Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №587/666/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2026 року

м. Київ

справа № 587/666/24

провадження № 61-10013св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Краснянського Валерія Миколайовича на постанову Сумського апеляційного суду від 10 липня 2025 року в складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Філонової Ю. О., Рунова В. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 10 липня 2021 року уклав зі ОСОБА_2 договір позики, за умовами якого надав відповідачу у борг грошові кошти у розмірі 16 620,11 доларів США, що станом на дату укладення правочину еквівалентно 453 499,40 грн, із терміном повернення до 09 липня 2023 року та сплатою 21 % річних. На підтвердження отримання зазначених коштів ОСОБА_2 видав особисто підписану ним розписку від 10 липня 2021 року.

Окрім того, у цей же день між ним та ОСОБА_3 укладений договір поруки, згідно з остання зобов`язалася у повному обсязі солідарно відповідати за невиконання ОСОБА_2 умов договору позики від 10 липня 2021 року.

Оскільки у встановлений договором строк відповідачі борг у повному обсязі не повернули та договірні зобов`язання належним чином не виконують, просив суд стягнути з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у солідарному порядку заборгованість за договором позики у розмірі 20 698,17 доларів США, з яких сума позики - 13 605,94 доларів США, нараховані відсотки за користування позикою - 7 092,23 доларів США за період 15 листопада 2021 року до 08 травня 2024 року включно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 05 грудня 2024 року в складі судді Черних О. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із недоведеності позивачем обставин, які б підтверджували фактичне передання ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 453 499,40 грн. Оскільки не відбулася реальна передача позикодавцем позичальникові грошових коштів, яка визначає момент укладання договору позики, суд дійшов висновку про неукладеність договору позики між ними.

Додатковим рішенням Сумського районного суду Сумської області від 12 грудня 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн

У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Мазнєвої С. Г. про компенсацію судового збору та витрат на професійну правничу допомогу відмовлено.

Додаткове рішення місцевого суду мотивовано тим, що понесені відповідачами судові витрати на професійну правничу допомогу підтверджені належними та допустимими письмовими доказами, які відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України підлягають стягненню з позивача. Оскільки у задоволенні позову відмовлено, тому відсутні правові підстави для задоволення заяви представника позивача про компенсацію витрат зі сплати судового збору та витрат на професійну правничу допомогу з відповідачів.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 10 липня 2025 року, за наслідками розгляду апеляційних скарг представника ОСОБА_1 - адвоката Мазнєвої С. Г., рішення Сумського районного суду Сумської області від 05 грудня 2024 року та додаткове рішення Сумського районного суду Сумської області від 12 грудня 2024 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 у солідарному порядку борг за договором позики від 10 липня 2021 року у розмірі 20 698,17 доларів США, еквівалентних 792 423,23 грн, з яких сума позики - 13 605,94 доларів США, нараховані відсотки за користування позикою - 7 092,23 доларів США за період із 15 листопада 2021 року до 08 травня 2024 року.

Стягнуто зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у дольовому порядку на користь ОСОБА_1 по 3 962,11 грн судового збору за подання позову та по 7 500,00 грн витрат за надану професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.

Стягнуто зі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у дольовому порядку на користь ОСОБА_1 по 5 943,17 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Апеляційний суд виходив із того, що між сторонами був укладений договір позики від 10 липня 2021 року, який частково виконувався боржником. Установивши, що ОСОБА_2 порушив умови цього договору і не повернув позику в повному обсязі у встановлений строк, суд дійшов висновку про стягнення у солідарному порядку з нього та поручителя на користь позивача грошових коштів (основного боргу) та відсотків за користування позикою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

01 серпня 2025 року представник ОСОБА_3 - адвокат Краснянський В. М. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 201/13756/16, від 07 серпня 2024 року у справі № 369/15888/21, від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21, від 20 вересня 2023 року у справі № 127/14612/20, у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що суд неповно дослідив обставини справи, не надав їм належної правової оцінки та дійшов помилкових висновків при вирішенні спору.

Заявник зазначає, що під час розгляду цієї справи жодного належного доказу передачі коштів суду надано не було, зокрема відсутні банківські платіжні документи, свідчення третіх осіб або підтвердження в інших письмових джерелах тощо. Крім того, сама розписка не містить інформації про спосіб передання грошей, час, місце, які б могли засвідчити факт отримання коштів. Таким чином, за відсутності доказів фактичної передачі коштів, умови, передбачені статтею 1046 ЦК України для виникнення зобов`язань, не виконані, а тому позовні вимоги щодо стягнення позики не мають належного матеріально-правового підґрунтя.

Доводи інших учасників справи

01 вересня 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мазнєва С. Г. подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін як таке, що ухвалене з д норм матеріального та процесуального права.

01 вересня 2025 року представник ОСОБА_3 - адвокат Краснянський В. М. подав відповідь на відзив представника ОСОБА_1 - адвоката Мазнєвої С. Г., у якій фактично підтримав доводи касаційної скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Сумського районного суду Сумської області цивільну справу № 587/666/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Матеріали справи № 587/666/24 надійшли до Верховного Суду.

Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Апеляційний суд установив, що 10 липня 2021 року ОСОБА_1 уклав із ОСОБА_2 договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримав у власність грошові кошти у розмірі 16 620,11 доларів США, що станом на дату укладення цього правочину становить 453 499,40 грн, із терміном повернення до 09 липня 2023 року та сплатою 21 % річних .

Зазначений договір позики забезпечений укладеним у цей же день (10 липня 2021 року) між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 договором поруки, згідно з яким остання зобов`язалася у повному обсязі солідарно відповідати за невиконання ОСОБА_2 грошових зобов`язань .

Розпискою від 10 липня 2021 року ОСОБА_2 засвідчив отримання від ОСОБА_1 16 620,11 доларів США, що становить 453 499,40 грн, зі сплатою 21% річних та зобов`язанням повернути кошти і сплатити проценти до 09 липня 2023 року наступним чином: до 05 серпня 2021 року повернути суму боргу у доларах США, яка буде складати еквівалент у гривнях - 123 499,40 грн та сплатити проценти за користування цієї частини позики; щомісячно до 05 числа кожного місяця і до 09 липня 2023 року - суму коштів у доларах США еквівалентних у гривнях станом на день фактичної оплати - 18 695,66 грн, а також проценти за користування цією частиною позики.

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником умов договору позики, 20 лютого 2024 року ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 і ОСОБА_3 вимоги про стягнення 25 771,16 доларів США - заборгованості, з яких: 16 620,11 доларів США - сума позики, 9 151,05 доларів США - заборгованість за відсотками за користування позикою за період із 10 липня 2021 року до 20 лютого 2024 року.

Всього у рахунок повернення боргу за договором позики від 10 липня 2021 року ОСОБА_1 перераховано 78 700,00 грн.

Вироком Сумського районного суду Сумської області від 24 жовтня 2022 року у справі № 587/195/22, що набрав законної сили, ОСОБА_3 визнано винною у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 191 КК України, частиною першою статті 200 КК України та призначено покарання. Вирішено цивільний позов ОСОБА_1 щодо відшкодування йому за рахунок ОСОБА_3 майнової шкоди в розмірі 262 755,40 грн.

Згідно змісту мотивувальної частини вказаного вироку ОСОБА_3 працювала за укладеним з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - ФОП) трудовим договором у відділенні «Нової пошти» № 1 ( АДРЕСА_1 ) у касі пункту надання фінансових послуг касиром-операціоністом з повною індивідуальною матеріальною відповідальністю за забезпечення збереження ввірених їй підприємством матеріальних цінностей. 29 червня 2021 року ОСОБА_3 шляхом підробки документів на переказ привласнила грошові кошти, які належали товариству з обмеженою відповідальністю «НоваПей» (далі - ТОВ «НоваПей»), у сумі 453 499,40 грн. Під час розгляду кримінального провадження ОСОБА_3 частково відшкодувала майнову шкоду ОСОБА_1 у розмірі 158 699,00 грн.

Постановою старшого державного виконавця Сумського відділу державної виконавчої служби у Сумському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Єременко В. Б. від 09 лютого 2023 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 майнову шкоду в розмірі 262 755,40 грн.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження оскаржуваного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 201/13756/16, від 07 серпня 2024 року у справі № 369/15888/21, від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21, від 20 вересня 2023 року у справі № 127/14612/20, у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статей 526, 530, 610, частини першої статті 612 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17 (провадження № 61-4389св21).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним.

Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19 (провадження № 61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567св21).

У справі, яка переглядається, апеляційний суд установив, що договір позики від 10 липня 2021 року укладений у письмовій формі, оригінал складеної 10 липня 2021 року ОСОБА_2 розписки про отримання позики знаходиться у позивача, договір поруки між позивачем та ОСОБА_3 також укладений у письмовій формі. Усі ці правочини сторони підписали власноручними підписами та недійсними судом не визнавалися. При цьому, відповідачі у рахунок погашення боргу саме за договором позики частково повернули борг позивачу на загальну суму 78 700,00 грн; у призначенні платежу у відповідних платіжних документах зазначено про погашення заборгованості за договором позики від 10 липня 2021 року, що свідчить про визнання позичальником обов`язку повернути борг саме за договором позики від 10 липня 2021 року.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 (провадження № 61-16707сво24) зазначено, що тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику. Наявність таких обставин відповідачі у цій справі не довели.

Матеріали справи також не містять доказів, що між сторонами виникли інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка від 10 липня 2021 року.

З огляду на викладене, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики.

Встановивши, що у встановлений договором позики строк боржники кошти не повернули, заявлений розмір боргу не спростували, контррозрахунку заборгованості та його складових не надали, суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про стягнення заборгованості у заявленому позивачем розміірі.

Суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, тому доводи касаційної скарги з цього приводу є безпідставними.

Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом відповідних доказів, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки вони були предметом дослідження апеляційним судом із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених Верховним Судом у постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цій справі й у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші, наведені в касаційній скарзі аргументи, не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судом, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400,401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Краснянського Валерія Миколайовича залишити без задоволення.

Постанову Сумського апеляційного суду від 10 липня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

І. А. Воробйова

В. М. Коротун