Постанова від 06 травня 2026 р. у справі №757/28521/23-ц — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи №757/28521/23-ц

Провадження № 22-ц/824/7201/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 травня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

05 липня 2023 року позивач звернувся до Печерського районного суду міста Києва з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що сторони перебували у трудових відносинах, 31.05.2023 року позивача звільнено з посади лікаря-хірурга хірургічного відділення у зв`язку із скороченням штату, відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України.

На переконання позивача Наказ про скорочення штату працівників від 24.03.2023 року № 97 не містить і додатку - нового штатного розпису КНП з датою його введення в дію з 01.06.2023 року, в тому числі, відсутній наказ про введення в дію штатного розпису з 01.06.2023 року. Роз`яснювальна робота з приводу скорочення серед працівників хірургічного відділення не проводилась. Про що свідчать неодноразові звернення позивача з відповідними заявами до адміністрації закладу (заява від 30.03.2023 року, Вх. № 703 від 30.03.2023 року), первинної профспілкової організації (заява від 30.03.2023 року, Вх.№ 12), інших компетентних органів (звернення до департаменту охорони здоров`я на гарячу урядову лінію, відповідь від 18.04.2023 року, звернення до центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, відповідь від 26.04.2023 року).

До моменту звільнення позивача, 31.05.2023 року, відповідач жодного разу не надав позивачу інформації про будь-які вільні вакантні посади в закладі.

Протягом строку дії попередження про звільнення позивача комісія створена наказом від 24.03.2023 року № 97 не визначила у належний спосіб число осіб, які мають переважне право на залишення на роботі.

Таким чином, під час звільнення позивача, відповідачем, на думку позивача, не було дотримано процедури звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України у частині щодо здійснення перевірки наявності у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці, тобто здійснення їх порівняльного аналізу за такими критеріями, а також наявності у позивача переважного права на залишення на роботі. Відповідачем не було враховано його кваліфікацію, стаж, продуктивність праці, сімейний стан (утримання чотирьох дітей) та його переважне право перед іншими працівниками на залишення на роботі.

Позивач вважає, що відповідач зобов`язаний сплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 01.06.2023 року по дату ухвалення судового рішення по даній справі. З моменту звільнення позивача з роботи, починаючи з 01.06.2023 року до моменту подання позовної заяви до суду (29.06.2023 року), позивач оцінює завдану йому моральну шкоду у розмірі 1 окладу лікаря-хірурга без врахування надбавок, що становить 20 000 грн.

Враховуючи викладене, позивач просив суд:

1) визнати незаконним та скасувати наказ комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 30.05.2023 року № 201-к про звільнення ОСОБА_1 з посади лікаря-хірурга хірургічного відділення з 31.05.2023 року;

2) поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді лікаря-хірурга хірургічного відділення комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) з 01.06.2023 року;

3) стягнути з комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.06.2023 року по дату ухвалення рішення судом;

4) стягнути з комунального некомерційного підприємства «Київська міська клінічна лікарня № 12» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на користь ОСОБА_1 моральну шкоду 20 000,00 грн.

Також позивач просив суд стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 16 січня 2026 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат.

10 березня 2026 року до апеляційного суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 07 травня 2026 року, сторони не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що роботодавцем дотримано процедуру звільнення позивача у зв`язку зі скороченням штату, зокрема належним чином повідомлено працівника про наступне вивільнення за два місяці та утворено комісію для визначення переважного права на залишення на роботі, а також запропоновано наявні вакансії, які відповідали кваліфікації позивача; що позивачем не доведено порушення відповідачем обов`язку щодо працевлаштування та відсутності пропозиції вакантних посад, які він міг би обіймати; що відсутні підстави для висновку про порушення норм статей 40, 42, 49-2 КЗпП України при звільненні, у зв`язку з чим вимоги про поновлення на роботі та визнання наказу про звільнення незаконним є необґрунтованими; що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними та не підлягають задоволенню у зв`язку з відмовою в основних вимогах; що підстав для відшкодування моральної шкоди відповідно до статті 237-1 КЗпП України не встановлено через недоведеність протиправності дій відповідача та наявності завданої шкоди; що судові витрати розподілу не підлягають у зв`язку з відмовою в позові та відсутністю заявлених до стягнення витрат з боку відповідача.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що доводи апелянта щодо порушення процедури звільнення в частині обґрунтованості самого скорочення чисельності та штату працівників є неналежними для предмета апеляційного перегляду, оскільки у даній справі не підлягає дослідженню питання економічної доцільності чи наявності підстав для проведення скорочення як такого, судовій перевірці підлягає виключно питання дотримання роботодавцем встановленої законом процедури звільнення працівника.

У цьому контексті колегія суддів виходить із того, що жодна зі сторін не заперечує факт проведення скорочення штату, у зв`язку з чим предметом судового розгляду є лише дотримання гарантій і порядку звільнення, передбачених трудовим законодавством.

Основним доводом апеляційної скарги є твердження апелянта про те, що роботодавцем не було враховано його переважне право на залишення на роботі.

Відповідно до ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; 11) працівникам, які є членами пожежно-рятувальних підрозділів для забезпечення добровільної пожежної охорони не менше року.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Так, відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_1 з 05.09.2014 року по 31.05.2023 року перебував у трудових відносинах із Комунальним некомерційним підприємством «Київська міська клінічна лікарня № 12» та обіймав посаду лікаря-хірурга хірургічного відділення.

На підставі наказу від 24.03.2023 року № 97 «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» роботодавцем прийнято рішення про внесення змін до штатного розпису з 01.06.2023 року, яким передбачено скорочення посад лікарів-хірургів для надання ургентної допомоги у кількості 5 штатних одиниць. Зазначеним наказом також утворено комісію для визначення переважного права працівників на залишення на роботі та покладено обов`язок письмового попередження працівників, які підлягають вивільненню.

Позиція відповідача полягає в тому, що під час проведення заходів зі скорочення була створена відповідна комісія, яка здійснила аналіз показників роботи працівників хірургічного відділення, зокрема з урахуванням кваліфікації та продуктивності праці. Зокрема, у протоколі засідання комісії зазначено, що критерієм оцінки слугувала кількість оперативних втручань за 2022 рік, за результатами чого встановлено, що у позивача відповідний показник становив 31 оперативне втручання, що, за твердженням відповідача, є одним із найнижчих у відділенні. На підставі такого порівняльного аналізу визначено перелік працівників, посади яких підлягали скороченню.

Суд апеляційної інстанції погоджується з тим, що у даному випадку роботодавцем була застосована модель оцінки працівників, яка ґрунтувалася насамперед на порівнянні продуктивності праці, зокрема через кількісні показники виконаних оперативних втручань. У зв`язку з цим саме продуктивність праці була визначальною на першому етапі відбору працівників, що підлягають скороченню.

За таких обставин положення ст. 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі підлягають застосуванню насамперед у разі рівності продуктивності праці та кваліфікації працівників. Натомість у цій справі порівняння здійснювалося саме за критерієм продуктивності праці, яка була визначена роботодавцем як різна за своїми показниками, що виключало необхідність переходу до застосування додаткових критеріїв переваги.

За таких умов доводи апелянта про неврахування його переважного права на залишення на роботі є необґрунтованими, оскільки застосування такого механізму можливе лише за умови встановлення рівності основних критеріїв оцінки працівників, чого в даному випадку встановлено не було.

Апеляційний суд також не приймає доводи апелянта про те, що роботодавцем нібито не було запропоновано позивачу іншу роботу або іншу спеціальність у межах підприємства.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем дотримано вимоги щодо попередження працівника про наступне вивільнення. Так, відповідно до ч. 1 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Відповідно до ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган зобов`язаний запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, а у разі відсутності відповідної роботи або відмови працівника від переведення працівник має право самостійно вирішувати питання подальшого працевлаштування.

Як установлено судом, позивача було персонально попереджено про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці, що підтверджується наказом від 24.03.2023 № 97 «Про скорочення штату працівників хірургічного відділення КНП «КМКЛ № 12» та письмовим попередженням від 28.03.2023, з яким позивач ознайомився особисто та що підтверджується його підписом у матеріалах справи.

Крім того, під час попередження позивачу було запропоновано наявні вакантні посади на підприємстві, зокрема посаду лікаря-нейрохірурга в інсультному блоці неврологічного відділення. Вказана пропозиція прямо зафіксована у письмовому попередженні від 28.03.2023.

Позивач у самому попередженні власноруч зазначив відмову від запропонованої посади, що також підтверджується матеріалами справи. Таким чином, факт пропонування іншої роботи та факт відмови від неї є належно документально підтвердженими.

Додатково матеріалами справи підтверджується, що відповідачем складено лист від 01.06.2023, яким засвідчено надання позивачу інформації щодо наявних вакантних посад у період з 24.03.2023 по 31.05.2023, включно із зазначеною посадою лікаря-нейрохірурга.

Водночас позивач не довів належними та допустимими доказами наявність інших вакантних посад, які існували у спірний період та могли бути запропоновані йому відповідно до його освіти, кваліфікації та досвіду, але не були запропоновані роботодавцем.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що відповідач при проведенні процедури скорочення діяв у межах та у спосіб, визначений трудовим законодавством, дотримався встановленої послідовності дій щодо персонального попередження та пропонування наявних вакантних посад, у зв`язку з чим підстав для висновку про порушення трудових прав позивача не встановлено.

Отже, доводи апелянта не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги в цій частині.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько