Постанова від 23 червня 2026 р. у справі №593/1094/24 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 593/1094/24Головуючий у 1-й інстанції Німко Н.П.

Провадження № 22-ц/817/606/26 Доповідач - Гірський Б.О.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 червня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Гірського Б.О.

cуддів - Хоми М.В., Храпак Н.М.

за участю секретаря – Хоміцької С.О.,

сторін

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку цивільну справу №593/1094/24 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року (ухвалене суддею Німко Н.П., повне судове рішення складено 03 лютого 2026 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, відшкодування витрат на службові відрядження та компенсації втрати частини грошових коштів доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом (в подальшому позовні вимоги було уточнено).

В обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що працював в Акціонерному товаристві «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» (далі - АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку») на посаді директора з 12.10.2021 року по 31.07.2024 року.

Вказував на те, що наказом №139-К від 31.07.2024 року його було звільнено з посади на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України.

Стверджував, що відповідач в порушення ст. 117 КЗпП України, після звільнення, у визначені законом строки, не виплатив належні йому після звільнення грошові кошти, а тому вважав, що згідно ст. 116 КЗпПУ, повинен виплатити йому середній заробіток за весь час затримки такої виплати по день фактичного розрахунку.

Посилався на те, що підтвердженням факту існування заборгованості роботодавця є довідки щодо заборгованості з заробітної плати, які надані йому товариством 31.07.2024 року №301-304.

Вважав, що період затримки такої виплати становить із 01 січня 2022 року по 31 серпня 2024 року, тому стверджував, що його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку складає 835 826,96 грн.

Щодо виплати заборгованості по авансових звітах (на відшкодування витрат на службові відрядження) у розмірі 25 779, 18 грн. посилався на ст.121 КЗпП України, згідно вимог якої працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв`язку з службовими відрядженнями.

Також вважав, що відповідач зобов`язаний компенсувати йому втрату частини його грошових доходів через несвоєчасну виплату заробітної плати у розмірі 35 913,36 грн.

На підставі наведеного, просив:

-стягнути з АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на свою користь середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку в розмірі 835 826,96 грн.;

-стягнути з АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на свою користь заборгованість по виплаті по авансових звітах в розмірі 25 779, 18 грн.;

-стягнути з АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на свою користь компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати в розмірі 35 913,36 грн.;

-стягнути з АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на свою користь судові витрати.

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року позов задоволено частково.

Стягнуто із АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, у розмірі 33 600 грн.

Стягнуто із АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1211, 20 грн.

У решті позовних вимог – відмовлено.

Ухвалою Бережанського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2026 року виправлено описку, допущену у рішенні Бережанського районного суду від 23 січня 2026 року.

У абзаці другому резолютивної частини рішення, замість неправильного: «Стягнути із відповідача АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, у розмірі 33 600 грн.» вказано та виправлено на правильний текст другого абзацу резолютивної частини рішення: «Стягнути із відповідача АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки його виплати по день фактичного розрахунку у розмірі 33 600 грн.».

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідача на свою користь:

-25 779,18 грн. борг за витрати у відрядженні згідно ст. 121 КЗпП України;

-70 317,45 грн. компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати за період з жовтня 2021 року по 31.07.2024 року, розраховану відповідно до Постанови КМУ №159 та Закону №2050-ІІІ, інфляційної компенсації (ст 34 ЗУ “Про оплату праці, Постанови КМУ №159 із змінами Постанови КМУ №355).

Вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у стягненні заборгованості з відшкодування витрат на службові відрядження у сумі 25 779,18 грн, оскільки не врахував, що наявність боргу підтверджена довідкою відповідача № 304 від 31.07.2024 року.

Звертає увагу на те, що розрахунок боргу по авансових звітах на відрядження на підставі первинних документів в довідці №304 від 31.07.2024 року підтвердили своїми підписами заступник головного бухгалтера та бухгалтер.

Звертає увагу на те, що відповідач не оскаржував довідку №304 від 31.07.2024 року.

Також вважає неправомірною відмову у стягненні компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати.

Посилається на те, що заборгованість із заробітної плати існувала протягом тривалого часу та була виплачена лише 05.09.2024 року, а тому вважає, що він має право на вищезазначену компенсацію відповідно до статті 34 Закону України «Про оплату праці», Закону України № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 року із змінами внесеними Постановою КМУ №355.

Звертає увагу на те, що сума компенсації — 70 317,45 грн. розрахована із застосуванням індексів інфляції за весь період прострочення.

Вважає, що факт виплати боргу заробітної плати не звільняє відповідача від обов`язку компенсувати втрату частини доходів за весь період прострочення.

У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Звертають увагу на те, що на підприємстві було проведено перевірку Головним управління пенсійного фонду у Тернопільській області (далі ГУ ПФУ) правильності використання страхувальниками страхових коштів за період 01.01.2020 року по 31.12.2025 року та встановлено порушення, вчинене позивачем, що у період з 01.01.2023 року по 31.12.2023 року позивач отримав надмірну суму страхових коштів від ГУ ПФУ у розмірі 65 059,72 грн. та 7 627,80 грн. за рахунок підприємства.

На підставі рішення №21 від 12.03.2026 року прийнятого ГУ ПФУ про повернення страхових коштів та застосування фінансових санкцій за порушення порядку використання страхових коштів у сумі 101 307,09 грн. з яких кошти позивача 65 079,72 гривень, що підприємство виконало.

Зважаючи на вищезазначене на підприємстві було перераховано борг по заробітні платі позивача станом на 31.07.2024 року який становить 230 665,95 грн. згідно оновленої довідки №356 від 29.04.2026 року.

Зазначають, що відповідачем була здійсненна добровільна сплата заборгованості по заробітній платі у сумі 290 354.53 грн, що підтверджується випискою, яка наявна у матеріалах справи.

Згідно оновленої довідки відбулось надмірне нарахування коштів у сумі 59 688,58 грн.

Вказують на те, що докази на підтвердження вищезазначених обставин не були поданими в суді першої інстанції, оскільки рішення ГУ ПФУ було винесено у березні 2026 року, тому вважають, що середній заробіток за час затримки його виплати по день фактичного розрахунку у розмірі 33 600 грн. є виплачений.

В судовому засіданні ОСОБА_1 просив задовольнити вимоги апеляційної скарги з мотивів, викладених у ній.

В судовому засіданні представник відповідача — Біланчин В.І. просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, з мотивів викладених у відзиві.

Крім того в судовому засідання, він також визнав факт наявності перед позивачем заборгованості з відшкодування витрат на службові відрядження в розмірі 25 779, 18 грн., на підтвердження чого надав копії відповідних наказів та бухгалтерських звітів.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів приходить до наступного.

За ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

ОСОБА_1 працював в АТ« 2 ремонтний завод засобів зв`язку» на посаді директора.

На підставі п.1 статті 36 КЗпПУ від 31 липня 2024 року ОСОБА_2 звільнено із згаданої посади, за угодою сторін.

На час звільнення, для остаточного розрахунку, до виплати позивачу роботодавцем (відповідачем), належало виплатити заборгованість по заробітній платі у сумі 290 354,53 грн.

Така виплата позивачу стороною відповідача була здійснена не у день звільнення – 31 липня 2024 року, оскільки остаточний розрахунок по невиплаченій заробітній платі із позивачем проведено лише 03 вересня 2024 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції виходив з того, що такий повинен становить 33 600,00 грн.: 1 400 грн х 24 дні = 33 600,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування витрат на службові відрядження в розмірі 25 779, 18 грн., суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду жодних належних, достовірних та достатніх доказів понесення ним таких витрат.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 35 913,36 грн., суд першої інстанції виходив з того, що така вимога є безпідставною, оскільки спеціальним видом відповідальності роботодавця є саме стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яке передбачено ст. 117 КЗпП України і така вимога позивача про виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при його звільненні визнана судом такою, що підлягає до задоволення.

Рішення суду першої інстанції переглядається лише в частині відмовлених позовних вимог про відшкодування витрат на службові відрядження в розмірі 25 779, 18 грн. та в частині відмовлених позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати у розмірі 35 913,36 грн., оскільки в іншій частині не оскаржується.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, однак не погоджується із висновками місцевого суду про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування витрат на службові відрядження з огляду на наступне.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам судове рішення в оскаржуваній частині не відповідає в повній мірі.

Щодо позовної вимоги про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з вимогами статті 94 КЗпП України та статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до вимог частини 4 статті 97 КЗпП України, роботодавець (роботодавець - фізична особа) не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Положеннями статті 115 КЗпП України визначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).

У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (статті 117 КЗпП України).

Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати регулюється статтею 34 Закону України «Про оплату праці», Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі – Порядок №159).

Статтею 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» визначено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадяться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення) тощо (стаття 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»).

Згідно із статтею 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).

Відповідно до пункту 3 Порядку №159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення) тощо.

Таким чином, компенсації підлягають грошові доходи, які не мають разового характеру.

Відповідно до пункту 4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Згідно пункту 2 Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 року №1427, компенсація працівникам проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати заробітної плати, нарахованої працівникові за період роботи починаючи з 1 січня 1998 року, якщо індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги за цей період зріс більше як на один відсоток.

Згідно статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітною платою є винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу.

Структуру заробітної плати визначено у статті 2 Закону України «Про оплату праці», якою передбачено існування основної заробітної плати, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Отже, виходячи з положень КЗпП України, Закону України «Про оплату праці», заробітна плата працівникам виплачується за умови виконання ними своїх функціональних обов`язків на підставі укладеного трудового договору з дотриманням установленої правилами внутрішнього трудового розпорядку тривалості щоденної (щотижневої) роботи за умови провадження підприємством господарської діяльності.

Згідно статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування. Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Верховний Суд надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП неодноразово наголошував на обов`язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 26 листопада 2020 року у справі № 520/1365/2020, від 29 листопада 2021 року у справі № 120/313/20-а та ін.

Так, у постанові від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, встановивши право позивача для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд повинен визначити розмір такої виплати.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 виснувала, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 753/12524/16, від 16 лютого 2022 року у справі №760/18090/20.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 зроблено правовий висновок про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Окрім того, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, має разовий характер та не входить до фонду оплати праці.

Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 694/215/16-ц, провадження № 61-37406св18, від 09 червня 2021 року у справі № 569/11319/19, провадження № 61-7911св20.

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2023 року в справі № 205/8443/19, зробив такий висновок: «Апеляційний суд також дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні вимог про стягнення компенсації за несвоєчасно виплачену заробітну плату та інші належні до фонду оплати праці виплати у зв`язку з заниженням посадового окладу та непроведенням індексації заробітної плати за період роботи станом на 03 березня 2020 року в розмірі 1509.87 грн, вказавши, що ці виплати не підлягають стягненню в порядку, визначеному Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», оскільки до відповідача за результатами розгляду цієї справи застосовано спеціальний вид відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні».

Так, встановлено, що оскаржуваним рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року за результатами розгляду цієї справи застосовано спеціальний вид відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме стягнуто із відповідача АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки його виплати по день фактичного розрахунку у розмірі 33 600 грн. в порядку ст. 117 КЗпП України.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, у порядку, визначеному Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», оскільки стягнення зазначеної компенсації буде вважатися подвійною відповідальністю роботодавця та покладе на роботодавця надмірний тягар, що суперечитиме принципам справедливості та співмірності у трудових відносинах.

Такі висновки суду першої інстанції кореспондуються із правовими висновками Верховного Суду, що містяться у постанові від 24 квітня 2023 року в справі № 205/8443/19, які є релевантними до спірних правовідносин.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що розмір компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, яку позивач просив стягнути в суді першої інстанції, становив 35 913,36 грн, однак в апеляційній скарзі позивач просить стягнути 70 317,45 грн, чим фактично збільшив розмір позовних вимог.

Разом з тим, відповідно до положень статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу в межах доводів та вимог, які були предметом розгляду суду першої інстанції, а тому вимоги про стягнення компенсації у збільшеному розмірі не можуть бути предметом розгляду суду апеляційної інстанції.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду про відмову у задоволенні позовної вимоги про стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати.

Щодо позовної вимоги про відшкодування витрат за службові відрядження.

Відповідно до статті 121 КЗпП України, працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв`язку з службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством. За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада).

За своєю правовою природою витрати на відрядження є компенсаційними виплатами, які за змістом статті 2 Закону України «Про оплату праці» відносяться до додаткової заробітної плати.

Згідно з Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою Наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59 (далі - Інструкція № 59), службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади (поїздка державного службовця - за розпорядженням керівника державної служби), підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі - підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв`язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства).

Відповідно до пункту 13 розділу І Інструкції № 59 працівнику, який направлений у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється за всі робочі дні тижня за графіком, установленим за місцем постійної роботи, та відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

Підтвердними документами, що засвідчують вартість понесених у зв`язку з відрядженням витрат, є розрахункові документи відповідно до Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» та Податкового кодексу України, а також документи, визначені цією Інструкцією. У разі відрядження за кордон підтвердні документи, що засвідчують вартість понесених за кордоном у зв`язку з таким відрядженням витрат, оформлюються згідно із законодавством відповідної держави (пункт 14 розділу І Інструкції № 59).

Відповідно до пункту 3 розділу ІІ Інструкції № 59 заробітна плата перераховується відрядженому працівнику на його поточний рахунок, операції за яким можуть здійснюватися з використанням платіжних карток, або у визначених законодавством випадках переказується поштою на прохання працівника за рахунок підприємства, що його відрядило.

За змістом пунктів 5, 6 розділу II Інструкції № 59 відрядженому працівнику компенсують його витрати на найм житлового приміщення та на проїзд до місця відрядження і назад.

Пунктом 11 розділу II Інструкції № 59 передбачено, що після повернення з відрядження працівник зобов`язаний до закінчення п`ятого банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи, подати звіт про використання коштів, наданих на відрядження. Якщо для остаточного розрахунку за відрядження необхідно виплатити додаткові кошти, виплата (перерахування) зазначених коштів має здійснюватися до закінчення третього банківського дня після затвердження керівником звіту про використання коштів, виданих на відрядження.

Витрати на відрядження відшкодовуються лише за наявності документів в оригіналі, що засвідчують вартість цих витрат, а саме: транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), у тому числі електронних квитків за наявності посадкового талона, якщо його обов`язковість передбачена правилами перевезення на відповідному виді транспорту, та розрахункових документів про їх придбання за всіма видами транспорту, в тому числі на чартерні рейси; рахунків, отриманих із готелів (мотелів) або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання відрядженого працівника, в тому числі бронювання місць у місцях проживання; страхових полісів тощо (пункт 12 розділу II Інструкції № 59).

У відповідності до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування витрат на службові відрядження в розмірі 25 779, 18 грн., суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду жодних належних, достовірних та достатніх доказів понесення ним таких витрат.

Водночас місцевий суд критично оцінив, як доказ позивача, яким він обґрунтував таку вимогу - довідку про наявність такої заборгованості у розмірі 25 779,18 грн. по виплаті йому відповідачем витрат по авансових звітах (витрат на службові відрядження), оскільки зазначена довідка підписана особисто позивачем, як керівником АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку», зазначені у ній відомості не підтверджені жодним доказом і клопотання про витребування у відповідача таких доказів, позивач не заявив.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні вищезазначеної позовної вимоги з огляду на наступне.

Так, під час судового розгляду в суді апеляційної інстанції представник відповідача визнав обставину наявності заборгованості по витратах на службові відрядження, розмір якої зазначено у довідці №304 від 31.07.2024 року і становить суму 25 779,18 грн., та на підтвердження цієї обставини надав копії відповідних наказів та звітів про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, із долученими документами, які підтверджують понесення позивачем відповідних витрат.

Відтак колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення з АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на користь ОСОБА_1 25 779, 18 грн. заборгованості на відшкодування витрат на службові відрядження.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин справи, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Щодо судових витрат.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У зв`язку із наведеним, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково; рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог про відшкодування витрат на службові відрядження скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким вказані позовні вимоги задовольнити; в решті рішення суду в оскаржуваній частині слід залишити без змін.

Також, відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України слід стягнути з АТ «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» на користь ОСОБА_1 1 211, 20 грн. судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 1 816, 80 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 — задовольнити частково.

Рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року в частині відмови у задоволені позовних вимог про відшкодування витрат на службові відрядження скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким вказані позовні вимоги задовольнити.

Стягнути з Акціонерного товариства «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» (вул. І. Франка 10 м. Бережани, Тернопільська область, ЄДРПОУ 24969510) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) 25 779, 18 грн. заборгованості на відшкодування витрат на службові відрядження.

В решті рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 23 січня 2026 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.

Стягнути з Акціонерного товариства «2-й ремонтний завод засобів зв`язку» (вул. І. Франка 10 м. Бережани, Тернопільська область, ЄДРПОУ 24969510) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) 1 211, 20 грн. судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції та 1 816, 80 грн. судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 25 червня 2026 року.

Головуючий Гірський Б.О.

Судді: Хома М.В.

Храпак Н.М.