Вирок від 25 червня 2026 р. у справі №949/791/26 — Дубровицький районний суд Рівненської області

Справа №949/791/26

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 червня 2026 року Дубровицький районний суд Рівненської області у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

секретаря судових засідань ОСОБА_2 ,

за участю:

прокурора ОСОБА_3 ,

обвинуваченої ОСОБА_4 ,

захисника - адвоката ОСОБА_5 ,

неповнолітнього потерпілого ОСОБА_6 ,

законного представника неповнолітнього потерпілого ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дубровиця в режимі відеоконференції кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12026181110000048 від 25 лютого 2026 року по обвинуваченню

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки с. Дядьковичі Рівненського району Рівненської області, зареєстрованої в АДРЕСА_1 , фактично проживаючої в АДРЕСА_2 , громадянки України,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 24 лютого 2026 року близько 18 год. 30 хв., знаходячись в багатоквартирному житловому будинку АДРЕСА_3 , де перебуваючи на сходовому марші між сходовими майданчиками другого та першого поверхів будинку, під час словесного конфлікту із неповнолітнім ОСОБА_6 , що виник на ґрунті раптово виниклих неприязних особистих стосунків, усвідомлюючи суспільну небезпечність своїх протиправних дій, діючи умисно, завдала потерпілому неповнолітньому ОСОБА_6 один удар ножем в область поперекової ділянки спини зліва, внаслідок чого заподіяла останньому тілесні ушкодження у вигляді колото-різаної рани лівої поперекової ділянки (топографічно на рівні 1-2 поперекових хребців по середнє-лопатковій лінії), з раневим каналом, який проходив через шкіру, підшкірну клітківку, «тканину лівого поперекового квадратного м`язу», проходив через «параспінальні тканини на рівні 12 ребра зліва» та сліпо закінчувався у тканині лівої нирки («в товщі паренхими задньо-середньої частини нирки»), з ознаками «периренальної, ретроперитонеальної гематоми», з описаним напрямком раневого каналу - «ззаду-допереду та дещо донизу», з ознаками макрогематурії (згідно результатів лабораторного дослідження сечі від 25.02.2026, де було виявлено - незмінені еритроцити 60-80 у полі зору), які, згідно висновку судово-медичної експертизи, в комплексі відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння.

Таким чином, дії ОСОБА_4 органом досудового розслідування кваліфіковані за ч. 1 ст. 121 КК України, як заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, тобто умисного тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння.

Будучи допитаною в ході судового розгляду, обвинувачена ОСОБА_4 надала показання стосовно обставин вчинення інкримінованого їй кримінального правопорушення, які повністю узгоджуються зі встановленими фактичними обставинами, викладеними в обвинувальному акті. При цьому, пояснила, що шкодує про вчинене, детально обставин не пригадає, оскільки була в емоційному стані. При цьому, зазначила, що завдавала ОСОБА_6 удар у будинку, зокрема в область спини.

Захисник обвинуваченої - адвокат ОСОБА_5 просив при обранні міри покарання обвинуваченій ОСОБА_4 врахувати наявність пом`якшуючих обставин, зокрема щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, визнання нею вини та призначити покарання у мінімальній межі, визначеній санкцією статті.

Неповнолітній потерпілий ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснив, що з обвинуваченою ОСОБА_4 перебував у добрих та приязних стосунках, претензій до неї не має, щодо призначення їй покарання покладається на розсуд суду.

Законний представник неповнолітнього потерпілого ОСОБА_6 - ОСОБА_7 суду повідомила, що також знає ОСОБА_4 через її спілкування із її сином ОСОБА_6 , її вчинок засуджує з точки зору матері, однак претензій до неї не має і при обранні ОСОБА_4 покарання також покладається на розсуд суду.

Прокурор у судовому засіданні просила визнати ОСОБА_4 винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.

Водночас, просила до покарання, призначеного за даним вироком, частково приєднати невідбуте покарання за вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 09 грудня 2025 року та визначити обвинуваченій ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років 5 (п`ять) місяців.

Вважає, що саме таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винної.

Також просила стягнути з ОСОБА_4 на користь держави документально підтверджені процесуальні витрати у справі на залучення експертів, які складають 42359,68 грн. та вирішити питання про речові докази відповідно до ст. 100 КПК України.

За правилами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, у якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно зі ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Винуватість ОСОБА_4 в інкримінованому їй кримінальному правопорушенні передбаченому ч. 1 ст. 121 КК України доведена сукупністю наступних доказів, досліджених та перевірених в судовому засіданні, зокрема показаннями потерпілого та його законного представника.

Показання потерпілого та його законного представника, допитаних в судовому засіданні не викликають жодних сумнівів в їхній об`єктивності, оскільки є послідовними, логічними та узгоджуються з іншими письмовими доказами вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченому ч. 1 ст. 121 КК України, які були досліджені судом та містяться в матеріалах кримінального провадження, зокрема:

- протокол огляду місця події із фототаблицею, який підтверджує факт і обставини події, час, дату, координати проведення огляду (а.к.п 17-26);

- протокол огляду речей із фототаблицею, який підтверджує факт виявлення, фіксації зовнішнього вигляду, стану та індивідуальних ознак конкретних предметів на місці події (а.к.п 17-26);

- постанова про визнання речових доказів, яка підтверджує, що конкретні вилучені матеріальні об`єкти мають доказове значення у кримінальному провадженні (а.к.п 40);

- висновок судово-медичної експертизи № 41, який підтверджує ступінь тяжкості тяжкості отриманих ОСОБА_6 тілесних ушкоджень та механізм їх утворення, яким саме предметом, знаряддям або способом вони були завдані ці пошкодження (а.к.п 84-104);

- протокол пред`явлення речей для впізнання, який підтверджує факт проведення слідчої дії та фіксує її хід, результати й дотримання процесуальних норм (а.к.п. 138-140);

- протокол проведення слідчого експерименту за участю потерпілого із застосуванням відеозапису із додатком - карта пам`яті із відеозаписом слідчого експерименту, який підтверджує відповідність показань ОСОБА_6 обстановці безпосередньо на місці події, відтворює обставини злочину, а також послідовність дій (а.к.п 141-147);

- висновок психолога/спеціаліста за результатами проведення допиту потерпілого , яким надано оцінку психологічного стану ОСОБА_6 , особливості його сприйняття та поведінки під час надання показань (а.к.п 148-150);

- висновок судової імунологічної експертизи № 432, який підтверджує наявність генетичного зв`язку та також походження біологічних слідів, знайдених на місці події та на речових доказах (а.к.п. 156);

- висновок судової медико-криміналістичної експертизи № 37, який підтверджує технічні обставини нанесення травми, ідентифікує знаряддя злочину (а.к.п 159-171);

- висновок судової цитологічної експертизи № 74, який підтверджує наявність мікрочастинок людського походження, встановлює їхній вид, органо-тканинну належність та статеву приналежність (а.к.п 174-177);

- висновок судової імунологічної експертизи № 439, який підтверджує наявність біологічних слідів людини на речових доказах, а також визначає їхню видову та групову належність (а.к.п. 180-181);

- протокол проведення слідчого експерименту за участю підозрюваної із застосуванням відеозапису із додатком - карта пам`яті із відеозаписом слідчого експерименту , який підтверджує відповідність версії подій реальності безпосередньо на місці події. Крім цього, це підтверджує володіння ОСОБА_4 деталями, які могла знати лише вона, а також свободу від примусу (а.к.п 208-212);

- висновок судової психологічної експертизи № СЕ-19/118-26/5437-ПС , яка підтверджує наявність юридично значущих психологічних факторів (а.к.п 249-267);

- висновок судової психологічної експертизи № СЕ-19/118-26/5436-ПС, яка підтверджує наявність юридично значущих психологічних факторів (а.к.п 275-292);

- висновок судової психіатричної експертизи № 133/26, який підтверджує медичний та психологічний стан ОСОБА_4 та стан її психічного здоров`я на момент вчинення злочину та на час проведення розслідування (а.к.п 299-313).

Також в судовому засіданні за клопотанням прокурора було досліджено витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань (а.к.п.1), заяву про надання дозволу на проведення огляду та протокол огляду місця події (а.с.17-26), заяву про видачу речей та протокол огляду речей з фототаблицею (а.к.п. 17-26).

Відповідно до ст. 85 КПК України, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Згідно із приписами ч. 1 ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку встановленому цим Кодексом.

Надаючи належну правову оцінку обсягу цих доказів, безпосередньо дослідженим у судовому засіданні, у своїй сукупності, у суду відсутні сумніви у їх належності та допустимості. Ці докази суд вважає достатніми для доведеності обвинувачення, яке пред`явлене ОСОБА_4 , оскільки ці докази узгоджуються між собою, не містять розбіжностей, об`єктивно відображують хід подій та відповідають фактичним обставинам справи.

Судом зауважується, що клопотань про недопустимість та неналежність доказів, а також зауважень щодо неповноти судового розгляду від учасників судового провадження не надходило.

Таким чином, дослідивши надані стороною обвинувачення докази, які визнаються судом належними, допустимими і достатніми, суд вважає доведеною винність обвинуваченої у вчиненні інкримінованого діяння, а тому кваліфікація її дій за ч. 1 ст. 121 КК України, як умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, є правильною.

Відповідно до ст. 65 КК України та п. 1 Постанови Пленуму Верховного суду України №7 від 24 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання" (з наступними змінами) (далі - постанова №7), призначаючи покарання у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 121 КК України, згідно ст. 12 КК України класифікується, як тяжкий злочин.

Судом також досліджено характеризуючі особу обвинуваченої ОСОБА_4 матеріали.

Отже, суд враховує те, що обвинувачена ОСОБА_4 скарг та нарікань від сусідів та жителів міста не має (а.к.п. 204), на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває (а.к.п.207).

В обвинувальному акті, до обставин, що пом`якшують покарання ОСОБА_4 віднесено - щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.

Проте суд враховує, що щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність, тобто характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Втім, суд не знаходить підстав для визнання щирого каяття обвинуваченої обставиною, що пом`якшує покарання.

Щире каяття – це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.

На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 199/6365/19.

До того ж, щире каяття слід відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом`якшення кримінальної відповідальності.

Навпаки, пасивна позиція засудженого під час судового розгляду, свідчить про відсутність у засудженого щирого жалю з приводу скоєного та осуду своїх протиправних дій, тобто про відсутність ознак щирого каяття. На це вказав Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 03 жовтня 2024 року по справі 701/1202/23.

Тож, сам по собі факт формального визнання вини не є безумовним свідченням щирого каяття, оскільки таке каяття повинно підтверджуватись критичною оцінкою власної поведінки, усвідомленням тяжкості вчиненого, щирим жалем з приводу наслідків кримінального правопорушення, відповідним ставленням до потерпілих та своєю процесуальною поведінкою.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження та поведінки обвинуваченої під час судового розгляду, остання фактично не висловлювала ініціативного та послідовного жалю з приводу вчиненого, а вибачення потерпілому суд так і не почув.

Крім того, обвинувачена, посилаючись на стан алкогольного сп`яніння, зазначає, що не пам`ятає значної частини обставин вчинення кримінального правопорушення, оскільки перебувала в емоційному стані, що не свідчить про повне усвідомлення нею характеру та наслідків своїх дій.

Разом з цим, про спрямованість умислу обвинуваченої на завдання тілесних ушкоджень свідчать використання ножа як знаряддя злочину, локалізація ударів у життєво важливі ділянки тіла, сила та характер поранень, послідовність дій щодо потерпілого, а також причинний зв`язок між заподіяними ушкодженнями та їхню тяжкість.

Суд також враховує поведінку обвинуваченої під час судового розгляду, яка не свідчила про належну самокритичність та щире співпереживання наслідкам вчиненого кримінального правопорушення, що проявилося у повному відстороненні під час встановлення причин та обставин вчинення злочину.

За таких обставин, суд констатує, що визнання вини обвинуваченим у даному випадку не може бути розцінене як щире каяття, у розумінні ст. 66 КК України, та не є підставою для пом`якшення покарання.

Щодо наявності обставини, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України, як активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, суд зазначає наступне.

ОСОБА_4 визнала свою вину у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення та не заперечувала своєї причетності до події. Разом із тим, сам по собі факт визнання вини за обставин, коли обвинувачену було затримано безпосередньо після вчинення злочину, а основні обставини кримінального правопорушення були встановлені органом досудового розслідування на підставі інших зібраних доказів, не свідчить про активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України.

Крім того, обвинувачена у судовому засіданні зазначала, що через перебування у стані алкогольного сп`яніння та під впливом емоцій не пам`ятає детально окремих обставин події, та причини вчиненого, а відтак суд не вбачає підстав для визнання активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення обставиною, що пом`якшує покарання, оскільки обвинувачена нових істотних обставин не повідомила, а механізм вчинення злочину встановлено переважно експертизами, показами потерпілого та його законного представника, а також іншими зібраними у ході досудового розслідування доказами.

Водночас, до обставин, які відповідно до статті 67 КК України обтяжують покарання обвинуваченої ОСОБА_4 , суд відносить рецидив злочинів.

Як встановлено судом, вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 09 грудня 2025 року, ОСОБА_4 визнано винною у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 185, ч. 1 ст. 361, ч. 2 ст. 361 та ч. 2 ст. 389 КК України та призначено їй, на підставі ч. 1 ст. 70 КК України, остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п`ять) років.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_4 звільнено від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку 3 (три) роки з покладенням відповідно до п.п. 1, 2 ч. 1, п. 6 ч. 3 ст. 76 КК України обов`язків: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання та дотримуватися встановлених судом вимог щодо вчинення певних дій, обмеження спілкування, пересування та проведення дозвілля, а саме: працевлаштуватися та заборонити відвідувати місця, де продаються спиртні напої на розлив. Вказане рішення суду набрало законної сили 09 січня 2026 року.

У п. 2 постанови №7 зазначено, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

У п. 4 вказаної постанови №7, Верховний Суд України зазначив, що виходячи з того, що встановлення пом`якшувальних та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом`якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.

Разом з тим, наведений у ч. 1 ст. 67 КК України перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини, не передбачені цією статтею (п. 6 постанови №7).

Відповідно до п. 1 постанови №7, суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Вказані роз`яснення узгоджуються і з положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою встановлено, що кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

У п. 113 рішення ЄСПЛ в справі "Коваль проти України" від 19 жовтня 2006 року суд наголосив, що "основна мета статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у рамках кримінального провадження забезпечити справедливий розгляд справи судом, який встановить обґрунтованість будь - якого кримінального обвинувачення".

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Тому, вирішуючи питання про призначення обвинуваченій ОСОБА_4 покарання, суд виходить із встановленої ст. 50 КК України його мети: кари, виправлення винної особи і запобігання вчиненню винним нових кримінальних правопорушень, заснованої на вимогах виваженості та справедливості, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до якої покарання як втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи "Бакланов проти росії" від 09 червня 2005 року, "Фрізен проти росії" від 24 березня 2005 року, "Ісмайлова проти росії" від 29 листопада 2007 року).

Тобто, суд має призначити покарання конкретній особі за конкретне кримінальне правопорушення, максимально індивідуалізуючи покарання з урахуванням справедливості відносно конкретної особи, яке має бути необхідним і достатнім для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень (ч. 2 ст. 50 КК України).

Вирішуючи дане питання, суд, зокрема бере до уваги правову позицію, зазначену в постанові Верховного Суду України від 14 квітня 2016 року, відповідно до якої Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України). Відповідно до ч. 1 ст.і 8 Основного Закону України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх забезпечення.

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо (постанова Верховного Суду від 01.02.2018 по справі №634/609/15-к).

Так, об`єктом злочину, передбаченого ст. 121 КК України, є здоров`я особи.

Згідно зі ст. 3 Конституції України, життя та здоров`я людини є найвищою соціальною цінністю, невід`ємним правом, яке ніхто не може порушувати. Тому злочини проти особи становлять найбільшу суспільну небезпеку та потребують призначення покарання, яке б забезпечувало виправлення особи та попередження аналогічних протиправних діянь.

Санкцією ч. 1 ст. 121 КК України передбачено покарання у виді позбавленням волі на строк від п`яти до восьми років.

Отже, у даному випадку, враховуючи тяжкість скоєного обвинуваченою ОСОБА_4 кримінального правопорушення, оцінюючи характер та спосіб вчинення кримінального правопорушення, поведінку обвинуваченої під час вчинення злочину, її ставлення до наслідків своїх дій, дані про особу винної, відсутність обставин, які пом`якшують покарання та наявність обставин, які обтяжують покарання, суд вважає, що за спрямованістю її поведінки, виправлення обвинуваченої та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень можливе лише в умовах її ізоляції від суспільства, якою відповідно до положень Кримінального кодексу України є позбавлення волі.

Суд зауважує, що покарання у виді позбавлення волі на певний строк, без ізоляції від суспільства, не матиме належного виховного впливу на обвинувачену.

Справедливість покарання полягає насамперед у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства, переконувати громадян у правильності судової практики.

Таким чином, узявши до уваги принцип правової справедливості, який є однією із ключових засад системи права та посідає особливе місце у кримінальному праві, де однією із складових цього принципу є співрозмірність вчиненого особою злочинного діяння та призначеного за нього покарання, урахувавши всі обставини, які за законом мають правове значення, зокрема обставини вчиненого злочину, його тяжкість та наслідки - умисне заподіяння тілесних ушкоджень неповнолітньому, особу обвинуваченої, позицію потерпілої сторони, прокурора, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_4 необхідно призначити за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України покарання у виді позбавлення волі.

Питання про речові докази та розподіл процесуальних витрат суд вирішує відповідно до вимог ст.ст. 100, 124 КПК України.

Крім цього, відповідно до ч. 4 ст. 174 КПК України, суд одночасно з ухваленням рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна.

Згідно з ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, а також юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, у разі якщо до такої юридичної особи може бути застосовано захід кримінально-правового характеру у вигляді конфіскації майна, можливості відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку. Відповідно до вимог цього Кодексу арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ухвалою слідчого судді від 27 лютого 2026 року накладено арешт на кухонний ніж, одяг ОСОБА_6 , а саме: футболку червоного кольору, худі сірого кольору та куртку чорно-сірого кольору.

У зв`язку з тим, що провадження по даній кримінальній справі закінчується, суд вважає, що відпала потреба в подальшому застосуванні арешту на зазначене майно, оскільки зняття вказаного обтяження не перешкоджає виконанню судового рішення в майбутньому.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 100, 124, 174, 368, 370, 373, 374, 394, 395, 615 КПК України, суд

У Х В А Л И В:

ОСОБА_4 визнати винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК України до покарання, призначеного за даним вироком, частково приєднати невідбуте покарання за вироком Дубровицького районного суду Рівненської області від 09 грудня 2025 року і за сукупністю вироків визначити ОСОБА_4 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років 5 (п`ять) місяців.

Запобіжний захід ОСОБА_4 , до вступу вироку в законну силу, залишити попередній - тримання під вартою.

Зарахувати ОСОБА_4 у строк відбуття покарання строк попереднього ув`язнення у межах даного кримінального провадження з 01 квітня 2026 року, тобто з моменту обрання їй міри запобіжного заходу у виді тримання під вартою, до дня набрання вироком законної сили, виходячи з положень ч. 5 ст. 72 КК України, що одному дню попереднього ув`язнення відповідає один день позбавлення волі.

Скасувати арешт, накладений на майно на підставі ухвали слідчого судді Дубровицького районного суду Рівненської області від 27 лютого 2026 року.

Речові докази по кримінальному провадженню, а саме:

- кухонний ніж, який упаковано в картонну коробку, опечатану биркою з роз`ясненням та одяг ОСОБА_6 , а саме: футболку червоного кольору, яку упаковано до спеціального пакету Національна поліція України №SUD3002440, худі сірого кольору, яке упаковано до спеціального пакету Національна поліція України Головне слідче управління №7245463 та куртку чорно-сірого кольору, яку упаковано до спеціального пакету Національна поліція України Головне слідче управління №7245462, які передані на відповідальне зберігання до кімнати зберігання речових доказів ВП №1 Сарненського РВП ГУНП в Рівненській області - знищити.

Стягнути з ОСОБА_4 документально підтвердженні процесуальні витрати на проведення судових експертиз в загальній сумі 42359 гривень 68 копійок, зокрема:

- судова психологічна експертиза за експертною спеціальністю 14.1 «Психологічні дослідження» № СЕ-19/118-26/5437-ПС від 21.04.2026 - 19254 гривні 40 копійок;

- судова психологічна експертиза за експертною спеціальністю 14.1 «Психологічні дослідження» № СЕ-19/118-26/5436-ПС від 23.04.2026 - 23105 гривень 28 копійок.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Рівненського апеляційного суду через Дубровицький районний суд Рівненської області.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Обвинуваченому та прокурору копію вироку вручити негайно після його проголошення.

Суддя: підпис.

З оригіналом згідно.

Суддя Дубровицького

районного суду: ОСОБА_1