Постанова від 28 червня 2026 р. у справі №331/6915/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 29.06.2026 Справа № 331/6915/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний №331/6915/24 Головуючий у 1-й інстанції: Яцун О. О.

Провадження № 22-ц/807/1526/26 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача суддів: Подліянової Г.С., Кухаря С.В., Онищенка Е.А.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Рог Анастасії Сергіївни на рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 23 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутих коштів, -

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутих коштів.

В обґрунтування позову зазначено, що у квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася за правовою допомогою до адвоката Трубіцина Д.В., який за усною домовленістю між сторонами повинен був надати ОСОБА_1 правову допомогу, а саме здійснити повний юридичний супровід в отриманні документів, за якими її син матиме право законного перетину державного кордону України на виїзд для подальшого навчання за кордоном.

Позивач переказала відповідачу грошові кошти у загальному розмірі 184 500,00 грн. Після того, як позивач почала просити відповідача надати їй будь-яке підтвердження щодо виконання ним своїх обов`язків за усним договором про надання правової допомоги, останній зник. На даний час відповідач не відповідає на дзвінки позивача, ігнорує її та обірвав всі зв`язки (заблокував у месенджерах).

У подальшому ОСОБА_1 звернулася до Жовтневого районного суду міста Запоріжжя з позовом до адвоката Трубіцина Д.В. про розірвання договору та повернення грошових коштів (справа № 331/2245/24), у задоволенні якого рішенням Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 18 вересня 2024 року було відмовлено.

Даним рішенням встановлено, що договір про надання правничої допомоги не був укладений між сторонами у письмовій формі, як то передбачено Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар адвоката не погоджений між сторонами, позивачем не доведено, що саме на рахунок відповідача перераховувалися кошти у розмірі 184 500,00 грн.

На підставі вищевикладеного, позивач просив суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 184 500 грн та судові витрати.

Рішенням Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 23 квітня 2026 року у задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Рог Анастасії Сергіївни подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 23 квітня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити повністю. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 184 500.00 грн, та понесені нею судові витрати, у тому числі судовий збір за подання позовної заяви, за подання апеляційної скарги, а також витрати на професійну правничу допомогу.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 була впевнена, що перераховує грошові кошти за надання правничої-правової допомоги, та у зв`язку із чим звернулася спочатку до суду із позовом до Жовтневого районного суду м. Запоріжжя з предметом позову про розірвання договору та повернення грошових коштів (№331/2245/24). Тобто, позивач була впевнена, що був укладений усний договір та були наявні зобов`язання про надання правової допомоги, за що остання перерахувала грошові кошти у розмірі 184 500 грн. Але у зв`язку із необізнаністю, що з адвокатом Трубіциним Д.В. потрібно було укласти письмовий договір, остання думала що усного договору буде достатньо. На думку позивачки, поведінка відповідача є недобросовісною, оскільки останній спочатку обіцяв надати юридичні послуги, що не потрібно підписувати договір, а потім змінив свою позицію та взагалі не виходив на зв`язок. У зв`язку з відсутністю правової підстави для отримання відповідачем спірних коштів, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про їх повернення на підставі статті 1212 ЦК України як безпідставно набутого майна.

Відзиву на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України до суду не надходило, проте відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. ОСОБА_2 , його представник – адвокат Реу К.П. отримали ухвалу Запорізького апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження та апеляційну скаргу 11 червня 2026 року в електронному кабінеті зареєстрованого в підсистемі «Електронний суд», про що свідчить довідка відповідального працівника Запорізького апеляційного суду, яка міститься в матеріалах справи (а.с.208,209).

Відповідно до пунктів 1, 2 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України).

В силу вимог ч.1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з 1 січня 2026 року це 99 840 грн (відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2026 рік» з 1 січня 2026 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 3328,00 грн (3328,00 грн Х 30 = 99 840 грн), крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до п.п.1, 2 ч.1, ч.2 ст.274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи, зокрема: малозначні справи, що виникають з трудових відносин. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Відповідно п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.

Встановлено, що ціна позову в даній справі становить 184 500.00 грн, що перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Водночас, колегія суддів враховує, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункт 2 частини шостої статті 19 ЦПК України).

Апеляційний суд урахував ціну та предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства та дійшов висновку, що дана справа є незначної складності, ціна позову якої не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, зазначена справа відповідно до п. п.1 , 2 ч. 1 ст. 274 ЦПК України може розглядатися в порядку спрощеного провадження, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України, не належить до виключень із цієї категорії відповідно до ч. 4 ст. 274 ЦПК України.

Отже, зазначена справа є малозначною у силу вимог закону.

Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.

Заслухавши суддю доповідача в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відмовляючи в задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що протягом чотирьох місяців ОСОБА_1 перераховувала ОСОБА_2 кошти різними сумами у розмірі 184 500 грн за відсутності між сторонами договірних відносин про надання правничої допомоги, а також будь-яких інших зобов`язань, позивач здійснювала переказ коштів добровільно. Відтак її вимога про повернення переказаних коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною поведінкою, у зв`язку з чим ці кошти не можуть бути стягнуті з відповідача.

З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Судом встановлено, що до позовної заяви позивачем долучено чотирнадцять квитанцій і дві платіжні інструкції про перерахунок грошових коштів на розрахункові рахунки НОМЕР_1 і Е7258740 у загальній сумі 184 500,00 грн, відповідно до яких вбачається наступне:

09.04.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 30 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

24.04.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 8 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

26.04.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 22 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

19.05.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 20 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

20.05.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 20 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

21.05.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 10 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

26.05.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 10 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

26.05.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 10 000,00 грн;

26.05.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 10 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

22.06.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 15 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

23.06.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 7 500,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

24.06.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 4 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

08.07.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 4 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

09.07.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_2 кошти у сумі 1 005,00 грн, без призначення платежу;

13.07.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_1 кошти у сумі 3 000,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів;

26.05.2023 року ОСОБА_1 переказала на розрахунковий рахунок НОМЕР_2 кошти у сумі 10 010,00 грн, призначення платежу - переказ особистих коштів (а.с.10-25).

Також позивачем було додано до позову копію Звіту рахунку за період з 01.05.2023 року по 31.07.2023 року по картці в АТ «ОТПбанк» (а.с.46-47); копію Виписки по картці в АТ «ПриватБанк» про рух коштів за період з 09.04.2024 року по 30.09.2024 року (а.с.48); копію довідки АТ «ПриватБанк» від 30.01.2025 року (а.с.49); копію довідки про рух коштів по картці в АТ «Універсал Банк» за період з 09.04.2023 року по 30.06.2023 року (а.с.50-56); скрін з веб додатку АТ «ОТПбанк» про переказ коштів від 26.05.2023 року, скрін з веб додатку АТ «ОТПбанк» про переказ коштів від 09.07.2023 року, скрін з веб додатку АТ «ОТПбанк» про переказ коштів від 17.07.2023 року (а.с.57-58).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 18 вересня 2024 року у цивільній справі № 331/2245/ 24 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору та повернення грошових коштів відмовлено.(а.с.43-45).

Зазначеним рішенням суду було встановлено:

«між ОСОБА_1 і адвокатом Трубіциним Дмитром Володимировичем договір про надання правничої допомоги у письмовій формі не був укладений, так як це передбачено Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Законом передбачено, що під час укладання договору про надання правової допомоги, сторони повинні узгодити всі його істотні умови, зокрема розмір гонорару адвоката за виконану ним роботу, порядок обчислення такого гонорару, підстави для зміни його розміру, порядок його сплати, умови повернення тощо. Адвокат повинен попередньо повідомити клієнта про орієнтовний розмір гонорару, який визначається з урахуванням складності справи, кваліфікації, досвіду і завантаженості адвоката та інших обставин, а клієнт погодити з адвокатом розмір гонорару, який може бути змінений лише за взаємною домовленістю. Погодження клієнта з визначним сторонами договору розміром гонорару адвоката має бути однозначним, безумовним та зрозумілим для клієнта. Позивачем не підтверджено належними, допустимими і достатніми доказами, що позивач та відповідач уклали письмовий договір про надання правової допомоги; що позивач при цьому, належним чином погодив із клієнтом (відповідачем по справі) визначений розмір гонорару, порядок його обчислення та сплати, обсяг роботи адвоката, а також реальне здійснення таких робіт, зокрема відповідні акти виконаних робіт, звіти, час витрачений адвокатом на роботу, тощо. Належних доказів на підтвердження цього позивачем так і не було надано суду. Не було доведено позивачем також й того, який конкретно обсяг послуг був наданий відповідачем та який конкретно час витрачений адвокатом на виконання цих робіт з урахуванням складності справи, кваліфікації, досвіду і завантаженості адвоката та інших обставини, що мають для цього значення. Як вбачається із зазначених вище вимог законодавства, погодження клієнтом розміру гонорару здійснюється під час укладання договору з адвокатом. Крім того, суд звертав увагу, що у квитанціях, які долучені стороною позивача до матеріалів справи, у призначеннях платежу відсутнє посилання на перерахування коштів на виконання умов договору, і взагалі позивачем не доведено, що саме на рахунок, який належить відповідачу ОСОБА_2 , перераховувалися позивачем кошти у загальному розмірі 184 500,00 грн».

Так, позивач вказує на передачу нею відповідачу грошових коштів за надання правничо-правової допомоги, за усної домовленістю, однак через відсутність письмового договору вважає ці кошти безпідставно набутими відповідачем та які підлягають поверненню на підставі статті 1212 ЦК України.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

У пункті VII.-2:101 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що збагачення є безпідставним, за винятком таких випадків: особа, яка збагатилася, має право на отримання збагачення за рахунок потерпілого в силу договору чи іншого юридичного акту, судового рішення або норми права; або потерпілий вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що «водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (частина перша статті 1212 ЦК України).

Передбачений статтею 1212 ЦК України вид позадоговірних зобов`язань виникає за таких умов: набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; відсутність для цього правових підстав. Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (яке іменується також зобов`язанням із безпідставного збагачення) полягає у вилученні в особи-набувача (зберігача) її майна, яке вона набула (зберегла) поза межами правової підстави у випадку, якщо така підстава для переходу майна (його збереження) відпала згодом, або взагалі без неї, якщо цей перехід (збереження) не ґрунтувався на правовій підставі, та у переданні відповідного майна тій особі-потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.

Не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом (стаття 1215 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434 св 20), від 11 січня 2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022 св 22), від 17 квітня 2024 року у справі №127/12240/22).

Ураховуючи викладене, слід дійти висновку, що позивач безпідставно вважає, що грошові кошти в розмірі 184 500 грн, які належали позивачу, набуті відповідачем без достатньої правової підстави, а відтак наявні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 1212 ЦК України.

Так, в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суд першої інстанції звернув увагу, що безпідставно набуті кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язаня (відсутній обов`язок) для оплати коштів, проте здійснює таку сплату, оскільки вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судом, що в період з 09 квітня 2023 року по 09 липня 2023 року ОСОБА_1 сплатила ОСОБА_2 кошти, знаючи, що між нею та відповідачем відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) з повернення коштів, позивач добровільно та свідомо сплачувала кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). При цьому позивач перераховувала відповідачу кошти тривалий час, а саме протягом чотирьох місяців, регулярно, різними сумами, всього було перераховано 16 платежів. У призначеннях платежу позивач зазначала - переказ особистих коштів. Так як позивач не була зобов`язана перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем про надання правничої допомоги, а також будь-яких інших зобов`язань, проте вона здійснювала ці платежі протягом чотирьох місяців регулярно, її поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною .

Отже, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення безпідставно набутих коштів у розмірі 184500 грн.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позову, колегія суддів не приймає до уваги оскільки, оскільки такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для скаржника, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права є необґрунтованими та зводяться до власного тлумачення заявником норм матеріального права.

Розглядаючи спір. який виник між сторонам у справі, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Рішення суду грунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін, тому підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Рог Анастасії Сергіївни - залишити без задоволення.

Рішення Олександрівського районного суду м. Запоріжжя від 23 квітня 2026 року -залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови,лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Повна постанова складена 29 червня 2026 року.

Головуючий, суддя Суддя Суддя

Подліянова Г.С. Кухар С.В. Онищенко Е.А.