Постанова від 27 травня 2026 р. у справі №308/21838/23 — Закарпатський апеляційний суд

Справа № 308/21838/23

П О С Т А Н О В А

Іменем України

28 травня 2026 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд в складі:

головуючого судді: Джуги С.Д.

суддів: Кожух О.А., Собослоя Г.Г.

з участю секретаря судових засідань: Мочан М.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_2 , на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2025 року у складі судді Дегтяренко К.С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, як удаваного правочину, що був вчинений під впливом обману,-

в с т а н о в и в:

У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, як удаваного правочину, що був вчинений під впливом обману.

Позов мотивовано тим, що 10.08.2022 року, він, ОСОБА_1 почав працювати в службі таксі в товаристві з обмеженою відповідальністю «МОЕКОТАКСІ», директором якого є ОСОБА_3

31.01.2023 року о 18 год. 55 хв. в с. Розівка на вул. Свободи, 6 позивач, керуючи автомобілем Рено (який йому надали в користування ТОВ «МОЕКОТАКСІ»), не дотримався безпечної дистанції і швидкості та допустив зіткнення з автомобілем марки «Шкода», що рухався попереду, внаслідок чого транспортні засоби отримали механічні пошкодження. Вказані дії Позивача кваліфіковано за ст. 124 ІСУпАП за порушення вимог п.п. 13.1, 12.1 Правил дорожнього руху.

Постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24.02.2023 року у справі № 308/1782/23 позивача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі п`ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить суму у 850 (вісімсот п`ятдесят) гривень.

В той же день, після оформлення адміністративного протоколу по дорожньо- транспортній пригоді - 31.01.2023 року, відповідач почав вимагати від позивача відшкодувати завданих збитків автомобілю марки «Рено», так як у дорожньо -транспортній пригоді, що мала місце в с. Розівка на вул. Свободи, буд. 6 був винний саме Позивач.

Позивач вищевказаного не заперечував та повідомив, що без проблем відшкодує завдані транспортному засобу «Рено» збитки.

Згодом відповідач повідомив, що сума, яка покриє витрати з ремонту автомобіля марки «Рено» становить 100 000 гривень. В той день позивач не мав при собі такої суми коштів (100 000 гривень), а тому відповідач почав вимагати від позивача написати розписку як документ, що забезпечить виконання зобов`язання позивача по відшкодуванню витрат на ремонт автомобіля в майбутньому. Так як це відбувалось під психологічним тиском у присутності директора ТОВ «МОЕКОТАКСІ» - відповідача та його юриста, то позивач погодився і написав розписку.

Згідно письмової розписки від 31.01.2023 року ОСОБА_3 (далі - Відповідач) нібито надав ОСОБА_1 (далі - Позивач) позику в сумі 100 000, 00 грн. (сто тисяч гривень).

Згодом Відповідач продав власний транспортний засіб і виручені з продажі кошти передав Позивачу, а саме 50 000 гривень та домовився, що іншу частину коштів передасть через деякий час, адже сума для нього та його сім`ї є суттєвою і на той момент він не мав таких грошей. Через деякий період часу, Позивач почав цікавитись чи відремонтований автомобіль та яка сума коштів була чи буде витрачена на ремонт останнього, на що йому повідомили, що автомобіль ніхто так і не ремонтував та, що не менш важливо, суми грошей, яку вже передав Позивач Відповідачу (50 000 гривень) цілком достатня для ремонту автомобіля «Рено». Вищезазначені обставини, а саме те, що за довгий період часу автомобіль навіть ніхто не ремонтував і не планував ремонтувати та те, що 100 000 гривень є явно завищеною сумою для оплати ремонту автомобіля обурили Позивача і він повідомив Відповідачу, що дасть останньому рівно таку суму коштів, яку Відповідач витратить на ремонт автомобіля «Рено» та підтвердить такі витрати відповідними документами.

Отже, гроші у розмірі 100 000 (сто тисяч) гривень та будь-якому іншому розмірі Позивач у Відповідача не позичав, будь-які зобов`язання перед останнім у нього відсутні. Розписка була написана під диктовку Відповідача, а справжня воля сторін цього удаваного правочину була спрямована на забезпечення виконання зобов`язання Позивача по відшкодуванню витрат на ремонт автомобіля в майбутньому, тобто встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, що передбачені розпискою.

Розписка фактично була гарантією того, що Позивач належним чином виконає зобов`язання за відшкодування витрат на ремонт автомобіля в майбутньому. Таким чином, між сторонами за домовленістю наставали інші права та обов' язки, ніж ті, що передбачені цим удаваним правочином (розпискою).

Таким чином, враховуючи те, що розписка від 31.01.2023 року встановлює справжню правову природу правовідносин між сторонами, як таких, що виникли внаслідок трудової діяльності відповідача, а також для забезпечення виконання зобов`язань у майбутньому, то не встановлено наявність між сторонами правовідносин за договором позики, дійсність та достовірність договору позики спростовується, факт отримання грошей не підтверджений належними доказами.

З вказаних підстав, Позивач просив позов задовольнити, оскільки стверджує, що договір позики є недійсним, як удаваний правочин, вчинений під впливом обману.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2025 року у задоволенні заявленого позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Моняк Р.В., просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд не врахував обставини, які наведені в обґрунтуванні позову, не надав належної правової оцінки та безпідставно відмовив у заявленому позові. Вказує, що фактична передача коштів не відбулася, обставини, за яких було написано розписку, свідчать про відсутність у сторін наміру створити саме ті правові наслідки, які властиві договору позики. Зокрема, в день дорожньо-транспортної пригоди, 31.01.2023 року, відповідач — директор ТОВ «МОЕКОТАКСІ», на якого працював позивач, поставив останнього перед фактом необхідності відшкодування шкоди, заподіяної службовому автомобілю.

У відзив на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 – адвокат Вовканич С.М., просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. ОСОБА_3 повідомляє суд, що орієнтовні витрати на правничу допомогу у цій справі в суді апеляційної інстанції складають 5000,00 грн. (п`ять тисяч гривень).

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін – адвокатів Моняк Р.В., Вовканич С.М., перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з приписами ч.ч.1,5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6. ст. 81 ЦПК України).

Відмовляючи у задоволенні заявленого позову суд першої інтенції виходив з його необґрунтованості та недоведеності.

З даними висновками суду погоджується і колегія суддів, оскільки такі ґрунтуються на нормах матеріального та процесуального права.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 31.01.2023 року ОСОБА_3 надав ОСОБА_1 позику в сумі 100 000, 00 грн. (сто тисяч гривень), про що складено відповідну розписку. Строк повернення коштів до 28.02.2023 року.

Позивач зазначає, що розписка є удаваним правочином, вчиненим під впливом обману, та мала на меті приховати інший договір, зокрема договір гарантії.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Положеннями ст. 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Виходячи з положень ч. 2 ст. 1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 року у справі № 464/3790/16-ц зазначила, що «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046,1047 ЦК України суд повинен встановити природу правовідносин, що виникли між сторонами, встановити, чи були реально отримані грошові кошти за договором та у разі встановлення такого факту з`ясувати, на виконання якого саме договору були отримані ці кошти.

Такий правовий висновок про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладений в постанові Верховного Суду України від 25 березня 2020 року справі №569/1646/14-ц.

Власноручне написання позивачем розписки, ним не заперечується, як і часткове погашення боргу за розпискою.

Відповідно до правових висновків викладених в постановах Верховного Суду від 09.11.2018 у справі № 911/3685/17 та від 10.09.2019 №916/2403/18, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу, що свідчить про визнання.

Відповідно до статті 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Системний аналіз статті 235 ЦК України, свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Суд першої інстанції правильно встановив, що позивачем не подано належних та допустимих доказів та не доведено удаваність вказаного правочину з метою приховати договір гарантії.

Зі змісту наданої позивачем розписки, яка власноручно написана відповідачем, слідує, що відповідач отримав грошові кошти від позивача саме у позику і зобов`язався їх повернути до 28.02.2023 року, чим повністю спростовуються доводи позивача.

Відповідно до положень ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Ознакою обману є умисел у діях однієї із сторін правочину. Факт приховання важливої інформації перед укладенням договору позики та невідповідність встановленим між сторонами у договорі умовам до фактично встановлених в даному випадку і є умислом в діях відповідача. За змістом вказаної норми, встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до вчинення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст.230 ЦК України.

З роз`яснень, викладених у п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 вбачається, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Позивачем, відповідно до ст.ст.12,81 ЦПК України не подано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які б підтверджували наявність умислу у діях відповідача і введення в оману позивача при написанні ним розписки.

Таким чином, суд першої інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку та правомірно відмовив у заявленому позові.

Доводи апеляційної скарги встановлених судом першої інстанції обставин не спростовують, не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права.

Рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його зміни чи скасування немає.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 374,375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Моняк Роман Васильович, залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 09 червня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено 08 червня 2026 року.

Головуючий :

Судді: