Постанова від 23 червня 2026 р. у справі №175/5032/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2026 року

м. Київ

справа № 175/5032/23

провадження № 61-12894 св 25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Коломієць Г. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Галицький Ігор Володимирович, на рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2025 року у складі судді Озерянської Ж. М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Агєєва О. В., Космачевської Т. В., Халаджи О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , про визнання частки у праві спільної сумісної власності подружжя та встановлення порядку користування майном.

Позовна заява обґрунтована тим, що з 03 липня 2010 року по 05 вересня 2019 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі.

У період шлюбу за спільні кошти подружжя було придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на вказану квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 01 лютого 2013 року було зареєстровано за ОСОБА_2 .

Посилаючись на те, що зазначене майно є спільною сумісною власністю подружжя і сторони не досягли згоди щодо його поділу у позасудовому порядку, відповідач перешкоджає їй у користуванні квартирою, ОСОБА_1 просила суд в порядку поділу майна подружжя: визнати за собою право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 ; встановити порядок користування цією квартирою наступним чином: за нею залишити залу, за ОСОБА_2 - спальню, інші приміщення залишити у спільному користуванні.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2025 року задоволено частково.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 51, 4 кв. м, житловою площею 30, 4 кв. м.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 51, 4 кв. м, житловою площею 30, 4 кв. м.

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно, яке було набуто в період зареєстрованого шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому позивачка має право на 1/2 частину спірного майна, згідно зі статтями 60, 70 СК України, враховуючи презумпцію рівності часток подружжя у спільній сумісній власності.

Суд зауважив, що копії договорів банківського вкладу, укладених сестрою відповідача - ОСОБА_3 у період з грудня 2011 року по січень 2013 року, та квитанцій на отримання нею грошових коштів, а також договір банківського вкладу від 21 січня 2013 року та квитанція про внесення готівкових коштів батьком відповідача - ОСОБА_4 не підтверджують тих обставин, що ці кошти були використані для купівлі спірної квартири, а отже відповідач не спростував презумпцію спільності майна подружжя належними та допустимими доказами.

Також суд зазначив, що надана позивачкою копія рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 26 листопада 2012 року у справі № 2318/6213/2012 підтверджує ту обставину, що ОСОБА_1 мала кошти для придбання спірної квартири.

Водночас суд визнав передчасними позовні вимоги ОСОБА_1 про встановлення прядку користування спірною квартирою, оскільки лише після державної реєстрації права власності на 1/2 частину квартири позивачка, як власник частини цієї квартири, матиме законне право на усунення перешкод у користуванні власністю та встановлення порядку користування такою власністю.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Бардаченка Д. В. залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2025 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

17 жовтня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Галицький І. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14-ц, від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17, а також не дослідили зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 175/5032/23, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

20 листопада 2025 року матеріали цивільної справи № 175/5032/23 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Галицького І. В. мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не забезпечили повного та всебічного встановлення обставин справи, не надали належну правову оцінку поданим відповідачем доказам та дійшли помилкового висновку про задоволення позову в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

Вказує, що суди не встановили джерел набуття у власність спірного майна, розміру доходів (спільних коштів) подружжя, оскільки у подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були відсутні спільні кошти, за рахунок яких вони могли би придбати вказану квартиру.

Суди не надали належної оцінки банківським документам, якими підтверджено зняття сестрою відповідача - ОСОБА_3 готівкових коштів з депозитного рахунку за кілька днів до укладання договору купівлі-продажу спірної квартири від 01 лютого 2013 року, а також доказам наявності у батька відповідача - ОСОБА_4 на депозитному рахунку грошових коштів у розмірі 5 000 дол. США та його зверненню до банківської установи про зняття цих коштів саме на придбання квартири для сина - ОСОБА_2 .

Вказані докази, на думку заявника, свідчать про наявність у родичів відповідача значних грошових коштів, а їх послідовні дії (зняття грошових коштів у гривні та їх конвертація у долари США незадовго до укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 01 лютого 2013 року) підтверджують, що саме ці кошти були джерелом придбання спірної квартири.

Крім того зазначає, що придбання спірної квартири родичами відповідача на ім`я останнього зумовлене сімейною домовленістю, яка передбачала, що ОСОБА_2 передає у власність своєї матері ОСОБА_5 на підставі договору дарування іншу належну йому на праві власності частину квартиру, а ОСОБА_3 передає йому усі свої заощадження для купівлі нової квартири.

Суд першої інстанції не забезпечив повторний виклик свідка ОСОБА_3 , яка вперше не з`явилась до суду з поважних причин, а суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про виклик цього свідка.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

09 грудня 2025 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила про необґрунтованість її доводів, просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Звертає увагу на те, що 26 листопада 2012 року від продажу майна, яке належало її батьку, отримала грошові кошти у розмірі 150 000 грн, які були використані на придбання спірної квартири.

Вказує, що спірна квартира була придбана за спільні з відповідачем заощадження, отже, є спільною сумісною власністю подружжя. Не заперечує, що родичі відповідача дійсно надавали грошові кошти, але такі були використані на лікування самого відповідача у зв`язку з травмою колінного суглоба.

Вважає, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вірно встановив обставини, які мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне та обґрунтоване рішення відповідно до вимог матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

03 липня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 05 вересня 2019 року у справі № 175/71956/19 розірвано (а. с. 12).

01 лютого 2013 року між ОСОБА_2 , як покупцем, та ОСОБА_6 , як продавцем, укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 51, 4 кв. м, житловою площею 30, 4 кв. м. Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округ Дніпропетровської області Двірник І. В. та зареєстровано в реєстрі за № 170 (а. с. 9, 66-67).

У пункті 14 договору купівлі-продажу квартири від 01 лютого 2013 року зазначено, що дружина покупця - ОСОБА_1 згодна з укладенням цього договору, що підтверджено її заявою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округ Дніпропетровської області Двірник І. В. за реєстровим № 168 від 01 лютого 2013 року.

Відповідно до витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 253806 від 01 лютого 2013 року, право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 (а. с. 8, 10).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Галицький І. В., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення (частини перша, друга статті 372 ЦК України).

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Положеннями частини першої статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), постанову Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17 (провадження № 61-38303св18)).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 03 липня 2010 року по 05 вересня 2019 року.

У період шлюбу, а саме 01 лютого 2013 року між ОСОБА_2 , як покупцем, та ОСОБА_6 , як продавцем, було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

У пункті 14 договору купівлі-продажу спірної квартири від 01 лютого 2013 року зазначено, що дружина покупця - ОСОБА_1 згодна з укладенням цього договору, що підтверджено її заявою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округ Дніпропетровської області Двірник І. В. за реєстровим № 168 від 01 лютого 2013 року.

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 викладено правовий висновок, що вчинення згоди іншим з подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме: подружжям, що є стороною договору, та третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як тим з подружжя, який виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором.

Згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям на праві спільної сумісної власності.

Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у спільну сумісну власність, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпорядження майном (коштами) з метою набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненому іншим з подружжя.

Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим з подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився апеляційний суд, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, надавши оцінку доводам сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, у тому числі показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , була придбана за час перебування ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 за спільні кошти, тому вказане нерухоме майно є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу між сторонами шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину цієї квартири.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 не спростував презумпцію спільності майна подружжя, не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовувалися його заперечення, зокрема того факту, що спірна квартира була придбана за рахунок коштів, отриманих ним від своїх родичів - батька ОСОБА_4 , матері ОСОБА_5 та сестри ОСОБА_3 .

Суди попередніх інстанцій вірно зазначили, що надані стороною відповідача копії договорів банківського вкладу, укладених ОСОБА_3 у період з грудня 2011 року по січень 2013 року, та квитанцій на отримання нею грошових коштів; договір банківського вкладу від 21 січня 2013 року та квитанція про внесення готівкових коштів ОСОБА_4 жодним чином не доводять того факту, що ці кошти були використані для купівлі спірної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Суди також правильно урахували, що згода ОСОБА_1 на придбання ОСОБА_2 спірної квартири була надана та зафіксована в пункті 14 договору купівлі-продажу квартири від 01 лютого 2013 року, підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя у спільну сумісну власність.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідач не спростував презумпцію спільності майна подружжя належними та допустимими доказами.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про можливість поділу цієї квартири між подружжям, придбану за спільні кошти та під час перебування сторін у шлюбі.

Посилання у касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій не була допитана свідок ОСОБА_3 , є безпідставними, оскільки вказаний свідок декілька разів поспіль не прибула у судове засідання без поважних причин, на що правильно звернув увагу суд апеляційної інстанції.

В контексті доводів касаційної скарги про існування сімейної домовленості, яка передбачала, що ОСОБА_2 передає у власність своєї матері ОСОБА_5 на підставі договору дарування іншу належну йому на праві власності частину квартиру, а ОСОБА_3 передає йому усі свої заощадження для купівлі нової квартири, - колегія суддів звертає увагу на те, що на вказані обставини сторона відповідача не посилалась під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій і будь-які докази на підтвердження цих обставин у матеріалах справи відсутні.

Розглядаючи по суті спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14-ц, від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи по суті спору аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland»).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Галицький Ігор Володимирович, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду Дніпропетровської області від 19 травня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: Г. В. Коломієць

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Сердюк