Постанова від 23 червня 2026 р. у справі №2-2070/10 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3422/26 Справа № 2-2070/10 Суддя у 1-й інстанції - ЯКИМЕНКО Л. Г. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді – Свистунової О.В.,

суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.,

за участю секретаря – Паромової О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 19 грудня 2025 року

у цивільній справі за скаргою ОСОБА_1 на дії (бездіяльність) Амур-Нижньодніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Самарівського відділу державної виконавчої служби у Самарівському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), стягувачі: Акціонерне товариство «КредоБанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредекс Фінанс», Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», –

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії (бездіяльність) Амур-Нижньодніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), Самарівського відділу державної виконавчої служби у Самарівському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), стягувачі: Акціонерне товариство «КредоБанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредекс Фінанс», Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк».

Скарга обґрунтовувалась тим, що 06 лютого 2025 року в Шостій дніпровській державній нотаріальній конторі вона дізналася про наявність ряду арештів її майна (коштів) та оголошення заборони на його відчуження у виконавчих провадженнях № 34866363, № 39786557 та № 46494773.

Зазначала, що підставою для обтяження стали:

- постанова державного виконавця Магдалинівського відділу державної виконавчої служби у Новомосковському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Степаняна А.Ю. про арешт майна (коштів) боржника та оголошення заборони на його відчуження від 19 жовтня 2012 року у виконавчому провадженні № 34866363, відкрите за виконавчим листом у справі № 2-2070/10. Виконавче провадження № 34866363 закінчено, виконавчий документ направлений за належністю;

- постанова державного виконавця Амур-Нижньодніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лисяк С.В. про арешт майна (коштів) боржника та оголошення заборони на його відчуження від 16 вересня 2013 року у виконавчому провадженні № 39786557, відкрите за виконавчим листом у справі № 2-2070/10. Виконавче провадження № 39786557 завершено, виконавчий документ повернутий стягувачу;

- постанова державного виконавця Амур-Нижньодніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Волошин О.В. про арешт майна (коштів) боржника та оголошення заборони на його відчуження від 13 лютого 2015 року у виконавчому провадженні № 46494773, відкрите за виконавчим листом № 2/199/2571/14. Виконавче провадження № 46494773 завершено, виконавчий документ повернутий стягувачу.

Вказувала, що згідно даних з Автоматизованої системи виконавчого провадження будь-які дані стосовно виконавчих проваджень № 34866363, № 39786557 та № 46494773 відсутні.

Також вказані обставини підтверджуються із отриманих у відповідь на запити її адвоката листів від Амур-Нижньодніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 12 березня 2025 року за вих. № 23887 та від Самарівського відділу державної виконавчої служби у Самарівському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 10 березня 2025 року за вих. № 28449.

Вказувала, що матеріали виконавчих проваджень періоду 2011-2019 років знищено відповідно до вимог пункту 2 розділу XI Правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями, які затверджені наказом Міністерства юстиції України від 07 червня 2017 року № 1829/5 «Про затвердження Правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями» та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 08 червня 2017 року за № 699/30576, у зв`язку із закінченням передбаченого чинним законодавством терміну зберігання, на підставі розпорядчого документу керівника Відділу державної виконавчої служби.

Зазначала, що застосування арешту майна (коштів) боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених Законом.

Вважала, що норми законодавства визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Скаржниця зазначала, що наявність протягом тривалого часу нескасованих арештів на майно (кошти) боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувачів, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Також стверджувала, що зазнає значної шкоди в зв`язку із тим, що практично позбавлена можливості реалізовувати права володіння, користування та розпоряджатися майном (коштами), з огляду на що просила вимоги скарги задовольнити.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд: визнати бездіяльність посадових осіб Самарівського відділу державної виконавчої служби у Самарівському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) у виконавчому провадженні № 34866363 протиправною; визнати бездіяльність посадових осіб Амур-Нижньодніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) у виконавчих провадженнях № 39786557 та № 46494773 неправомірною, та поновити порушене її право шляхом скасування арештів з усього її майна (коштів) у виконавчих провадженнях № 39786557 та № 46494773.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 19 грудня 2025 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 - відмовлено.

У поданій 29 грудня 2025 року апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду та ухвалити нове судове рішення про задоволення скарги в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що наявність протягом тривалого часу арешту, накладеного державним виконавцем на майно боржника у закінченому виконавчому провадженні, є невиправданим втручанням у його право на мирне володіння майном з огляду на відсутність відкритого виконавчого провадження, відсутність фактичний майнових претензій стягувача, а також неможливість відновлення (продовження) примусового виконання судового рішення чи іншого виконавчого документа.

Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи подано не було.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про отримання документів в Електронному суді.

Учасники справи у судове засідання не з`явилися, були належним чином завчасно повідомлені про час та місце слухання даної справи апеляційним судом.

Представник ОСОБА_1 – адвокат Завгородній А.М. у поданій 18 червня 2026 року заяві просив розглядати справу без участі боржника та його представника.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що 14 травня 2010 року Амур-Нижньодніпровським районним судом міста Дніпропетровська ухвалено заочне рішення у цивільній справі № 2-2070/10 за позовом ПАТ «Кредобанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Кредобанк» заборгованість за кредитним договором № 47/07-Ф від 13 вересня 2007 року в розмірі 199 970,00 грн., заборгованість по відсоткам за період з 01 жовтня 2007 року по 20 серпня 2009 року в розмірі 74 314,30 грн., заборгованість по комісії за управління кредитом за період з 30 листопада 2007 року по 31 серпня 2009 року в розмірі 660,00 грн., пеню за несвоєчасну сплату відсотків за періоді з 20 серпня 2008 року по 20 серпня 2009 року в розмірі 17 170,14 грн., пеню за несвоєчасну сплату кредиту за період з 20 серпня 2008 року по 20 серпня 2009 року в розмірі 62 408,85 грн., пеню за прострочення сплати комісії за управління кредитом за період з 20 серпня 2008 року по 20 серпня 2009 року в розмірі 366,00 грн., витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 700,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120,00 грн., а всього 356 709,29 грн.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 22 червня 2012 року замінено сторону виконавчого провадження ПАТ «Кредобанк» його правонаступником – ТОВ «Кредекс Фінанс».

Протоколом № 01/08-2018 загальних зборів учасників ТОВ «Кредекс Фінанс» від 01 серпня 2018 року прийнято рішення про зміну назви товариства на ТОВ «Вердикт Капітал».

На виконанні Самарівського ВДВС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебувало виконавче провадження № 34866363 з примусового виконання виконавчого листа у справі № 2-2070/10, яке було завершене на підставі пункту 10 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, через направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби.

На виконанні Амур-Нижньодніпровського ВДВС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебувало виконавче провадження № 39786557 з примусового виконання виконавчого листа у справі № 2-2070/10. У ході виконання вказаного провадження винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV через відсутність майна боржника.

На виконанні Амур-Нижньодніпровського ВДВС Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) перебувало виконавче провадження № 46494773, відкрите за виконавчим листом № 2/199/2571/14. У ході виконання вказаного провадження винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV через відсутність майна боржника.

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для скасування арешту з нерухомого майна боржника ОСОБА_1 , накладеного в межах виконавчих проваджень № 34866363, № 39786557 та № 46494773 відсутні, оскільки рішення суду про стягнення заборгованості боржником не виконано.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Визначальним для правильного вирішення даної справи є з`ясування питання про те, чи є повернення виконавчого документа стягувачу підставою для зняття арешту з майна боржника.

Так, відповідно до частини першої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Аналогічна за змістом норма закріплена у частині першій статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року.

Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

Відповідно до частини другої статті 57 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Схожі за змістом приписи містяться у статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 2016 року).

Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

Термін «завершення виконавчого провадження» застосовувався у нормі статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) як узагальнююче поняття процесуальної стадії виконавчого провадження.

Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження – згідно з статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу – згідно з статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, – згідно з статтею 48 цього Закону.

У Законі України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи) відсутня норма, аналогічна нормі частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року). Закон України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи) не містить такого поняття, як «завершення виконавчого провадження», водночас окремо врегульовує виконавчі дії щодо закінчення виконавчого провадження у статті 39 та щодо повернення виконавчого документа стягувачу в статті 37.

У пункті 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) зазначено, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо: у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуте стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Аналогічні підстави для повернення виконавчого документа стягувачу визначені і у подальшому у частині першій статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи).

Підстави для закінчення виконавчого провадження визначені у частині першій статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи).

Як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) (частиною першою статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи), свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинний на момент розгляду цієї справи)).

У частині п`ятій статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції 1999 року) визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 22 цього Закону (аналогічна норма міститься в частині п`ятій статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинний на момент розгляду цієї справи).

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Водночас повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Аналіз наведених норм права свідчить про те, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

– у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

– у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Законодавець передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи)).

Враховуючи наведене, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за винятком випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (чинний на момент розгляду цієї справи)).

Зазначені висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11.

У даній справі встановлено, що державними виконавцями було накладено арешти на майно боржника ОСОБА_1 на підставі постанов про арешт майна боржника № 34866363 від 19 жовтня 2012 року, № 39786557 від 16 вересня 2013 року та № 46494773 від 13 лютого 2015 року.

Та в подальшому державними виконавцями 21 березня 2014 року та 22 грудня 2015 року були винесені постанови про повернення виконавчих документів № 2-2070/10 та № 2/199/2571/14 стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуте стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними).

Отже, враховуючи підставу повернення виконавчих документів стягувачу, він має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків, а тому вказані обставини не є підставою для зняття арешту з майна боржника, а відповідно і для задоволення скарги ОСОБА_1 .

Оскільки в конструкції згаданої правової норми повернення виконавчого документа стягувачу з огляду на його означення не свідчить про закінчення виконавчого провадження, можна виснувати, що відсутні правові передумови для зняття арешту. Та вказана норма вважається застосованою правильно, з огляду на те, що рішення суду, яке набрало законної сили боржником не виконується та жодного погашення за цим рішенням скаржниця ОСОБА_1 на користь стягувача не здійснила – уникала виконання рішення.

Колегія суддів наголошує, що в Україні з 12 березня 2020 року було введено карантин через COVID-19 і його неодноразово продовжували. Скасували карантин на всій території України з 01 липня 2023 року.

Відповідно до Указу Президента України № 64/2022, з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, який наразі продовжується.

Тож законодавцем здійснено внормування тієї ситуації, коли боржник рішення суду не виконує та не вчиняє жодних дій направлених на виконання взятого на себе зобов`язання. В межах предмету спору в цьому провадженні ніщо не вказує на те, що стягувач остаточно втратив можливість реалізувати своє право на виконання рішення і отримання стягнення за ним. Закон гарантує стягувачу право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Визначальним у даній справі є те, що зняття арешту з майна боржника не може бути дозволено без детальної оцінки його індивідуальної ситуації та положень наведених норм права України.

Скаржниця ОСОБА_1 порушення свого права власності в скарзі обґрунтовувала тим, що її майно наразі залишається під арештом на підставі постанов державного виконавця від 19 жовтня 2012 року, від 16 вересня 2013 року та від 13 лютого 2015 року, та посилалась при цьому на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція).

Водночас стверджуючи про покладення на неї індивідуального та надмірного тягарю остання не навела в своїй скарзі жодного факту щодо конкретного порушення її права чи щодо якої її власності таке порушення здійснено.

Дійсно, застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинно призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Указані норми визначають непорушність права власності (зокрема приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.

Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.

У численних постановах Верховного Суду сформульовано правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Одночасно, щоб захід, який становить втручання, відповідав статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має бути доведено, що він був законним, здійсненим «відповідно до загальних інтересів» і існував розумний зв`язок пропорційності між застосовними засобами та метою, якої прагнули досягти.

За недоведеності заявлених в скарзі фактів щодо порушеного права, дії скаржниці ОСОБА_1 не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Тож за умов що склалися чинне законодавство України та положення Конвенції вимагають від національних органів влади забезпечення справедливого балансу між інтересами стягувача, який домігся в суді відновлення його порушеного права і ухвалення рішення, яке набрало законної сили і не виконано зовсім, та боржника який ухиляється від виконання такого рішення суду і стверджуючи про покладення на нього індивідуального та надмірного тягарю жодних фактів цього не навів, а обмежився тільки підставами або аргументами на які робиться посилання в скарзі – без встановлення відповідних фактів.

Колегія суддів не знаходить нічого свавільного чи явно нерозумного в тому що зберігаються негативні наслідки для боржника, який порушив взяті на себе зобов`язання і відмовляється виконувати рішення суду, та виходить з того, що за обставин, які встановлені в ході цього судового розгляду втручання в право власності було «передбачено законом» у розумінні Конвенції.

Тож колегія суддів вважає, що за встановлених обставин у справі відсутні підстави вважати, що існування впродовж тривалого часу після завершення у вересні 2013 року та у лютому 2015 року виконавчих проваджень та повернення стягувачу виконавчих документів обтяження у вигляді арешту є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном, а у державного виконавця були відсутні законодавчі підстави для зняття накладеного у виконавчих провадженнях арешту на майно боржника.

За наведених підстав, колегія суддів дійшла висновку, що скарга ОСОБА_1 на бездіяльність посадових осіб Самарівського ВДВС у виконавчому провадженні № 34866363 та Амур-Нижньодніпровського ВДВС у виконавчих провадженнях № 39786557 та № 46494773 є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність судового рішення.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення – без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Ухвалу Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра від 19 грудня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 25 червня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: І.Ю. Ткаченко

М.М. Пищида