послуги з водопостачання, водовідведення та плати за абонентське обслуговування,

УСТАНОВИЛА:

У листопаді 2025 року Міське комунальне підприємство «Миколаївводоканал» (далі – МКП «Миколаївводоканал») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за спожиті послуги з водопостачання, водовідведення та плати за абонентське обслуговування.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що МКП «Миколаївводоканал» надає населенню міста Миколаєва послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, в тому числі, відповідачу за адресою: АДРЕСА_1 .

Договір про надання послуг з водопостачання та водовідведення між позивачем та споживачами за вказаною адресою був укладений шляхом оформлення особового рахунку № НОМЕР_1 та видачі розрахункового документу (розрахункової книжки), що не суперечить положенням ч.1 ст.639 ЦК України (яка була чинна на час відкриття особового рахунку), які передбачали, що договір може бути укладений у будь-якій формі якщо вимоги до форми договору не встановлені законом. Укладення договору шляхом оформлення особового рахунку та видачі розрахункової книжки не суперечить діючому законодавству.

За зазначеним особовим рахунком наявна заборгованість з 01 серпня 2018 року по 31 жовтня 2025 року у загальному розмірі 7 423 грн. 87 коп. Дана заборгованість складається з заборгованості за послуги з централізованого водопостачання і централізованого водовідведення та абонентської плати.

Нарахування за надані послуги відбувалось відповідно до показів приладу обліку води. Останні відомі позивачу показники приладу обліку холодної води становлять станом на 28 жовтня 2025 року 1 276 куб.м. Інших даних щодо показань відповідач до позивача не надавала. Доступ до приладів обліку відповідачем представнику позивача теж не надавався.

За зазначеним особовим рахунком нараховується абонентська плата у розмірі 38 грн. 08 коп. на місяць.

Свої обов`язки щодо надання послуг МКП «Миколаївводоканал» виконало у повному обсязі та належним чином. Скарг чи претензій від боржника для здійснення перерахунку вартості послуг у разі її ненадання, надання невідповідної якості не надходило.

Посилаючись на викладені обставини, МКП «Миколаївводоканал» просило стягнути на свою користь з ОСОБА_1 заборгованість за надані послуги з централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та нарахованої плати за абонентське обслуговування за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 7 423 грн. 87 коп. та судовий збір в розмірі 2 422 грн. 40 коп.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 просила відмовити у задоволенні позову, застосувати позовну давність у відповідності до положень закону. В обґрунтування своїх заперечень проти позову посилалась на те, що від самого початку військової агресії і дотепер фактично не проживає за адресою: АДРЕСА_1 , та не користується послугами МКП «Миколаївводоканал»; в квартирі внаслідок обстрілу пошкоджено всі вікна. Вказувала, що вона є внутрішньо переміщеною особою. Зазначала, що, на її переконання, сума боргу, нарахована позивачем, є необґрунтованою і підлягає перегляду, вона сумлінно оплачувала надані послуги згідно показів лічильника. Також посилалась на наявність оплат, які не були враховані позивачем при розрахунку розміру заборгованості – до відзиву долучено квитанції про оплату спожитих послуг водопостачання від 17 травня 2021 року на суму 905 грн. та 1 006 грн.

Також у поданому відзиві ОСОБА_1 просила суд призначити по справі судову економічну експертизу, проведення якої доручити експерту Миколаївського відділення Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз. На вирішення експерта просила поставити наступні питання: чи підтверджується нарахована позивачем заборгованість у сумі 7 423 грн. 87 коп. по особовому рахунку НОМЕР_2 (вказано позивачем як 2190771335); чи правильно зараховані оплати по особовому рахунку НОМЕР_2 (вказано позивачем як 2190771335).

Протокольною ухвалою суду в задоволенні клопотання про призначення по справі судової економічної експертизи відмовлено.

Рішенням Інгульського районного суду міста Миколаєва від 19 лютого 2026 року позов МКП «Миколаївводоканал» задоволено в повному обсязі.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь МКП «Миколаївводоканал» заборгованість за спожиті послуги з водопостачання, водовідведення та плати за абонентське обслуговування за період з 01 серпня 2018 року по 31 жовтня 2025 року у розмірі 7 423 грн. 87 коп., з яких: 5 710 грн. 27 коп. – заборгованість за послуги централізованого водопостачання та водовідведення, 1 713 грн. 60 коп. – плата за абонентське обслуговування за період з 01 лютого 2022 року по 31 жовтня 2025 року.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь МКП «Миколаївводоканал» судовий збір у розмірі 2 422 грн. 40 коп.

Повернуто МКП «Миколаївводоканал» надміру сплачений судовий збір в сумі 242 грн. 24 коп. згідно платіжної інструкції №9550 від 15 квітня 2025 року.

Рішення районного суду мотивовано тим, що станом на 31 жовтня 2025 року заборгованість відповідача за надані послуги з водопостачання, водовідведення та абонентської плати становить 7 423 грн. 87 коп., що підтверджується наданим позивачем розрахунком.

Враховуючи, що відповідач є споживачем послуг з водопостачання та водовідведення, заборгованість за спожиті послуги в добровільному порядку не відшкодовано, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, районний суд дійшов висновку, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якої діє представник – адвокат Мілюченко В.А., посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення районного суду в частині стягнення заборгованості за надані послуги з водопостачання та водовідведення за період з 01 серпня 2018 року по 31 жовтня 2025 року в сумі 5 710 грн. 27 коп. скасувати та постановити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

Зазначала, що з початку російської агресії у 2022 році виїхала з місця проживання, так як квартира зазнала пошкодження. З моменту виїзду за зазначеною адресою не користувалась послугами позивача.

За період з 01 серпня 2018 року по 31 жовтня 2025 року сплачувала позивачу за отриману послугу, відповідно до показів лічильника обліку води. При цьому у кожній квитанції зазначала початкові покази та поточні покази приладу обліку споживання води. Різницю в показах лічильника (об`єм) сплачувала виходячи з тарифу за надану послугу.

У наданих позивачем розрахунках відсутні показання лічильника (поточні та попередні) та повні надані данні по квитанціям сплати за надану послугу. На думку відповідача, позивачу вигідно не відображати покази лічильника, бо з`ясується, що не має заборгованості за споживання води та стоки.

Звертала увагу, що з 2018 року по 2019 рік отримувала державну допомогу у вигляді субсидії. Призначена субсидія не приходила вчасно, були затримки по її отриманні, тому позивач сплачувала за спожиту воду та стоки виходячи з показників приладу обліку води, без урахування розміру субсидії. А у подальшому позивач отримував ще оплату у розмірі субсидії, тобто проходила подвійна сплата за спожиту воду та стоки. Але позивач про це не надав інформації до суду.

В наданих позивачем таблицях «інформація про стан розрахунків за послугу» наведений розрахунок по об`єму води та об`єму стоків, де зазначено незрозумілі об`єми споживання, без зазначення показників лічильника. Тобто позивач самостійно визначав об`єм використаної споживачем води та стоків.

Також вказувала, що не погоджується з висновком суду про те, що станом на час звернення до суду позовна давність позивачем не пропущено. Позивач у позовній заяви заявляє, що період заборгованості складає з 01 серпня 2018 року по 31 жовтня 2025 року, але відповідно до наданих розрахунків намагається стягнути не існуючій борг з квітня 2016 року. Відповідно до інформації про стан розрахунків за послуги (особовий рахунок НОМЕР_1 ) нарахування заборгованості відбувається з 01 квітня 2016 року. Позивач визначає на 01 січня 2017 року борг 1 705 грн. 85 коп., а на 01 січня 2018 року борг 1 142 грн. 33 коп. Зазначені суми позивач перетягує до неіснуючої загальної суми заборгованості, при цьому період стягнення зазначає з 01 серпня 2018 року, а неіснуючій у період з 01 квітня 2016 року по 01 серпня 2018 року борг зараховує до загальної заборгованості, чим порушує норми закону.

У відзиві на апеляційну скаргу МКП «Миколаївводоканал» зазначає, що апеляційна скарга є необґрунтованою, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду – без змін.

Розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до положень ст.369 ЦПК України, за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на таке.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в ст.263 ЦПК України.

Так, відповідно до ч.ч.1,2,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення таким вимогам відповідає.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що згідно витягу з реєстру територіальної громади міста Миколаєва, сформованого за період з 01 серпня 2018 року по 12 листопада 2025 року, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована одна особа: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.20).

За даною адресою зареєстровано особовий рахунок № НОМЕР_1 .

Нарахування за надані послуги з водопостачання та водовідведення відбувалось відповідно до показів приладу обліку, який поставлений на абонентський облік 07 червня 2010 року.

Згідно акту зняття контрольних показань від 28 жовтня 2025 року встановлено покази лічильника за адресою: АДРЕСА_1 – 1 276 куб.м. Акт складено в присутності споживача ОСОБА_1 (а.с.64).

За особовим рахунком споживача з 01 лютого 2022 року встановлена абонентська плата в розмірі 38 грн. 08 коп.

Згідно розрахунку, наданого позивачем, внаслідок неналежного виконання споживачем зобов`язань щодо сплати спожитих послуг з централізованого водопостачання та водовідведення та абонентської плати за вказаною адресою за період з 01 серпня 2018 року по 31 жовтня 2025 року утворилась заборгованість в розмірі 7 423 грн. 87 коп., з яких: 5 710 грн. 27 коп. – заборгованість за послуги централізованого водопостачання та водовідведення, 1 713 грн. 60 коп. – плата за абонентське обслуговування за період з 01 лютого 2022 року по 31 жовтня 2025 року (а.с.21-22, 65-66).

З матеріалів справи слідує, що від відповідача не надходило заяв щодо припинення користування комунальними послугами. Свої обов`язки щодо надання послуг МКП «Миколаївводоканал» виконував в повному обсязі та належним чином. Скарг та претензій від відповідача для здійснення перерахунку вартості послуг за період їх ненадання, надання невідповідної якості не надходило.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки, визначені Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

Відповідно до п.5 ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) житлово-комунальні послуги – результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Відповідно до п.2 ст.5 цього ж Закону послуги з централізованого водопостачання, централізованого водовідведення віднесено до комунальних послуг.

Згідно з п.1 ч.1 ст.7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач має право одержувати своєчасно та належної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством і умовами укладених договорів.

Відповідно до ч.2 ст.7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов`язаний: укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом; своєчасно вживати заходів до усунення виявлених неполадок, пов`язаних з отриманням житлово-комунальних послуг, що виникли з його вини; забезпечувати цілісність обладнання приладів (вузлів) обліку комунальних послуг відповідно до умов договору та не втручатися в їхню роботу; власним коштом проводити ремонт та заміну санітарно-технічних приладів і пристроїв, обладнання, іншого спільного майна, пошкодженого з його вини, яка доведена в установленому законом порядку; оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Отже, п.5 ч.2 ст.7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором.

Частинами 2-4 статті 23 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що виконавець послуги з централізованого водопостачання повинен забезпечити її постачання безперервно, з гарантованим рівнем безпеки та величини тиску.

Згідно із ч.1 ст.9 цього ж Закону споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.

В матеріалах справи відсутній письмовий договір відповідача із позивачем про надання житлово-комунальних послуг, проте це не може бути підставою для звільнення відповідача від оплати послуг.

Відповідно до правової позиції, що неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №904/7183/17, постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року у справі №210/5796/16-ц, споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користуються ними, і відсутність договору про надання житлово-комунальних послуг в такому випадку не може бути підставою для звільнення споживача від їх оплати у повному розмірі.

Тобто, факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічні правові висновки викладені також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі №712/8916/17 (провадження №14-448 цс19) та постановах Верховного Суду: від 26 вересня 2018 року у справі №750/12850/16-ц (провадження №61-11107св18), від 06 листопада 2019 року у справі №642/2858/16 (провадження №61-26204св18), від 04 вересня 2022 року у справі №201/1807/21 (провадження №61-2572св22), від 07 листопада 2023 року у справі №643/17352/20 (провадження №61-9449св22), від 22 грудня 2023 року у справі №607/2611/22 (провадження №61-9399св23).

Між сторонами у справі, яка переглядається в апеляційній інстанції, виникли фактичні відносини щодо надання відповідних комунальних послуг.

Згідно з ч.3 ст.11, ч.2 ст.509 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Статтею 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Стаття 525 ЦК України передбачає, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ст.ст.68,162 ЖК України наймачі житлових приміщень (власники) зобов`язані своєчасно вносити плату за комунальні послуги.

Статтею 22 Закону України «Про питну воду» також встановлено, що споживачі питної води зобов`язані своєчасно вносити плату за використану питну воду відповідно до встановлених тарифів на послуги централізованого водопостачання.

Згідно з ч.1 ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.1 ст.612 ЦК України.

Частиною 1 статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

У ч.3 ст.12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини перша та друга статті 77 ЦПК України).

Відповідно до ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Як встановлено районним судом відповідач є споживачем комунальної послуги, що надає позивач, оскільки між позивачем і відповідачем встановилися фактичні договірні відносини з приводу надання комунальних послуг з постачання холодної води і водовідведення, однак остання не сплачувала у повному обсязі вартість послуг, що порушує право позивача на отримання коштів за надані послуги у встановлений законодавством строк. За такого у відповідача виникло зобов`язання сплатити заборгованість за спожиті послуги, а у позивача право вимагати від нього виконання свого обов`язку щодо оплати наданих послуг.

Належних доказів того, що у період, за який стягується заборгованість, відповідач відмовилася від надання вищевказаних послуг, або ці послуги не надавалися, або надавалися не в повному обсязі - суду надано не було.

У справі, що переглядається, підтверджено факт надання позивачем та отримання відповідачем послуг МКП «Миколаївводоканал», факт порушення відповідачем строків та розміру їх оплати, а також відсутність актів-претензій у період, за який стягується заборгованість, щодо надання позивачем послуг неналежної якості чи не в повному обсязі.

Згідно наданого позивачем розрахунку заборгованість відповідача за послуги з водопостачання, водовідведення та плати за абонентське обслуговування за період з 01 серпня 2018 року по 31 жовтня 2025 року складає 7 423 грн. 87 коп.

Відповідач ОСОБА_1 , всупереч вимог ст.81 ЦПК України, не надала належних та допустимих доказів відсутності у неї заборгованості за надані позивачем комунальні послуги, не надала свого розрахунку заборгованості на спростування розрахунку, поданого позивачем.

Щодо доводів представника відповідача ОСОБА_1 – адвоката Мілюченко В.А., які містяться в апеляційній скарзі, про відсутність підстав для нарахування оплати за послуги з водопостачання та водовідведення з відповідача у зв`язку з тим, що вона через збройну агресію російської федерації виїхала з квартири та послугами позивача не користувалася, то слід зазначити наступне.

В редакції, яка була чинною на день звернення до суду з позовом (13 листопада 2025 року), підпункт 7 пункту 45 Правил надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення передбачав, що споживач має право на неоплату вартості послуг у разі їх невикористання (за відсутності приладів обліку) за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (іншому об`єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб понад 30 календарних днів за умови надання виконавцю заяви та документального підтвердження (зокрема, довідки з місця тимчасового проживання, роботи, лікування, навчання, проходження військової служби (у тому числі отримані в іноземній державі), відбування покарання тощо, іншого документа, що підтверджує право на виїзд з України чи в`їзд в Україну у відповідний період часу) в електронній або паперовій формі відповідно до умов договору.

Також, відповідно до п.39 вищевказаних Правил надання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення, передбачено, що споживач не звільняється від плати за абонентське обслуговування у разі відсутності фактичного споживання ним послуг.

Тобто законодавцем визначені підстави, умови для непроведення споживачем послуг з водопостачання та водовідведення, а також порядок використання такого права шляхом звернення із заявою до виконавця з наданням підтверджуючих документів.

Оскільки відповідач ОСОБА_1 на день розгляду справи судом першої інстанції не скористалася своїм правом на звернення до позивача для підтвердження неотримання послуг, то колегія суддів не приймає такі доводи до уваги.

До того ж, колегія суддів зауважує, що з матеріалів справи слідує, що 28 жовтня 2025 року позивачем було зафіксовано покази лічильника споживача – 1 276 куб.м., про що складено акт зняття контрольних показань. Зафіксовані покази приладу обліку 28 жовтня 2025 року є аналогічними показам лічильника, які були передані відповідачем у вересні 2023 року та за вказаних обставин, нарахування вартості послуг централізованого водопостачання та централізованого водовідведення за період з 01 жовтня 2023 року по 31 жовтня 2025 року позивачем не здійснювалось у зв`язку з відсутністю споживання. За вищевказаний період здійснювалось лише нарахування абонентської плати.

Посилання відповідача на фактичне проживання за іншими адресами не спростовують її реєстрації місця проживання у вказаній квартирі та втрату її права проживання в ній, а відтак не звільняють її від обов`язку оплати комунальних послуг з водопостачання та водовідведення.

Також, у апеляційній скарзі відповідач заявила, що не згодна з висновком районного суду про не пропущення позивачем позовної давності.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч.3 ст.267 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі №756/8056/19 зазначила, що за змістом ст.267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Суд визнає причини пропуску позовної давності поважними з ініціативи та за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів.

Вирішуючи питання щодо яких позовних вимог підлягає застосуванню позовна давність, колегія суддів виходить з наступного.

Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено ст.ст.263 та 264 ЦК України.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30 березня 2020 року №540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон №540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257,258,362,559,681,728,786,1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом №540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі №910/18489/20 (провадження №12-46гс22).

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

Тобто, виходячи з вищенаведених положень матеріального закону, пропущеною може бути позовна давність лише за вимогами, що виникли до 02 квітня 2017 року.

Строк позовної давності за вимогами, що виникли з 03 квітня 2017 року та на які поширюється загальна позовна давність у три роки, вважаються продовженим на підставі пунктів 12 та 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, до закінчення дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також до закінчення воєнного стану.

Законом України від 15 березня 2022 року №2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо строків позовної давності, зокрема, Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено п.19, який з - поміж іншого передбачає, що на період дії воєнного і надзвичайного стану продовжуються загальні і спеціальні строки позовної давності, встановлені ст.ст.257-259 ЦК України.

Відповідно до п.19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (в редакції Закону №3450-IX від 08 листопада 2023 року) у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102 IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.

Правовий режим воєнного стану, запроваджений з 24 лютого 2022 року, неодноразово продовжувався відповідними указами Президента України.

Отже, в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року – на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року – на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.

Тобто, виходячи з вищенаведених положень матеріального закону, пропущеною може бути позовна давність лише за вимогами, що виникли до 02 квітня 2017 року.

Таким чином, враховуючи, що позивачем заявлено вимогу про стягнення заборгованості за надані ним послуги з водопостачання та водовідведення за період з 01 серпня 2018 року, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про не порушення позивачем позовної давності.

Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення районного суду, ухваленого з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За правилами п.п. «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Мілюченко В.А., залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Згідно з ч.ч.4,5 ст.268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Отже, враховуючи наведені вище вимоги процесуального закону, датою ухвалення апеляційним судом судового рішення в даній справі, є дата складення повного судового рішення – 29 червня 2026 року.

Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана її представником – адвокатом Мілюченко Валентиною Анатоліївною, – залишити без задоволення.

Рішення Інгульського районного суду міста Миколаєва від 19 лютого 2026 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: В.В. Коломієць

Н.О. Тищук

Повний текст судового рішення

складено 29 червня 2026 року