Постанова від 23 червня 2026 р. у справі №371/621/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Єдиний унікальний номер справи № 371/621/25 Головуючий у суді першої інстанції - Капшук Л.О.

Номер провадження № 22-ц/824/9740/2026 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді: Яворського М.А.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,

за участю секретаря - Марченко А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Миронівського районного суду Київської області від 27 лютого 2026 року, ухвалене під головуванням судді Капшук Л.О., у місті Миронівка, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним,-

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2025 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, у якому просив суд стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 1 384 225 грн, що включає суму основного боргу у розмірі 1 233 000 грн, пеню у розмірі 108 039 грн, 3% річних у розмірі 43 186 грн.

Позов обґрунтовував тим, що 21 лютого 2024 року між ним та відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір позики. Відповідно до умов договору він передав відповідачу у борг грошові кошти в сумі 1 167 000 грн, що на момент отримання грошових коштів становило еквівалент 30 000 доларів США.

Грошові кошти були передані ним та отримані відповідачем у готівковій формі до підписання договору. За домовленістю вказану суму коштів відповідач зобов`язалася повернути в термін до 01 березня 2024 року.

Після настання терміну повернення коштів за договором позики відповідач свої зобов`язання не виконала.

У зв?язку з невиконанням відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором позики, просив стягнути з відповідача в судовому порядку загальну суму заборгованості, еквівалентну 30 000 доларів США станом на 22 квітня 2025 року в розмірі 1 233 000 грн.

Крім того, посилаючись на правила статей 549, 625 ЦК України, просив також стягнути з відповідача неустойку у виді пені, нарахованої на суму заборгованості подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період прострочення зобов`язання, та 3% річних.

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, у якому просила суд визнати недійсними договір позики від 21 лютого 2024 року, укладений між нею та ОСОБА_3 , та розписку від 21 лютого 2024 року.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що коштів від ОСОБА_3 вона у позику не отримувала, а договір позики та розписка від 21 лютого 2025 року були підписані нею внаслідок застосування до неї психологічного тиску та фізичного насилля з боку відповідача та його брата ОСОБА_4 .

Зазначила, що вона з 2020 року надавала бухгалтерські послуги позивачу за первісним позовом при здійсненні ним підприємницької діяльності у мережі магазинів «Експерт», які розташовані в різних містах Київської області і налічували орієнтовно 23 магазини, проте офіційно оформлена на посаду бухгалтера не була.

21 лютого 2024 року у неї з ОСОБА_3 виникла конфліктна ситуація з приводу ведення бухгалтерського обліку у його магазинах, в ході якої він звинуватив її у розкраданні коштів в сумі орієнтовно 30000 доларів США. Вона заперечила факт внесення недостовірних відомостей до бухгалтерських документів та відповідно факт розкрадання коштів.

Останній та його рідний брат почали погрожувати їй фізичною розправою, розправою над її сином, зачинили її в кабінеті в АДРЕСА_1 , де було облаштоване її робоче місце, відібрали у неї належний їй на праві власності мобільний телефон та шляхом психологічного тиску і погроз примусили підписати договір позики та власноручно написати розписку про факт отриманню мною позики в сумі 30000 доларів США.

Після подій, які відбулися 21 лютого 2024 року, вона щоденно отримувала від позивача погрози з вимогами повернути неіснуючий борг згідно розписки, яка була написана внаслідок застосування до неї фізичного та психологічного насилля.

01 березня 2024 року, у день необхідності повернення неіснуючого боргу, вона звернулася до ВП №2 Обухівського РУП ГУНП в Київській області з заявою про вчинення щодо неї протиправних дій.

15 березня 2024 року за її повідомленням до Єдиного реєстру досудових розслідувань були внесені відомості за частиною першою статті 129 КК України. 17 липня 2024 року дізнавачем було винесено постанову про закриття кримінального провадження.

Зважаючи на ті обставини, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей, а вона жодних коштів від позивача 21 лютого 2024 року у борг не отримувала, розписка та договір позики були написані внаслідок застосування де неї психологічного тиску та фізичного насилля з боку позивача та його брата вона вимушена була звернутися до суду із вказаним позовом.

Рішенням Миронівського районного суду Київської області від 27 лютого 2026 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 борг за договором позики ва розмірі 1 167 000, 00 грн та понесені судові витрати в розмірі 11 670, 00 грн, всього стягнути 1 178 670, 00 грн. Відмовлено у задоволенні вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення неустойки у виді пені в розмірі 108 039, 00 грн та 3% річних у розмірі 43 186, 00 грн.

Зустрічний позов ОСОБА_1 - залишено без задоволення.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, відповідно до якої просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким первісний позов ОСОБА_3 залишити без задоволення, зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що договір позики підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами для встановлення факту реальної передачі грошових коштів, який у справі належним чином не підтверджений.

Судом не надано оцінки постанові дізнавача від 17 липня 2024 року у кримінальному провадженні № 1202411622000044, зі змісту якої вбачається, що позивач первісного позову грошових коштів відповідачці не надавав, та заперечує факт укладення відповідних правочинів 21 лютого 2024 року. При цьому позовні твердження про передачу коштів у цей день є суперечливими із зазначеними поясненнями, що ставить під сумнів достовірність заявлених обставин.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

При апеляційному розгляді справи представник позивача ОСОБА_3 , адвокат Кацалап А.А. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, мотивуючи свої заперечення тим, що доводи на які посилається апелянт не спростовують обставин, які були встановлені судом при розгляді справи та висновків викладених у рішенні суду. Вважає рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального права та з дотримання норм процесуального законодавства.

Відповідач у справі ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленими про дату час та місце розгляду справи (а.с.31 т.2) до суду апеляційної інстанції не з`явились, та заяв про відкладення розгляду справи із підстав, які б могли бути визнанні судом поважними не подали. .

У відповідності до вимог ст. 130, 372 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи, а тому колегія суддів вважає можливим слухати справу відсутності за відсутності відповідача у справі ОСОБА_1 та її представника.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Суд першої інстанції при розгляді справи встановив, що 21 лютого 2024 року між позикодавцем ОСОБА_3 та позичальником ОСОБА_5 було укладено договір позики. Вказаний правочин вчинений у письмовій формі та підписаний сторонами .

Відповідно пункту 1 вказаного договору ОСОБА_3 передав ОСОБА_5 грошову суму в розмірі 1 167 000 гривень, що за офіційним курсом Національного Банку України на дату підписання договору була еквівалентна 30000 доларів США.

Пунктом 2 договору позики передбачено, що грошові кошти, які є предметом договору, передані позикодавцем та отримані позичальником у готівковій формі до підписання цього договору, що додатково підтверджується відповідною власноручно написаною розпискою позичальника.

Пунктами 3, 4 договору позики визначено, що за домовленістю сторін позика є безпроцентною. Позичальник зобов`язалася повернути позику в термін до 01 березня 2024 року. Загальна сума позики, яка підлягає поверненню на день остаточного розрахунку, 1 167 000 гривень, яка на момент позики складала 30 000 доларів США.

Умовами пункту 8 договору позики сторони погодили що за прострочення виконання зобов?язань за цим договором більше ніж на 10 днів позичальник сплачує пеню в розмірі 10 % відсотків від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов?язання за кожен день прострочення з першого дня прострочення.

Пунктом 25 договору позики сторони передбачили, що в момент укладення договору вони усвідомлювали значення своїх дій, розуміли природу правочину, свої права та обов`язки за договором, при укладенні договору відсутній будь-який обман, чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними, договір укладається сторонами у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску, договір не є результатом впливу тяжких обставин, правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків та не приховує інший правочин.

Договір укладено у письмовій формі, підписано сторонами (а.с. 20,21 т.1)..

21 лютого 2024 року відповідач ОСОБА_1 власноручно написала розписку, за змістом якої 21 лютого 2024 року вона одержала від ОСОБА_3 в борг 30 000 доларів США. Зобов`язалася повернути кошти до 01 березня 2024 року (а.с.19 т.1).

Вказані обставини підтверджуються даними договору позики, укладеного сторонами 21 лютого 2024 року, розписки відповідача ОСОБА_1 , написаної нею 21 лютого 2024 року (а.с. 91-93).

Згідно даних здійснених позивачем ОСОБА_3 розрахунків, основна сума боргу склала 1 233 000 гривень, оскільки за договором сума коштів прив`язана до долара США, курс долара станом на день подачі позовної заяви зріс та становив 41,1 гривня; розмір неустойки у виді пені за прострочення виконання зобов?язань, нарахованої на суму заборгованості за період з 22 квітня 2024 року до 18 лютого 2025 року становить 108 039,10 гривень; розмір 3% річних, нарахованих на вказану суму боргу за договором позики, за період з 21 лютого 2024 року до 22 квітня 2025 року становить 43186, 02 гривні (а.с. 23-27).

Сектором дізнання ВП № 2 Обухівського РУП ГУ НП в Київській області на підставі заяви ОСОБА_1 здійснювалось досудове розслідування кримінального провадження № 1202411622000044, відомості щодо якого внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15 березня 2025 року, за ознаками кримінального правопорушення (проступку), передбаченого частиною першою статті 129 КК України. Постановою дізнавача від 17 липня 2024 року кримінальне провадження закрито у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення.

За змістом постанови під час здійснення досудового розслідування кримінального провадження було допитано як свідка матір позивача ОСОБА_6 , найману працівницю відповідача ОСОБА_7 , працівника ТОВ «Експерт», яким володіє відповідач та його брат, ОСОБА_8 , відповідача та його брата ОСОБА_9 . Ці обставини підтверджені даними Витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань, постанови дізнавача від 17 липня 2024 року (а.с. 78-87).

Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивач у вказаній справі ОСОБА_3 , визначаючи зміст позовних вимог, мотивує їх наявністю зобов?язань, правовою підставою виникнення яких є договір позики від 21 лютого 2024 року, згідно умов якого він надав у позику відповідачу ОСОБА_1 грошові кошти, а відповідач зобов`язалася повернути вказані кошти у визначений у договорі термін, та розписка відповідача ОСОБА_1 від 21 лютого 2024 року

Факт укладення договору позики та зміст умов договору, а також факт отримання боржником від кредитора грошової суми підтверджуються даними договору позики від 21 лютого 2024 року.

Перевіряючи доводи викладеній у позовній заяві суд встановив, що зі змісту договору позики, позивач ОСОБА_3 передав ОСОБА_5 грошову суму в розмірі 1 167 000 гривень, що за офіційним курсом Національного Банку України на дату підписання договору була еквівалентна 30000 доларів США; грошові кошти передані позикодавцем та отримані позичальником у готівковій формі до підписання договору позики; позичальник ОСОБА_5 зобов`язалася повернути позику.

Надавши оцінку змісту договору, суд дійшов висновку, що він містить підтвердження факту наявності у відповідача ОСОБА_1 боргу перед позивачем ОСОБА_3 та зобов?язання відповідача повернути отримані у позику кошти у встановлений в договорі термін.

Вирішуючи спір у частині поданого ОСОБА_1 зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того що відповідачу справі ОСОБА_1 не довела суду факт укладення договору позики проти своєї справжньої волі, внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного та психічного тиску з боку відповідача за її позовом ОСОБА_3 та іншої особи, на яку вказала ОСОБА_1 , брата ОСОБА_3 - ОСОБА_9 , з метою спонукання до вчинення тих дій, які вона не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.

Суду не надано доказів заподіяння ОСОБА_1 фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин, доказів вчинення щодо неї незаконних дій.

Таким доказом не є показання матері позивача, згідно з якими 21 лютого 2024 року дочка ОСОБА_1 попросила позичити кошти для передачі ОСОБА_3 та повідомила, що брати ОСОБА_10 погрожують їй поверненням сина із-за кордону, переоформленням їх спільної квартири на їх користь в рахунок оплати боргу, наймом колекторів.

За мотивами позивача ОСОБА_1 та показаннями її матері ОСОБА_1 . 21 лютого 2024 року ОСОБА_1 здійснювала заходи для пошуку коштів з метою передачі ОСОБА_3 , приїздила з ним до місця проживання матері, спілкувалась з нею, до 26 лютого 2024 року вона ще приходила на роботу до ОСОБА_3 , хоча побоювалась за своє життя, і лише 14 березня 2024 року написала заяву до поліції.

Такі мотиви не вказують на те, що особа перебувала в умовах, за яких її відмова як учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду її законним інтересам. Судом не встановлено, що була відсутня воля ОСОБА_1 на вчинення правочину.

Суд дійшов висновку про те, що отримання грошових коштів позивачем за зустрічним позовом підтверджується змістом договору позики від 21 лютого 2024 року, дійсність підпису на договорі та факт складення розписки позивачем ОСОБА_1 не спростовувалися.

Суд першої інстанції дійшов висновку що наданий позивачем у справі письмовий договір позики є належним та допустимим письмовим доказом факту передачі ОСОБА_3 коштів відповідачу за первісним позовом ОСОБА_1 і остання не спростувала у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконала встановленого процесуальним законом обов?язку доведення обставин, на які послалася у позові як на підставу своїх вимог, зокрема, не довела належними і допустимими доказами факту застосування до неї як фізичного так і психічного тиску з боку відповідача за її позовом ОСОБА_3 чи інших осіб, вчинення оспорюваного правочину проти своєї справжньої волі.

Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про часткове задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову відповідає з огляду на наступне.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частини перша, третя статті 202 ЦК України).

Положеннями статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Разом з тим, укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторонами у належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) викладено правовий висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов?язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов?язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов?язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов?язання його сторони набувають обов?язки (а не лише суб?єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов?язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов?язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (постанова Верховного Суду у складі Об?єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов?язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року в справі № 759/1534/18 (провадження № 61-8473св23)).

Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 5 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20, провадження № 61-1664св22).

Згідно з частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п?ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною першою статті 231 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Відповідно до приписів частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Під час вирішення питання розподілу тягаря доведення судом підлягають застосуванню частина третя статті 12, частина перша статті 81 ЦПК України, згідно з якими кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилами частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Отже, обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (постанова Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов?язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19; пункт 9.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12- 57гс21).

Для визнання правочину недійсним на підставі статті 231 ЦК України позивач має довести: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв?язку між фізичним або психічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

У пункті 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз?яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 Цивільного кодексу України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім?ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем.

Під насильством необхідно розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли обставин, які мали місце на момент його вчинення, випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

У справі, яка переглядається в апеляційному порядку встановлено, що спір між сторонами у вказаній справі виник з проводу укладення 21 лютого 2024 року між позикодавцем ОСОБА_3 та позичальником ОСОБА_5 договору позики. Вказаний правочин вчинений у письмовій формі та підписаний сторонами, та невиконання позичальником взятих на себе зобов`язань за вище вказаним правочином, а також вирішення заявленого позичальником зустрічного позову щодо недійсності вище вказаного правочину, а саме укладення вказаного правочину позичальником ОСОБА_1 проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї психічного тиску з боку позикодавця ОСОБА_3 та його брата ОСОБА_9 .

Колегія суддів перевіривши доводи апеляційної скарги погоджується із висновком суду першої інстанції про доведеність вимог первісного позивача в частині невиконання відповідачкою ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань за договором позики та неповернення отриманих у позику коштів у строки визначені у договорі позики.

Даючи оцінку заявленим відповідачкою ОСОБА_1 вимогам в частині недійсності укладеного правочину внаслідок застосування до неї психологічного тиску зі сторони позикодавця та її брата, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову, оскільки постановою дізнавача у кримінальному провадженні - дізнавача сектору дізнання відділу поліції №2 Обухівського РУП ГУ НП в Київській області старшого лейтенанта поліції Хоменка В.Ю. закрито кримінальне провадження щодо розгляду звернення гр. ОСОБА_1 з приводу вчинення стосовно заявниці погроз фізичною розправою громадянином ОСОБА_3 у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення (а.с. 80-87 т.1).

З врахуванням вказаних обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання договору позики не дійсним, та відповідно дійшов законного та обґрунтованого висновку про те, що зобов`язання ОСОБА_1 за укладеним правочином - договором позики від 21 лютого 2024 року є дійсними та підлягали виконанню у строки зазначені в п. 4 вказаного Договору позики тобто до 01 березня 2024 року, а оскільки відповідачка дані зобов`язання не виконала то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення суми позики у судовому порядку.

Перевіряючи доводи апелянта проте, що ОСОБА_1 як позичальник не отримувала у позикодавця за вказаним правочином ОСОБА_3 грошові кошти, то колегія суду враховує наступне.

Так, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду розглядаючи 06 квітня 2026 року цивільну справу № 368/1257/21 зазначила наступне « договір позики є реальним, так як є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (див.: постанову Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18)).

Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України).

Разом із цим, поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення.

Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини не є зобов`язана перед суб`єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову про кілька видів заперечення: заперечення ipso iure та ексцепцію.

Заперечення ipso iure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину) і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). У такому разі потрібна заява особи, щоб застосувати ексцепцію.

Стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики, проте про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку обґрунтованого заперечення іншої сторони правочину.

Заперечення про те, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця не піддається позовній давності, як і більшість інших заперечень. Це означає, що коли б позикодавець не подав позов до позичальника, останній завжди може заперечити про відсутність боргу.

Тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою обґрунтованого заперечення (ексцепції) заперечує проти позову.

Експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики позичальником не свідчить про те, що кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця, за наявності саме власноручної розписки, не спростовує отримання коштів позичальником.

Така експертиза відповідає лише на питання автентичності підпису, а не про факт передачі грошей. Спірність підпису («ймовірно не відповідач») сама по собі не доводить відсутність позики, не веде до визнання не передавання коштів. Тягар доказування підробки підпису лежить на позичальникові (відповідачеві).

При цьому за наявності оригіналу розписки у позикодавця (позивача) простого заперечення позичальником (відповідачем) недостатньо (заперечення факту), якщо останній заперечує справжність підпису та факт отримання грошей, це заперечення потребує доведення цих обставин і тягар їх доведення лежить на відповідачеві (позичальникові).

Тобто висновок експертизи про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці необхідно оцінювати в контексті інших доказів щодо реальності укладення договору і передачі грошових коштів. Оскільки факт реальності укладення договору позики і одержання грошових коштів спростовує позичальник, то саме він повинен довести відповідні обставини. Доведення обставини, що підпис у розписці не належить позичальнику, матиме наслідком спростування презумпції укладення договору позики, якщо не буде інших доказів передання грошових коштів.

Висновок експерта про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики позичальником не підтверджує те, що кошти насправді не були отримані позичальником від позикодавця, як і не спростовує його.

…….

Крім того, судом апеляційної інстанції вірно враховано, що у кредитора (позивача) наявний оригінал боргової розписки, що свідчить про існування боргового зобов`язання відповідача перед позивачем.

У частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

У матеріалах справи відсутні докази повернення грошових коштів позичальником позикодавцю і саме відповідач, який не визнав позов та заперечив факт складення розписки, мав довести зазначену обставину, зокрема, що підпис у розписці йому (статті 12, 81 ЦПК України). Оскільки відповідач відповідних доказів суду не надав, тому зазначена розписка є належним і достатнім доказом як укладення між сторонами договору позики, так і отримання відповідачем коштів у борг від позивача».

Наявність у позикодавця оригіналу розписки про отримання ОСОБА_1 грошових коштів у якості позики від ОСОБА_3 , обґрунтовано оцінено судом першої інстанції як факт виконання позикодавцем взятих на себе зобов`язань по передачі коштів та виникнення у відповідача відповідних зобов`язань щодо їх повернення.

Колегія суддів враховуючи вище викладені висновки ОП КЦС в складі ВС доходить висновку про законність та обґрунтованість висновків суду першої інстанції про недоведеність відповідачкою у справі обставин укладення вище вказаного договору позики як такого, що вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, а також і того, що відповідачкою у справі не надано суду доказів належного виконання нею взятих на себе зобов`язань за вище вказаним договором позики тому рішення суду в частині стягнення із відповідачки на користь позивача отриманої у борг суми позики є законним та обґрунтованим і доводи апелянта даних висновків суду не спростовують.

Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судові рішення, яке відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи, а ухвалене судове рішення відповідає вимогам матеріального і процесуального права, то підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Миронівського районного суду Київської області від 27 лютого 2026 року, залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 26 червня 2026 року.

Головуючий суддя : М.А.Яворський

Судді : Т.Ц.Кашперська

В.О.Фінагеєв