Рішення від 09 червня 2026 р. у справі №203/3935/24 — Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра

Справа № 203/3935/24

(2/199/358/26)

РІШЕННЯ

Іменем України

10.06.2026 року Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Носенко Ю.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду міста Дніпра цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Лілія Дмитрівна про встановлення факту належності правовстановлюючого документу, визнання недійсними правочину, визнання права власності та витребування майна, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з даним позовом до відповідачів, зазначивши, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_6 , після якого він є єдиний спадкоємиць, який прийняв спадщину.

На підставі свідоцтва про право власності на житло від 04.12.1998 року його батьку, ОСОБА_6 , належала квартира АДРЕСА_1 загальною площею 42,2 кв.м. До цього часу його батько значиться зареєстрованим у цій квартирі, жодні інші особи у цій квартирі з ним разом зареєстровані не були та не проживали.

Коли позивач надав нотаріусу оригінали документів на вищезазначену квартиру для видачі йому свідоцтва про право на спадщину за законом - нотаріус повідомила, що з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що: 07.08.2021року між його батьком та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем Максимом Олексійовичем. Позивач зазначив, що на той час його батько втратив свій паспорт та проживав у позивача, також у нього він зберігав усі правовстановлюючі документи на вищезазначену квартиру, які до цього часу знаходяться у позивача; 21.10.2022 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Лілією Дмитрівною; 25.11.2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який теж посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Лілією Дмитрівною.

Позивач посилався, що договір купівлі-продажу від 07.08.2021 року між його батьком та ОСОБА_4 не укладався. У його батька ОСОБА_6 було відсутнє волевиявлення на продаж належної йому квартири ОСОБА_4 за правочином, яким ним ніколи не укладався. Тому ні у ОСОБА_4 , ні у ОСОБА_3 не було жодних прав на квартиру його батька. Відповідно права на квартиру його батька на підставі першого неукладеного правочину не могли перейти до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25.11.2022 року, укладеного нею з ОСОБА_3 .

Крім того зазначає, що у правовстановлюючого документі на зазначену квартиру допущено описку у прізвищі його батька: помилково вказано « ОСОБА_7 » замість вірного « ОСОБА_8 ».

Також зазначає, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21.02.1994 року його бабусі, ОСОБА_9 , належала частина квартири АДРЕСА_2 загальною площею 44,1 кв.м. Інша частина зазначеної квартири належить його рідному дядьку ОСОБА_5 , який є рідним братом його батька ОСОБА_6 . ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_9 , після якої його батько (її син) ОСОБА_6 прийняв спадщину шляхом звернення до нотаріуса протягом 6-ти місяців з заявою про прийняття спадщини, належну їй частину квартири, але за своє життя так і не отримав відповідне свідоцтво про право на спадщину.

На день смерті його бабусі з нею постійно проживав та доглядав його батько (її син) ОСОБА_6 , який був зареєстрований у іншій квартирі, яку він з 2010 року до дня її смерті здавав в оренду та за отримані кошти лікував та доглядав свою престарілу матір. Разом з ОСОБА_9 у її квартирі був зареєстрований, але з 2010 року не проживав, її другий син (рідний брат його батька) ОСОБА_5 , який з 2010 року переїхав на постійне проживання до Російської Федерації та є її громадянином. Йому до цього часу належить частина квартири АДРЕСА_2 .

Протягом шестимісячного строку ОСОБА_5 не звертався з заявою про прийняття спадщини після своєї матері. Тому відповідно до положень ст.1272 ЦК України він є таким, що спадщину після своєї матері не прийняв. Відповідно батько позивача успадкував після своєї матері належну їй частину квартири АДРЕСА_2 .

Жодна інша особа, крім його батька ОСОБА_6 , після смерті його матері (бабусі позивача) не зверталася. Тому він є єдиним її спадкоємцем, адже ОСОБА_5 на день смерті його матері (бабусі позивача) не проживав.

14.01.2025 року позивач отримав другу постанову про відмову у видачі йому свідоцтва про право на спадщину на частину квартири АДРЕСА_2 , яку його батько ОСОБА_6 , прийняв у спадок після його матері (бабусі позивача), ОСОБА_9 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вона містить дві основні підстави для відмови йому у видачі відповідних свідоцтв на квартири його батька, а саме: у свідоцтві про право власності від 04.12.1998 на квартиру АДРЕСА_1 помилково вказано « ОСОБА_7 » замість вірного « ОСОБА_8 »; у позивача відсутній оригінал свідоцтва про право власності від 21.02.1994 року на квартиру АДРЕСА_2 , власниками якої була мати його батька, ОСОБА_9 , та його рідний дядько ОСОБА_5 .

У зв`язку з викладеним позивач просив суд встановити факт належності ОСОБА_6 свідоцтва про право власності на житло, виданого згідно з розпорядженням (наказом) від 04.12.1998 року №4/2860-98 року, на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване у Дніпропетровському МБТІ за №125п-76-151. Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 25.11.2022 року квартири АДРЕСА_1 , який укладено між ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) та посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Лілією Дмитрівною й зареєстровано під номером 1007. Скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на квартиру АДРЕСА_1 . Визнати за ним право власності у порядку спадкування за законом після його батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на квартиру АДРЕСА_1 . Витребувати від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) квартиру АДРЕСА_1 . Визнати за позивачем право власності у порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . Витребувати від ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь позивача 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 листопада 2024 року відкрито провадження по даній справі.

Представник позивача в судове засідання надав заяву про розгляд справи за його відсутності, просив суд позов задовольнити.

Відповідачі або їх представники до судового засідання не з`явились, про дату та час розгляду справи повідомлені належним чином. У матеріалах справи міститься заява відповідача ОСОБА_5 про визнання позовних вимог.

Третя особа до судового засідання не з`явилась, про дату та час розгляду справи повідомлена належним чином.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача, ОСОБА_6 . Позивач, як спадкоємець першої черги прийняв спадщину в установленому законом порядку шляхом подання відповідної заяви 20.06.2024 до нотаріальної контори.

На підставі свідоцтва про право власності на житло від 04.12.1998 року, виданого Виконкомом міської Ради народних депутатів ОСОБА_6 , належала квартира АДРЕСА_1 загальною площею 42,2 кв.м.

Однак у вказаному свідоцтві неправильно зазначено прізвище « ОСОБА_7 », у той час як відповідно до паспорту громадянина України, довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, свідоцтва про укладання шлюбу серії НОМЕР_5 , прізвище батька позивача “ ОСОБА_8 ”.

Відповідно до ст.135 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.

У п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31.03.1995 №5 зазначено, що при розгляді справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по-батькові, місце і час народження якої, зазначені в документі, не збігаються з ім`ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, вказаними у свідоцтві про народження або в паспорті, у тому числі, факту належності правовстановлюючого документа, в якому допущені помилки у прізвищі, імені, по-батькові або замість імені чи по-батькові зазначені ініціали, суд повинен запропонувати заявникові подати докази про те, що правовстановлюючий документ належить йому і що організація, яка видала документ, не має можливості внести до нього відповідні виправлення.

Оскільки невідповідність в написанні прізвища батька позивача у вищевказаному документі перешкоджає реалізації права позивача на спадкове майно, суд дійшов висновку про наявність підстав для встановлення факту належності правовстановлюючого документу, а отже вважає за необхідне встановити факт належності ОСОБА_6 свідоцтва про право власності на житло, виданого Виконкомом міської Ради народних депутатів згідно з розпорядженням (наказом) від 04.12.1998 року №4/2860-98 року, на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване у Дніпропетровському МБТІ за №125п-76-151.

Судом встановлено, що у встановлений законом строк, а саме 20 червня 2024 року, позивач, як спадкоємець першої черги, звернувся до Четвертої Дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька.

В ході розгляду справи встановлено також, що 07.08.2021року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем Максимом Олексійовичем посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 .

21.10.2022 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Лілією Дмитрівною.

25.11.2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який теж посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Лілією Дмитрівною.

У даній справі ухвалою суду від 07 жовтня 2025 року було призначено почеркознавчу експертизу. Відповідно до висновку експерта № 3535-25 за результатними проведення судової почеркознавчої експертизи від 19.02.2026 року, підпис від імені ОСОБА_6 , що розташовані в графі «ПРОДАВЕЦЬ» у двох примірниках договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 07.08.2021 року, посвідченому приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем М.О., зареєстрований в реєстрі за № 288, сторонами якого вказані ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_4 (продавець) – виконані не ОСОБА_6 , а іншою особою.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

За положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Тлумачення вищенаведених норм ЦК України свідчить, що обов`язковим елементом двостороннього правочину (в даному випадку купівлі-продажу) є дії його сторін щодо набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов`язків, тобто правочин не може бути визнаний таким, що відбувся, без цілеспрямованих дій його сторін, які є вираженням їх волевиявлення.

Отже, основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення – зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов`язкового суб`єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин.

Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об`єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин.

У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним – не виникли.

Неукладеність договору у зв`язку з недотриманням установленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину волевиявлення на його укладення, про що може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).

Отже, відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України – договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину.

З огляду на наведене вище, нотаріально посвідчений правочин купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою та при нотаріальному посвідченні якого використано підробні документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа, за умови невстановлення факту зловживання з боку продавця своїми правами потрібно кваліфікувати як неукладений.

Отже, суд приходить до висновку, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 07.08.2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем М.О., зареєстрований в реєстрі за № 288, є неукладеним.

Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 89 ЦПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння за неукладеним договором купівлі-продажу, є віндикаційний позов – витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача. Велика Палата Верховного Суду дійшла цього висновку виходячи з такого.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

З урахуванням наведених підстав позову позивач у цій справі наполягає на витребуванні належної йому квартири, вважаючи, що ця квартира перебуває у володінні відповідачки без установлених законом підстав.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)]. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи про інше речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (від нім. buchbesitz – книжкове володіння) [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)].

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі – власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Відтак, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) дійшла висновку, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див. пункт 72 вказаної постанови).

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.

У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).

Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73–76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38–39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148–151, 153, 154, 167, 168].

Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)] без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

Недоторканність набутого добросовісним набувачем права власності за рахунок позбавлення законного власника, який не допускав недобросовісного користування своїми правами та не виражав волевиявлення на передачу майна, можливості поновити своє порушене, внаслідок вибуття належного йому майна за неукладеним правочином, майнове право суперечить завданню цивільного судочинства.

Згідно із нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Водночас, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

У спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини, тому такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з використанням способів, визначених главою 29 ЦК України.

Отже, виходячи з вищевикладеного, суд вважає за необхідне визнати за ОСОБА_1 право власності у порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на квартиру АДРЕСА_1 , та витребувати від ОСОБА_2 на користь позивача вказану квартиру, що буде достатнім способом захисту прав позивача.

Що стосується позовних вимог позивача відносно квартири АДРЕСА_2 .

На підставі свідоцтва про право власності на житло від 21.02.1994 року, виданого Виконкомом міської Ради народних депутатів, згідно з розпорядженням № 5/330-94, зареєстровано в КП «ДМБТІ» ДОР та записано в реєстрову книгу №15п за реєстровим № 114, бабусі позивача, ОСОБА_9 , належала частина квартири АДРЕСА_2 загальною площею 44,1 кв.м. Інша частина зазначеної квартири належить його рідному дядьку ОСОБА_5 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_9 , після смерті якої батько позивача, ОСОБА_6 , як спадкоємець першої черги, прийняв спадщину, звернувшись 16.05.2013 до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, проте за своє життя так і не отримав відповідне свідоцтво про право на спадщину. Інші спадкоємці із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_9 до нотаріуса не звертались, що підтверджується матеріалами спадкової справи

Згідно з частиною першою статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Однак відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Відповідно до відповіді відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 19.12.24 року разом з ОСОБА_9 у її квартирі зареєстрований її другий син (дядько позивача) ОСОБА_5 У той же час судом встановлено, що останній з матір`ю на час відкриття спадщини не проживав, що ОСОБА_5 підтвердив у заяві від 07.02.2025 року, посвідченій державним нотаріусом Четвертої дніпровської державної нотаріальної контори Шугаєвою Н.С.

Сама по собі реєстрація без спільного проживання разом зі спадкодавцем на день смерті спадкодавця не свідчить про прийняття спадщини, якщо протягом 6-ти місяців спадкоємиць не звертався до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Отже, для підтвердження прийняття спадщини має значення саме встановлення судом факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини – а не формальна перевірка прописки (реєстрації) разом зі спадкодавцем

Відповідно до положень ч.1 ст. 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

Згідно ст.. 1270 ЦК України, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Протягом шестимісячного строку ОСОБА_5 не звертався з заявою про прийняття спадщини після своєї матері. Тому відповідно до положень ст.1272 ЦК України він є таким, що спадщину після своєї матері не прийняв. Відповідно батько позивача успадкував після своєї матері належну їй частину квартири АДРЕСА_2 .

Для вірного застосування судами положень ч.3 ст.1268 ЦК України про прийняття спадщини не має правового значення факт наявності чи відсутності у спадкоємця спільної реєстрації зі спадкодавцем.

Згідно висновків Верховного Суду від 19.05.2021 року у справі № 937/10434/19-ц, відповідно до частини другої статті 2 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами, або підставою для їх обмеження. Сама по собі реєстрація місця проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не може свідчити відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України про своєчасність прийняття спадщини.

14.01.2025 року позивач отримав постанову державного нотаріуса про відмову у видачі йому свідоцтва про право на спадщину на частину квартири АДРЕСА_2 , яку його батько ОСОБА_6 , прийняв у спадок після його матері, ОСОБА_9 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки у позивача відсутній оригінал свідоцтва про право власності від 21.02.1994 року на квартиру АДРЕСА_2 , власниками якої була ОСОБА_9 та ОСОБА_5 .

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

З огляду на зазначене суд приходить до висновку про задоволення вимогв частині визнання за позивачем право власності у порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

В частині вимог про витребування частини вказаної квартири від ОСОБА_5 , суд вважає вказані вимоги необґрунтованими з огляду на той факт, що у володінні чи власності останнього спірна частина вказаної квартири ніколи не перебувала.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору, а саме з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 у розмірі 2564,20 грн. з кожного, з ОСОБА_2 у розмірі 3775,40 грн., а також витрати на проведення судової експертизи в розмірі 22052,16 грн. з відповідача ОСОБА_4 .

Керуючись ст.ст. 12,81, 133,141, 144,263-265,274-279 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Фаст Лілія Дмитрівна про встановлення факту належності правовстановлюючого документу, визнання недійсними правочину, визнання права власності та витребування майна, - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ) право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на квартиру АДРЕСА_1 .

Витребувати від ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) квартиру АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ) право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі з:

- ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_6 , АДРЕСА_5 ) судовий збір в розмірі 3775,40 грн.;

- ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 2564,20 грн;

- ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_7 ) судовий збір в розмірі 2564,20 грн.;

- ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_7 , АДРЕСА_4 ) судовий збір в розмірі 2564,20 грн., а також витрати на проведення судової експертизи в розмірі 22052,16 грн.

Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня оголошення судового рішення апеляційної скарги.

Суддя В.В. Руденко?