Вирок від 24 червня 2026 р. у справі №127/25109/25 — Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/25109/25

Провадження №1-кп/127/867/25

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2026 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі колегії суддів:

судді-доповідача ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_5 ,

сторони захисту: адвокатів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

обвинувачених ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

інших учасників судового провадження:

законних представників обвинувачених ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,

представника ювенальної превенції ОСОБА_12 ,

розглянувши у закритому судовому засіданні в залі № 12 кримінальне провадження відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 06.08.2025 за № 22025020000000140, за обвинуваченням:

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки міста Харків, громадянки України, з неповною середньою освітою, непрацюючої, незаміжньої, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 113 Кримінального кодексу України,

ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Харків, громадянина України, з незакінченою середньою освітою, непрацюючого, неодруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 ,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 113 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_9 , перебуваючи на території м. Вінниці, діючи умисно та на виконання вказівок невстановленої особи, яка організувала вчинення цього кримінального правопорушення та керувала його підготовкою і вчиненням, за попередньою змовою та у співучасті із вказаною вище невстановленою особою та ОСОБА_8 усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, розуміючи їх можливі наслідки у вигляді масового знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров`ю, вчинив, з метою ослаблення держави, незакінчений замах на диверсію, за таких обставин.

Зокрема, ОСОБА_9 у невстановлений час, але не пізніше 20.03.2025, діючи спільно з ОСОБА_8 , спілкуючись через інтернет-месенджер Telegram з акаунтами під іменем angel з прив`язкою до абонентського номеру НОМЕР_1 , іменем angel (з емодзі червоне серце, каблучка з діамантом) з прив`язкою до абонентського номеру НОМЕР_2 , іменем «зі значками емодзі» з прив`язкою до абонентського номеру НОМЕР_3 , погодився на виконання завдань невстановленої особи, яка використовувала аккаунт з іменем ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки) з прихованим номером телефону та з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) з прихованим номером телефону, матеріали відносно якого виділені в окреме провадження, у вказаному месенджері, щодо поїздки до м. Вінниці задля виконання поставлених останнім завдань, за грошову винагороду, з компенсацією витрат на дорогу, проживання, придбання засобів конспірації.

На зазначену пропозицію невстановленої особи, яка користувалась Інтернет-месенджером Telegram із аккаунтами з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) та з іменем ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки) ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , усвідомлюючи, що в Україні триває широкомасштабна війна та введений воєнний стан, переслідуючи корисливий мотив, відповів згодою, тим самим вступив із останнім у злочинну змову, направлену на вчинення диверсійних дій, в якості безпосереднього виконавця.

У подальшому, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , керуючись спільним умислом, діючи на виконання вказівки невстановленої особи, яка користувалась Інтернет-месенджером Telegram із аккаунтами з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) та ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки) про необхідність прибуття до місця вчинення кримінального правопорушення, реалізовуючи спільний злочинний намір, спрямований на виконання протиправних завдань диверсійного характеру, збору та перевірки необхідної інформації, 20.03.2025 вирушили з м. Харків. З метою дотримання заходів конспірації рекомендованих невстановленою особою, яка користувалась Інтернет-месенджером Telegram із аккаунтами з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) та ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки) ОСОБА_9 та ОСОБА_8 першочергово близько 19.35 год. 20.03.2025 прибули до м. Полтави, звідти близько 05.52 год. 21.03.2025 прибули до м. Києва. Перебуваючи у якому, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , достовірно усвідомлюючи протиправність та караність завдань, які їм будуть поставлені, суворо дотримувались наданих їм інструкцій. При цьому, перебуваючи в м. Києві, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , діючи умисно та суворо дотримуючись вказівок куратора, близько 16.04 год. 21.03.2025 знищили мобільний телефон з IMEI НОМЕР_4 та IMEI НОМЕР_5 , у якому до цього використовували виключно власні абонентські номери НОМЕР_6 та НОМЕР_2 . Надалі, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 на виконання вказівок невстановленої особи, яка користувалась Інтернет-месенджером Telegram із аккаунтами з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) та ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки), придбали, за перераховані останнім кошти, мобільний телефон марки MOTO ІМЕІ НОМЕР_7 , ІМЕІ НОМЕР_8 та декілька нових абонентських номерів. Після цього, близько 08.15 год. 22.03.2025 ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , продовжуючи дотримуватись заходів конспірації, доїхали до м. Житомир, звідки направились до м. Вінниці. Прибувши до м. Вінниці близько 13.15 год. 22.03.2025 на виконання вказівки невстановленої особи, яка користувалась Інтернет-месенджером Telegram із аккаунтами з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) та ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки), ОСОБА_9 та ОСОБА_8 орендували квартиру АДРЕСА_3 , з якої 24.03.2025 переїхали у квартиру за адресою: АДРЕСА_4 . У свою чергу, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 в період свого перебування в м. Вінниці з 22.03.2025 по 24.03.2025, за вказівкою невстановленої особи, яка користувалась Інтернет-месенджером Telegram із аккаунтами з іменем ІНФОРМАЦІЯ_14 (з емодзі по обидва боки) та ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки)усвідомлюючи протиправність поставлених завдань та можливість подальшого настання негативних наслідків, здійснили ряд завдань щодо перевірки та встановлення інформації, яка цікавила останнього, а саме місця проживання певних осіб з числа керівників органів державної влади та правоохоронних органів, ряду адміністративних будівель, в тому числі приміщень прокуратур, судів, військоматів, поліції, служби безпеки (далі - СБ), в тому числі їх розташування, під`їзних шляхів до них та наявності камер відеоспостереження. У вказаний період часу, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , діючи спільно, продовжували дотримуватись заходів конспірації, шляхом періодичної зміни у мобільному телефоні марки MOTO з ІМЕІ НОМЕР_7 , ІМЕІ НОМЕР_8 , а також в мобільних телефонах належних ОСОБА_9 , а саме марки Xiaomi з IMEI НОМЕР_9 , IMEI НОМЕР_10 та мобільного телефону марки Xiaomi IMEI НОМЕР_11 , IMEI НОМЕР_12 абонентських номерів, зокрема: НОМЕР_6 , НОМЕР_2 , НОМЕР_13 та НОМЕР_1 .

Далі, 25.03.2025 ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , отримавши через Інтернет-месенджер Telegram від невстановленої особи, яка користувалась Інтернет-месенджером «Telegram» із аккаунтами з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) та ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки) завдання щодо переміщення саморобного вибухового пристрою, (далі СВП), керуючись корисливим мотивом, погодились на його виконання. Після чого, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , перебуваючи у квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , використовуючи методи конспірації, на автомобілі таксі, викликаному ОСОБА_9 , 25.03.2025 прибули до місця, де був захований вказаний СВП (м. Вінниця, вул. 600-річчя, 23, гаражний кооператив «Ветеран Плюс», поряд з гаражем № НОМЕР_14 ).

В подальшому, у цей же день, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , діючи за вказівками особи, яка використовувала аккаунти з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) та ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки), вилучивши СВП зі схованки, помістили його у власний рюкзак та перемістили в орендовану квартиру ( АДРЕСА_4 ), де розібрали та перевірили його справність. Вказаний вибуховий пристрій виготовлений на основі термосу з примотаними до його корпусу металевими гайками у якості вражаючих елементів для нанесення максимальної шкоди життю та здоров`ю людей, які потраплять у зону його дії. Встановивши під час огляду СВП, що скляна колба термосу розбита, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 о 15.13 год. повідомили про це зазначену невстановлену особу.

У зв`язку із викладеними обставинами, користувач аккаунтів з іменем ОСОБА_14 (з емодзі по обидва боки) та ОСОБА_13 (з емодзі по обидва боки) надав ОСОБА_9 та ОСОБА_8 вказівку помістити пошкоджений СВП до нової схованки з метою виправлення несправності виготовлювачем та наказав очікувати у м. Вінниці нових вказівок щодо подальшого встановлення відновленого СВП.

25.03.2025 о 15.54 год. під час руху ОСОБА_9 та ОСОБА_8 до місця нової схованки, по вул. Л. Чайкіної у м. Вінниці останні були затримані працівниками УСБ України у Вінницькій області.

З огляду на викладене, вказані особи з причин, що не залежали від їх волі, не вчинили усіх дій, які вважали необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця.

Обвинувачений ОСОБА_9 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав та суду пояснив, що вчинив його за обставин, викладених у обвинувальному акті.

Із замовником вчинення інкримінованого йому діяння - куратором - він тримав зв`язок за допомогою Telegram. Він довго вагався на погодження виконання діянь, які йому інкриміновані, однак у зв`язку зі скрутним матеріальним становищем погодився на виконання роботи. У зв`язку з цим вони поїхали у Київ, а у подальшому - у Вінницю. У Вінниці вони отримали вибуховий пристрій. Вони його взяли біля гаражів згідно з наданими координатами. У орендованому помешканні за вказівкою куратора він оглянув вибухівку, зробив їх фото. Він не пам`ятає, за чиєю ініціативою він розібрав вибуховий пристрій, зробив фото, однак куратор сказав, що зазначений вибуховий пристрій пошкоджений. За вказівкою куратора вони занесли вибуховий пристрій до схованки. Коли вони занесли вибуховий пристрій до схованки, вони були затримані.

Він не пам`ятає, чи обговорювали, куди саме має бути поміщений вибуховий пристрій.

Зауважив, що у них також була вказівка поспостерігати за будинком, розташованим біля фонтану Roshen, у приватному секторі. Вони також за вказівкою ходили до поліцейської дільниці недалеко від зазначеного фонтану. Він зробив фото, подзвонив куратору.

Обвинувачена ОСОБА_8 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого їй діяння визнала та суду пояснила, що вчинила його за обставин, викладених у обвинувальному акті.

За вказівкою куратора вона з ОСОБА_15 поїхала у Полтаву, потім - Київ, а потім у Вінницю. Він скинув їм гроші. Вони їхали відповідно до маршруту, названого куратором. У Вінниці вони зняли квартиру, потім змінили орендоване житло. Адресу вона не пам`ятає. ОСОБА_16 сказав, що потрібно забрати вибухівку, вони її забрали, але вдома виявили, що він пошкоджений, тому за вказівкою куратора занесли до схованки, але були затримані. Вони дивились будинку та поліцейську дільницю, їх по відео знімали куратору.

З куратором ОСОБА_16 познайомився через неї. Вона була в одній з груп, де я познайомилась з куратором. У подальшому вона познайомила куратора з ОСОБА_17 , а потім - з ОСОБА_18 . Особистих зустрічей з куратором вона не мала.

Згідно з частиною першої статті 22 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 22 КПК суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

При цьому частиною третьою статті 26 КПК визначено, що слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом.

Отже, з огляду на наведені норми кримінально-процесуального закону суд дослідив докази, зібрані у кримінальному провадженні, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, а саме:

-протокол огляду від 10.03.2025, відповідно до якого оглянутий диск із записами розмов, фото та відео листування, який був долучений до протоколу допиту ОСОБА_19 як додаток, описаний їхній зміст;

-протокол за результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину від 14.03.2025, згідно з яким у кримінальному провадженні № 22025020000000002 ОСОБА_19 , який був залучений до конфіденційного співробітництва, користувачем на ім`я ОСОБА_20 було поставлене завдання щодо виготовлення саморобного вибухового пристрою, надавши при цьому список компонентів, необхідних для цього, у подальшому були придбані необхідні компоненти для цього та наданий фото звіт придбаного, зафіксовані розмови між зазначеними абонентами, зафіксований факт здійснення грошового переказу абонентом на ім`я ОСОБА_20 на крипто гаманець ОСОБА_19 , зафіксований факт отримання ОСОБА_19 поштового відправлення - електролізників , зафіксований факт отримання ОСОБА_19 завдання від користувача на ім`я ОСОБА_21 , зафіксовані розмови між ними, виготовлений один імітаційний виріб;

-протокол за результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину від 25.03.2025, відповідно до якого у кримінальному провадженні № 22025020000000002 ОСОБА_19 , який був залучений до конфіденційного співробітництва, користувачем на ім`я ОСОБА_21 після повідомлення про виготовлення вибухового пристрою отримав вказівки щодо схованки виготовленого вибухового пристрою до прибуття довіреної особи до м. Вінниці, ОСОБА_19 повідомляв про наявність підозри про спробу його обманути з виплатою коштів, зафіксований факт здійснення грошового переказу на криптогаанець, вказаний ОСОБА_19 , зафіксований факт надходження від користувача на ім`я ОСОБА_21 вказівки формування схованки з вибуховим пристроєм;

-протокол за результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину від 25.03.2025, згідно з яким у кримінальному провадженні № 22025020000000002 ОСОБА_19 отримав від користувача на ім`я ОСОБА_21 вказівки про необхідність встановлення та тестування програмного забезпечення, здійснення закладання саморобного вибухового пристрою з направленням фото з координатами, зафіксований момент прибуття особи чоловічої статі спільно з особою жіночої статі до зазначеного сховища, здійснили вилучення саморобного вибухового пристрою, в подальшому зазначені особи були затримані;

-протокол виготовлення несправжніх (імітаційних) засобів для проведення негласної слідчої (розшукової) дії від 14.03.2025, відповідно до якого у кримінальному провадженні № 22025020000000002 був виготовлений виріб, ззовні схожий на саморобний вибуховий пристрій із застосуванням двох мобільних телефонів;

-протокол огляду від 25.03.2025, згідно з яким оглянутий мішок з картонною коробкою, в якій наявний предмет, ззовні схожий на саморобний вибуховий пристрій;

-протокол за результатами негласної слідчої (розшукової) дії - спостереження за річчю від 15.04.2025, відповідно до якого проведене спостереження території ГСК «Ветеран» по вул. К. Василенка в м. Вінниці, в ході якого зафіксований момент наближення до гаражів особи чоловічої статі у супроводі особи жіночої статі, після чого чоловік помістив до свого рюкзака мішок, після чого почали виходити з території ГСК;

-протокол огляду від 31.03.2025, згідно з яким оглянутий мобільний телефон марки Мото, який перебував у користуванні ОСОБА_8 , описаний його вміст, зокрема, переписку в Telegram;

-протокол огляду від 27.03.2025, відповідно до якого оглянутий мобільний телефон марки Росо, який перебував у користуванні ОСОБА_9 , описаний його вміст, зокрема, переписку в Telegram, наявність фото та відеоматеріалів у пам`яті телефону;

-протокол огляду від 31.03.2025, згідно з яким оглянутий мобільний телефон марки Readmi, який перебував у користуванні ОСОБА_9 , описаний його вміст, зокрема, переписку в Telegram;

-протокол огляду від 12.06.2025, відповідно до якого оглянуті відомості щодо з`єднань абонентських номерів НОМЕР_1 , НОМЕР_13 , НОМЕР_3 , НОМЕР_2 ;

-протокол огляду від 13.06.2025, згідно з яким оглянуті відомості щодо рахунків та руху коштів ними, відкритими на ім`я ОСОБА_9 ;

-протокол огляду від 09.06.2025, згідно з яким оглянуті оптичні диски з відомостями щодо типу, тривалості та місця з`єднань абонентських номерів НОМЕР_1 , НОМЕР_13 , НОМЕР_3 , НОМЕР_2 ;

-висновок експерта № СЕ-19/102-25/7453-БД від 16.04.2025, відповідно до якого генетичні ознаки клітин з ядрами, що домінують в суміші генетичних ознак клітин з ядрами, виявлених на змиві з поверхні картонної короби, у якій знаходився предмет схожий на саморобний вибуховий пристрій, на змивах з прозорого канцелярського скотчу, якою обмотана кришка предмету схожого на саморобний вибуховий пристрій, на змивах з корпусу предмета схожого на саморобний вибуховий пристрій, збігаються між собою та з генетичними ознаками зразка букального епітелію ОСОБА_9 і не збігаються з генетичними ознаками зразка букального епітелію ОСОБА_8 ;

-протокол огляду від 25.04.2025, згідно з яким оглянуті речі, вилучені під час обшуку в квартирі АДРЕСА_5 , а саме картонна коробка з набоями, картонна коробка та пластиковий слот від сім-карти, фрагменти паперу, квитанції та картонна коробка з-під мобільного телефону;

-висновок експерта № СЕ-19/102-25/9622-БЛ від 01.05.2025, відповідно до якого пістолет, вилучений під час особистого обшуку ОСОБА_9 , не являється вогнепальною зброєю, є стартовим (сигнально-шумовим) пістолетом моделі Retay 17, № НОМЕР_15 , калібру 9 мм Р.А., виробництва Туреччини, який придатний для подачі звукових сигналів, пістолет, наданий на дослідження, придатний для використання за своїм призначенням; 19 патронів, які були надані на дослідження, не являються бойовими припасами, а є холостими (шумовими) пістолетними патронами калібру 9 мм Р.А., призначеними для подачі звукових сигналів зі стартових (сигнально-шумових) пістолетів, дані патрони придатні для використання за своїм цільовим призначенням;

-протокол затримання ОСОБА_9 від 25.03.2025, згідно з яким під час його особистого обшуку були вилучені мобільний телефон марки Росо з сім-картою без посилання на оператора мобільного зв`язку та номер, мобільний телефон марки Readmi з сім-картою без посилання на оператора мобільного зв`язку та номер, дві банківські картки, два паспорта громадянина України на ім`я ОСОБА_9 , учнівський квиток на ім`я ОСОБА_9 , коробка з-під стартового пакету, пристрій схожий на пістолет з набоями, а також пакет з картонною коробкою, в якій перебував предмет, ззовні схожий на саморобний вибуховий пристрій;

-протокол затримання ОСОБА_8 від 25.03.2025, відповідно до якого остання надала свій мобільний телефон марки Motorolla з сім-картою № НОМЕР_16 ;

-висновок експерта № СЕ-19/102-25/12683-ПС від 31.07.2025, згідно судово-психологічним експертом оцінений допит ОСОБА_9 в якості підозрюваного від 26.03.2025;

-протокол обшуку від 25.03.2025, відповідно до якого проведений обшук квартири АДРЕСА_6 , в ході якого вилучені залишки поліетиленовою та паперового пакування з наявними на них залишками порошкоподібної речовини світлого кольору, упаковку від сім-карти № НОМЕР_16 , слот від сім-карти, квитанції, коробка від мобільного телефону марки Motorolla, коробка з пістолетними набоями в кількості 5 шт, паперовий згорток з речовиною білого кольору;

-протокол проведення слідчого експерименту від 17.06.2025, згідно з яким ОСОБА_9 відмовився від проведення з ним слідчого експерименту;

-протокол проведення слідчого експерименту від 17.06.2025, відповідно до якого ОСОБА_8 розповіла про обставини вчинення інкримінованого їй діяння.

Здійснюючи судовий розгляд згідно з приписами частини першої та шостої статті 22, частини третьої статті 26 КПК, зміст яких судом наведений вище, а також частини першої статті 337 КПК, якою визначено, що судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею, аналізуючи показання обвинувачених та надані суду докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.

З наданих суду матеріалів справи випливає, що начальник підрозділу УСБ України у Вінницькій області ОСОБА_22 направив на ім`я начальника СВ УСБ України у Вінницькій області ОСОБА_23 від 01.01.2025 повідомлення про вчинення кримінального правопорушення. Зі змісту зазначеного повідомлення випливає, що в ході здійснення контррозвідувальної діяльності було здійснене опитування ОСОБА_19 були встановлені в діях невстановленої особи ознаки кримінальних правопорушень, передбачених статтями 113, 263 КК.

За цим фактом 02.01.2025 до Єдиного реєстру матеріалів досудового розслідування (далі - ЄРДР) були внесені відомості за № 22025020000000002 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 113 КК.

06.08.2025 прокурором відділу захисту інтересів дітей та протидії домашньому насильству Вінницької обласної прокуратури ОСОБА_24 винесла постанову про виділення матеріалів кримінального провадження № 22025020000000002 матеріалів згідно з переліком.

У зв`язку з цим до ЄРДР 06.08.2025 були внесені відомості про кримінальне провадження № 22025020000000140 за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною другою статті 27, частиною другою статті 28, частиною другою статті 113 КК.

В ході досудового розслідування були зібрані докази, які судом наведені вище. Надані суду докази мають бути оцінені відповідно до приписів статті 94 КПК.

Зокрема, частиною першою статті 94 КПК визначено, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Відповідно до частини першої статті 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

При цьому частиною другою статті 84 КПК здійснене застереження, згідно з яким процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Зі змісту частини першої статті 85 КПК випливає, що належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Вище суд навів приписи частини першої статті 337 КПК щодо меж судового розгляду. Також суд вважає за доцільне зауважити, що будь-яке обвинувачення щодо поводження зі зброєю та бойовими припасами ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не пред`явлене. Отже, протокол огляду від 25.04.2025 в частині огляду картонної коробки з набоями, висновок експерта № СЕ-19/102-25/9622-БЛ від 01.05.2025, та протокол затримання ОСОБА_9 в частині вилучення у останнього пристрою схожого на пістолет з набоями, слід визнати неналежними доказами у цьому кримінальному провадженні. Відповідно суд не вправі здійснювати посилання на зазначені докази при їх оцінці згідно з правилами, визначеними статтею 94 КПК.

На підтвердження винуватості ОСОБА_9 та ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованих їм діянь стороною обвинувачення, з-поміж іншого, був наданий протокол слідчого експерименту з ОСОБА_8 від 17.06.2025.

Як суд вже зазначив, у протоколі слідчого експерименту наявне посилання на те, що ОСОБА_8 саме розповіла про обставини вчинення інкримінованого їй діяння.

Зі змісту частини першої статті 240 КПК випливає, що з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань. Аналіз наведеної правової норми не містить посилання на обов`язок під час проведення слідчого експерименту отримання довільних показань щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, натомість містить посилання на те, що слідчий експеримент проводиться шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань. Суд не приймає до уваги посилання сторони обвинувачення на методику проведення слідчого експерименту. Зокрема, згідно з методикою проведення слідчого експерименту, отримавши згоду особи на участь у слідчому експерименті їй пропонується дати показання про обставини певної події; при чому необхідно вислухати короткі показання всіх осіб, чиї дії перевіряються, що становлять по суті мету експерименту, з`ясувати, чи відповідають умови експерименту тим, у яких відбувалася подія, яка перевіряється; слідчий має право надати особі змогу супроводжувати свої показання демонстрацією якихось дій, навичок, указати місця знаходження схованок, слідів, окремих прикмет або позначок, які сприяють орієнтації, тощо; з метою уточнення окремих важливих деталей, заповнення прогалин, усунення суперечностей після вільної розповіді і демонстрації слідчий має право поставити запитання особі, яка дає показання про обставини певної події.

Зі змісту частини першої статті 95 КПК випливає, що показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. Порядок допиту регламентований статтею 224 КПК, натомість порядок проведення слідчого експерименту регламентований, як вже було зазначено вище, статтею 240 КПК.

Аналіз зазначених правових норм свідчить, що допит (отримання показань) і слідчий експеримент - це різні процесуальні дії. Крім того, суд вважає за необхідне зауважити, що зазначена методика згідно з приписами статті 1 КПК не може регламентувати порядок кримінального провадження. Зокрема, частиною першою статті 1 КПК визначено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, а частиною другою зазначеної правової норми уточнено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

Слід також зазначити, що частиною четвертою статті 95 КПК визначено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Отже, методика проведення слідчого експерименту з огляду на наведене не є кримінально-процесуальним поняттям (джерелом), натомість є криміналістичним поняттям, а тому не може бути врахована судом під час аналізу відомостей, отриманих в ході проведення слідчого експерименту, натомість такі відомості підлягають оцінці за правилами, встановленими статтею 94 КПК.

Як вже суд зазначив, чинне кримінально-процесуальне законодавство містить застереження, що суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Варто при цьому зазначити, що ВС у постанові від 29.10.2019 (справа № 515/2020/16-к) зауважив, що правило недопустимості позасудових свідчень передбачене законодавцем для забезпечення низки фундаментальних прав особи в контексті права на справедливий судовий розгляд, передбачений, зокрема, статтею 6 Конвенції. У зв`язку з цим Суд звертає увагу на те, що ЄСПЛ в численних рішеннях, у тому числі щодо України, розглядаючи порушення прав обвинуваченої особи під час давання показань, не надає значення класифікації слідчої дії за національним законом. Так, у справах «Яременко проти України» (№ 2), «Шалімов проти України», «Леонід Лазаренко проти України», «Тітаренко проти України», «Олег Колеснік проти України» ЄСПЛ розглядав порушення відповідних гарантій статті 6 Конвенції, зокрема права зберігати мовчання і права на правову допомогу, незалежно від того, надані вони на допиті чи під час відтворення обстановки та обставин події, - слідчої дії, подібної до слідчого експерименту в чинному Кодексі.

Тому суд при оцінці відомостей, отриманих під час проведення слідчого експерименту враховує лише відомості, повідомлені потерпілим, свідком та обвинуваченим безпосередньо під час проведення відтворення з ними обставин та обстановки події.

Аналогічні висновки зроблені ВС і у постанові від 26.04.2018 (справа № 135/1530/16-к, постанові від 05.03.2020 (справа № 666/5448/15-к).

Крім того, у постанові від 14.09.2020 (справа № 740/3597/17) ВС зауважив, що проведення слідчого експерименту у формі, що не містить ознак відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення дослідів чи випробувань, а посвідчує виключно проголошення підозрюваним зізнання у вчиненні кримінального правопорушення з метою його процесуального закріплення, належить розцінювати як допит, що не має в суді доказового значення з огляду на зміст частини четвертої статті 95 КПК.

У постанові від 15.06.2021 (справа № 204/6541/16-к) ВС зазначив, що Суд послідовно визнає недопустимими показання, отримані від підозрюваної особи під час слідчих дій у випадку порушення її права зберігати мовчання і не свідчити проти себе. Це пояснюється тим, що право особи давати показання без застосування примусу лежить у самому серці кримінального процесу, тому для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання, і, відповідно, права бути поінформованим про такі права. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості показань.

У постанові від 22.11.2023 (справа № 368/286/21) ВС зауважив, що проведення слідчого експерименту у формі, що не містить ознак відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення дослідів чи випробувань, а посвідчує виключно проголошення підозрюваним зізнання у вчиненні кримінального правопорушення з метою його процесуального закріплення, належить розцінювати як допит, що не має в суді доказового значення з огляду на зміст частини четвертої статті 95 КПК.

Разом з тим, у постанові від 01.04.2025 (справа № 484/4643/19) ВС зазначив, що нормативна модель слідчого експерименту передбачає безпосередню участь потерпілого, свідків у проведенні дій, спрямованих на досягнення легітимної мети цієї слідчої дії, а саме у відтворенні дій, обстановки, обставин певної події, проведенні необхідних дослідів чи випробувань. Отримання від потерпілого, свідків відомостей під час проведення слідчого експерименту (з дотриманням установленого законом порядку) є складовою належної правової процедури цієї процесуальної дії, що разом з іншими її сутнісними компонентами дозволяє досягнути її мети і вирішити поставлені завдання.

Водночас, як зазначив ВС у цій постанові, на відміну від слідчого експерименту допит потерпілого чи свідка в розумінні статей 224, 225 КПК - це слідча дія, що провадиться шляхом опитування особи, для отримання інформації, яка має доказове чи інше значення для кримінального провадження.

Отже, оцінюючи наведені вище приписи кримінально-процесуального закону, надані ВС роз`яснення, суд вважає, що відомості, викладені у протоколі слідчого експерименту з обвинуваченою ОСОБА_8 , не можуть бути покладені в основу її обвинувачення та обвинувачення ОСОБА_9 у вчиненні інкримінованого їм діяння. Зокрема, як суд зазначив вище, наведений протокол слідчого експерименту не містить відомостей про проведення відтворення з обвинуваченою обставин та обстановки події, натомість містить відомості про здійснення її опитування щодо обставин вчинення інкримінованого діяння.

Оцінюючи висновок експерта № СЕ-19/102-25/12683-ПС від 31.07.2025, суд вважає за доцільне зауважити таке.

З цього висновку випливає, що експертом дана оцінка показань ОСОБА_9 , наданих ним під час його допиту 26.03.2026 якості підозрюваного. Суд вище зазначив, що згідно з приписами частини другої статті 84 КПК показання є процесуальними джерелами доказів у кримінальному провадженні.

Відповідно до частини першої статті 95 КПК показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Зі змісту частини другої статті 95 КПК випливає, що підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду.

Разом з тим, реченням першим частини четвертої статті 95 КПК визначено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.

Реченням другим частини четвертої статті 95 КПК зроблене застереження, згідно з яким суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного статтею 615 цього Кодексу.

Відповідно до абзацу першого частини одинадцятої статті 615 КПК показання, отримані під час допиту свідка, потерпілого, у тому числі одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб, у кримінальному провадженні, що здійснюється в умовах воєнного стану, можуть бути використані як докази в суді виключно у випадку, якщо хід і результати такого допиту фіксувалися за допомогою доступних технічних засобів відеофіксації.

Згідно з абзацом другим частини одинадцятої статті 615 КПК показання, отримані під час допиту підозрюваного, у тому числі одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб, у кримінальному провадженні, що здійснюється в умовах воєнного стану, можуть бути використані як докази в суді виключно у випадку, якщо у такому допиті брав участь захисник, а хід і результати проведення допиту фіксувалися за допомогою доступних технічних засобів відеофіксації.

Наведена норма є диспозитивною, тобто уповноважує суд, а не зобов`язує використовувати показання підозрюваних, наданих під час досудового розслідування. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що вище, під час оцінки протоколу слідчого експерименту з обвинуваченою ОСОБА_8 суд навів приписи щодо заборони самовикриття. Відеозапис допиту ОСОБА_9 в якості підозрюваного від 26.03.2026 предметом дослідження у судовому засіданні не був. Висновок № СЕ-19/102-25/12683-ПС від 31.07.2025 є похідним від протоколу допиту ОСОБА_9 від 26.03.2026. Отже, зазначений доказ не може бути визнаний належним та допустимим доказом у цьому кримінальному провадженні.

Як суд зазначив вище, обвинувачені у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого їм діяння визнали та суду пояснили, що вчинили його за обставин, викладених у обвинувальному акті. Допит обвинувачених був проведений у судовому засіданні відповідно до приписів статті 351 КПК. Під час зазначеного допиту обвинувачені надали суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого їм діяння, які мають бути встановленими в судовому засіданні згідно з приписами частини першої статті 91 КПК. Суд враховує, що показання обвинувачених узгоджуються з відомостями, які зафіксовані у протоколі за результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину від 14.03.2025, протоколі за результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину від 25.03.2025, протоколі за результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину від 25.03.2025, протоколі огляду від 25.03.2025, протоколі за результатами негласної слідчої (розшукової) дії - спостереження за річчю від 15.04.2025, протоколах огляду від 31.03.2025, 27.03.2025, 31.03.2025, 12.06.2025, 13.06.2025, 09.06.2025, 25.04.2025, зміст яких судом викладений вище. Також суд враховує, що сторона захисту правомірність отримання зазначених доказів у судовому засіданні не заперечувала.

Отже, аналізуючи надані суду докази у їх сукупності, суд вважає, що за результатами судового розгляду був підтверджений факт вчинення ОСОБА_9 та ОСОБА_8 дій, спрямованих на реалізацію невстановленої особи щодо перевірки та встановлення інформації, яка цікавила зазначену особу, а саме місця проживання певних осіб з числа керівників органів державної влади та правоохоронних органів, ряду адміністративних будівель, в тому числі приміщень прокуратур, судів, військоматів, поліції, СБ, в тому числі їх розташування, під`їзних шляхів до них та наявності камер відеоспостереження. Також суд вважає, що за результатами судового розгляду був підтверджений факт прибуття ОСОБА_9 та ОСОБА_8 25.03.2025 за вказівкою зазначеної невстановленої особи до гаражного кооперативу, де був захований СВП (м. Вінниця, вул. 600-річчя, 23, гаражний кооператив «Ветеран Плюс», поряд з гаражем № НОМЕР_14 ). Суд вважає доведеним за результатами судового розгляду і те, що після того, як ОСОБА_9 та ОСОБА_8 забрали зазначений СВП, вони перемістили його в орендовану квартиру ( АДРЕСА_4 ), де розібрали та перевірили його справність. За результатами проведеної перевірки та виявлення факту його пошкодження, як встановив суд за результатами судового розгляду, обвинувачені повідомили про це зазначену невстановлену особу. У зв`язку з цим невстановлена особа надала обвинуваченим вказівку помістити пошкоджений СВП до нової схованки з метою виправлення несправності виготовлювачем та наказав очікувати у м. Вінниці нових вказівок щодо подальшого встановлення відновленого СВП.

Крім того, за результатами судового розгляду суд встановив, що 25.03.2025 о 15.54 год. під час руху ОСОБА_9 та ОСОБА_8 до місця нової схованки, по вул. Л. Чайкіної у м. Вінниці останні були затримані працівниками УСБ України у Вінницькій області.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинувачених, суд вважає за доцільне зауважити таке.

У постанові від 24.02.2026 (справа № 726/3365/24) ВС зазначив, що частиною другою статті 113 КК передбачено кримінальну відповідальність за вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров`ю, на зруйнування або пошкодження об`єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій, в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту.

Основним безпосереднім об`єктом диверсії, як зазначив ВС у згаданій постанові, є внутрішня безпека України, її економічна основа. Додатковими об`єктами можуть бути: життя, здоров`я людей, екологічна безпека, власність. Предметом диверсії є об`єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (електростанції, оборонні підприємства, шляхи сполучення, нафто- і газопроводи та інше), тварини, рослини, земельні угіддя, водойми, ліси тощо.

З об`єктивної сторони диверсія проявляється, зокрема, у вчиненні підпалів, спрямованих на зруйнування або пошкодження об`єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення. При цьому зруйнування та пошкодження майна полягає як у повному його знищенні, так і частковому пошкодженні в будь-який спосіб.

Диверсія з суб`єктивної сторони характеризується виною у формі прямого умислу, що поєднаний з метою ослаблення держави, тобто заподіяння шкоди її економічній системі, обороноздатності, внутрішній безпеці тощо.

Суб`єктом цього злочину є фізична осудна особа, яка досягла 14-ти років.

Диверсія відноситься до злочинів із усіченим складом і визнається закінченою з моменту здійснення вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на досягнення зазначених у законі небезпечних наслідків, тобто незалежно від фактичного спричинення смерті, тілесних ушкоджень, зруйнування або пошкодження об`єктів, радіоактивного забруднення та настання інших наслідків.

Тобто згідно з твердженням ВС диверсія, вчинена в будь-якій із її форм, є закінченою з моменту вчинення відповідно підпалу, незалежно від того, чи фактично настали ті або інші наслідки.

При цьому ВС зауважив, що за приписами частини другої статті 28 КК кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення.

У постанові від 10.12.2020 (справа № 464/710/18) ВС зауважив, що положеннями частини другої статті 28 КК встановлено, що злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (два або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

При цьому, домовленість про спільне вчинення злочину заздалегідь означає наявність згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об`єктивної сторони.

Домовленість на спільне вчинення кримінального правопорушення не обов`язково має відбуватися в усній чи письмовій формі, а визначається і за допомогою конклюдентних дій поведінки, що свідчить про намір діяти для досягнення спільної злочинної мети.

У постанові від 14.05.2020 (справа № 405/2648//18) ВС зауважив, що про наявність попередньої змови групи осіб на вчинення злочину вказує узгодження співучасниками предмета злочину, місця, часу, способу вчинення та змісту функцій, які будуть здійснювати співучасники. Попередня змова може мати місце не лише в усній або письмовій формах, а й за допомогою конклюдентних дій, зокрема, безпосередньо через поведінку співучасників, яка свідчить про їх намір вчинити злочин.

Аналогічні висновки були зроблені ВС у постанові від 14.01.2025 (справа № 760/7012/17-к) та від 04.02.2025 (справа № 759/22972/20).

У постанові від 04.06.2020 (справа № 263/2359/17) ВС зазначив, що злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. При цьому під час вчинення злочину кожен зі співучасників може вчиняти різні дії (подолання опору потерпілого, заподіяння тілесних ушкоджень, заволодіння майном), які спрямовані на досягнення єдиної мети. Домовленістю групи осіб про спільне вчинення злочину є узгодження предмета злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення та змісту виконуваних функцій, яке може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій, що висловлені не у формі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якої можна зробити висновок про такий намір. Якщо встановлено наявність єдиної спільної мети та узгодженості дій нападників, що свідчать про їх попередню домовленість саме на вчинення розбою, виконання кожним із них під час нападу різних дій (завдання ударів, вилучення речей) не може бути підставою для їх кваліфікації за статтями закону, які передбачають відповідальність за окремі злочинні дії.

У постанові від 18.06.2020 (справа № 207/1447/18) ВС зауважив, що вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне скоєння цього злочину декількома (двома і більше) суб`єктами злочину, які заздалегідь домовились про його спільне вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь означає дійти згоди щодо його скоєння до моменту виконання його об`єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії готування до злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як убачається з частини другої статті 28 КК, домовленість має стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об`єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбуватися у будь-якій формі усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо. Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому можливий технічний розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль.

Також суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 18.03.2020 (справа № 335/10341/17) ВС звернув увагу на те, що за правилами кваліфікації злочинів, у разі вчинення кримінального правопорушення за наявності в діянні винної особи кількох кваліфікуючих ознак, передбачених різними частинами однієї статті Кримінального кодексу України, такі дії слід кваліфікувати за тією частиною статті, яка передбачає відповідальність за найбільш тяжкий злочин, а наявність інших кваліфікуючих ознак, передбачених іншими частинами цієї статті, відображається у формулюванні обвинувачення шляхом наведення їх переліку в тексті процесуального документу.

У постанові від 13.04.2021 (справа № 621/6762/18) ВС зауважив, що виконавцем розбою є не лише той, хто шляхом нападу протиправно заволодів чужим майном, а й той, хто позбавляв можливості потерпілого пручатися або залишити місце вчинення злочину. Отже, співвиконавцем визнається особа, яка своїми діями разом з іншими співучасниками безпосередньо, навіть частково, виконала склад злочину, передбачений частиною четвертою статті 187 КК. Дії співвиконавця розбою кваліфікуються лише за статтею Особливої частини КК та не потребують додаткової кваліфікації за частиною першою статті 29 чи частиною другою статті 27 КК.

При цьому ВС у зазначеному судовому рішенні зауважив, що відповідно до вимог КК співвиконавець підлягає, в даному випадку, кримінальній відповідальності за частиною четвертою статті 187 КК і тут діє загальне правило щодо підстав кримінальної відповідальності і кваліфікації вчиненого злочину. Отже, посилатися при цьому на частину першу статті 29 чи частину другу статті 27 КК немає необхідності. Крім того, ВС зауважив, що у цьому кримінальному провадженні обвинувачення не містило посилань на наявність, окрім співвиконавців, організатора, підбурювача або пособника. При цьому між співвиконавцями може бути і розподіл ролей у виконанні злочинну та в даному випадку він має «технічний» характер в межах виконання об`єктивної сторони частини четвертої статті 187 КК. При розбої виконавцем злочину є не лише той, хто шляхом нападу протиправно заволодів чужим майном, а й той, хто позбавляв можливості потерпілого пручатися або залишити місце злочину. Отже, співвиконавцем визнається особа, яка своїми діями разом з іншими співучасниками безпосередньо, навіть частково, виконала склад злочину, передбачений частиною четвертою статті 187 КК.

Хоча цей висновок ВС зроблений у справах проти майна, однак суд вважає, що він прийнятний у цьому кримінальному провадженні, оскільки ВС оцінював правила застосування норм загальної частини КК щодо правової кваліфікації діяння кожного з учасників злочинного діяння.

Також суд вважає за доцільне звернути увагу на висновки, викладені ВС у постанові від 07.06.2022 (справа № 754/14360/20). Зокрема, у зазначеному судовому рішенні ВС зауважив, що у разі інкримінування співучасникам, кожен з яких виконав частину об`єктивної сторони крадіжки, такої кваліфікаційної ознаки, як вчинення кримінального правопорушення за попередньою змовою групою осіб, не має значення технічний розподіл ролей між ними. Дії таких співучасників належить кваліфікувати лише за статтею Особливої частини КК без посилання на статтю 27 КК.

ВС у зазначеному судовому рішенні додатково зауважив, що згідно зі статтею 26 КК співучастю у кримінальному правопорушенні є умисна спільна участь декількох суб`єктів кримінального правопорушення у вчиненні умисного кримінального правопорушення.

При цьому проста форма співучасті (співвиконавство) передбачає, що декілька осіб, діючи спільно, є безпосередніми виконавцями кримінального правопорушення, суб`єктивна сторона якого охоплюється єдиним умислом. Їхні дії можуть мати різний характер та їхні ролі однакові вони безпосередньо виконують дії, описані в диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки об`єктивної сторони конкретного складу кримінального правопорушення, у даному випадку таємне викрадення чужого майна (крадіжка) поєднана з проникненням у приміщення. При цьому злочинні наслідки настають у результаті саме сукупної діяльності співвиконавців і є спільними для них.

Отже, у такому випадку немає розподілу ролей на виконавців, організаторів, підбурювачів і пособників, а тому дії кожного зі співвиконавців кваліфікуються тільки за статтею Особливої частини КК України без посилання на статтю 27 КК.

У постанові від 21.10.2025 (справа № 459/176/23) ВС зазначив, що у формулі кримінально-правової кваліфікації вказуються, окрім інкримінованої особі статті Особливої частини кримінального закону, статті Загальної частини кримінального закону лише у випадках зазначення стадії вчинення кримінального правопорушення (готування або замах) або ж для вказівки на роль особи, крім ролі виконавця (організатор, підбурювач або пособник). Вказівка у формулі кримінально-правової кваліфікації на інші статті Загальної частини кримінального закону (у тому числі на форму співучасті) є зайвою.

ВС у зазначеному судовому рішенні також зауважив, що у разі якщо кримінальне правопорушення вчинено організованою групою, але ця форма співучасті не передбачена як самостійна кваліфікуюча ознака у відповідній статті Особливої частини КК, то діяння слід кваліфікувати за найбільш наближеною формою співучасті, яка передбачена у цій статті.

Додаткове посилання на частину третю статті 28 КК, як зазначив ВС, хоча й є зайвим, однак жодним чином не впливає на долю засуджених у цьому провадженні.

Також ВС звертає увагу на те, що про таку форму співучасті як вчинення злочину організованою групою, може йтися не лише тоді, коли всі учасники такої групи були в її складі з самого початку функціонування групи. Вочевидь нові учасники можуть приєднувати до організованої групи й пізніше. Вони можуть не мати жодного стосунку до витоків створення такої групи. Оцінюючи наявність організованої групи важливим є не факт залучення до неї з самого початку функціонування, а факт оцінки наявності тих ознак у групи, на які вказав законодавець у частині третій статті 28 КК.

У постанові від 10.12.2024 (справа № 163/2670/21) ВС зазначив, що у формулі кримінально-правової кваліфікації вказуються, окрім інкримінованої особі статті Особливої частини кримінального закону, статті Загальної частини кримінального закону лише у випадках зазначення стадії вчинення кримінального правопорушення (готування або замах) або ж для вказівки на роль особи, крім ролі виконавця (організатор, підбурювач або пособник). Вказівка на інші статті Загальної частини кримінального закону у формулі кримінально-правової кваліфікації є зайвою.

Разом з тим, у згаданій вище постанові 24.02.2026 (справа № 726/3365/24) ВС, оцінюючи доводи сторони захисту щодо кваліфікації дій засуджених, зауважив, що дії засуджених судом першої інстанції кваліфіковані вірно саме за частиною другою статті 28, частиною другою статті 113 КК.

Аналогічні висновки щодо безпідставності тверджень сторони захисту щодо правової кваліфікації засуджених за частиною другою статті 28, частиною другою статті 113 КК, ВС зробив і у постанові від 19.02.2020 (справа № 331/5187/15-к).

У постанові від 14.11.2018 (справа № 484/1134/16-к) ВС зазначив, що відповідно до частини третьої статті 28 КК злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні та вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які зорганізувались у стійке об`єднання для вчинення цих злочинів, об`єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на здійснення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Визначальною рисою організованої групи є стійкість такого об`єднання. Групу можна визнати стійкою лише за умови, якщо вона є стабільною та згуртованою. Згуртованість групи проявляється у наявності постійних міцних внутрішніх зав`язків між учасниками групи, їх правил поведінки, організатора, чіткого визначення ролі кожного учасника, високого рівня узгодженості дій учасників, єдиного плану, в якому передбачено розподіл функцій учасників групи і який доведено до їх відома. Стабільність групи виявляється у системності та детальній організації функціонування групи, здатності до заміни учасників, прикритті своєї діяльності, як своїми силами, так і за допомогою сторонніх осіб, наявності для функціонування групи фінансових та інших матеріальних засобів.

У зазначеному судовому рішенні ВС додатково зауважив, що організована група, на відміну від групи з попередньою змовою (без попередньої змови), утворюється не одномоментно, а впродовж тривалого часу.

Утворення (створення) організованої групи слід розуміти як сукупність дій з організації (формування, заснування) стійкого злочинного об`єднання для зайняття злочинною діяльністю. Зазначені дії за своїм змістом близькі до дій з організації до злочину і включають підшукування співучасників, об`єднання їхніх зусиль, детальний розподіл між ними обов`язків, складання плану, визначення способів його виконання. Проте основною метою організатора такої групи є утворення стійкого об`єднання осіб для зайняття злочинною діяльністю, забезпечення взаємозв`язку між діями всіх учасників останнього, упорядкування взаємодії його структурних зв`язків.

Отже, суд враховує, що у статті 27 КК надане визначення видів співучасників, а у статті 28 КК - визначення вчинення кримінального правопорушення групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією. Також суд бере до уваги викладені вище висновки ВС. Суд зважає на те, що у пред`явленому ОСОБА_9 та ОСОБА_8 обвинуваченні відсутнє посилання на вчинення інкримінованого їм діяння у складі організованої групи. Саме тому суд вважає, що при здійсненні правової кваліфікації діяння обвинувачених посилання на приписи частини другої статті 27 КК, як це здійснене у пред`явленому органом досудового розслідування обвинуваченні, будуть зайвими.

Відповідно до частини першої статті 15 КК замахом на кримінальне правопорушення є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому кримінальне правопорушення не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Згідно з частиною другою статті 15 КК замах на вчинення кримінального правопорушення є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, але кримінальне правопорушення не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

При цьому зі змісту частини третьої статті 15 КК випливає, що замах на вчинення кримінального правопорушення є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця.

У постанові від 10.10.2023 (справа № 670/698/21) ВС зауважив, що залежно від характеру передбачення суспільно небезпечних наслідків виділяють умисел конкретизований і неконкретизований. Конкретизований умисел - це умисел, за якого особа передбачає конкретний характер суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а неконкретизований - за якого особа передбачає можливість настання альтернативних суспільно небезпечних наслідків. Дії винуватого кваліфікуються як замах лише за наявності конкретизованого (визначеного) умислу.

Окрім того, ВС звертає увагу на те, що замахом закон визнає діяння, безпосередньо спрямоване на вчинення злочину. Мета досягнення суспільно небезпечного результату - конструктивний елемент попередньої злочинної діяльності, в тому числі й замаху. Таким чином, наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо їх було включено в мету його діяння, і досягнення такої мети було б неможливе без зазначених наслідків. Якщо ж особа не мала наміру досягти певних наслідків, то вона не могла і вчинити замах на їх досягнення. На цих позиціях стоїть і судова практика.

Відповідно до частини першої статті 15, частини другої статті 24 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом (коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання) дій (бездіяльності), безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

ВС у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на те, що замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією та становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення й наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, за наявності цілі досягнення суспільно - небезпечного результату.

У постанові від 15.10.2025 (справа № 522/6781/19) ВС зазначив, що відповідно до приписів статті 15 КК замахом на кримінальне правопорушення є вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому кримінальне правопорушення не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Визначений умисел завжди є таким, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, зокрема смерті потерпілого, що має місце в тих випадках, коли винний передбачає конкретний наслідок не просто як один із можливих від вчиненого діяння, а як неминучий або високо вірогідний результат свого суспільно небезпечного діяння.

Отже, коли особа передбачає неминучість або високу вірогідність настання смерті як найбільш ймовірного результату свого діяння, її ставлення до такого результату виявляється у бажанні його настання. Тому наслідки, які не настали, інкримінуються особі у цьому разі з тих підстав, що вони були метою її діяння, на досягнення якої воно було спрямовано.

За результатами судового розгляду суд встановив, що ОСОБА_9 та ОСОБА_8 діяли узгоджено. Їхні дії були спрямовані на встановлення інформації, яка цікавила невстановлену особу, а саме місця проживання певних осіб з числа керівників органів державної влади та правоохоронних органів, ряду адміністративних будівель, в тому числі приміщень прокуратур, судів, військоматів, поліції, СБ, в тому числі їх розташування, під`їзних шляхів до них та наявності камер відеоспостереження, а також розміщення вибухового пристрою у місці, визначеному зазначеною невстановленою особою. Разом з тим, як суд встановив, довести свій умисел до кінця ОСОБА_9 та ОСОБА_8 не змоги у зв`язку з їх затриманням працівниками УСБ України у Вінницькій області.

Крім того, у зв`язку з військовою агресією РФ проти України Указом Президента країни від 24.02.2022 № 64/2022 на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, згідно з пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Законом України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05:30 год. 24.02.2022 строком на 30 діб, який у подальшому продовжувався та триває до теперішнього часу.

Саме тому суд вважає, що дії ОСОБА_9 та ОСОБА_8 охоплюються складом злочину, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною другою статті 28, частиною другою статті 113 КК за ознаками незакінченого замаху на вчинення з метою ослаблення держави вибухів, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров`ю, вчинене за попередньою змовою групою осіб, кваліфікуючою ознакою якого є вчинення злочину в умовах воєнного стану.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинувачених та попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень, суд бере до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВС) № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема справа «Довженко проти України», який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду, як вже суд зазначив вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зауважив ВС, означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» згідно з висновком ВС означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

У постанові від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19) ВС зауважив, що щире каяття - це не формальна вказівка на визнання своєї вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями.

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

У ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачені ОСОБА_9 та ОСОБА_8 на момент вчинення інкримінованого їм діяння були неповнолітніми, згідно з наданими суду матеріалами раніше до кримінальної відповідальності притягнуті не були, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебувають. Суд враховує, що відомості щодо характеристики обвинувачених за місцем їхнього проживання до здійснення їхнього проживання відсутні.

Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні були проведені судов-психолого-психіатричні експертизи обвинувачених. Зокрема, зі змісту висновку експерта № 560 від 14.07.2025 випливає, що ОСОБА_8 не виявляє індивідуально-психологічних властивостей, які б могли суттєво вплинути на її поведінку в досліджуваний період; на період правопорушення, у вчиненні якого вона підозрювана, не перебувала у стані фізіологічного факту або будь-якому іншому емоційному стані, що суттєво вплинув на її свідомість та діяльність; не виявляє схильності до підвищеної навіюваності; не виявляє схильності до підвищеного фантазування. Згідно з висновком експерта № 561 від 14.07.2025 ОСОБА_9 не виявляє індивідуально-психологічних властивостей, які б могли суттєво вплинути на його поведінку в досліджуваний період; на період правопорушення, у вчиненні якого він підозрюваний, не перебував у стані фізіологічного факту або будь-якому іншому емоційному стані, що суттєво вплинув на його свідомість та діяльність; не виявляє схильності до підвищеної навіюваності; не виявляє схильності до підвищеного фантазування.

За судовим дорученням були підготовлені досудові доповіді у кримінальному провадженні. Згідно з досудовою доповіддю ризик повторного вчинення правопорушення ОСОБА_9 та ОСОБА_8 середній, однак орган пробації вважає, що їхнє виправлення можливе без позбавлення волі або обмеження волі. Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що відповідно до приписів розділу ХІ повноваження щодо призначення кримінального покарання належать саме суду. Загальні засади призначення покарання регламентовані статтею 65 КК. Крім того, як суд зазначив вище, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 на момент вчинення інкримінованого їм злочину були неповнолітніми, тому при призначенні їм кримінального покарання мають бути враховані приписи розділу XV. Тому наведені досудові доповіді мають бути оцінені згідно з наданими суду матеріалами кримінального провадження у їх сукупності.

За результатами судового розгляду суд вважає встановлені такі обставини, які пом`якшують покарання обвинувачених, як щире каяття та вчинення злочину неповнолітніми особами.

Обставини, що обтяжують покарання обвинувачених, судом не встановлені.

З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, осіб обвинувачених, їх ставлення до вчиненого, обставин, які пом`якшують та обтяжують їхнє покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинувачених та попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.

Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.

Санкцією кримінального закону тривалість такого виду кримінального покарання як позбавлення волі строком 15 років або довічним позбавленням волі.

Зі змісту частини першої статті 103 КК випливає, що при призначенні покарання неповнолітньому суд, крім обставин, передбачених у статтях 65-67 цього Кодексу, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього.

Згідно з частиною першою статті 102 КК покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначене на строк від шести місяців до десяти років, крім випадків, передбачених пунктом 5 частини третьої цієї статті. Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

Відповідно до частини другої статті 102 КК покарання у виді позбавлення волі призначається неповнолітньому: 2) за нетяжкий злочин - на строк не більше чотирьох років; 3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років; 5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк до п`ятнадцяти років.

Застереження, визначені пунктом 5 частини другої статті 102 КК, судом не встановлені. Тому з огляду на приписи пункту 4 частини другої статті 102 КК ОСОБА_9 та ОСОБА_8 може бути призначене кримінальне покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Крім того, частиною першою статті 68 КК визначено, що при призначенні покарання за незакінчене кримінальне правопорушення суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення кримінально протиправного наміру та причини, внаслідок яких кримінальне правопорушення не було доведено до кінця.

Зі змісту частини третьої статті 68 КК випливає, що за вчинення замаху на кримінальне правопорушення строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Також частиною четвертою статті 68 КК визначено, що довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених статтями 110, 111, 111-1, 112, 113, кримінальних правопорушень проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених статтями 437-439, частиною першою статті 442 та статтями 442-1 і 443 цього Кодексу.

Крім того, суд враховує, що у постанові від 06.12.2018 (справа № 712/8515/15-к) ВС зауважив таке.

Відповідно до частини першої статті 68 КК при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

У даному випадку, як зазначив ВС у наведеному судовому рішенні, посилання на статті 65-67 КК дає змогу зробити висновок, що сформульовані у частині першій статті 68 КК положення виступають додатковими правовими орієнтирами до загальних засад призначення покарання, передбачених статтею 65 КК. Іншими словами, визначаючи вид і розмір покарання особі, яка вчинила незакінчений злочин, суд враховує фактичні обставини в межах трьох загальних критеріїв ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання, і двох додаткових які визначають ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

Частина друга статті 68 КК, як зазначив ВС, передбачає, що за вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Вимоги частини другої статті 68 КК обмежують максимальний розмір покарання, який може бути призначений за незакінчений злочин. Ця норма має імперативний характер і тому суд зобов`язаний її дотримуватися у всіх випадках призначення покарання за готування до злочину. При цьому призначення покарання за правилами частини другої статті 68 КК має бути вмотивоване у вироку суду з обов`язковим посиланням на цю норму закону.

При обчисленні половини від максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК, як зазначив ВС, можливі такі варіанти: 1) одержаний таким чином показник є більшим за мінімальну межу цього покарання; 2) одержаний показник дорівнює його мінімальній межі; 3) одержаний показник є меншим за мінімальну межу відповідного виду покарання. У першому випадку обираючи конкретний строк або розмір покарання, суд може врахувати фактичні обставини справи та особу винного, тобто зберігає за собою можливість індивідуалізації покарання. В цьому випадку суд визначає розмір покарання між мінімальною межею, визначеною санкцією статті, та максимальною, визначеною на підставі частини другої статті 68 КК. У другому та третьому випадках суд, призначаючи покарання, виявляється «зв`язаним» тим показником, який буде одержаний при застосуванні положень частини другої статті 68 КК.

При застосуванні частини другої статті 68 КК (третій випадок) виникає ситуація, коли призначене судом покарання за незакінчений злочин за своїм строком (розміром) виявиться навіть нижчим від найнижчої (мінімальної) межі, встановленої для найбільш суворого виду покарання у конкретній санкції статті Особливої частини КК. Це обумовлено конструкцією цілої низки санкцій.

Наприклад, як зауважив ВС у згаданому судовому рішенні, якщо у санкції відповідної статті передбачено позбавлення волі на строк від десяти до п`ятнадцяти років, то при призначенні покарання за готування до цього злочину максимальний строк позбавлення волі не може перевищувати семи років шести місяців. І хоча цей строк буде нижчим від того мінімуму, який встановлений для позбавлення волі в санкції конкретної статті, однак призначення його в таких межах (7 років 6 місяців) цілком узгоджується з вимогами частини другої статті 68 КК. Оскільки в таких випадках призначення покарання нижче від найнижчої його межі, встановленої в санкції, здійснюється судом за правилами частини другої статті 68 КК, а не за наявності підстав для застосування статті 69 КК України, то і використання приписів останньої, а також посилання у вироку суду на неї в таких випадках не потрібне.

Однак ВС звернув увагу на те, що визначення покарання за незакінчений злочин за правилами частини другої статті 68 КК не виключає в подальшому застосування судом статей 69, 69-1 КК, якщо у конкретній ситуації є підстави для призначення більш м`якого покарання.

Системний аналіз зазначених норм свідчить, що вони не конкурують одна з одною, бо частина друга статті КК встановлює той максимум покарання, у межах якого воно має бути призначене у всіх без винятку випадках за вчинення будь-якого незакінченого злочину, незалежно від того, чи є підстави для застосування статей 69 або 69-1 КК. У свою чергу статті 69 або 69-1 КК передбачають підстави, за наявності яких у кожному конкретному випадку визначається покарання незалежно від того, чи є вчинений особою злочин закінченим або незакінченим. Звідси випливає, що у разі призначення покарання в ситуаціях, коли є підстави для одночасного застосування зазначених норм, покарання визначається на підставі частини другої статті 68 КК, а потім застосовуються положення статей 69, 69-1 КК.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що кримінальне покарання у виді довічного позбавлення волі обвинуваченим призначене бути не може. Натомість з огляду на припис пункту 4 частини другої статті 102 КК ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , як суд зазначив вище, може бути призначене кримінальне покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Під час виступу в судових дебатах прокурор, обвинувачені та їхні захисники зауважили, що вважають за доцільне призначити обвинуваченим покарання з урахуванням приписів частини першої статті 69 КК. В якості правових підстав для застосування наведених приписів закону про кримінальну відповідальність зауважили про наявність ряду обставин, що пом`якшують покарання обвинувачених, відсутність обставин, що обтяжують їх покарання, а також те, що обвинувачені вчинили інкриміноване їм діяння внаслідок збігу тяжких обставин.

Оцінюючи зазначені доводи сторін кримінального провадження, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Відповідно до речення першого частини першої статті 69 КК за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

ВС у постанові від 15.03.2018 (справа № 442/1887/16-к) звернув увагу на те, що застосування частини першої статті 69 КК можливе у випадку, коли пом`якшуючі обставини настільки знижують тяжкість злочину, що призначення винному покарання в межах санкції було б явно несправедливим.

У постанові від 03.02.2021 (справа № 629/2739/18) ВС звернув увагу на те, що частина перша статті 69 КК надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м`яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом`якшують покарання відповідно до частин першої та/або другої статті 66 КК; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв`язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.

ВС роз`яснив, що при визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити з системного тлумачення статей 66 та 69 КК та тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини, як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого злочину. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.

Також суд враховує приписи частини другої статті 66 КК, зі змісту якої випливає, що при призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом`якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

Згідно з частиною третьою статті 66 КК, а саме якщо будь-яка з обставин, що пом`якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака кримінального правопорушення, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом`якшує.

Застереження, визначені частиною третьою статті 66 КК судом встановлені не були. Натомість з обвинувального акту, направленого до суду випливає, що обставинами, які пом`якшують покарання обвинувачених є їх щире каяття, вчинення кримінального правопорушення неповнолітніми особами. Під час виступу в судових дебатах сторони здійснили посилання на те, що обвинувачені активно сприяли розкриттю інкримінованого їм діяння. Хоча ця обставина не була відображена в направленому до суду обвинувальному акті, однак суд вважає за можливе врахувати її як обставину, що пом`якшує покарання обвинувачених. Також суд враховує, що за результатами судового розгляду суд встановив, що інкриміноване обвинуваченим діяння останніми було вчинене внаслідок збігу тяжких особистих обставин.

Отже, за результатами судового розгляду була встановлена наявність чотирьох обставин, які пом`якшують покарання обвинувачених, а саме вчинення злочину неповнолітніми, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину та вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих обставин. Обставини, які обтяжують покарання обвинувачених, за результатами судового розгляду встановлені не були. Суд враховує, що діяння обвинувачених не втратило своєї суспільної небезпечності, однак обвинувачені у вчиненому розкаялись та засудили свою поведінку. Вище суд навів висновки ВС щодо ситуацій, коли є підстави для одночасного застосування зазначених вище норм, покарання визначається на підставі частини другої статті 68 КК, а потім застосовуються положення статей 69, 69-1 КК. Тому з урахуванням висновків ВС щодо презумпції призначення менш суворого покарання, які судом наведені вище, суд вважає за можливе призначити обвинуваченим покарання із застосуванням приписів частини першої статті 69 КК.

Оцінюючи доводи обвинувачених на їхніх захисників щодо доцільності звільнення обвинувачених від відбування покарання з випробуванням, суд вважає за доцільне зауважити таке.

У постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к) ВС зазначив, що відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Разом з тим, у постанові від 23.07.2020 (справа № 331/54/18) ВС підтримав висновок апеляційного суду, згідно з яким посилання суду першої інстанції при призначенні обвинуваченому покарання та звільняючи його від відбування такого покарання на підставі статті 75 КК, послався на ті самі обставини, які пом`якшують покарання, що були враховані при застосуванні положень статті 69 КК, що, на переконання колегії суддів, є неправильним, адже врахування одних і тих же обставин справи як таких, що дають підстави для одночасного застосування до обвинуваченого положень статті 69 і статті 75 КК, є недостатнім.

Аналогічні висновки ВС були викладені у постанові від 10.12.2025 (справа № 465/7567/23).

Як на підставу для одночасного застосування приписів частини першої статті 69 та частини першої статті 75 КК сторони кримінального провадження здійснили посилання на одні і ті ж обставини, що пом`якшують покарання обвинувачених. Вище суд зазначив висновки ВС з цього приводу і вважає, що врахування одних і тих же обставин справи як таких, що дають підстави для одночасного застосування до обвинувачених положень статті 69 і статті 75 КК, є недостатнім. Саме тому суд вважає, що правові підстави для звільнення обвинувачених від відбування кримінального покарання, яке їм слід призначити за вчинення інкримінованого їм діяння, відсутні.

Згідно із санкцією закону про кримінальну відповідальність за вчинення інкримінованого ОСОБА_9 та ОСОБА_8 діяння передбачене додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Відповідно до частини другої статті 52 КК додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення державної нагороди України, конфіскація майна.

Отже, конфіскація майна, як слідує з наведеної норми закону про кримінальну відповідальність, є додатковим покаранням.

Разом з тим, види покарань, які можуть бути призначені неповнолітнім, визначені частиною першою статті 98 КК, зокрема, до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) пробаційний нагляд; 5) позбавлення волі на певний строк. При цьому частиною другою статті 98 КК визначено, що до неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Отже, конфіскація майна згідно з приписами частини другої статті 52 та частини другої статті 98 КК до неповнолітніх застосована бути не може. Сам тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченим додаткового покарання, передбаченого санкцією закону про кримінальну відповідальність, у виді конфіскації майна відсутні.

Суд вважає також за доцільне звернути увагу на висновок, викладений у постанові ВС від 22.01.2020 (справа № 463/2772/19), щодо формулювання резолютивної частини вироку суду. Зокрема, у наведеній постанові ВС зауважив, що з урахуванням того, що суд першої інстанції у мотивувальній частині вироку навів належні мотиви щодо призначення засудженому основного покарання, від відбування якого він звільнений з випробуванням, а також необхідності призначення йому додаткового покарання, то за цих обставин, сформульоване у резолютивній частині рішення про застосування положень статті 75 КК (щодо її застосування до основного покарання) не є таким, що може викликати сумніви під час виконання вироку, щодо чого безпідставно зробив уточнення в ухвалі суд апеляційної інстанції. У зв`язку з цим ВС дійшов висновку про необхідність виключення з ухвали апеляційного суду уточнення щодо звільнення на підставі статті 75 КК засудженого від призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком.

Хоча у наведеній постанові ВС зроблений висновок про формулювання застосування приписів статті 75 КК, суд вважає за можливе зроблені висновки покласти в основу мотивування ухваленого судом рішення щодо викладу резолютивної частини вироку суду, оскільки у резолютивній частині судового рішення має бути чітко зазначене покарання, яке призначене особі. Відсутність посилання на призначення відповідного покарання у резолютивній частині судового рішення (вироку) за умови належного мотивування такого рішення у мотивувальній частині свідчить про те, що судом такий вид покарання не призначений.

На необхідність застосування граматичного способу тлумачення при постановленні вироку звертав увагу ВСУ в постанові від 06.07.2017 (справа № 364/8/16-к).

У постанові від 02.02.2022 (справа № 344/16025/18) ВС зауважив, що рішення суду про позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю має бути чітко і ясно сформульоване в резолютивній частині вироку для того, щоб не виникало жодних сумнівів під час його виконання. Якщо в санкції статті Особливої частини КК визначено характер посади або вид (рід) діяльності, то формулювання покарання у вироку має точно відповідати змісту цієї санкції. Якщо ж покарання у санкції зазначене в загальній формі (наведене у формулюванні, що використовується у статті 55 КК), суд повинен конкретизувати правову заборону і точно зазначити (описати, окреслити) у вироку характер та коло тих посад або вид (рід) тієї діяльності, права обіймати які чи займатися якою він позбавляє засудженого. Більше того, покарання має формулюватися таким чином, щоб засуджений не мав права обіймати зазначені у вироку посади або займатися забороненою діяльністю в будь-якій галузі (сфері), а також був позбавлений можливості обіймати такі посади або займатися такою діяльністю, які за змістом (характером) і обсягом повноважень є аналогічними тим, з якими було пов`язане вчинення кримінального правопорушення.

Хоча зазначений висновок ВС сформульований в частині призначення додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд вважає, що останній може бути застосований у цьому кримінальному провадженні в частині надання відповідей щодо недоцільності зазначення у резолютивній частині вироку посилання на те, що обвинуваченій додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону, призначене не було.

У постанові від 08.09.2024 (справа № 750/9436/22) ВС зазначив, що кримінальний процесуальний закон не передбачає обов`язку для суду першої інстанції зазначати в резолютивній частині вироку про право обвинуваченого заявити клопотання про його етапування до суду апеляційної інстанції.

Хоча цей висновок ВС зроблений не в частині призначення додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону, однак суд вважає, що він також може бути застосований у цьому кримінальному провадженні, оскільки ВС зазначив про вимоги до резолютивної частини судового рішення у кримінальному провадженні.

Отже, аналізуючи наведені вище приписи, суд дійшов до переконання, що зазначення у резолютивній частині вироку суду посилання на те, що такий вид додаткового покарання як конфіскація майна не призначається (без конфіскації майна), буде зайвим.

Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання.

З наданих суду матеріалів кримінального провадження випливає, що ОСОБА_9 та ОСОБА_8 були затримані 25.03.2025. У подальшому до них був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Отже, суд вважає, що строк відбування призначеного обвинуваченим покарання слід рахувати з дня набрання вироком законної сили. Разом з тим, відповідно до частини п`ятої статті 72 КК строк перебування обвинувачених під вартою з 25.03.2025 по день набрання вироком законної сили необхідно зарахувати до строку призначеного їм покарання з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі.

Крім того, відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою також зазначається рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.

Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема запобіжні заходи.

Зі змісту частини четвертої статті 196 КПК випливає, що слідчий суддя, суд зобов`язаний визначити в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого цим Кодексом, крім випадків, передбачених частиною четвертою статті 197 цього Кодексу.

При цьому частиною першою статті 197 КПК регламентовано, що строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів. Слід також зауважити, що статтею 199 КПК регламентований порядок продовження строку тримання під вартою. Зокрема, частиною першою статті 199 КПК визначено, що клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п`ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. А зі змісту частини другої статті 199 КПК виливає, що клопотання про продовження строку тримання під вартою подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - до Вищого антикорупційного суду.

Як суд зазначив вище, ОСОБА_9 та ОСОБА_8 були затримані за підозрою у вчиненні злочину і до них був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. В подальшому застосований до обвинувачених запобіжний захід був продовжений в судовому порядку. Тому суд вважає, що строк застосованого запобіжного заходу має бути продовжений до набрання вироком законної сили з урахуванням приписів частини першої статті 197 КПК.

Питання щодо речових доказів має бути вирішене відповідно до положень статті 100 КПК.

З наданих суду матеріалів випливає, що під час досудового розслідування при затриманні ОСОБА_9 та подальшого обшуку тимчасового житла ОСОБА_9 та ОСОБА_8 були вилучені пістолет та патрони. Також при їх затриманні були вилучені мобільні телефони з сім-картами та саморобний вибуховий пристрій.

Згідно з частиною дев`ятою статті 100 КПК питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.

При цьому пунктом 1 зазначеної норми визначено, що гроші, цінності та інше майно, які підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегли на собі його сліди, конфіскуються, крім випадків, коли власник (законний володілець) не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Суд вважає за доцільне зауважити, що приписами частини першої статті 96-1 КК визначено, що спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення умисного кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, за які передбачено основне покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а так само передбаченого частиною першою статті 150, статтею 154, частинами другою і третьою статті 159-1, частиною першою статті 190, статтею 192, частиною першою статей 204, 209-1, 210, частинами першою і другою статей 212, 212-1, частиною першою статей 222, 229, 239-1, 239-2, частиною другою статті 244, частиною першою статей 248, 249, частинами першою і другою статті 300, частиною першою статей 301, 302, 310, 311, 313, 318, 319, 362, статтею 363, частиною першою статей 363-1, 364-1, 365-2 цього Кодексу.

Пунктом 1 частини другої статті 96-1 КК регламентовано, що спеціальна конфіскація застосовується на підставі, зокрема обвинувального вироку суду.

Відповідно до частини першої статті 96-2 КК спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно: 1) одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення; 3) були предметом кримінального правопорушення, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, - переходять у власність держави; 4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання.

Суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 04.11.2020 (справа № 236/3696/18) ВС звернув увагу на те, що при застосуванні спеціальної конфіскації суд повинен не лише послатися на наявність для цього формальних підстав, передбачених у КК, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар» (критерії, визначені Європейським судом прав людини). Приймаючи рішення про застосування спеціальної конфіскації, судам слід перевіряти, чи не порушує цей захід кримінально-правового характеру вказані критерії, ураховуючи при цьому обставини кримінального провадження.

У постанові від 01.10.2019 (справа № 760/5853/18) ВС зауважив, що тягар доведення необхідності застосування спеціальної конфіскації покладається на сторону обвинувачення, яка має обґрунтувати свої доводи і вказати, що саме підлягає спеціальній конфіскації - гроші, цінності тощо, та чи вирішувалося питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження щодо майна з метою забезпечення спеціальної конфіскації.

Якщо у кримінальному провадженні сторона обвинувачення не довела належними і допустимими доказами, що вилучені в ході обшуку у квартирі грошові кошти обвинувачений отримав унаслідок вчинення інкримінованого йому злочину, а обвинувачення в цій частині останньому не пред`являлося, то підстави для застосування спеціальної конфіскації майна відсутні.

З матеріалів кримінального провадження випливає, що для вчинення інкримінованого їм діяння ОСОБА_9 та ОСОБА_8 використовували мобільний телефон марки Росо, Readmi, Motorolla, а також сім-карти з абонентськими номерами НОМЕР_1 , НОМЕР_13 , НОМЕР_3 , НОМЕР_2 . Саме тому до зазначених речей слід застосувати спеціальну конфіскацію.

Відповідно до частини першої статті 98 КПК речовими доказами є матеріальні об`єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об`єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Згідно з пред`явленим ОСОБА_9 та ОСОБА_8 обвинуваченням останнім не інкриміноване будь-яке діяння, пов`язане з незаконним поводженням зі зброєю та бойовими припасами. Вище суд наводив приписи частини першої статті 337 КПК щодо меж судового розгляду.

Отже, вилучена у ОСОБА_9 під час його затримання та проведеного обшуку його тимчасового помешкання зброя та припаси до неї не є речовими доказами у розумінні частини першої статті 98 КПК, а тому мають бути повернуті власнику або іншому законному володільцю.

Згідно з абзацом першим частини шостої статті 100 КПК речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати по забезпеченню спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню: 1) повертаються власнику (законному володільцю) або передаються йому на відповідальне зберігання, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження; 2) передаються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду для реалізації, якщо це можливо без шкоди для кримінального провадження; 3) знищуються за письмовою згодою власника, а в разі її відсутності - за рішенням слідчого судді, суду, якщо такі товари або продукція, що піддаються швидкому псуванню, мають непридатний стан; 4) передаються для їх технологічної переробки або знищуються за рішенням слідчого судді, суду, якщо вони відносяться до вилучених з обігу предметів чи товарів, а також якщо їх тривале зберігання небезпечне для життя чи здоров`я людей або довкілля.

Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов`язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 за № 1104 (далі - Порядок).

Згідно з реченням першим абзацу першого пункту 19 Порядку вилучені (отримані) під час кримінального провадження вогнепальна і холодна зброя та боєприпаси зберігаються в уповноважених підрозділах Національної поліції, СБУ, головних управлінь та управлінь СБУ після їх перевірки за інформаційними ресурсами єдиної інформаційної системи МВС і дослідження державною спеціалізованою установою, що здійснює судово-експертну діяльність.

Зважаючи на ту обставину, що вилучена зброя та припаси до неї не є речовими доказами у кримінальному провадженні, суд вважає, що їх подальше зберігання в якості речових доказів безпідставне.

Разом з тим, суд враховує приписи Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21.08.1998 за № 622, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07.10.1998 за № 637/3077 (далі - Інструкція 622)

Згідно з пунктом 8 розділу ІІ Інструкції 622 для придбання та зберігання вилученої у ОСОБА_9 зброї відповідні дозволи не потрібні. Разом з тим, суд вважає за доцільне передати вилучені зброю та припаси до неї до сектору контролю за обігом зброї ГУНП у Вінницькій області до прийняття відповідного рішення щодо подальшого її реалізації.

Оцінюючи доводи сторін кримінального провадження щодо арешту, накладеного на вилучені предмети на підставі ухвали слідчого судді, суд вважає за доцільне зауважити таке.

З наданих суду матеріалів випливає, що слідчим суддею Вінницького міського суду Вінницької області 01.04.2025 накладений арешт на залишки поліетиленовою та паперового пакування з наявними на них залишками порошкоподібної речовини світлого кольору, упаковку від сім-карти № НОМЕР_16 , слот від сім-карти, квитанції, коробка від мобільного телефону марки Motorolla, коробка з пістолетними набоями в кількості 5 шт, паперовий згорток з речовиною білого кольору. Також з наданих суду матеріалів випливає, що 26.03.2025 зазначені речі під час досудового розслідування були визнані речовими доказами.

Також з наданих суду матеріалів випливає, що 28.03.2025 був накладений арешт на банківську карту № НОМЕР_17 ; банківську карту № НОМЕР_18 ; коробку від стартового пакету із номером телефону НОМЕР_19 ; пристрій зовні схожий на пістолет із набоями у кількості 14 штук, поліетиленовий мішок зеленого кольору всередині із картонною коробкою та зображенням термосу, в середині якої виявлено предмет, зовні схожий на саморобний вибуховий пристрій; рюкзак. Зазначені речі 26.03.2025 також були визнані речовими доказами.

Крім того, 28.03.2025 був накладений арешт на мобільний термінал моделі Мotorola, IMEI1: НОМЕР_20 , IMEI2: НОМЕР_21 , з сім-картою оператора мобільного зв`язку НОМЕР_16 , який 26.03.2025 був визнаний речовим доказом у кримінальному провадженні.

Усі зазначені вище речові докази на підставі постанови слідчого від 07.08.2025 були передані до кімнати зберігання речових доказів УСБ України у Вінницькій області.

Зі змісту частини другої статті другої статті 170 КПК випливає, що арешт майна допускається з метою забезпечення, зокрема, спеціальної конфіскації.

Відповідно до речення першого частини четвертої статті 174 КПК суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна. При цьому реченням другим частини четвертої статті 174 КПК визначено, що суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, якщо майно не підлягає спеціальній конфіскації, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна та/або незастосування спеціальної конфіскації, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.

Згідно з частиною першою статті 62 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконання рішень про конфіскацію майна здійснюється органами державної виконавчої служби в порядку, встановленому цим Законом.

Зі змісту частини другої статті 62 Закону № 1404-VIII випливає, що реалізація конфіскованого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону № 1404-VIII арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Згідно з абзацом першим частини другої статті 56 Закону № 1404-VIII арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника.

Отже, аналізуючи приписи кримінально-процесуального закону та Закону № 1404-VIII, суд вважає, що наявність арешту майна, яке має бути конфісковане в порядку спеціальної конфіскації, в кримінальному провадженні перешкоджатиме виконанню судового рішення у цій частині. При цьому, як суд зазначив вище, реченням першим частини четвертої статті 174 КПК суд саме уповноважений, а не зобов`язаний вирішити питання про скасування арешту майна. Також частиною третьою статті 174 КПК визначено, що прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального провадження скасовує арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Хоча ця норма регламентує порядок скасування арешту в разі прийняття процесуального рішення прокурором під час досудового розслідування, однак суд вважає її застосованою у цьому випадку, оскільки, як суд зазначив вище, частина вилученого під час досудового розслідування майна підлягає спеціальній конфіскації. Тому суд вважає, що правові підстави для скасування арешту на майно, яке підлягає спеціальній конфіскації, на час ухвалення судового рішення відсутні, натомість такий арешт має бути скасований саме в порядку виконання судового рішення, яке набрало законної сили, в частині спеціальної конфіскації майна.

Вирішуючи питання щодо процесуальних витрат, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Види процесуальних витрат визначні частиною першою статті 118 КПК, зі змісту якої випливає, що процесуальні витрати складаються із: 1) витрат на правову допомогу; 2) витрат, пов`язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; 3) витрат, пов`язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; 4) витрат, пов`язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів, виготовленням дублікатів і копій документів.

Відповідно до частини першої статті 122 КПК витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів, несе сторона кримінального провадження, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучила спеціаліста, перекладача чи експерта, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною другою статті 124 КПК у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта.

Однак, як суд зазначив вище, суд відповідно до приписів частини першої статті 337 КПК здійснює судовий розгляд в межах висунутого обвинувачення. При цьому обвинувачення щодо незаконного поводження зі зброєю та бойовими припасами ОСОБА_9 висунуте не було. Відповідно, обвинувальний вирок в цій частині судом не ухвалений. Саме тому суд вважає, що правові підстави для покладення на обвинувачених витрат на залучення експертів для проведення відповідних судових експертиз зброї та припасів до неї відсутні.

Разом з тим, під час досудового розслідування у кримінальному провадженні були проведені інші судові експертизи.

Згідно з частиною другою статті 124 КПК у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта.

Застереження щодо неможливості стягнення процесуальних витрат з неповнолітнього наведена норма кримінально-процесуального закону не містить. Тому суд вважає, що в цьому випадку мають бути застосовані загальні засади.

Відповідно до частини першої статті 1179 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

Згідно з частиною другою статті 1179 КЦ у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов`язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

При цьому суд враховує роз`яснення, надані у пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 07.07.1995 «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат», відповідно до яких у разі вчинення злочину групою осіб витрати на стаціонарне лікування потерпілого стягуються відповідно до частини другої статті 93 КПК з кожного засудженого окремо з урахуванням ступеня їх вини та майнового стану.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного суду від 01.10.2019 у справі № 555/551/17.

З огляду на викладене, суд вважає, що процесуальні витрати у кримінальному провадженні, проведення яких було зумовлене вчиненням інкримінованих ОСОБА_9 та ОСОБА_8 злочину слід стягнути з останніх пропорційно до умов та підстав таких витрат.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_9 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною другою статті 28, частиною другою статті 113 Кримінального кодексу України.

На підставі частини третьої статті 68, пункту 4 частини другої статті 102, частини першої статті 69 Кримінального кодексу України призначити ОСОБА_9 покарання у виді 6 (шести) років позбавлення волі.

Згідно з частиною п`ятою статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_9 строк попереднього ув`язнення з 25.03.2025 по день набрання вироком законної сили з розрахунку 1 (один) день попереднього ув`язнення за 1 (один) день позбавлення волі.

Початок строку відбування покарання у виді позбавлення волі рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_9 у вигляді тримання під вартою, - залишити без змін до набрання вироком законної сили, але не довше ніж на 60 днів, тобто до 23.59 години 23.08.2026.

Визнати ОСОБА_8 винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 15, частиною другою статті 28, частиною другою статті 113 Кримінального кодексу України.

На підставі частини третьої статті 68, пункту 4 частини другої статті 102, частини першої статті 69 Кримінального кодексу України призначити ОСОБА_8 покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Згідно з частиною п`ятою статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_8 строк попереднього ув`язнення з 25.03.2025 по день набрання вироком законної сили з розрахунку 1 (один) день попереднього ув`язнення за 1 (один) день позбавлення волі.

Початок строку відбування покарання у виді позбавлення волі рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_8 у вигляді тримання під вартою, - залишити без змін до набрання вироком законної сили, але не довше ніж на 60 днів, тобто до 23.59 години 23.08.2026.

Відповідно до положень статей 96-1, 96-2 Кримінального кодексу України застосувати спеціальну конфіскацію в дохід держави мобільного телефону Росо IMEI1: НОМЕР_22 , IMEI2: НОМЕР_23 , Readmi IMEI1: НОМЕР_24 , IMEI2: НОМЕР_25 , Motorolla IMEI1: НОМЕР_20 , IMEI2: НОМЕР_21 , а також сім-карти з абонентськими номерами НОМЕР_1 , НОМЕР_13 , НОМЕР_3 , НОМЕР_2 .

Речові докази:

- залишки поліетиленовою та паперового пакування з наявними на них залишками порошкоподібної речовини світлого кольору, упаковку від сім-карти № НОМЕР_16 , слот від сім-карти, квитанції, коробка від мобільного телефону марки Motorolla, коробка з пістолетними набоями в кількості 5 шт, паперовий згорток з речовиною білого кольору, які поміщені до кімнати зберігання речових доказів УСБ України у Вінницькій області - знищити.

- банківську карту № НОМЕР_17 ; банківську карту № НОМЕР_18 , які поміщені до кімнати зберігання речових доказів УСБ України у Вінницькій області - повернути власнику або іншому законному володільцю:

- коробку від стартового пакету із номером телефону НОМЕР_19 ; поліетиленовий мішок зеленого кольору всередині із картонною коробкою та зображенням термосу, в середині якої виявлено предмет, зовні схожий на саморобний вибуховий пристрій; рюкзак, які поміщені до кімнати зберігання речових доказів УСБ України у Вінницькій області - знищити.

- пристрій зовні схожий на пістолет із набоями у кількості 14 штук, які поміщені до кімнати зберігання речових доказів УСБ України у Вінницькій області - передати на відповідальне зберігання до сектору контролю за обігом зброї ГУНП у Вінницькій області.

Арешт, накладений на зазначені речові докази, крім мобільного телефону Росо IMEI1: НОМЕР_22 , IMEI2: НОМЕР_23 , Readmi IMEI1: НОМЕР_24 , IMEI2: НОМЕР_25 , Motorolla IMEI1: НОМЕР_20 , IMEI2: НОМЕР_21 , а також сім-карти з абонентськими номерами НОМЕР_1 , НОМЕР_13 , НОМЕР_3 , НОМЕР_2 , на підставі ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 28.03.2025 та 01.04.2025, - скасувати.

Стягнути з ОСОБА_9 та ОСОБА_8 у рівних частинах на користь держави 31697 (тридцять одну тисячу шістсот дев`яносто сім) гривень 94 копійки витрат на залучення експерта.

Стягнути з ОСОБА_9 на користь держави 11142 (одинадцять тисяч сто сорок дві) гривні 50 копійок витрат на залучення експерта.

Витрати на залучення експерта в розмірі 1782 (одна тисячі сімсот вісімдесят дві) гривні 80 копійок покласти на державу.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, - у той же строк з дня отримання копії вироку.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: