Постанова від 06 травня 2026 р. у справі №755/19878/24 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 755/19878/24

Провадження № 22-ц/824/6251/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шустенко Лілія Сергіївна, про визнання правочину недійсним,

В С Т А Н О В И В :

12 листопада 2024 року позивач звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідачів.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 22 листопада 2023 року укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , від 22 листопада 2023 року, посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шустенко Л.С., зареєстрований в реєстрі за № 1833. Правочин вчинено ОСОБА_2 за письмовою згодою її чоловіка - ОСОБА_3 . Договір укладено ОСОБА_2 з метою уникнення звернення стягнення на квартиру, для задоволення вимог кредиторів, в тому числі позивача. Заочним рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2022 року по справі № 756/1781/22 з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнуто заборгованість за договором позики від 01 березня 2021 року у розмірі 1 271 800,00 грн та судовий збір у розмірі 12 405,00 грн. Рішення набрало законної сили та звернено до примусового виконання, виконавчі провадження № НОМЕР_1, № НОМЕР_2. В межах зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_1 державним виконавцем винесено постанову від 16 січня 2023 року про арешт коштів боржника. Рішення боржником не виконано, виконавчі дії тривають. Також рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2023 року по справі № 756/8788/22 стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 грошові кошти на користь юридичної особи, учасником якої є ОСОБА_1 .

Таким чином, вказана квартира могла бути реалізована в порядку примусового виконання рішення Оболонського районного суду міста Києва від 17 жовтня 2022 року по справі № 756/1781/22, оскільки належала ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності. Водночас, внаслідок укладення спірного правочину, обсяг майна відповідачів зменшився і є недостатнім для задоволення вимог позивача. Факт укладення оспорюваного правочину ОСОБА_2 та надання згоди на його укладення ОСОБА_3 після ухвалення рішення по справі № 756/1781/22 свідчить про недобросовісність дій ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які вчинені з метою уникнення звернення стягнення на їх майно.

Відомості Автоматизованої системи виконавчого провадження містять інформацію про виконавче провадження № НОМЕР_1, де боржником є ОСОБА_3 .. Також відомості про вказане виконавче провадження містяться в Єдиному державному реєстрі боржників. Таким чином, станом на дату укладення спірного правочину ОСОБА_3 мав значну заборгованість, про що мало бути відомо відповідачеві ОСОБА_2 та мало бути відомо ОСОБА_4 .

Продаж квартири вчинено за ціною 1 368 000,00 грн, що є нижчою майже на 20 % від ринкової вартості квартири, що на дату продажу складала 1 681 597,00 грн. Після відчуження квартири у відповідачів відсутнє майно, за рахунок якого вони можуть відповідати за своїми зобов`язаннями. Кошти від продажу квартири на рахунок відповідача ОСОБА_2 не надходили, для погашення зобов`язань не використані. Водночас, розрахунки між сторонами спірного договору мали бути здійснені виключно шляхом переказу коштів із рахунка на рахунок або внесення таких коштів на рахунок. Однак, розрахунок було проведено у безготівковій формі, кошти на рахунок не внесено.

Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , від 22 листопада 2023 року, посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шустенко Л.С., зареєстрований в реєстрі за № 1833, та стягнути з відповідачів судові витрати.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 22 грудня 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат.

31 березня 2026 року до апеляційного суду відповідачем ОСОБА_4 подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 07 травня 2026 року, з`явилися представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Гаврищук Н.Є., який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити; відповідач ОСОБА_4 та його представник - адвокат Цесельська І.В., які просили апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

В апеляційній скарзі було зазначено клопотання про залучення доказів, поданих разом з апеляційною скаргою, а саме: Інформація з Автоматизованої системи виконавчого провадження щодо вчинення приватним виконавцем всіх передбачених Законом України «Про виконавче провадження» виконавчих дій у межах виконавчого провадження № НОМЕР_1; Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ; Інформація про виконавче провадження № НОМЕР_1.

Колегія суддів, розглянувши вказане клопотання, зазначає таке:

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 3 ст. 367 ЦПК України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У Постанові ВС від 13.01.2021 року у справі №264/949/19 зазначається, що відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Верховний суд роз`яснив, що тлумачення п. 6 ч. 2 ст. 356, ч. ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини справи, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положення про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

У судовому засіданні сторона позивача обґрунтовувала подання зазначених доказів до суду апеляційної інстанції, а не до суду першої інстанції тим, що на момент розгляду справи вважала такі докази непотрібними.

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє позивача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Посилання на те, що сторона позивача не вважала за потрібне надавати такі документи до суду першої інстанції, не може бути визнано поважною причиною та, відповідно, не може обґрунтовувати наявність підстав для прийняття нових доказів у розумінні частини третьої статті 367 ЦПК України, оскільки процесуальний обов`язок сторони щодо подання доказів у суді першої інстанції не залежить від її суб`єктивної оцінки їх необхідності на певній стадії процесу.

Крім того, колегія суддів не вбачає жодних об`єктивних обмежень у своєчасному отриманні та поданні таких доказів, оскільки подані документи, а саме інформація з Автоматизованої системи виконавчого провадження, з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, є відомостями з відкритих та загальнодоступних державних реєстрів, доступ до яких не був обмежений на момент розгляду справи судом першої інстанції, а отже перешкод для їх отримання та подання раніше не існувало.

За таких обставин, враховуючи положення частини першої та третьої статті 367 ЦПК України, принцип змагальності сторін, закріплений статтею 12 ЦПК України, обов`язок доказування, передбачений статтею 81 ЦПК України, а також наведені правові позиції Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання про долучення та дослідження поданих нових доказів, у зв`язку з чим у їх прийнятті слід відмовити.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири є оплатним правочином, за яким фактично відбувся перехід права власності та підтверджено розрахунок між сторонами, що виключає його фіктивний характер, не встановлено наявності умислу сторін правочину на невиконання його умов чи спрямованості на імітацію правових наслідків, відсутні докази перебування спірного майна під арештом або обтяженнями на момент його відчуження та обмежень у розпорядженні ним, не доведено обізнаності сторін правочину про існування виконавчого провадження або спрямованості їх дій на уникнення звернення стягнення на майно боржника, позивачем не доведено наявності зловживання правом або недобросовісної поведінки відповідачів, відсутні докази родинних, ділових чи інших зв`язків між продавцем і покупцем, що свідчило б про узгодженість дій на шкоду кредитору, а також не доведено відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернено стягнення, у зв`язку з чим позивач не довів належними та допустимими доказами порушення своїх прав та правових підстав для визнання правочину недійсним як фіктивного чи фраудаторного.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Апеляційний суд не може прийняти критику доводів апеляційної скарги щодо того, що суд першої інстанції безпідставно надав оцінку фіктивності правочину, тоді як позивач обґрунтовував позов саме тим, що спірний договір купівлі-продажу укладено з метою уникнення звернення стягнення на майно та відповідальності перед кредиторами, оскільки із мотивувальної частини оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції всебічно дослідив заявлені підстави позову та надав їм належну правову кваліфікацію з урахуванням усталеної судової практики щодо фраудаторних правочинів.

Зокрема, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що оспорюваний правочин може бути оцінений як фіктивний у розумінні статті 234 ЦК України за умови встановлення відсутності у сторін наміру створити правові наслідки, передбачені договором, а також може розглядатися крім того через призму загальних засад цивільного законодавства, зокрема принципу добросовісності та заборони зловживання правом, закріплених у статтях 3 та 13 ЦК України, якщо дії сторін спрямовані на уникнення звернення стягнення на майно боржника.

Суд першої інстанції при цьому виходив із правової позиції Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої фраудаторний правочин у позаконкурсному оспорюванні може кваліфікуватися як фіктивний, як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, або як правочин, що порушує публічний порядок, залежно від встановлених фактичних обставин справи.

Таким чином, суд першої інстанції не вийшов за межі заявлених позовних вимог, а навпаки надав комплексну правову оцінку доводам позивача щодо спрямованості правочину на уникнення відповідальності перед кредиторами, розглянувши їх у контексті як можливого фіктивного характеру правочину, так і потенційного зловживання правом.

Колегія суддів погоджується з таким підходом суду першої інстанції, оскільки він відповідає змісту позовних вимог, встановленим обставинам справи та правовим висновкам Верховного Суду щодо кваліфікації фраудаторних правочинів.

За таких обставин доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Також суд апеляційної інстанції не може погодитися з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не обґрунтував мотиви відхилення доказів щодо відсутності у боржника іншого майна, за рахунок якого може бути задоволено вимоги кредитора.

Як вбачається із доводів самого позивача, для визнання правочину фраудаторним необхідним є встановлення сукупності обставин, серед яких однією з ключових є відсутність у боржника після відчуження спірного майна іншого майна, достатнього для задоволення вимог кредитора, що підлягає обов`язковому доказуванню у справі.

Позивач, обґрунтовуючи зазначену обставину, фактично послався лише на постанови про відкриття виконавчих проваджень та документи, які підтверджують стан їх невиконання на відповідний час. Разом з тим, вказані документи самі по собі не є належними та достатніми доказами відсутності у боржника іншого майна, оскільки вони лише підтверджують факт відкриття виконавчих проваджень та їх невиконання, однак не містять відомостей щодо причин такого невиконання, у тому числі щодо відсутності майна у боржника або неможливості звернення стягнення на інше майно.

Позивачем не надано жодних інших належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт відсутності у боржника іншого майна, за рахунок якого може бути задоволено його вимоги, у зв`язку з чим вказана обставина, як одна з ключових умов кваліфікації правочину як фраудаторного, належним чином не доведена.

За таких обставин доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Крім того, колегія суддів не може погодитися з твердженнями апеляційної скарги щодо доведеності належним чином недобросовісності всіх сторін оспорюваного договору.

Як убачається з матеріалів справи та встановлених судом першої інстанції обставин, переважну частину доводів позивача було зосереджено на оцінці поведінки ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зокрема з посиланням на те, що ОСОБА_3 є боржником перед позивачем, йому було відомо про наявність заборгованості, а також на обставини ухвалення заочного рішення у справі. Разом із тим, сам по собі факт ухвалення заочного рішення та неявки сторін у судове засідання не свідчить автоматично про недобросовісність поведінки чи обізнаність щодо всіх процесуальних дій, зокрема щодо належного отримання судових викликів або рішення.

Хоча колегія суддів й погоджується з доводами апелянта в тій частині, що на момент укладення спірного правочину існувало зобов`язання боржника перед позивачем, яке підлягало врахуванню при оцінці добросовісності його поведінки як сторони правочину, разом з тим, стороною договору купівлі-продажу виступали ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Матеріали справи не містять належних, допустимих та достатніх доказів того, що ОСОБА_4 діяв недобросовісно, не є добросовісним набувачем, не здійснював оплату за договором або мав будь-які попередні домовленості з відчужувачем майна.

Не можуть бути прийняті й посилання апелянта на занижену ціну продажу як на доказ недобросовісності сторін правочину. Як було встановлено судом першої інстанції, відповідач пояснив, що відхилення договірної ціни від орієнтовної ринкової вартості було зумовлено наявністю значної заборгованості зі сплати житлово-комунальних послуг, а також домовленістю сторін про її погашення набувачем майна.

З наданих ОСОБА_4 платіжних документів убачається, що на момент відчуження майна дійсно існувала заборгованість за житлово-комунальні послуги, яка у подальшому була погашена саме ним, що підтверджується відповідними квитанціями, долученими до матеріалів справи. Отже, наведені обставини свідчать про наявність об`єктивного економічного обґрунтування договірної ціни та не дають підстав для висновку про недобросовісність поведінки ОСОБА_4 . За таких умов колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем, що має бути враховано при вирішенні спору по суті, а доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько