Вирок від 24 червня 2026 р. у справі №127/36840/24 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/36840/24

Провадження №1-кп/127/1042/24

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді ОСОБА_1 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,

сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,

інших учасників судового процесу: потерпілого ОСОБА_6 ,

представника потерпілого – адвоката ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 06.07.2024 за № 12024020010001187, за обвинуваченням:

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Вінниці, громадянина України, з середньою спеціальною освітою, не працюючого, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

06.07.2024 біля 11.20 год ОСОБА_5 , не маючи посвідчення водія на право керуванням транспортними засобами, керуючи технічно справним автомобілем марки Ford, державний номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись по вулиці Левка Лук`яненка в місті Вінниці, в напрямку до вулиці Гетьмана Мазепи, в районі з будинком № 172 по вулиці Левка Лук`яненка, виконуючи повороту ліворуч не переконався, що це буде безпечним і не створить небезпеки іншим учасникам дорожнього руху, перетнув подвійну суцільну лінію білого кольору, яку перетинати заборонено, та не надав переваги у русі, внаслідок чого, під час виконання зазначеного маневру допустив зіткнення з технічно-справним мотоциклом марки Lifan, державний номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_6 , який рухався у зустрічному напрямку.

Внаслідок даної дорожньо-транспортної пригоди водій ОСОБА_6 отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості, а саме закритий уламковий перелом дистального епіфізу правої променевої кістки з незначним зміщенням та перелом шилоподібного відростку правої ліктьової кістки; закритий перелом верхньої та нижньої третини діалізу правої малогомілкової кістки без зміщення.

Отже, в діях ОСОБА_5 наявні ознаки порушення вимог пунктів 10.1 Правил дорожнього руху України (далі – ПДР) та вимоги горизонтальної дорожньої розмітку 1.3, 1.16.1, а саме:

пункт 10.1 – перед початком руху, перестроюванням та будь-якою зміною напрямку руху водій повинен переконатися, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху;

пункт 34.1 горизонтальної розмітки – 1.3 поділяє транспортні потоки протилежних напрямків на дорогах, які мають чотири й більше смуг руху або на ділянках доріг з трьома (2 + 1) смугами; 1.16.1 розділяє транспортні потоки протилежних напрямків.

Порушення вимог пункту 10.1 ПДР та горизонтальної дорожньої розмітку 1.3, 1.16.1 водієм ОСОБА_5 знаходяться у причинному зв`язку з наслідками дорожньо-транспортної пригоди.

Обвинувачений ОСОБА_5 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав та суду пояснив, що вчинив його за обставин, викладених у обвинувальному акті.

Зауважив, що мотоцикла під керуванням потерпілого він не бачив, хоча було світло. Заявлені до нього позовні вимоги визнає в межах 11 тис. грн.

Потерпілий ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснив, що він їхав у відпустку мотоциклом по вул. Ватутіна в м. Вінниці. Йому назустріч їхав автомобіль, який перетнув суцільну розмітку і здійснював поворот ліворуч. Він почав гальмувати, однак уникнути зіткнення не зміг.

Завдана йому шкода не відшкодована, на запропоновану компенсацію не погоджується.

Експерт ОСОБА_8 у судовому засіданні пояснила, що у описовій частині поведеної нею експертизі наявне посилання на виявлення ознак наркотичних речовин, однак вони були виявлені не у зразку, наданому на дослідження, а у зв`язку із застосуванням відповідного методу дослідження. Слід оперувати саме тим, що експертом зазначено у резолютивній частині висновку.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) за клопотанням учасників судового провадження дослідив докази, клопотання про дослідження яких було заявлене учасниками судового провадження. При цьому суд роз`яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК.

Отже, з урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд дослідив докази, клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження:

-виписку з медичної карти хворого ОСОБА_6 , у якій наявне посилання на попередній діагноз, обставини отримання травм і дату звернення до медичного закладу;

-протокол огляду місця події від 06.07.2024, відповідно до якого описане місце зіткнення транспортних засобів, виявлену слідову інформацію, розташування транспортних засобів після їх зіткнення, стан дорожнього покриття, виявлені у транспортних засобів пошкодження тощо;

-висновок експерта № 2169 від 11.07.2024, згідно з яким при судово-медичній експертизі крові ОСОБА_6 наявність метилового, етилового спиртів, а також пропілового, бутилового, амілового спиртів та їх ізомерів не виявлено;

-висновок експерта № 2170 від 12.07.2024, відповідно до якого при судово-медичній експертизі крові ОСОБА_6 наявність похідних барбітурової кислоти, алкалоїдів групи опію, похідних 1,4-бензодіазепіну, фенотіазиніну та фенілалкіламіну, а також тетрагідроканабінолу не виявлено;

-висновок експерта № 2171 від 15.07.2024, згідно з яким при судово-медичній експертизі крові ОСОБА_5 наявність метилового, етилового спиртів, а також пропілового, бутилового, амілового спиртів та їх ізомерів не виявлено;

-висновок експерта № 2172 від 15.07.2024, відповідно до якого при судово-медичній експертизі крові ОСОБА_6 наявність похідних барбітурової кислоти, алкалоїдів групи опію, похідних 1,4-бензодіазепіну, фенотіазиніну та фенілалкіламіну, а також тетрагідроканабінолу не виявлено;

-висновок експерта № СЕ-19/102-24/15190-ІТ, згідно з яким на момент експертного огляду гальмівна система та рульове керування автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , знаходяться у працездатному стані; у деталях та вузлах рульового керування та робочої гальмівної системи автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , на момент експертного огляду експлуатаційних несправностей, які б вплинули по ДТП та могли впливати на можливий некерований рух чи керованість даного автомобіля до початку розвитку події ДТП не виявлено;

-висновок експерта № СЕ-19/102-24/15181-ІТ від 18.09.2024, відповідно до якого на момент експертного огляду гальмівна система мотоцикла Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , знаходиться в технічно несправному та непрацездатному стані; на момент огляду рульове керування мотоцикла Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , на момент огляду експлуатаційних несправностей, які б виникнули до ДТП та могли впливати на можливий некерований рух чи керованість даного мотоцикла до початку розвитку події ДТП не виявлено;

-висновок експерта № 3185 від 04.10.2024, згідно з яким при судово-медичній експертизі сечі ОСОБА_5 наявність похідних барбітурової кислоти, алкалоїдів групи опію, похідних 1,4-бензодіазепіну, фенотіазіну та фенілалкіламіну, а також тетрагідроканабінолу не виявлено;

-висновок експерта № 694 від 20.09.2024, відповідно до якого у ОСОБА_6 було виявлене тілесне ушкодження: закритий уламковий перелом дистального епіфізу правої променевої кістки з незначним зміщенням та перелом шилоподібного відростку правої ліктьової кістки, закритий перелом верхньої та нижньої третини діафізу правої малогомілкової кістки без зміщення, які належать до тілесних ушкоджень середньої тяжкості, виникли від травматичної дії тупого твердого предмета (предметів), індивідуальні чи групові особливості яких не відобразились, давністю утворення, можливо, 06.07.2024;

-протокол проведення слідчого експерименту від 24.09.2024, згідно з яким свідок ОСОБА_9 відтворив на місцевості механізм виникнення події ДТП та місце зіткнення транспортних засобів;

-висновок експерта № СЕ-19/102-24/19705-ІТ від 11.10.2024, відповідно до якого у досліджуваній дорожньо-транспортній ситуації, при заданому комплексі вихідних даних, волій мотоцикла Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , ОСОБА_6 повинен був діяти відповідно до вимог пунктів 12.3, 12.4 ПДР, у досліджуваній дорожньо-транспортній ситуації, при заданому комплексі вихідних даних, водій автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_5 повинен був діяти відповідно до вимог пункту 10.1 ПДР та дорожньою розміткою 1.3, 1.16.1 ПДР; швидкість руху Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , яка відповідає довжині видимих зафіксованих слідів гальмування (внаслідок падіння на проїзну частину), визначається рівною близько 61,6…67,5 км/год; у досліджуваній дорожньо-транспортній ситуації, при заданому комплексі вихідних даних, можливість попередження зіткнення з мотоциклом Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , у водія автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_5 з технічної точки зору визначалась виконанням ним вимог пункту 10.1 ПДР та дорожньої розмітки 1.3, 1.16.1 ПДР, для чого у нього були відсутні будь-які перешкоди технічного характеру; у досліджуваній дорожньо-транспортній ситуації, при заданому комплексі вихідних даних, водій мотоцикла Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , ОСОБА_6 не мав технічної можливості попередити зіткнення з автомобілем Ford, номерний знак НОМЕР_1 , шляхом екстреного гальмування із зупинкою мотоцикла Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , до смуги руху автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , при русі з максимально дозволеною швидкістю 50 км/год, тобто шляхом виконання вимог пунктів 12.3 та 12.4 ПДР; у досліджуваній дорожньо-транспортній ситуації, при заданому комплексі вихідних даних, в діях водія автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_5 вбачається невідповідність вимогам пункту 10.1 ПДР та горизонтальної розмітки 1.3, 1.16.1 ПДР; дії водія автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_5 , які не відповідали вимогам пункту 10.1 ПДР, з технічної точки зору перебувають в причинному зв`язку з виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди; у досліджуваній дорожньо-транспортній ситуації, при заданому комплексі вихідних даних, в діях водія мотоцикла Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , ОСОБА_6 вбачається невідповідність вимогам пункту 12.4 ПДР, проте дана невідповідність з технічної точки зору не перебуває у причинному зв`язку з виникненням даної ДТП.

Аналізуючи показання обвинуваченого, потерпілого, надані суду стороною обвинувачення докази у їх сукупності, суд вважає, що в судовому засіданні був підтверджений факт порушення обвинуваченим вимог ПДР, що призвело до зіткнення транспортних засобів. Зокрема, обвинувачений у судовому засіданні зазначеної обставини не заперечував, зауваживши, що він перед виконанням повороту ліворуч мотоцикла під керуванням потерпілого не бачив. Разом з тим, суд враховує, що за результатами судового розгляду суд встановив, що у місці виконання маневру повороту виконання такого маневру заборонене. Суд також враховує, що під час досудового розслідування були проведені відповідні експертизи, зі змісту яких випливає, що в діях водія автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_5 вбачається невідповідність вимогам пункту 10.1 ПДР та горизонтальної розмітки 1.3, 1.16.1 ПДР; а дії водія автомобіля Ford, номерний знак НОМЕР_1 , ОСОБА_5 , які не відповідали вимогам пункту 10.1 ПДР, з технічної точки зору перебувають в причинному зв`язку з виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди. Натомість згідно із зазначеним висновком в діях водія мотоцикла Lifan, номерний знак НОМЕР_2 , ОСОБА_6 вбачається невідповідність вимогам пункту 12.4 ПДР, проте дана невідповідність з технічної точки зору не перебуває у причинному зв`язку з виникненням даної ДТП. Отже, виникнення події ДТП було зумовлене саме порушенням обвинуваченим ОСОБА_5 вимог пункту 10.1 ПДР. Зазначені висновки в судовому засіданні обвинувачений та його захисник не оспорювали.

Також під час досудового розслідування була проведена відповідна судово-медична експертиза, зі змісту якої випливає, що у потерпілого ОСОБА_6 були виявлені тілесні ушкодження середньої тяжкості. Виникнення цих тілесних ушкоджень саме внаслідок ДТП у судовому засіданні сторони кримінального провадження не заперечували.

З огляду на викладене, суд вважає, що дії обвинуваченого ОСОБА_5 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України (далі – КК), за ознаками порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання – конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду, як вже було зазначено вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВС № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, – тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

В ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачений ОСОБА_5 вчинив нетяжкий злочин з необережності. Суд враховує, що ОСОБА_5 винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину визнав, надав суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому злочину, щиро розкаявся. Крім того, суд бере до уваги те, що обвинувачений ОСОБА_5 за місцем проживання та роботи характеризується позитивно, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває. Згідно з наданими стороною захисту копіями документів випливає, що має на утриманні дитину-інваліда.

Отже, обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття.

Прокурор, потерпілий та його представник у судовому засіданні здійснювали посилання на те, що ОСОБА_5 раніше був притягнутий до кримінальної відповідальності. На підтвердження зазначеної обставини прокурор надав суду копію вироку Ленінського районного суду м. Вінниці від 24.07.2003, Ленінського районного суду м. Вінниці від 29.06.2011. Зі змісту вироку від 29.06.2011 випливає, що ОСОБА_5 засуджений за частиною третьою статті 187 КК до покарання у виді 9 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Строк відбування покарання згідно з вироком слід рахувати з 06.12.2008. Відомості про звільнення ОСОБА_5 від відбування призначеного йому покарання суду не надані. Разом з тим, враховуючи строк призначеного йому покарання останнім днем відбування такого покарання, за відсутності в наданих суду матеріалах кримінального провадження відповідних застережень, мав бути 06.12.2017. Разом з тим, у ході судового розгляду кримінального провадження ОСОБА_5 повідомляв, що був звільнений від відбування призначеного йому покарання 16.01.2016 у зв`язку із застосуванням приписів частини п`ятої статті 72 КК. Відповідні матеріали, які б спростовували зазначене твердження ОСОБА_5 , суду не надані.

Згідно з частиною першою статті 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Відповідно до пункту 9 частини першої статті 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються, зокрема, особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.

Отже, строком погашення судимості обвинуваченого ОСОБА_5 є 17.01.2024. Інкриміноване ОСОБА_5 діяння було вчинене 06.07.2024, тобто після настання строку погашення судимості, визначеного пунктом 9 частини першої статті 89 КК. Тому доводи прокурора в частині того, що ОСОБА_5 раніше був притягнутий до кримінальної відповідальності, суд вважає хибними.

Крім того, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Суд має право, залежно від характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій статті 67 КК обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 6-1, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

Однак у постанові від 20.12.2018 (справа № 679/783/17) ВС зауважив таке.

Відповідно до статті 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім як у випадках зміни судом правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 368 КПК суд, ухвалюючи вирок, повинен вирішити питання, зокрема, чи є обставини, що обтяжують або пом`якшують покарання обвинуваченого, і які саме.

За пунктом 4 частини першої статті 91 КПК обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження, підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.

Обов`язок доказування перелічених обставин згідно зі статтею 92 КПК покладається на слідчого, прокурора та в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.

Тому, як зазначив ВС у вказаній вище постанові, посилання у вироку на обставину, що обтяжує покарання обвинуваченого, яка при формулюванні обвинувачення не була зазначена в обвинувальному акті відповідно до пункту 6 частини другої статті 291 КПК, не узгоджується з положеннями статті 337 КПК.

Згідно з пред`явленим обвинуваченням ОСОБА_5 не інкримінований рецидив злочинів. Саме тому суд вважає, що правові підстави для ствердження про те, що ОСОБА_5 раніше був притягнутий до кримінальної відповідальності та в його діянні наявна така обставина, що обтяжує його покарання, відсутні.

Вирішуючи питання щодо покарання, яке необхідно призначити ОСОБА_5 , суд враховує таке.

Як вже суд зазначив вище, метою покарання згідно з приписами частини другої статті 50 КК є не тільки кара, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими. Санкція кримінального закону, за яким ОСОБА_5 обвинувачений, передбачає наявність альтернативи щодо призначення основного покарання – штраф, виправні роботи, арешт, обмеження волі.

Потерпілий, висловлюючи свою думку щодо виду та міри кримінального покарання, яке необхідно призначити обвинуваченому, просив суд покарати останнього суворо. Свою позицію потерпілий та його представник мотивували тим, що обвинувачений завдану потерпілому шкоду не відшкодував, а тому вважають, що обвинувачений у вчиненому не розкаявся.

Оцінюючи зазначені доводи потерпілого, суд вважає за доцільне зауважити таке.

У постанові від 21.02.2019 (справа № 742/584/18) ВС роз`яснив, що позиція щодо визначення винному виду та розміру покарання й можливості звільнення від його відбування є не процесуальною вимогою, а думкою потерпілого, яка може бути врахована в сукупності з іншими обставинами, однак не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом про кримінальну відповідальність. Також така висловлена позиція не обмежує потерпілого у можливостях подальшого оскарження до суду вищого рівня законності й обґрунтованості вироку у частині вирішення вказаних питань у тому числі щодо невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість.

Суд враховує, що КК розмежовує поняття щирого каяття та поняття дійового каяття. Вище суд наводив роз`яснення, надані ВС щодо визначення щирого каяття. Натомість у постанові від 11.04.2019 (справа № 308/7582/17) ВС зауважив, що дійове каяття повинно полягати у щирому розкаянні особи у вчиненому кримінальному правопорушенні, активному сприянні нею у розкритті цього кримінального правопорушення та повному відшкодуванні завданих збитків або усуненні заподіяної шкоди. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових дійового каяття виключає звільнення особи від кримінальної відповідальності за статтею 45 КК; виняток можуть становити лише випадки вчинення кримінального правопорушення чи замаху на нього, внаслідок яких не заподіяно шкоду або не завдано збитки.

Аналогічні висновки були викладені ВС у постанові від 06.09.2022 (справа № 497/374/2021).

При цьому ВС у зазначеному судовому рішенні додатково зауважив, що виходячи з системного тлумачення законодавства і судової практики щире каяття характеризує ставлення особи до вчиненого кримінального правопорушення та проявляється в тому, що вона визнає свою вину, щиро жалкує про вчинене, бажає виправити ситуацію, що склалася, дає правдиві показання, негативно оцінює кримінальне правопорушення та засуджує свою поведінку. При цьому щире каяття - це не формальна вказівка на визнання своєї вини, а відповідне ставлення до скоєного та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Однак саме по собі щире каяття є лише пом`якшуючою покарання обставиною, а не підставою, яка обов`язково тягне за собою звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Що ж стосується активного сприяння розкриттю злочину, то, як зазначив ВС, таким необхідно вважати надання добровільної допомоги органам досудового розслідування будь-яким чином, зокрема таким, як повідомлення правоохоронним органам невідомих їм обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному проваджені, надання доказів, інших відомостей про власну кримінальну діяльність чи діяльність інших осіб, викриття співучасників, надання допомоги в їх затриманні, добровільна видача знарядь та засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом або ж допомога у розшуку цього майна.

Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди згідно з твердженням ВС полягає в добровільному задоволенні винним або іншими особами, зокрема батьками чи близькими родичами, обґрунтованих претензій потерпілого щодо відшкодування заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди, загладжуванні її в інший спосіб, наприклад, шляхом прилюдного вибачення за завдану образу.

У постанові від 05.09.2024 (справа № 166/37/24) ВС зауважив, що підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв`язку з дійовим каяттям є повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, а не лише тих суспільно небезпечних наслідків, які передбачені як обов`язкова ознака об`єктивної сторони відповідного кримінального правопорушення.

Отже, як суд зазначив вище, КК розмежовує поняття щирого каяття та дійового каяття. Аналогічні висновки були зроблені ВС у наведених вище судових рішеннях. Тому суд вважає безпідставним ототожнення потерпілим та його представником наведених понять і вважає хибними їхнє твердження в частині того, що відсутність відшкодування завданої потерпілому шкоди свідчить про відсутність ознак щирого каяття.

Вирішуючи ж питання щодо виду кримінального покарання, яке слід призначити обвинуваченому, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Відповідно до частини першого статті 53 КК штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом, з урахуванням положень частини другої цієї статті.

Згідно з реченням першим частини другої статті 53 КК розмір штрафу визначається судом з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до п`ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.

Обвинувачений та його захисник у судовому засіданні неодноразово зауважували, що майновий стан обвинуваченого не дозволяє здійснити добровільне відшкодування завданої потерпілому шкоди. Тому суд вважає, що призначення обвинуваченому покарання у виді штрафу не буде здатне забезпечити виконання завдань, визначених статтею 65 КК.

Відповідно до речення першого частини першої статті 57 КК покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. При цьому реченням другим частини першої статті 57 КК визначено, що із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Як суд зазначив вище, обвинувачений не працевлаштований. Тому правові підстави для призначення йому покарання у виді виправних робіт відсутні.

Згідно з частиною першою статті 60 КК покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого військовослужбовця в умовах ізоляції на гауптвахті і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

За результатами судового розгляду суд встановив, що обвинувачений не є військовослужбовцем, тому правові підстави для призначення йому кримінального покарання у виді арешту також відсутні.

Зі змісту частини першої статті 61 КК покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов`язковим залученням засудженого до праці.

Також частиною третьою статті 61 КК визначено, що обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до осіб з інвалідністю першої і другої групи.

Отже, аналізуючи надані суду матеріали, відомості, що характеризують особу обвинуваченого, думку потерпілого, обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання, приписи статей 50, 65 КК, роз`яснення ВС, викладені у постанові від 17.04.2018, відсутність застережень, визначених частиною третьою статті 61 КК, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді обмеження волі.

Санкцією кримінального закону встановлена тривалість такого виду кримінального покарання як обмеження волі до 3 років за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 КК.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Як вже суд зазначив вище, в ході судового розгляду кримінального провадження встановлено, що обвинувачений ОСОБА_5 щиро розкаявся у вчиненні інкримінованого йому діяння, надавши суду чіткі та послідовні показання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді обмеження волі відсутні.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності правових підстав для застосування до обвинуваченого додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в пункті 20 Постанови Пленуму ВС № 14 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», при призначенні покарання за відповідною частиною статті 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення кримінального правопорушення, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і обтяжують покарання, та особу винного.

Відповідно до пункту 21 вищезазначеної Постанови від 23.12.2005 у кожному випадку призначення покарання за частиною першою та частиною другою статті 286 КК необхідно обговорювати питання про доцільність застосування до винного додаткового покарання - позбавлення права керувати транспортними засобами. Додаткове покарання, передбачене статтею 286 КК, суд може не призначати за наявності декількох обставин, які пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, і з урахуванням особи винного.

Санкція частини першої статті 286 КК містить безальтернативну вимогу призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.

Суд також вважає за доцільне звернути увагу на висновки ВС, зроблені у постанові від 12.03.2019 у справі №495/9188/16-к. У зазначеній постанові ВС вказав, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні заходу примусу, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації. Крім того, у зазначеній постанові ВС вказав на те, що кримінальне правопорушення, передбачене статтею 286 КК, законодавець відніс до злочинів проти безпеки руху, тому в цьому питанні думка потерпілого щодо виду та розміру покарання не є вирішальною.

Отже, в судовому засіданні встановлено, що саме грубе порушення водієм – ОСОБА_5 – ПДР призвело до дорожньо-транспортної пригоди з наслідками, а саме спричинення тілесних ушкоджень потерпілому. З огляду на викладене, суд дійшов до переконання про доцільність призначення обвинуваченому додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону, у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на тривалий строк.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС в постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Отже, суд враховує ту обставину, що обвинувачений ОСОБА_5 вчинив нетяжкий злочин з необережності, винуватість у вчиненні якого визнав та розкаявся, в силу приписів статті 89 КК є особою, раніше не судимою, позитивно характеризується. Саме тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження були встановлені підстави для звільнення обвинуваченого від відбування основного призначеного покарання відповідно до положень частини першої статті 75 КК.

Відповідно до частини четвертої статті 75 КК іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

Вирішуючи питання щодо тривалості іспитового строку, суд враховує, зазначені вище обставини та вважає за доцільне з метою виконання приписів статей 50 та 65 КК та забезпечення виправлення обвинуваченого встановити йому максимально тривалий іспитовий строк.

Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому для реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на ОСОБА_5 додаткові обов`язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання. При цьому частиною першою статті 165 Кримінально-виконавчого кодексу України визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.

Разом з тим, суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що ОСОБА_5 судом окрім основного покарання у виді обмеження волі призначене і додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.

Частиною третьою статті 55 КК регламентовано, що при призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк - воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 цього Кодексу - з моменту набрання законної сили вироком.

Відповідно до приписів статті 77 КК у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Зі змісту пункту 4 підрозділу 1 розділу VI Порядку здійснення нагляду та проведення соціально-виховної роботи із засудженими до покарань, не пов`язаних з позбавленням волі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.01.2019 за № 272/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 31.01.2019 за № 120/33091, строк покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі або позбавлення волі на певний строк поширюється на весь час відбування основного покарання і на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 КК України – з дня набрання законної сили судовим рішенням.

Отже, зважаючи на ту обставину, що ОСОБА_5 судом звільнений від відбування основного покарання у виді обмеження волі з випробуванням, суд дійшов до переконання, що строк відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами слід рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Питання стосовно речових доказів слід вирішити відповідно до статті 100 КПК.

Згідно з частиною другою статті 124 КПК процесуальні витрати необхідно покласти на обвинуваченого.

Представник потерпілого – адвокат ОСОБА_7 – подав цивільний позов, відповідно до якого просив стягнути з обвинуваченого на користь потерпілого 68236,26 грн матеріальної шкоди, 100000 грн моральної шкоди та 30000 грн понесених витрат на правничу допомогу. Заявлені позовні вимоги мотивовані тим, що внаслідок вчинення злочину потерпілому була завдана матеріальна шкоди. Згідно зі звітом про оцінку вартість відновлювального ремонту пошкодженого мотоцикла складає 68236,26 грн. Зауважив, що внаслідок вчиненого відносно нього злочину потерпілий зазнав і моральної шкоди, яку з урахуванням наведеної у позові формули оцінює в 100 тис грн.

Захисник обвинуваченого, заперечуючи проти заявлених позовних вимог, зауважила, що звіт про оцінку майна є письмовим доказом, а не висновком експерта. Зауважила, що для усунення розбіжностей щодо розміру заподіяної школи слід було призначити відповідну судову експертизу. Також зауважила, що обвинувачений не визнає факту заподіяння потерпілому моральної шкоди в розмірі 100 тис грн, натомість визнає заподіяння такої шкоди в розмірі 6 тис грн. Крім того, зауважила, що обвинувачений не визнає процесуальні витрати в розмірі 30 тис. грн, натомість визнає такі витрати в розмірі 5 тис грн.

Оцінюючи доводи учасників судового провадження, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Зі змісту частини п`ятої статті 128 КПК випливає, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Відповідно до частини першої статті 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) кожна сторона – в даному випадку потерпілий – повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При цьому частиною першою статті 13 ЦПК визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як суд зазначив вище, на підтвердження заявлених позовних вимог в частині стягнення матеріальної шкоди представник потерпілого надав суду звіт про оцінку транспортного засобу. Заперечуючи проти врахування такого звіту, захисник обвинуваченого здійснила посилання, що такий звіт не може бути оцінений в якості висновку експерта, натомість має бути оцінений в якості письмового доказу. Інші доводи на спростування заявлених позовних вимог в частині матеріальної шкоди захисник обвинуваченого не висловила. Тому правові підстави для призначення відповідної судової експертизи з метою визначення розміру завданої потерпілому матеріальної шкоди суд вважав недоцільним, натомість має оцінити надані суду докази у їх сукупності.

Відповідно до частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно з частиною першою статті 1177 ЦК шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.

Зі змісту частини другої статті 1187 ЦК випливає, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

З огляду на викладене суд вважає, що заявлені представником потерпілого позовні вимоги в частині стягнення з обвинуваченого матеріальної шкоди були належним чином доведені, а тому зазначені позовні вимоги мають бути задоволені.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог потерпілого в частині відшкодування моральної шкоди, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Суд враховує, що абзацом другим частини третьої статі 23 ЦК визначено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Крім того у пункті 9 постанови Пленуму ВС № 4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» надано роз`яснення, згідно з якими розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних страждань, з урахуванням ступеня вини відповідача та інших обставин, до яких віднесено: характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість заподіяної травми, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках, ступінь зниження престижу, який залежить від часу і зусиль, необхідних для відновлення первинного стану.

У постанові від 02.06.2021 (справа № 175/4256/18) ВС звернув увагу на те, що задовольняючи цивільний позов у кримінальному провадженні за статтею 286 КК, суди повинні враховувати вимоги статті 1197 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та визначати розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню з обвинуваченого на користь потерпілого, зважаючи на те, чи порушив потерпілий внаслідок грубої необережності чинні на транспорті правила. Якщо таке порушення мало місце, то розмір відшкодування моральної шкоди, заявлений у цивільному позові потерпілим, підлягає зменшенню.

Відповідно до частини першої статті 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов`язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Зі змісту частини п`ятої статті 1187 ЦК випливає, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

За результатами судового розгляду обставини, передбачені частиною п`ятою статті 1187 ЦК, встановлені не були. Зокрема, доводи захисника обвинуваченого в частині того, що саме порушення вимог ПДР велосипедистом сприяли виникненню події ДТП, суд оцінював під час вирішення питання щодо доведення чи не доведення винуватості обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому діяння. За результатами судового розгляду такі доводи захисника обвинуваченого суд визнав неспроможними. Тому доводи захисника обвинуваченого щодо відсутності правових підстав для відшкодування його підзахисним шкоди, завданої потерпілій, суд оцінює критично. Разом з тим, вирішуючи питання щодо заявлених позовних вимоги, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Суд враховує, що абзацом другим частини третьої статі 23 ЦК визначено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Крім того у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» надані роз`яснення, згідно з якими розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних страждань, з урахуванням ступеня вини відповідача та інших обставин, до яких віднесено: характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість заподіяної травми, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках, ступінь зниження престижу, який залежить від часу і зусиль, необхідних для відновлення первинного стану.

Зі змісту частини першої статті 89 ЦПК випливає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. При цьому частиною третьою статті 89 ЦПК визначено, що суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

В якості обґрунтування заявлених позовних вимог потерпілий посилався на те, що внаслідок вчинення ДТП він отримав тілесні ушкодження та було пошкоджене належне йому майно.

Зі змісту частини першої статті 89 ЦПК випливає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. При цьому частиною третьою статті 89 ЦПК визначено, що суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи доводи потерпілого, викладені у позовній заяві та зазначені в судовому засіданні, суд враховує, що останнім відповідно до приписів частини першої статті 81 ЦПК, за правилами якої здійснюється розгляд цивільного позову, не мотивовано, з чого він виходив оцінюючи завдану йому моральну шкоду в розмірі 100 тис. грн. При цьому суд враховує характер вчиненого злочину, глибину фізичних та моральних страждань потерпілого, ступінь винуватості обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, вимоги розумності та справедливості, а тому вважає, що заявлені потерпілим позовні вимоги в частині відшкодування завданої йому моральної шкоди підлягають частковому задоволенню.

Оцінюючи доводи представника потерпілого та заперечення захисника обвинуваченого щодо заявлених витрат на правову (правничу) допомогу, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 118 КПК процесуальні витрати складаються, зокрема, з витрат на правову допомогу.

Згідно з частиною першою статті 120 КПК витрати, пов`язані з оплатою допомоги захисника, несе підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

Зі змісту речення першого частини першої статті 124 КПК випливає, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. При цьому реченням другим частини першої статті 124 КПК визначено, що за відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

За результатами судового розгляду суд встановив, що усі процесуальні витрати, пов`язані з наданням потерпілому правової допомоги були доведені документально. Тому суд вважає, що заявлені вимоги у цій частині слід задовольнити.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною першою статті 286 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 2 (двох) років обмеження волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком 3 (три) роки.

Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_5 від відбування основного покарання у виді обмеження волі з випробуванням з іспитовим строком 3 (три) роки.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пунктів 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України зобов`язати ОСОБА_5 періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання; не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Іспитовий строк обчислювати з моменту проголошення вироку суду.

Строк відбування покарання у виді позбавленням права керувати транспортними засобами рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Речові докази, а саме:

- мотоцикл Lifan, державний номерний знак НОМЕР_2 , - повернути власнику або іншому законному володільцю;

- автомобіль марки Ford, державний номерний знак НОМЕР_1 , - повернути власнику або іншому законному володільцю.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь:

- держави 7688 (сім тисяч шістсот вісімдесят вісім) гривень 66 копійок витрат на залучення експерта;

- ОСОБА_6 68236 (шістдесят вісім тисяч двісті тридцять шість) гривень 26 копійок матеріальної шкоди, 50000 (п`ятдесят тисяч) гривень гривень моральної шкоди та 30000 (тридцять тисяч) гривень витрат на правову допомогу.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: