Вирок від 25 червня 2026 р. у справі №949/1285/25 — Дубровицький районний суд Рівненської області

Справа №949/1285/25

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 червня 2026 року Дубровицький районний суд Рівненської області у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

за участю:

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченого ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дубровиця, кримінальне провадження, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань за №12025181110000143 від 23 травня 2025 року по обвинуваченню:

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця, зареєстрованого та фактично проживаючого в АДРЕСА_1 , освіти середньої, неодруженого, раніше судимого, громадянина України,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 Кримінального кодексу України,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 , який засуджений вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 14 квітня 2025 року зв ч. 1 ст. 337 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 5100 гривень, 22 травня 2025 року, близько 13 год., діючи з корисливих мотивів, маючи умисел на таємне викрадення чужого майна, в умовах воєнного стану, знаходячись в будинку за місцем проживання ОСОБА_5 , що розташований по АДРЕСА_2 , де, шляхом вільного доступу, з гаманця, що знаходився на кріслі у веранді, таємно викрав грошові кошти в сумі 5000 гривень, купюрами по 1000 гривень з серіями та номерами ВС0384501, БК7087900, ГТ3934636, АА0635944, ВС0384506, що належали ОСОБА_5 , чим завдав останньому майнової шкоди на вищевказану суму.

Таким чином, дії ОСОБА_4 органом досудового розслідування кваліфіковані за ч. 4 ст. 185 КК України, як таємне викрадення чужого майна, вчинене в умовах воєнного стану.

Будучи допитаним в ході судового розгляду обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у скоєні вищевказаного кримінального правопорушення визнав повністю, щиро розкаявся та підтвердив обставини, викладені в обвинувальному акті. Додатково пояснив, що шкодує про вчинене, зробив для себе належні висновки та обіцяв, що більше такого не повториться.

У судове засідання потерпілий ОСОБА_5 не з`явився, подавши заяву про розгляд кримінального провадження без його участі у зв`язку з сімейними обставинами. Зазначив, що претензій до обвинуваченого не має, оскільки збитки йому відшкодовані, міру покарання покладає на розсуд суду.

Прокурор ОСОБА_3 у судовому засіданні заявила клопотання, в якому просить розглянути кримінальне провадження не досліджуючи докази щодо тих обставин, які не оспорюються, оскільки обвинувачений ОСОБА_4 вину у вчиненому кримінальному правопорушенні визнає повністю.

Просила визнати обвинуваченого ОСОБА_4 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України та призначити йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років та на підставі ст. 75 КК України звільнити від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку терміном на 2 роки з покладенням обов`язків, передбачених ч. 1 ст. 76 КК України.

Таким чином, оскільки обвинувачений ОСОБА_4 повністю визнав свою вину у скоєнні кримінального правопорушення, підтвердивши викладене в обвинувальному акті та фактичні обставини ніким з учасників судового провадження не оспорюються, відсутні заперечення та сумніви у добровільності його позиції, суд, з`ясувавши думку учасників судового процесу, роз`яснив сторонам кримінального провадження вимоги ч. 3 ст. 349 КПК України і наслідки обмеження обсягу дослідження доказів, за згодою учасників судового процесу, визнав недоцільним дослідження інших доказів, крім письмових доказів по справі, що характеризують особу обвинуваченого. Обвинуваченому роз`яснено, що в даному випадку він позбавляється права оскаржувати в апеляційному порядку фактичні обставини справи, встановлені доказами, які судом не були досліджені. До таких фактичних обставин відносяться дата, час, місце, спосіб вчинення кримінального правопорушення, винуватість у вчиненні кримінального правопорушення та його мотиви, а також інші обставини, які визнані учасниками судового провадження та ними не оспорюються.

Суд враховує, що відповідно до рішення Європейського Суду з прав людини від 27 лютого 1980 року (скарга № 6903/75) Девеер проти Бельгії (Deweer v. Belgium) держава та її судові органи зобов`язані забезпечити належну реалізацію права на справедливий суд під час розгляду кримінальних справ шляхом спрощеного та скороченого розгляду, і суд має перевірити, чи не був такий вибір зумовлений виключно бажанням завершити справу швидко, без участі повної судової процедури, чи бажанням бути обвинуваченим у вчиненні менш тяжких злочинів, або взагалі звільненням від покарання за окремими епізодами справи.

Проте, суд пересвідчився, що позиція учасників судового розгляду щодо розгляду справи у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, є добровільною і не пов`язана з вищевказаними чинниками.

Отже, аналізуючи показання обвинуваченого, суд вважає, що винуватість ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення знайшла своє підтвердження у судовому засіданні під час судового розгляду. Так, останній надав показання стосовно обставин вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення, які повністю узгоджуються зі встановленими фактичними обставинами кримінального провадження, викладеними в обвинувальному акті і його дії органом досудового розслідування вірно кваліфіковані за ч. 4 ст. 185 КК України, як таємне викрадення чужого майна в умовах воєнного стану.

Відповідно до ст. 65 КК України та п. 1 Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання" (з наступними змінами) (далі - Постанова №7), призначаючи покарання у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів

Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 4 ст. 185 КК України, згідно ст. 12 КК України класифікується, як тяжкий злочин.

При призначенні покарання обвинуваченому суд враховує наступні обставини.

Характеризуючи особу обвинуваченого ОСОБА_4 , суд враховує те, що раніше притягувався до кримінальної відповідальності (а.п. 37-38), на обліку у лікаря нарколога та у лікаря психіатра не перебуває (а.п. 44), за місцем проживання характеризується позитивно (а.п. 36).

Обставинами, які пом`якшують покарання ОСОБА_4 , згідно зі ст. 66 КК України, суд визнає щире каяття та добровільне відшкодування завданої шкоди.

При цьому, суд враховує, що щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність, тобто характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Так, у судовому засіданні обвинувачений свою вину визнав у повному обсязі, у вчиненому щиро розкаявся та неодноразово, в ході судового розгляду висловлював жаль з приводу вчиненого, критично оцінив свої дії, зауважив на тому, що готовий нести відповідальність за вчинене, що також свідчить про те, що особа розуміє тяжкість наслідків від своїх дій та щиро кається, дійсно бажає виправити ситуацію, що склалася з його вини.

Водночас, обставин, які обтяжують покарання ОСОБА_4 , що передбачені ст. 67 КК України, судом не встановлено.

У пункті 4 вказаної вище Постанови №7, Верховний Суд України зазначив, що виходячи з того, що встановлення пом`якшувальних та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом`якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.

Разом з тим, наведений у ч. 1 ст. 67 КК України перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини, не передбачені цією статтею (п. 6 Постанови №7).

У п. 2 Постанови №7 зазначено, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

При цьому, відповідно до п. 1 Постанови №7, суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Вказані роз`яснення узгоджуються і з положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою встановлено, що кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У п. 113 рішення ЄСПЛ в справі "Коваль проти України" від 19 жовтня 2006 року суд наголосив, що "основна мета статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у рамках кримінального провадження забезпечити справедливий розгляд справи судом, який встановить обґрунтованість будь - якого кримінального обвинувачення".

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Тому, вирішуючи питання про призначення обвинуваченому ОСОБА_4 покарання, суд виходить із встановленої ст. 50 КК України його мети: кари, виправлення винної особи і запобігання вчиненню винним нових кримінальних правопорушень, заснованої на вимогах виваженості та справедливості, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до якої покарання як втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи "Бакланов проти росії" від 09 червня 2005 року, "Фрізен проти росії" від 24 березня 2005 року, "Ісмайлова проти росії" від 29 листопада 2007 року).

Тобто, суд має призначити покарання конкретній особі за конкретне кримінальне правопорушення, максимально індивідуалізуючи покарання з урахуванням справедливості відносно конкретної особи, яке має бути необхідним і достатнім для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень (ч. 2 ст. 50 КК України).

Таким чином, визначаючи міру і вид покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , суд враховує наявність обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, відсутність обставин, що обтяжують покарання, дані про особу обвинуваченого, його поведінку до і після вчинення кримінального правопорушення, а також те, що він повністю визнавши свою вину, щиро розкаявся, надав показання, як в ході досудового розслідування, так і в судовому засіданні щодо обставин вчиненого ним кримінального правопорушення, добровільно відшкодував завдану ним шкоду, що свідчить про його небайдужість до наслідків, що настали, тому вважає доцільним призначити обвинуваченому покарання в межах санкції статті інкримінованої за вказане кримінальне правопорушення у виді позбавлення волі, оскільки таке покарання є необхідними і достатніми для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, що повністю узгоджується із принципами законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Разом з тим, суд приходить до висновку про можливість виправлення обвинуваченому ОСОБА_4 без відбування покарання у виді позбавлення волі і вважає за можливе, застосувавши ст. 75 КК України, звільнити його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком, із встановленням обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Таке покарання обвинуваченому, на думку суду, буде відповідати принципу пропорційності обмеження прав та легітимної мети покарання, який передбачений Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та відповідатиме особі ОСОБА_4 .

При цьому, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 27 листопада 2018 року міститься висновок про те, що, якщо особа після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинила новий злочин, то під час призначення покарання необхідно застосовувати ст. 71 КК України.

Згідно ч. 1 ст. 71 КК України, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Так, за матеріалами кримінального провадження, вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 14 квітня 2025 року обвинуваченого було засуджено за ч. 1 ст. 337 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 5100 грн.

На момент вчинення обвинуваченим нового злочину (22 травня 2025 року), передбаченого ч. 4 185 КК України, останній вказаний штраф не сплатив.

У спільній окремій думці суддів до постанови об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 06 грудня 2021 року у справі № 243/7758/20 зазначається, що особлива ситуація виникає у разі коли невідбута частина покарання за попереднім вироком є основним покаранням у виді штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. В такому випадку відповідно до ч. 3 ст. 72 КК таке основне покарання складанню за сукупністю вироків з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно. У зв`язку з чим, суд спочатку повинен застосувати положення ст. 71 КК, визначивши остаточне покарання за сукупністю вироків, а потім на підставі ч. 3 ст. 72 КК ухвалити рішення про самостійне виконання такого покарання.

Тому, при призначенні обвинуваченому остаточного покарання варто застосувати положення ст. 71 КК України та ч. 3 ст. 72 КК України.

Відносно обвинуваченого ОСОБА_4 28 травня 2025 року обирався запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання на строк два місяці, тобто до 28 липня 2025 року.

При цьому, клопотання про продовження обраного запобіжного заходу від сторони обвинувачення на розгляд суду не надходили.

Тому, підстав для обрання запобіжного заходу до набрання вироком законної сили у відношенні обвинуваченого ОСОБА_4 суд не вбачає.

Питання про речові докази суд вирішує відповідно до вимог ст. 100 КПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 100, 368, 370, 371, 373, 374, 394, 395КПК України, суд -

У Х В А Л И В:

ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, призначивши покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

На підставі ст. 75 КК України, ОСОБА_4 звільнити від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 2 (два) роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 КК України, покласти на ОСОБА_4 обов`язки:

- періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;

- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.

Іспитовий строк ОСОБА_4 обчислювати з моменту проголошення вироку.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК України, з урахуванням ч. 3 ст. 72 КК України, покарання, призначене за вироком Дубровицького районного суду Рівненської від 14 квітня 2025 року у виді штрафу в розмірі трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 5100 грн. (п`ять тисяч сто гривень) - виконувати самостійно.

Речові докази по кримінальному провадженні, а саме:

- п`ять купюр номіналом по 1000 гривень на загальну суму 5000 гривень із наступними номерами: ВС0384501, БК7087900, ГТ3934636, АА0635944, ВС0384506, які зберігаються у потерпілого ОСОБА_5 - повернути власнику ОСОБА_5 .

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Рівненського апеляційного суду через Дубровицький районний суд Рівненської області.

Вирок суду першої інстанції не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 КПК України.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Обвинуваченому та прокурору копію вироку вручити негайно після його проголошення.

Суддя: підпис.

Згідно з оригіналом.

Суддя Дубровицького

районного суду ОСОБА_1