Рішення від 24 травня 2026 р. у справі №363/4307/25 — Іванківський районний суд Київської області

Справа № 363/4307/25

Провадження № 2/366/266/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне рішення)

25.05.2026 селище Іванків

Іванківський районний суд Київської області у складі головуючого судді Мовчана В.В., за участю секретаря судового засідання Іванової І.С., розглянувши в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на спільне майно подружжя

Представники учасників справи: згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі — позивач) звернулася до Вишгородського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 (далі — відповідач) про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на спільне майно подружжя.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання за позивачкою та відповідачем у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя права власності по 1/2 частині за кожним на таке майно:

житловий будинок загальною площею 43,2 кв.м, житлова площа 28,9 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 335223332220, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;

земельна ділянка площею 0,0350 га, кадастровий номер 3222082102:01:006:0032, із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

земельна ділянка площею 0,2500 га, кадастровий номер 3222082102:01:006:0031, із цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (земельна ділянка без номера);

транспортний засіб марки «ГАЗ», модель «2217», номер кузова/шасі: НОМЕР_1 , 2006 року випуску;

транспортний засіб — причіп марки «КРД», модель «050122», номер кузова/шасі: НОМЕР_2 , 2011 року випуску.

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області матеріали цивільної справи передано за підсудністю до Іванківського районного суду Київської області.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями головуючим суддею визначено суддю Мовчана В. В.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 03.10.2025 відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження. Підготовче судове засідання призначено на 11.12.2025.

11.12.2025 у судовому засіданні розгляд справи було відкладено на 23.12.2025.

У судовому засіданні 23.12.2025 розгляд справи було відкладено на 20.01.2026.

20.01.2026 у судовому засіданні розгляд справи було відкладено на 11.02.2026.

Ухвалою Іванківського районного суду Київської області від 11.02.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 12.03.2026.

У судовому засіданні 12.03.2026 у справі було оголошено перерву до 23.04.2026.

23.04.2026 у справі оголошено перерву до 25.05.2026.

Участь у судовому засіданні взяла представник позивача, яка просила суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Відповідач у судове засідання не з`явився. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином шляхом направлення рекомендованої поштової кореспонденції та розміщення оголошення на офіційному вебсайті судової влади України, а тому він вважається належним чином сповіщеним. Однак із клопотаннями про відкладення розгляду справи відповідач не звертався, про причини неявки суд не повідомив. За таких обставин суд, відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України, вважає за можливе вирішити справу на підставі наявних доказів без участі відповідача.

Враховуючи наявність умов, визначених у частині першій статті 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи на підставі наявних у ній доказів.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, до суду може звернутися кожна особа за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За вимогами ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розгляє цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, — із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно зі ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню норми Сімейного кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 114 СК України, у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.

Судом встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 27.11.1999 Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Радомишльського районного управління юстиції у Житомирській області було зареєстровано шлюб, що підтверджено свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 .

Як вбачається з Наказу про прийняття та затвердження рекомендаційного наказу генерального судді та остаточного рішення про розірвання шлюбу від 12.12.2023 у справі № 2023 DR 006215 SC (ухвалено та видано наказ у м. Веніс, округ Сарасота, штат Флорида), шлюб між сторонами було розірвано.

Відповідно до інформації з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно, за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04.03.2015, посвідченого приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу Київської області Біланом Є.Г., зареєстровано право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 . Згідно з п. 9 зазначеного Договору купівлі-продажу жилого будинку, покупець стверджує, що житловий будинок буде об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки купується за спільні кошти під час перебування в шлюбі з ОСОБА_1 , згода на купівлю якої посвідчена приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу.

Як вбачається з інформації з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно, за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 04.03.2015, посвідченого приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу Київської області Біланом Є.Г., зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0,035 га з кадастровим номером 3222082102:01:006:0032, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 2.2 зазначеного Договору купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_2 стверджував, що земельна ділянка буде об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки купується за спільні кошти під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , згода на купівлю якої посвідчена приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу.

Лавренчук Петро Петрович також є власником земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером 3222082102:01:006:0031 на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 04.03.2015 приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу Київської області. Відповідно до п. 2.2 зазначеного Договору купівлі-продажу земельної ділянки, ОСОБА_2 стверджував, що земельна ділянка буде об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки купується за спільні кошти під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , згода на купівлю якої посвідчена приватним нотаріусом Іванківського районного нотаріального округу.

Як вбачається з листа Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в м. Києві (філія ГСЦ МВС) Головного сервісного центру МВС, згідно з даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів станом на 03.04.2025 на ім`я ОСОБА_1 транспортні засоби не зареєстровані. ОСОБА_2 є актуальним власником транспортного засобу марки ГАЗ 2217 (номер кузова/шасі НОМЕР_1 ) та власником причепа КРД 050122 (номер кузова/шасі НОМЕР_2 ).

Вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц).

Згідно з частиною першою статті 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Отже, придбане в шлюбі за відплатним договором майно може бути визнане особистою приватною власністю одного з подружжя лише в тому випадку, якщо придбання цього майна відбулося виключно за особисті кошти одного з подружжя.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно зі ст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до ЦК України.

Частиною 1 статті 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 СК України, якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

Відповідно до ч. 3 та 4 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

За правилами ст. 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові ВС від 12.06.2019 у справі № 595/324/17 зазначено, що при вирішенні спорів про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю суд насамперед має встановити час набуття такого майна. При встановленні судом факту набуття майна в період шлюбу на таке майно поширюється презумпція спільності майна подружжя. Факт набуття майна в період шлюбу доводить той із подружжя, який на нього посилається в обґрунтування своїх вимог про поділ такого майна. Спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно, набуте в період шлюбу, є спільним сумісним майном.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сімї. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними), та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено частиною першою статті 63, частиною першою статті 65 СК України. Аналогічна позиція наведена у постановах ВС від 05.09.2018 у справі № 709/494/16-ц та від 20.05.2019 у справі № 360/303/17-ц.

Згідно з пунктами 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

КЦС ВС у постанові від 22.01.2020 у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) зазначив, що придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

У постанові ВС України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 та у постановах ВС від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі № 404/1515/16-ц викладена така правова позиція: «Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спросована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

У п. 24 постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» закріплено положення про те, що не належить до спільної сумісної власності, зокрема: майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Виходячи з наведеного, для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю, суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Так, судом встановлено, що за час шлюбу сторони придбали нерухоме майно, яке зареєстроване за відповідачем.

Разом з цим, визначаючи розмір частки кожного з подружжя, суд виходить з наступного.

Як вже зазначалося вище, відповідно до ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

У постанові судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі № 6-1447цс17 від 08.11.2017 зазначено, що, визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.

Відтак, при визначенні часток у спільній власності подружжя суд враховує те, що дане майно придбане за спільні кошти подружжя, протилежне не спростоване відповідачем, а тому частки між сторонами є рівними.

Щодо спірного автомобіля і причепа суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 71 СК України, майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Згідно з пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69–72 СК України та статтею 372 ЦК України.

У пункті 25 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України роз`яснено, що при поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

У постанові від 14.02.2024 у справі № 752/18272/18 Верховний Суд вказав, що суд вправі присудити неподільну річ (автомобіль) одній зі сторін з виплатою компенсації іншій, навіть якщо остання не погоджується на компенсацію, за умови, що позивач висловив згоду на такий спосіб поділу, а суд встановив доцільність такого рішення з урахуванням фактичного користування майном та інших обставин.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з відповідним позовом (стаття 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

При цьому, згідно з приписами частини 2 статті 183 ЦК України, неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

Так, судом встановлено, що майно, яке просить поділити позивачка (автомобіль та причіп), є неподільними речами, набутими під час шлюбу. Судом не встановлено обставин, які б свідчили, що це майно є особистою власністю одного із подружжя.

Отже, суд зазначає, що транспортний засіб та причіп не можуть бути поділені в натурі шляхом виділення окремих об`єктів сторонам спору як співвласникам. Крім того, жодним із співвласників не висловлено згоди на отримання компенсації за частку у спільному майні та не внесено грошові кошти на депозитний рахунок суду як вартість частки іншого із співвласників.

З огляду на встановлені обставини справи та правове регулювання спірних правовідносин, суд вважає, що позовні вимоги в частині поділу транспортного засобу та причепа не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що позовні вимоги задоволено частково, суд доходить висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплаченого судового збору у розмірі 2 320,91 грн.

Керуючись статтями 7, 8, 12, 13, 141, 258-259 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя та визнання права власності на спільне майно подружжя – задовольнити частково.

2.В порядку поділу майна подружжя ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини житлового будинку загальною площею 43,2 кв.м., житлова площа 28,9 кв.м., реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 335223332220, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

3.В порядку поділу майна подружжя ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини житлового будинку загальною площею 43,2 кв.м., житлова площа 28,9 кв.м., реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 335223332220, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

4.В порядку поділу майна подружжя ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,0350 га, кадастровий номер № 3222082102:01:006:0032, для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 .В порядку поділу майна подружжя ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,0350 га, кадастровий номер № 3222082102:01:006:0032, для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , земельна ділянка без номера.

6.В порядку поділу майна подружжя ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,2500 га, кадастровий номер № 3222082102:01:006:0031, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 .В порядку поділу майна подружжя ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини земельної ділянки площею 0,2500 га, кадастровий номер № 3222082102:01:006:0031, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1 .У іншій частині позову відмовити.

9.Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 2 320, 91 грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_4 , виданий Оболонським РУ ГУ МВС України в м. Києві, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_5 , адреса: АДРЕСА_2 ).

Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , паспорт громадянина України № НОМЕР_6 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_7 , адреса: АДРЕСА_3 ).

Повний текст рішення складено 04 .06.2026.

Суддя Віталій МОВЧАН