Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №335/3359/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 17.06.2026 Справа № 335/3359/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 335/3359/26 Головуючий у 1-й інстанції: Геєць Ю.В.

Провадження № 22-ц/807/1388/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Гончар М.С.,

Кочеткової І.В.

при секретарі: Товстопятко З.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» в особі представника Бачуріна Павла Петровича на ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2026 року за заявою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 про забезпечення позову в рамках цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» про усунення перешкод у користуванні власністю,

У С Т А Н О В И В:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» про усунення перешкод у користуванні власністю, просила суд зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» усунути перешкоди у користуванні власністю ОСОБА_1 та забезпечити цілодобовий доступ до нежитлового приміщення ІІа за адресою: АДРЕСА_1 , через тамбур № НОМЕР_1 та приміщення № НОМЕР_2 до сходової клітини № 55, та стягнути судові витрати.

Також, у квітні 2026 рокуОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Демченко Н.М., сформувала в системі «Електронний суд», заяву про забезпечення позову, в якій просила вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони суб`єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно вчиняти реєстраційні дії стосовно нежитлового приміщення, що розташоване в підвалі, на І та ІІ поверсі, проміжному поверсі літ. А2-10, А3-2 за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 139747323101.

Заява обґрунтована тим, що у відзиві від 17.04.2026 року на позовну заяву відповідач стверджує, що позивачем було обрано «помилковий спосіб захисту», та намагається перевести розгляд справи в площину «встановлення сервітуту» на приміщення, одноособовим власником якого відповідач не є. Також позивачу стало відомо, що відповідач має намір укласти з іншим співвласником об`єкту нерухомості безпідставний договір сервітуту, який згідно абзацу 2 пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підлягає державній реєстрації у Державному реєстрі речових прав. Метою укладання та реєстрації договору сервітуту у Державному реєстрі речових прав є спроба відповідача затягнути та ускладнити розгляд даної справи.

Таким чином, в разі реєстрації відповідачем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права користування (сервітуту) може бути ускладнено ефективний захист, або поновлення порушених прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду, що в подальшому буде потребувати додаткових зусиль та витрат, пов`язаних із скасуванням державної реєстрації такого сервітуту.

Вказаний захід забезпечення позову пов`язаний з предметом спору та спроможний забезпечити фактичне виконання судового рішення.

Ухвалою Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2026 року заяву представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 про забезпечення позову в рамках цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» про усунення перешкод у користуванні власністю задоволено.

Заборонено суб`єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно вчиняти реєстраційні дії стосовно нежитлового приміщення, що розташоване в підвалі, на І та ІІ поверсі, проміжному поверсі літ. А2-10, А3-2 за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 139747323101.

Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» в особі представника Бачуріна П.П. подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просять ухвалу суду скасувати.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що відповідно до позовних вимог, позивач просить суд зобов`язати відповідача усунути перешкоди у користуванні власністю позивачу та забезпечити цілодобовий доступ до нежитлового приміщення ІІа за адресою: АДРЕСА_1 приміщення ІІ через тамбур №49(1) та приміщення №49 до сходової клітини №55.

Позивачем, в якості обґрунтування позову, надано до суду «Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна» від 26.03.2026 р. по нежитловому приміщенню ІІ, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 139747323101 (далі - Інформаційна довідка).

Відповідно до Інформаційної довідки, приміщення ІІ має співвласників:

1. Позивача ( ОСОБА_1 );

2. ТОВ «МАНКІ ЕСТЕЙТ» (код ЄДРПОУ 43060665);

3. Відповідача (ТОВ «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» (код ЄДРПОУ 01554516) - які володіють на праві спільної часткової власності приміщеннями у вказаному об`єкті.

Так, позивачу на праві спільної часткової власності належить 3/20 частки вказаного приміщення. Які саме приміщення входять до частки позивача зазначено в Інформаційній довідці в графі «Додаткові відомості».

ТОВ «МАНКІ ЕСТЕЙТ» належить 3/20 частки, які входять у частку приміщення в державному реєстрі не зазначено.

Відповідачу належить 29/100 частки вищевказаного приміщення. Як підстава виникнення права власності відповідача у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно(далі – ДРРП) зазначено свідоцтво про право власності, серія та номер 8369020 від 22.08.2013 р. В свідоцтві не зазначено, які саме приміщення входять у частку відповідача 29/100.

Оскільки відповідач повністю заперечує проти позову, сторонам та суду було направлено відзив на позовну заяву по справі, в якому звернено увагу суду, що приміщення торгівельної зали №49 площею 296,6 кв.м. та приміщення тамбуру №49(1) площею 12,3 кв.м. які знаходяться на 1 поверсі приміщення ІІ за адресою: АДРЕСА_1 , до (через) які позивач вимагає цілодобовий доступ, належать відповідачу на праві власності на підставі договору купівлі – продажу державного майна шляхом викупу №827 від 03.12.2003 р. і цілодобовий доступ до них не можливий, оскільки це власність відповідача - там функціонує магазин «Будинок взуття», зберігаються товарно-матеріальні цінності і т.ін. (копії договору купівлі – продажу державного майна шляхом викупу №827 від 03.12.2003 р., свідоцтва про право власності індексний номер: 8369020 від 22.08.2013р. - додані до суду разом з відзивом на позовну заяву).

Крім того, у відзиві були наведені докази того, що позивач до належного йому приміщення ІІа на 2-ому поверсі приміщення ІІ за адресою: м. Запоріжжя, бул. Центральний, 3, має два безперешкодних способи доступу:

1. У період часу з 10 до 19 годин - у будні дні, а з 10 до 18 годин - у вихідні дні через центральний вхід та приміщення тамбуру №49(1) та торгівельну залу №49, які належать відповідачу та входять в його частку (29/100);

2. Цілодобово 24/7 через спільне майно, - сходові клітини № НОМЕР_3 і № НОМЕР_4 , що ведуть до виходів ЕВ-1 та ЕВ-0.

Отримавши відзив на позовну заяву та копії договору купівлі – продажу державного майна шляхом викупу №827 від 03.12.2003 р., свідоцтва про право власності індексний номер: 8369020 від 22.08.2013р., позивач сформувала наступну помилкову правову позицію: оскільки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні приміщення відповідача, які передані йому у власність за договором купівлі – продажу державного майна шляхом викупу №827 від 03.12.2003 р., приміщення торгівельної зали №49 площею 296,6 кв.м. та приміщення тамбуру №49(1) площею 12,3 кв.м., які знаходяться на 1 поверсі приміщення ІІ за адресою: АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю.

При цьому факт спільної сумісної власності на вищевказані приміщення не підтверджений жодним документом.

Розуміючі, що відповідач може внести зміни до Державного реєстру речових прав не нарухоме майно та зазначити в ньому всі приміщення, які є його власністю, представник позивача подає до суду заяву про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони суб`єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно вчиняти реєстраційні дії стосовно нежитлового приміщення, що розташоване в підвалі, на І та ІІ поверсі, проміжному поверсі літ. А2-10, А3-2 за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 139747323101.

Зауважує, що заява про вжиття заходів забезпечення позову не містить належного обґрунтування необхідності забезпечення позову. Твердження про намірі, нібито, укладення сервітуту є безпідставним, не підтвердженим жодним доказом. Відповідач підтвердив у запереченні те, що до нього не звертався жоден із співвласників для укладення договору сервітуту, дане питання навіть не розглядалось. Поданою заявою про вжиття заходів забезпечення позову представник позивача вводила суд в оману, виклавши недостовірні дані щодо нібито підготовки сервітуту.

Вказує, що суд помилково робить висновок про те, що відповідач протиправно чинить позивачу перешкоди у користуванні як головним входом до Об`єкту нерухомості, так й головною сходовою клітиною № 55, яка веде до належних позивачу приміщень другого поверху об`єкту нерухомості, це обмежує позивачу право на розпорядження та користування належною їй власністю. Також не підтверджено доказами та обставина, що відповідач має намір укласти з іншим співвласником об`єкту нерухомості договір сервітуту.

Від ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Демченко Н.М., на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Зазначає, що доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду, є безпідставними та необґрунтованими.

Вказує, що між сторонами дійсно виник спір щодо здійснення права спільної часткової власності відносно спільного об`єкту нерухомого майна - приміщення ІІ. Спір стосується права користування місцями загального користування приміщення ІІ - вхідною групою приміщень головного входу спільного об`єкту нерухомості. Зокрема, приміщенням тамбуру № 49-1 та частиною торгівельного залу № 49 - зоною проходу від тамбуру № 49-1 через площу основного евакуаційного проходу приміщення 49 до сходової клітини № 55. Будь-які реєстраційні дії, що будуть проведенні до набрання рішенням у цій справі законної сили відносно суб`єктів права власності на приміщення ІІ або самого спірного об`єкту права власності (зміна інформації про тип або опис, внесення якихось додаткових відомостей, внесення обтяжень), можуть істотно ускладнити чи унеможливити в майбутньому вирішення спору та виконання ймовірного рішення суду. Отже, якщо спірне майно буде відчужене, то виконання можливого рішення про задоволення позову може стати неможливим, оскільки зміниться особа, яка мала б забезпечити доступ позивачу до належного йому майна. Відповідно, позивачу доведеться ініціювати новий судовий процес вже проти нового власника. Зміна в Державному реєстрі речових прав будь-яких відомостей про об`єкт права власності щодо якого розглядається даний спір, призведе до невідповідності даних про спірний об`єкт у рішенні суду з даними в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що може призвести до нових суперечок та спорів, а відповідно, може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду про задоволення позову. Проведення суб`єктом державної реєстрації прав реєстраційних дій з реєстрації обтяження сервітуту щодо спірного об`єкту нерухомості взагалі зведе нанівець право позивача на судовий захист належного йому права користування приміщеннями загального користування у обраний ним спосіб.

Вважає, що матеріалами справи підтверджується наявність наміру відповідача діяти саме у такий спосіб, а відповідно, укладання відповідачем з третьою особою договору сервітуту та реєстрація такого обтяження (сервітуту) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цілком реальною загрозою настання цих подій. Відповідач, оскаржуючи правомірність заборони реєстраційних дій, стверджує про недоведеність існування у нього наміру укладання договору сервітуту. Проте, таке твердження є хибним. Намір відповідача укласти договір сервітуту підтверджується обставинами, викладеними відповідачем у відзиві на позовну заяву у цій справі. Отже, у позивача були всі підстави звернутися до суду з заявою про вжиття заходів забезпечення позову.

Більш того, ще 05.02.2026 р. під час особистої зустрічі ОСОБА_3 , чоловіка позивача, та керівника відповідача ОСОБА_4 останній наголошував, що його товариство є одноособовим власником приміщення тамбуру № 49-1 об`єкту нерухомості, і що позивачу потрібно укласти договір сервітуту з ТОВ «Взуття». Про намір укласти договір сервітуту з відповідачем повідомляли представники балансоутримувача будинку за адресою АДРЕСА_1 – комунального підприємства «Градпроект», про що вже було зауважено позивачем у поясненнях від 05.05.2026 р. на заперечення відповідача від 22.04.2026 р. на заяву про вжиття заходів забезпечення позову.

Зазначає, що заборона реєстраційних дій є превентивним та тимчасовим заходом, який не змінює обсяг прав третіх осіб, а лише фіксує юридичний стан майна та коло заінтересованих осіб на період вирішення спору, що є необхідним для ефективного правосуддя.

Вказує, що відповідачу в установленому законом порядку не видавалося свідоцтво про право власності на приміщення торгівельної зали № 49 площею 296,6 кв.м та приміщення тамбуру № 49-1 площею, 12,3 кв.м., державна реєстрація прав власності відповідача на об`єкт нерухомого майна «приміщення торгівельної зали № 49 та приміщення тамбуру № 49-1» не проводилася. Факт виникнення права власності відповідача на вищезазначені приміщення державою не визнаний та не підтверджений, тобто відсутній, що повністю робить безпідставним будь-які посилання відповідача про те, що він є одноособовим власником вищезазначених приміщень.

Таким чином, відповідач згідно отриманого ним правовстановлюючого документу (свідоцтва від 22.08.2013 р.) є спільним частковим власником об`єкту нерухомого майна - приміщення ІІ. Поділ майна, що є у спільній частковій власності, як і виділ частки із спільного майна у натурі в порядку встановленому ст. ст. 364, 367 ЦК України не відбувався, а відповідно, підстави для тверджень, що внутрішні приміщення (складові частини) приміщення ІІ (речі) є самостійними об`єктами нерухомого майна, щодо яких відповідач має право на власний розсуд здійснювати права власності без згоди інших співвласників, відсутні.

Отже, твердження відповідача про те, що позивач умисно не зазначає про приналежність відповідачу вищезазначених приміщень на праві одноособової власності є хибним та безпідставним.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам закону повною мірою не відповідає.

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості наведених у заяві про забезпечення позову доводів, наявності достатніх підстав вважати, що невжиття заходів забезпечення поданого ОСОБА_1 позову може значно ускладнити поновлення порушених прав позивача, за захистом яких вона звернулася. Суд виходив із того, що вжиття заходу забезпечення позову у цьому випадку спрямоване на те, щоб протягом судового розгляду спору по суті суд мав змогу розглянути позов заявника за звичайною процедурою та забезпечив протягом розгляду справи продовження існування стану, який є предметом спору, а вжитий судом захід забезпечення позову, не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки майно фактично перебуває у володінні та користуванні власника, а обмежується лише можливість вчинення реєстраційних дій щодо нього. Крім того, заборона здійснювати реєстраційні дії в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно носить тимчасовий характер, не завдасть шкоди та збитків відповідачу і не позбавить можливості здійснення господарської діяльності, отримання доходів, сплати податків тощо. Отже, вжиті судом заходи забезпечення позову спрямовані на попередження недобросовісної поведінки відповідача під час розгляду спору, недопущення з його боку дій, які можуть істотно ускладнити чи унеможливити у майбутньому вирішення спору та виконання ймовірного рішення суду.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Одним з механізмів забезпечення ефективного юридичного захисту є передбачений національним законодавством України інститут вжиття заходів забезпечення позову.

Відповідно до частин першої, другої статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Під забезпеченням позову слід розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом.

Частинами першою та другою статті 150 ЦПК України встановлено перелік видів забезпечення позову.

Так, позов забезпечується:

1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб;

1-1) накладенням арешту на активи, які є предметом спору, чи інші активи відповідача, які відповідають їх вартості, у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави;

2) забороною вчиняти певні дії;

3) встановленням обов`язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин;

4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов`язання;

5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту;

6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів;

9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги;

10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову (частина друга статті 150 ЦПК України).

Частиною третьою статті 150 ЦПК України визначено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.

Інститут забезпечення позову - це сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.

Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.

Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову гарантує в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.

При вирішенні питання про забезпечення позову, суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв`язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками цього судового процесу.

Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.

Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом залежно від конкретного спору, фактичних обставин справи.

При вжитті заходів забезпечення позову повинна бути наявність зв`язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, необхідно встановити, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення у разі задоволення позову.

У постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 травня 2021 року у справі № 914/1570/20 (провадження № 12-90гс20) вказано, що під забезпеченням позову розуміють сукупність процесуальних дій, що гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. Таким чином, особам, які беруть участь у справі, надано можливість уникнути реальних ризиків щодо утруднення чи неможливості виконання рішення суду, яким буде забезпечено судовий захист законних прав, свобод та інтересів таких осіб. При цьому важливим є момент об`єктивного існування таких ризиків, а також того факту, що застосування заходів забезпечення позову є дійсно необхідним, що без їх застосування права, свободи та законні інтереси особи (заявника клопотання) будуть порушені, на підтвердження чого є належні й допустимі докази. Також важливо, щоб особа, яка заявляє клопотання про забезпечення позову, мала на меті не зловживання своїми процесуальними правами, порушення законних прав відповідного учасника процесу, до якого зазначені заходи мають бути застосовані, а створення умов, за яких не існуватиме перешкод для виконання судового рішення. Отже, при використанні механізму забезпечення позову учасники спору повинні належним чином обґрунтовувати підстави застосування відповідного заходу забезпечення позову у конкретній справі; зазначати обставини, які свідчать про те, що неприйняття зазначеного заходу може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду; підтверджувати такі обставини належними й допустимими доказами.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову.

Конкретний захід забезпечення позову буде співмірним позовній вимозі, якщо при його застосуванні забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача.

Як на підставу для забезпечення позову позивач посилається на те, що у відзиві на позовну заяву відповідач стверджує, що позивачем було обрано «помилковий спосіб захисту», та намагається перевести розгляд справи в площину «встановлення сервітуту» на приміщення, одноособовим власником якого відповідач не є. Також позивачу стало відомо, що відповідач має намір укласти з іншим співвласником об`єкту нерухомості безпідставний договір сервітуту, який згідно абзацу 2 пункту 2 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» підлягає державній реєстрації у Державному реєстрі речових прав. Метою укладання та реєстрації договору сервітуту у Державному реєстрі речових прав є спроба відповідача затягнути та ускладнити розгляд даної справи.

Суд апеляційної інстанції, вивчивши доводи заяви про забезпечення позову шляхом заборони суб`єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно вчиняти реєстраційні дії стосовно нежитлового приміщення, що розташоване в підвалі, на І та ІІ поверсі, проміжному поверсі літ. А2-10, А3-2 за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 139747323101, приходить до висновку, що заявником не наведено обставин, які б давали підстави вважати, що рішення суду, у випадку задоволення позовних вимог, може бути не виконане з боку власника(ів) нежитлового приміщення.

Окрім того, до суду не надано доказів того, що ТОВ «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» вчиняє будь-які дії, направлені на укладення з іншим співвласником об`єкту нерухомості договору сервітуту.

Отже, сторона позивача не надала доказів на підтвердження викладених обставин щодо спроб укладення з іншим співвласником об`єкту нерухомості договору сервітуту, адже саме лише посилання у заяві на потенційну можливість укладення договору без наведення відповідного обґрунтування не може бути достатньою підставою для задоволення заяви.

Посилання на те, що намір відповідача укласти договір сервітуту підтверджується обставинами, викладеними відповідачем у відзиві на позовну заяву, а саме: «Задоволення позовної вимоги в тому вигляді в якому вона є, порушить право власності Відповідача на вищевказане нерухоме майно, оскільки сторонні особи будуть мати до нього доступ без будь-яких умов, режиму, цілодобово. З урахуванням таких обставин можливо встановлення сервітуту…» носять характер припущення, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Наявність чи відсутність підстав для забезпечення позову оцінюється судом в залежності від кожного конкретного випадку з урахуванням фактичних обставин справи. В даній справі апеляційний суд не вбачає підстав для застосування запропонованого позивачем заходу забезпечення позову, правові підстави для задоволення заяви відсутні.

З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги ТОВ «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» в особі представника Бачуріна П.П. знайшли свої підтвердження, а тому ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішенняпро відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.

При цьому колегія суддів враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» в особі представника Бачуріна Павла Петровича задовольнити.

Ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 24 квітня 2026 року у цій справі скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні заяви ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Демченко Наталії Миколаївни, про забезпечення позову в рамках цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізька оптово-роздрібна фірма «Взуття» про усунення перешкод у користуванні власністю, відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 26 червня 2026 року.

Головуючий Д.А. Трофимова

Судді: М.С. Гончар

І.В. Кочеткова