Постанова від 25 червня 2026 р. у справі №640/22579/19 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2026 року

м. Київ

справа № 640/22579/19

адміністративне провадження № К/990/53192/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. В., Загороднюка А. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 (суддя - Савонюк М. Я.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2025 (колегія суддів у складі: Вівдиченко Т. Р., Аліменка В. О., Ключковича В. Ю.),

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генеральної прокуратури України, Генерального прокурора України, у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1118ц про звільнення його з посади заступника начальника управління представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII);

- поновити його на посаді заступника начальника Департаменту представництва інтересів держави в суді - начальника управління організації представництва Генеральної прокуратури України з 19.10.2019;

- стягнути з Генеральної прокуратури України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 19.10.2019 по день ухвалення судового рішення.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 19.09.2005 працював у Генеральній прокуратурі України на різних посадах. 18.10.2016 був призначений на посаду заступника начальника управління представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах. Наказом Генерального прокурора від 17.09.2019 № 54шц Департамент підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах у структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України був ліквідований. Натомість, утворено у структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України Департамент представництва інтересів держави в суді. Установлено у штатному розписі новоутвореного департаменту за рахунок резерву Генеральної прокуратури України 69 одиниць з відповідним фондом заробітної плати. Також утворено у структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України Управління підтримання публічного обвинувачення в суді штатною чисельністю 51 одиниця. З цим наказом позивач був ознайомлений 19.09.2019, про майбутнє попередження його повідомлено не було.

Указував, що оскільки замість Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах утворено два нові структурні підрозділи без зміни кола їх функціональних повноважень та завдань, мав усі підстави для переміщення або призначення на адміністративну посаду в Департаменті представництва інтересів держави в суді або на будь-яку іншу вакантну посаду в Генеральній прокуратурі, що відповідає його кваліфікації. Натомість, наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1118ц його було звільнено з посади заступника начальника управління представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 18.10.2019.

Із указаним наказом звільнення позивач не згодний, оскільки, на його думку, відсутні підстави для його видання. Зазначив, що Генеральним прокурором порушено частину другу статті 19, статті 22, 43, 59 Конституції України, статті 42, 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), статтю 11 Конвенції МОП № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, свавільно використано свої повноваження стосовно працівників Генеральної прокуратури України, які не подали заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора.

Зауважував, що наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII двох окремих підстав звільнення покладає на роботодавця обов`язок зазначення у наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом, однак у спірному наказі підставу звільнення не конкретизовано, а посилання на підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-IX) не уточнює підстав його звільнення, оскільки Генеральна прокуратура України не ліквідовувалася та не реорганізовувалася.

Наголошував, що неподання ним заяви Генеральному прокурору про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора та про намір пройти атестацію, строк подачі якої у Законі не визначений, не могло бути підставою його звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII до прийняття рішення про ліквідацію Генеральної прокуратури України. Тим більше, що фактичного скорочення кількості посад працівників не відбулося. З огляду на наведене уважав своє звільнення незаконним.

15.04.2025 позивач подав заяву про зміну підстав позову, у якій зазначив, що повністю підтримує заявлені позовні вимоги та наведені у позовній заяві підстави позову. Поряд з цим, указував, що Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(II)/2023 (справа щодо гарантій незалежності прокурора) визнано таким, що не відповідає Конституції України пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX.

Наголосив, що оскільки пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX визнано неконституційним, тому до спірних відносин необхідно застосовувати частину першу статті 49-2 КЗпП України, що передбачає необхідність попередження працівника про наступне вивільнення не пізніше, ніж за два місяці, чого відповідачами зроблено не було.

Крім цього, Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами. Відтак, на його думку, звільнення відбулося на підставі неконституційної норми закону, а тому просить задовольнити позовні вимоги з урахуванням доповнених підстав.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Наказом Генерального прокурора України від 18.10.2016 № 1389-ц ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника Управління представництва інтересів громадян або держави в суді Департаменту підтримання державного обвинувачення та представництва інтересів громадян або держави в судах Генеральної прокуратури України.

31.01.2018 Департамент перейменовано у Департамент підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України.

Відповідно до Розподілу обов`язків між керівництвом Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах та його управлінь, затвердженого заступником Генерального прокурора 27.02.2019, заступник начальника управління представництва інтересів держави в суді ОСОБА_1 сприяє начальнику управління у забезпеченні належної організації роботи відділів організації представництва в регіонах та представництва при виконанні судових рішень, контролює виконання працівниками цих відділів наказів, завдань і доручень керівництва Генеральної прокуратури України та Департаменту, заходів, передбачених планами роботи, рішеннями нарад у керівництва Генеральної прокуратури України, Департаменту й управління; забезпечує контроль за своєчасним і якісним опрацюванням позовних заяв, апеляційних скарг, висновків про відсутність підстав для оскарження рішень апеляційних судів, інших процесуальних документів, що надходять від регіональних прокуратур; вивчає підготовлені відділами організації представництва в регіонах та представництва при виконанні судових рішень аналітичні документи, контролює організацію та виконання заходів, наведених у висновках і пропозиціях.

Наказом Генерального прокурора від 17.09.2019 № 54шц з метою удосконалення організації роботи Генеральної прокуратури України, керуючись статтями 8, 9, 14 Закону № 1697-VII, ліквідовано у структурі та у штатному розписі Генеральної прокуратури України Департамент підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах; його загальну штатну чисельність 143 одиниці з відповідним фондом заробітної плати зараховано до резерву Генеральної прокуратури України; утворено у структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України Департамент представництва інтересів держави в суді у складі таких підрозділів: Управління організації представництва та Управління організації участі прокурора в суді; установлено у штатному розписі новоутвореного департаменту за рахунок резерву Генеральної прокуратури України 69 одиниць з відповідним фондом заробітної плати, у тому числі з перелічених далі посад; утворено у структурі та штатному розписі Генеральної прокуратури України Управління підтримання публічного обвинувачення в суді у складі відділу забезпечення підтримання публічного обвинувачення, відділу організації підтримання публічного обвинувачення; установлено у штатному розписі новоутвореного управління за рахунок резерву Генеральної прокуратури України 51 одиницю з відповідним фондом заробітної плати; внесені відповідні зміни до наказів Генерального прокурора України від 16.07.2015 № 55-шц та № 56-шц.

Згідно із Списком працівників Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України, посади яких ліквідовано наказом Генерального прокурора від 17.09.2019 № 54-шц, є ліквідованою посада заступника начальника управління представництва інтересів держави в судах, яку обіймав ОСОБА_1 .

Наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1118ц, керуючись статтею 9, пунктом 2 частини другої статті 41 Закону № 1697-VII, підпунктом 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX звільнено ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 18.10.2019.

Уважаючи наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1118ц протиправним, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.11.2019 відкрито провадження у справі, постановлено здійснити розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, витребувано у відповідача докази по справі.

На виконання положень пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 13.12.2022 № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» Окружним адміністративним судом міста Києва скеровано за належністю матеріали адміністративної справи № 640/22579/19 до Кіровоградського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 18.03.2025 адміністративну справу № 640/22579/19 прийнято до провадження. Розгляд справи ухвалено здійснювати суддею одноособово за правилами загального позовного провадження та розпочати спочатку.

Ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 09.05.2025 змінено назву відповідача - Генеральну прокуратуру України на Офіс Генерального прокурора.

Протокольною ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 29.05.2025 заяву позивача від 15.04.2025 про зміну підстав позову прийнято до розгляду.

Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113-ІХ.

Посилаючись на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 26.11.2020 справі № 200/13482/19-а, від 24.09.2021 у справі № 140/3790/19, від 29.09.2021 у справі № 640/24727/19, від 08.10.2019 у справі № 804/211/16 суд зазначив, що аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.

Суд зазначив, що спірний наказ містить посилання на норму законодавства, що передбачає звільнення позивача з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, внаслідок неподання останнім заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію, а тому, з 25.09.2019 саме Закон № 113-IX поширювався на правовідносини між ОСОБА_1 і відповідачами, оскільки має перевагу над загальним Законом № 1697-VII.

При цьому, суд зазначив, що наявності такої умови для звільнення з посади прокурора як прийняття рішення про ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури положеннями пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX не передбачено.

Водночас суд установив та позивачем не заперечується факт неподання у порядку, визначеному чинним законодавством, заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора, яка б містила відомості про намір пройти атестацію, згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації.

Також суд урахував, що положення Закону № 113-IX на день їх виконання відповідачем і прийняття спірного наказу були чинними, неконституційними у встановленому законом порядку не визнавалися. Так само були чинними і положення Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221 (далі - Порядок № 221), а тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для їх незастосування.

Суд прийняв до уваги, що Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами.

Водночас суд зазначив, що оскільки спірні правовідносини виникли та припинилися до прийняття Рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р (II)/2024 та указане рішення не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, воно на спірні правовідносини не впливає, оскільки наказ Генерального прокурора про звільнення позивача з посади заступника начальника управління представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України та органів прокуратури був виданий 17.10.2019.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що Рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р (II)/2024 не може вплинути на правовідносини, що виникли до його прийняття. До того ж, воно не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності. При цьому суд послався на правові висновки Верховного Суду, викладені в ухвалі від 10.02.2025 у справі № 160/5839/20.

Суд відхилив посилання позивача на правові висновки, наведені у постанові Верховного Суду від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 стосовно застосування закону до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України про його неконституційність, оскільки предметом спору у цій справі було рішення Міністерства оборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги як особі з інвалідністю ІІ групи, а тому, на думку суду, зазначена постанова не стосується спірних правовідносин і прийнята за інших обставин справи.

Також суд прийняв до уваги, що Конституційний Суд України Рішенням від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX.

Водночас зазначив, що за змістом цього Рішення пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто з 01.03.2023. Тобто, указане рішення Конституційного Суду України також не може вплинути на правовідносини, що виникли до його прийняття, що має місце у цій справі.

Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що наказ Генерального прокурора від 17.10.2019 № 1118ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII виданий в межах повноважень, у спосіб та у порядку, визначених чинним законодавством, а тому підстави для його скасування відсутні.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2025 рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що неподання ОСОБА_1 заяви про переведення на відповідну посаду прокурора Офісу генерального прокурора, яка б містила відомості про його намір пройти атестацію, його згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації, є підставою для звільнення його з посади прокурора, на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Щодо посилання позивача на наказ Генерального прокурора від 17.09.2019 № 54шц, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що як на день набрання чинності Законом № 113-ІХ, так і на день прийняття Порядку № 221, позивач перебував у статусі прокурора Генеральної прокуратури України, за місцем роботи вівся табельний облік його робочого часу, йому продовжувалася виплачуватися заробітна плата, процедури його звільнення з роботи у Генеральній прокуратурі України у зв`язку з ліквідацією посади не була ініційована, оскільки, Законом № 113-ІХ перебачено інший порядок звільнення у разі неподання заяви про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію.

Додатково суд апеляційної інстанції наголосив, що саме з 25.09.2019 особливості застосування до прокурорів положень пункту 1 частини першої, частини другої статті 40, статей 42, 42, частин першої-третьої статті 49, статті 74, частини третьої статті 121 КЗпП України, установлюються Законом № 1697-VII, а тому, з 25.09.2019 саме цей Закон, а не КЗпП України поширюється на спірні правовідносини.

Щодо посилання позивача на Рішення Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023, суд апеляційної інстанції зазначив, що пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX визнаний неконституційним та втратив чинність 01.03.2023, як установлено статтею 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», тобто, з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення у цій справі, що також прямо встановлено цим рішенням. Таким чином, указане Рішення Конституційного Суду України не змінює правового регулювання спірних правовідносин, адже на час виникнення спірних правовідносин положення вказаної норми були чинними та підлягали застосуванню, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.11.2020 у справі № 752/2391/17.

Стосовно доводів позивача про те, що Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11р(ІІ)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України пункт 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII, суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки спірні правовідносини виникли та припинились до прийняття Рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 по справі № 3-157/2023(290/23), а вказане Рішення не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, таке Рішення на спірні правовідносини не поширюється.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент виникнення спірних правовідносин, які є предметом розгляду у цій адміністративній справі, пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII був чинним та підлягав застосуванню, адже Рішення Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 не містить підстав для поширення його дії на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Посилання позивача на постанову Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 суд апеляційної інстанції уважав необґрунтованими, оскільки, це судове рішення прийнято Верховним Судом за інших обставин справи та правовідносин, а тому дійшов висновку, що викладені в ньому висновки не підлягають застосуванню при вирішенні спору у цій справі.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг

Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга позивача подана на підставі пунктів 1, 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

На обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України позивач зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 щодо застосування статті 8 Конституції України, статей 6, 7 КАС України. На думку скаржника, ці висновки є універсальними та не залежать від характеру правовідносин, стосуються методу, а не конкретного предмета регулювання, а отже, є загальнообов`язковими і не залежать від того, предмет спору - соціальні виплати чи трудові відносини прокурора, а відтак, висновки Верховного Суду, викладені у наведеній постанові, є абсолютно актуальними для його справи.

Крім того, скаржник зазначає про те, що суд апеляційної інстанції, обґрунтовуючи своє рішення, послався на постанови Верховного Суду, прийняті за інших обставин (справи № 826/7286/18, № 320/7674/20, № 640/23556/19, № 640/6784/21, № 600/1450/20-а, № 420/4196/20, № 803/376/17, № 420/13321/20), оскільки у зазначених справах висновки, які процитував суд апеляційної інстанції, стосувалися можливості перегляду остаточного судового рішення у зв`язку з виключними обставинами. Натомість, у цій справі не порушувалося питання про перегляд судового рішення за виключними обставинами, оскільки на час підтвердження Конституційним Судом України неконституційності законодавчих норм, що були застосовані до його звільнення, справа не була розглянута і, відповідно, не було жодного рішення, яке можливо було би переглянути за виключними обставинами. Отже, скаржник уважає, що суди попередніх інстанцій безпідставно застосували до вирішення цього спору норми закону, які визнано неконституційними.

Крім того, скаржник уважає, що, ураховуючи те, що пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX визнаний неконституційним, у даному випадку до спірних правовідносин необхідно застосовувати статтю 49-2 КЗпП України, у частині першої якої передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Однак, такого обов`язку щодо нього відповідачі не виконали, чим, на його думку, порушили вимоги трудового законодавства щодо порядку звільнення.

Також скаржник наголошує, що, коли перед судом постає колізія між Конституцією та ординарним законом, суд повинен ігнорувати неконституційну норму незалежно від часу винесення рішення Конституційним Судом України. При цьому неконституційність закону - це його об`єктивна ознака, яка існує з моменту прийняття такого закону (бо саме тоді виникає порушення Основного Закону) і не залежить від того, коли його було визнано неконституційним. Рішення Конституційного Суду України у цій ситуації є беззаперечним підтвердженням того факту, що певні норми закону суперечать Конституції. Застосування судом до спірних правовідносин неконституційних законодавчих норм як виправдання нібито «законності» оскаржуваного наказу про звільнення - є неправомірним, оскільки нівелює самі підвалини права, зокрема підважує засадничий принцип верховенства права (по суті у даному випадку, на думку скаржника, допущено порушення всіх трьох частин статті 8 Конституції України).

Крім того у касаційній скарзі скаржник посилається на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає про необхідність відступлення від висновків щодо застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, викладених у постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 640/22561/19 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; оскільки у цій справі Верховний Суд не оцінював зазначену норму на предмет її конституційності/неконституційності, і час прийняття постанови суду (26.05.2022) неконституційність зазначеної норми ще не була підтверджена Конституційним Судом України. Водночас на теперішній час (як і на час розгляду судами першої та апеляційної інстанцій цієї справи) неконституційність пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII вже підтверджена.

З огляду на наведене, скаржник уважає, що судами попередніх інстанцій порушено його права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема право на справедливий суд (стаття 6), право на ефективний засіб правового захисту (стаття 13) та право на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8).

Позиція інших учасників справи

Офіс Генерального прокурора у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

18.12.2025 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2025.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.12.2025 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Загороднюка А. Г. для розгляду судової справи № 640/22579/19.

Ухвалою Верховного Суду від 23.12.2025 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2025.

Ухвалою Верховного Суду від 22.06.2026 закінчено підготовку цієї справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Межі касаційного перегляду визначені статтею 341 КАС України. За правилами частини першої цієї статті суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно із частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої, зокрема, пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Скаржник указував, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норму права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 щодо застосування статті 8 Конституції України, статей 6, 7 КАС України, які, на його думку, є універсальними та не залежать від характеру правовідносин.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить із такого.

Спірним питанням у цій справі є правомірність звільнення позивача з посади заступника начальника управління представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в судах Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з 18.10.2019.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 8 Конституції України закріплює визнання та дію принципу верховенства права і роз`яснює його зміст наступним чином: а) як найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй; б) як пряму дію норм Основного Закону країни, що передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Процесуальне законодавство у сфері адміністративного судочинства зобов`язує адміністративні суди застосовувати норми Конституції України як норми прямої дії у разі суперечності закону чи іншого правового акта приписам Основного Закону із одночасним зверненням до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

Такий закріплений принцип саме «прямої дії норм Конституції» є фундаментом доктрини прямої (безпосередньої) дії конституційних норм в українському конституційному та інших галузях права. Суди мають втілювати в судову практику норми Конституції України.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (пункт 1 частини другої статті 2 КАС України).

Відповідно частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частин першої, другої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом..

Статтями 2, 5-1 КЗпП України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

Прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави (стаття 1 Закону № 1697-VII).

Статтею 4 Закону № 1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до частини другої статті 15 Закону № 1697-VII прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Частина перша статті 16 Закону № 1697-VII установлює перелік гарантій незалежності прокурора, серед яких: особливий порядок його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності (пункт 1); заборона незаконного впливу, тиску чи втручання у здійснення повноважень прокурора (пункт 3).

Підстави для звільнення прокурора з посади вичерпно визначено у частині першій статті 51 Закону № 1697-VII, за якою прокурора звільняють з посади, зокрема, у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури (пункт 9).

Разом з тим, 19.09.2019 прийнято Закон № 113-IX, який набрав чинності 25.09.2019.

Основною метою ухвалення Закону № 113-IX визначено створення передумов для побудови в Україні системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності, а спрямування Закону № 113-IX - запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов`язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури у спосіб атестації прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури (розділ 2 пояснювальної записки до проєкту Закону № 113-IX).

При цьому, згідно з пунктом 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ було передбачено, що з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Підпунктом 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.

Суд зазначив, що спірний наказ містить посилання на норму законодавства, що передбачає звільнення позивача з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, внаслідок неподання останнім заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію, а тому, суд дійшов висновку, що з 25.09.2019 саме Закон № 113-IX поширювався на правовідносини між ОСОБА_1 і відповідачами, оскільки має перевагу над загальним Законом № 1697-VII.

При цьому, суд зазначив, що наявності такої умови для звільнення з посади прокурора як прийняття рішення про ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури або скорочення кількості прокурорів органу прокуратури положеннями пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX не передбачено.

Водночас суд установив та позивачем не заперечується факт неподання у порядку, визначеному чинним законодавством, заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора, яка б містила відомості про намір пройти атестацію, згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації.

Також суд урахував, що положення Закону № 113-IX на день їх виконання відповідачем і прийняття спірного наказу були чинними, неконституційними у встановленому законом порядку не визнавалися.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що неподання ОСОБА_1 заяви про переведення на відповідну посаду прокурора Офісу генерального прокурора, яка б містила відомості про його намір пройти атестацію, його згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації, є підставою для звільнення його з посади прокурора, на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Проте у справі, що переглядається, до ухвалення Кіровоградським окружним адміністративним судом рішення від 25.06.2025 та Шостим апеляційним адміністративним судом постанови від 11.11.2025, Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (щодо гарантій незалежності прокурора) визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX.

У резолютивній частині цього Рішення зазначено, що пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 01.03.2023 № 1-р(II)/2023, оцінюючи конституційність оспорюваного припису Закону № 113-IX, уважав, що хоча цей припис і не можна вважати індивідуальним актом права, яким ОСОБА_2 було звільнено з посади прокурора, він все ж має ознаки акта правозастосування, оскільки в ньому констатовано, що суб`єкт права на конституційну скаргу та всі інші прокурори «з дня набрання чинності цим Законом вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади».

У цьому Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що аналіз конституційних норм у їх посутньому взаємозв`язку, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави для висновку, що Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в Україні не є суб`єктом правозастосування та не повноважна ухвалювати акти права або в інший спосіб долучатись до правозастосування у процедурі призначення та звільнення певної особи або групи осіб із посад за винятком випадків, коли за Конституцією України Верховну Раду України наділено відповідними повноваженнями. З огляду на сучасні інституційне місце прокуратури в загальній системі правосуддя та функції прокурора в механізмі захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина Конституційний Суд України вважає, що дії та рішення органу законодавчої влади мають відповідати конституційним принципам, зокрема принципові поділу державної влади. Тому Верховна Рада України може втручатись в організацію та діяльність органів і посадових осіб загальної системи правосуддя лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що визначені Конституцією України, із урахуванням потреби в дотриманні незалежності прокурора, що є однією з гарантій неупередженого та ефективного здійснення ним своїх повноважень.

Також Конституційний Суд України у цьому Рішенні зазначив, що оскільки Конституція України не містить припису, що наділяє Верховну Раду України повноваженням ухвалювати правозастосовні акти у процедурі звільнення ОСОБА_2 , іншого конкретного прокурора або всіх прокурорів із їхніх посад, зокрема у спосіб персонального попередження прокурора законом про можливе майбутнє звільнення, є підстави уважати, що оспорюваний припис Закону № 113-IX Верховна Рада України ухвалила за межами своїх конституційних повноважень.

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорюваний припис Закону № 113-IX є таким, що суперечить статті 6, частині другій статті 19, частині другій статті 85, частині другій статті 131-1 Конституції України.

Крім того, Верховний Суд зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(ІІ)/2024 у справі № 3-157/2023(290/23) за конституційною скаргою ОСОБА_3 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 9 частини першої статті 51, підпункту 1 пункту 5-1 розділу XIII «Перехідні положення» Закону № 1697-VII (щодо конституційних гарантій незалежності прокурора), зокрема, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами.

У резолютивній частині цього Рішення зазначено, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 18.12.2024 № 11-р(ІІ)/2024, оцінюючи конституційність пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, виходив із того, що приписи Конституції України та Закону № 1697-VII надають Генеральному прокурору як особі, що очолює прокуратуру, дискреційні повноваження, зокрема щодо організації діяльності органів прокуратури України. Водночас згідно з вимогами принципу правовладдя для захисту учасників суспільних відносин від свавільних рішень та дій органів публічної влади приписами права має бути чітко та зрозуміло визначено обсяг будь-якого з дискреційних повноважень, наданого цим органам.

Конституційний Суд України зазначив, що за пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII підставою для звільнення прокурора з посади, яку він обіймає в органі прокуратури, є не індивідуальний акт права - відповідне персоналізоване кадрове рішення Генерального прокурора стосовно прокурора Офісу Генерального прокурора (пункт 1 частини другої статті 51 Закону № 1697-VII) або керівника обласної прокуратури щодо прокурора обласної чи окружної прокуратури (пункт 2 частини другої статті 51 Закону № 1697-VII), а організаційне рішення Генерального прокурора щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, у якому прокурор обіймає посаду, або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури. Отже, реалізація Генеральним прокурором повноваження з ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури має не лише такий юридичний наслідок, як ліквідація чи реорганізація органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури, а також прихований юридичний наслідок - звільнення прокурора з посади, яку він обіймає у відповідному органі прокуратури.

Аналізуючи пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, Конституційний Суд України урахував також і те, що внаслідок його застосування уможливлена ситуація, за якої прокурор «виключається зі штатного розпису» органу прокуратури, однак зберігає статус прокурора без можливості реалізації відповідних функцій, що створює юридичну невизначеність у правовідносинах та їх юридичних наслідках, зокрема в аспекті його функціональних обов`язків та професійного майбутнього. Значущим у цьому аспекті конституційного контролю є й те, що звільнення прокурора з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII уможливлює вплив чи тиск на незалежність прокурора у зв`язку з тим, що прокурора може бути звільнено з посади не лише внаслідок його рішень, дій або бездіяльності, а також і через ухвалення рішення щодо ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості посад прокурорів органу прокуратури. Отже, пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII надає Генеральному прокурору дискреційні повноваження без чіткого визначення їх обсягу.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII суперечить частині першій статті 8, пункту 14 частини першої статті 92, частині другій статті 131-1 Конституції України.

Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) від 14.12.2000 (справа № 1-31/2000) визначено, що рішення Конституційного Суду України мають пряму дію.

Суди попередніх інстанцій прийняли до уваги, що Конституційний Суд України Рішенням від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX та Рішенням від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами. Проте дійшли висновку, що указані Рішення Конституційного Суду України не змінюють правового регулювання спірних правовідносин, адже на час виникнення спірних правовідносин положення указаних норм були чинними та підлягали застосуванню.

Водночас статтею 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до частин першої, другої статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною третьою статті 7 КАС України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Частиною четвертою статті 7 КАС України передбачено, що якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

Отже, зміст частини четвертої статті 7 КАС України свідчить, що суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта та стадії розгляду справи.

Пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України, встановлена у статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13.07.2017 № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України», стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом.

Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності відповідного рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду. Натомість відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у вигляді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина п`ята статті 242 КАС України).

Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду постановою від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21, на неврахування висновків якого судами попередніх інстанцій посилається позивач у касаційній скарзі, відступив від правового висновку, висловленого у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21.03.2023 у справі № 240/7411/21 про те, що частина четверта статті 7 КАС України не може бути застосована до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України та інших висновків у цій справі як похідних, оскільки судовий захист не може бути побудовано на неправовому (неконституційному) законі, норму якого, до того ж, вже визнано неконституційною.

Суди попередніх інстанцій відхилили посилання позивача на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 стосовно застосування закону до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України про його неконституційність, з огляду на те, що це судове рішення прийнято Верховним Судом за інших обставин справи та не стосується спірних правовідносин.

Водночас позивач у доводах касаційної скарги указував на те, що суди попередніх інстанцій безпідставно відхилили застосування юридичної позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21, оскільки, на його думку, висновки Верховного Суду, викладені у зазначеній постанові щодо застосування статті 8 Конституції України, статей 6, 7 КАС України не залежать від характеру спірних правовідносин.

Так, надаючи оцінку доводам касаційної скарги позивача в частині підстав касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, зокрема неврахування судами попередніх інстанцій при вирішенні спірних правовідносин висновків Верховного Суду щодо застосування положень статті 8 Конституції України та статей 6, 7 КАС України, викладеного у постанові Верховного Суду від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21, колегія суддів зазначає таке.

Згідно з системним аналізом норм адміністративного процесуального законодавства, під час вирішення справ суди враховують не будь-які висновки Верховного Суду, а ті, які висловлені Верховним Судом у подібних правовідносинах.

У пунктах 25-27, 39 постанови від 12.12.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовним, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовний (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.

На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справі № 240/19209/21 вирішувалося питання щодо застосування положень частини четвертої статті 7 КАС України до положень пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-ХІІ», які за Рішенням Конституційного Суду від 06.04.2022 № 1-р(ІІ)/2022 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), до правовідносин, які виникли до ухвалення цього Рішення Конституційного Суду України, та питання відступу від висновків Верховного Суду, сформульованих у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 21.03.2023 у справі № 240/7411/21.

У постанові від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 Верховний Суд указав, що «У разі недотримання принципу верховенства права (відсутність дискримінації і рівність перед законом), невідповідності приписів закону нормам Конституції України, суд, в силу приписів частини четвертої статті 7 КАС України, при виборі норм права, які застосовуються до спірних відносин при вирішенні спору, має застосувати принцип верховенства права.

Суд має застосувати правовий акт, який має вищу юридичну силу, а саме, норми Конституції України, а не норми закону, оскільки пряме (безпосереднє) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України у цілому або частково.

Положення частини четвертої статті 7 КАС України мають бути застосовані до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними. Після прийняття рішення Конституційним Судом України застосуванню підлягають положення Конституції України із урахуванням юридичної позиції, сформульованої у рішенні Конституційного Суду України.

Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони Конституційним Судом України неконституційними, тобто закони, що суперечать Конституції України не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними.

Така позиція була висловлена ще Пленумом Верховного Суду України у постанові № 9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»: «Оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».

Тому Суд дійшов висновків щодо необхідності застосування вказаних норм у подібних правовідносинах у такий спосіб:

1) на будь-якій стадії судового процесу у випадку, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції, він не застосовує такий закон чи інший правовий акт, зокрема й до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, оскільки принцип прямого (безпосереднього) застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає повноваження судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають таким, що суперечить Конституції України;

2) суди застосовують процесуальний механізм, передбачений частиною четвертою статті 7 КАС України, зокрема й у випадку, коли Конституційним Судом України сформульовано юридичну позицію щодо положення закону, яке підлягало застосуванню на час виникнення відповідних правовідносин;

3) установлені пунктом 4 статті 16-3 Закону № 2011-ХІІ обмеження щодо виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі за умови встановлення вищої групи інвалідності (або більшого відсотка втрати працездатності) лише протягом двох років суперечать Конституції України, а тому для вирішення цього спору підлягає застосуванню частина перша статті 46 Конституції України у взаємозв`язку з частиною п`ятою її статті 17 як норми прямої дії з урахуванням юридичної позиції Конституційного Суду України, сформульованої у Рішенні від 06.04.2022 №1-р(II)/2022».

Суд звертає увагу, що висновок Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, викладений у постанові від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21, стосується застосовування процесуального механізму, передбаченого частиною четвертою статті 7 КАС України, при вирішення справи по суті.

У справі, що розглядається, підставою позову, зокрема було те, що звільнення позивача відбулося на підставі неконституційної норми закону.

Здійснивши порівняльний аналіз за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, Верховний Суд дійшов висновку, що правовідносини, з яких виник спір у цій справі, є подібними з правовідносинами у справі № 240/19209/21. Зокрема, в обох справах оскаржуване рішення відповідача було прийнято на підставі норм закону, неконституційність яких підтверджена прийнятими у подальшому рішеннями Конституційного Суду України.

Отже, юридична позиція Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, викладена у постанові від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21 є релевантною у контексті розгляду питання щодо застосовування процесуального механізму, передбаченого частиною четвертою статті 7 КАС України до правовідносин, які виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, яким положення закону визнані неконституційними.

Таким чином, твердження скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували юридичну позицію Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, викладену у постанові від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21, під час вирішення цього спору, є обґрунтованими.

Крім того, схожих висновків щодо застосування частини четвертої статті 7 КАС України до правових актів, які визнані неконституційними за рішенням Конституційного Суду України, також дійшов Верховний Суд у постанові від 04.06.2026 у справі № 280/2331/22, зокрема, з огляду на Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування та від 13.09.2023 № 8-р(II)/2023, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-IX.

Верховний Суд зазначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу (частина перша статті 77 КАС України).

Статтею 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з пунктами 3, 7 частини четвертої статті 246 КАС України у мотивувальній частині рішення зазначаються: мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову; мотиви, з яких у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд, відмовляючи у позові, дійшов висновку, що оскаржуване рішення, дія чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень визнано судом таким, що вчинено відповідно до вимог частини другої статті 2 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 322 КАС України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема, мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.

За змістом статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

У справі, що переглядається, звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 , зокрема, указував на незаконність оскаржуваного наказу у зв`язку із відсутністю підстав для його видання, передбачених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, порушенням частини другої статті 19, статей 22, 43, 59 Конституції України, статей 42, 49-2 КЗпП України, статті 11 Конвенції МОП № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, в умовах правової невизначеності, шляхом свавільного використання Генеральним прокурором своїх повноважень стосовно працівників Генеральної прокуратури України, які не подали заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора; зауважував, що наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII двох окремих підстав звільнення покладає на роботодавця обов`язок зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом, однак у спірному наказі підставу звільнення не конкретизовано, а посилання на підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX не уточнює підстав його звільнення, оскільки Генеральна прокуратура України не ліквідовувалася та не реорганізовувалася; наголошував, що неподання ним заяви Генеральному прокурору про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора та про намір пройти атестацію, строк подачі якої в Законі не визначений, не могло бути підставою його звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII до прийняття рішення про ліквідацію Генеральної прокуратури України, тим більше, що фактичного скорочення кількості посад працівників не відбулося.

Також, звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 указував, що Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(II)/2023 (справа щодо гарантій незалежності прокурора) визнано таким, що не відповідає Конституції України пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX; наголошував, що оскільки пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX визнано неконституційним, тому до спірних відносин слід застосовувати частину 1 статті 49-2 КЗпП України, що передбачає необхідність попередження працівника про наступне вивільнення не пізніше, ніж за два місяці, чого відповідачами зроблено не було. Крім цього, указував, що Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України пункт 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, а відтак, уважав, що його звільнення відбулося на підставі неконституційної норми закону.

Суди попередніх інстанцій зробили висновок, що системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 Закону № 113-IX дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема, й неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення. Таким чином, неподання ОСОБА_1 заяви про переведення на відповідну посаду прокурора Офісу генерального прокурора, яка б містила відомості про його намір пройти атестацію, його згоду на обробку персональних даних та на застосування процедур і умов проведення атестації, є підставою для звільнення його з посади прокурора, на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Водночас суди попередніх інстанцій не урахували, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, згідно з вимогами частини четвертої статті 7 КАС України, не застосовуються судом.

Крім того, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 також зазначав, що Рішенням Конституційного Суду України від 01.03.2023 № 1-р(II)/2023 (справа щодо гарантій незалежності прокурора) визнано таким, що не відповідає Конституції України пункт 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX та Рішенням Конституційного Суду України від 18.12.2024 № 11-р(II)/2024 визнано таким, що не відповідає Конституції України пункт 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, а відтак, уважав, що його звільнення відбулося на підставі неконституційної норми закону.

Проте суди попередніх інстанцій при вирішенні справи не урахували: неконституційність пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, згідно з яким з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII; неконституційність пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, згідно з яким прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Також суди попередніх інстанцій при вирішенні справи не урахували, що пряма (перспективна) дія рішення Конституційного Суду України стосується насамперед порядку його виконання та не впливає на імперативні приписи процесуальних норм про те, що положення нормативно-правового акта, що суперечать Конституції України, не можуть застосовуватися судом, тому суди при вирішенні справ мають надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню, враховуючи, що згідно з вимогами частини четвертої статті 7 КАС України суд не застосовує закон чи інший правовий акт, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії, незалежно від наявності (відсутності) рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта, стадії розгляду справи та моменту виникнення спірних правовідносин.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

За правилами частини другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України власник вважається таким, що належно виконав свій обов`язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник який вивільнюється, працював.

Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника або уповноважений ним орган із дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України, роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які були на день звільнення.

Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).

Конституційний Суд України в Рішенні від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (щодо гарантій незалежності прокурора) звернув увагу на те, що Конституційний Суд України в одному зі своїх рішень, розв`язуючи схожу конституційну проблему, зазначив: «Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, що є нормативними актами, не може звільняти окремого працівника або певні категорії працівників та повідомляти їх про можливе майбутнє звільнення. Звільнення особи можливе на підставі не закону, а лише індивідуального акта права, повноважень щодо ухвалення якого Верховна Рада України не має. Випадки, коли Верховна Рада України уповноважена звільняти та призначати окремих осіб у спосіб ухвалення індивідуальних актів права, визначені приписами Основного Закону України» [абзац четвертий підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 21.07.2021 № 4-р(II)/2021].

При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що Рішенням Конституційного Суду України від 21.07.2021 № 4-р(II)/2021 було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), пункт 8 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580-VІІІ, яким було передбачено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Крім того, Конституційний Суд України в Рішенні від 01.03.2023 № 1-р(ІІ)/2023 у справі № 3-5/2022(9/22) зазначив, що оскільки Конституція України не містить припису, що наділяє Верховну Раду України повноваженням ухвалювати правозастосовні акти у процедурі звільнення ОСОБА_2 , іншого конкретного прокурора або всіх прокурорів із їхніх посад, зокрема у спосіб персонального попередження прокурора законом про можливе майбутнє звільнення, є підстави вважати, що оспорюваний припис Закону № 113-IX Верховна Рада України ухвалила за межами своїх конституційних повноважень.

З огляду на наведене, судам необхідно надати правову оцінку діям відповідача щодо дотримання процедури вивільнення позивача, зокрема в частині виконання обов`язків, передбачених статтею 49-2 КЗпП України щодо своєчасного попередження та пропонування наявних вакантних посад.

Щодо посилання судів попередніх інстанцій на юридичну позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19 та юридичні позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 11.03.2021 у справі № 803/376/17, від 29.03.2023 у справі № 320/7674/20, від 07.08.2025 у справі № 420/13321/20 та ухвалах від 13.04.2023 у справі № 600/1450/20-а, від 30.05.2023 у справі № 420/4196/20, від 10.02.2025 у справі № 160/5839/20, Верховний Суд уважає їх помилковими, оскільки у зазначених справах висновки стосувалися можливості перегляду остаточного судового рішення у зв`язку з виключними обставинами. Натомість, у цій справі не порушувалося питання про перегляд судового рішення за виключними обставинами, оскільки на момент визнання неконституційними норм, які були застосовані до звільнення позивача, ця справа не була розглянута і, відповідно, не було судового рішення, яке можливо було б переглянути за виключними обставинами.

Крім того, як зазначено вище, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не позиції сформовані в ухвалах Верховного Суду.

З цих же підстав колегія суддів уважає помилковим посилання суду першої інстанції на позицію, наведену Верховним Судом в ухвалі від 19.05.2025 у справі № 240/19663/23.

Щодо посилання суду апеляційної інстанції на юридичну позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 640/6784/21, то відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень, така постанова у цьому реєстрі відсутня.

Щодо посилання суду апеляційної інстанції на юридичну позицію, викладену в постановах Верховного Суду від 05.11.2020 у справі № 752/2391/17, від 17.03.2020 у справі № 826/7286/18, колегія суддів уважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі.

Щодо посилання суду апеляційної інстанції на юридичну позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 04.04.2023 у справі № 640/23556/19, Верховний Суд уважає їх також помилковими, оскільки Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 10.12.2024 у справі № 240/1121/24 підтвердив правильність указаної вище юридичної позиції у цій справі.

За таких обставин суди попередніх інстанцій при вирішенні справи не надали належної оцінки змісту позовних вимог, характеру спірних правовідносин та обставинам справи, з урахуванням наведеної неконституційності пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX та пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII зі змінами, тому зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 341 КАС України.

При цьому довід скаржника про необхідність відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 640/22561/19, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки, як зазначено вище Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 10.12.2024 у справі № 240/1121/24, посилаючись на частину четверту статті 7 КАС України, у пункті 73 цієї постанови дійшов висновку, що оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Пряме застосування Конституції у поєднанні з принципом її верховенства над іншими правовими актами неминуче передбачає правомочність судів відмовитись від застосування будь-якого правового акта, який вони визначають як неконституційний в цілому або в частині, чи підтвердив правильність указаної вище юридичної позиції у цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 10.12.2024 у справі № 240/19209/21, дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним Верховний Суд уважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, зазначені судові рішення - скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 25.06.2025 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2025 у справі № 640/22579/19 скасувати.

Справу № 640/22579/19 направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Кіровоградського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіЖ.М. Мельник-Томенко А.В. Жук А.Г. Загороднюк