Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №260/9244/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

Суд: Восьмий апеляційний адміністративний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Адміністративне

Категорія: біженців

Дата: 16 червня 2026 р.

Справа: №260/9244/25

Суддя: Запотічний Ігор Ігорович

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 260/9244/25 пров. № А/857/20265/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді: Запотічного І.І.,

суддів: Довгої О.І., Шинкар Т.І.,

за участю секретаря судового засідання: Василюк В.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 05 березня 2026 року (суддя Скраль Т. В., ухвалене в м. Ужгороді, повний текст складено 16.03.2026) у справі №260/9244/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області про визнання відмови протиправною, зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 17 листопада 2025 року, через уповноваженого представника Лучинця Олександра Вацлавовича звернувся в суд з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області, та просив: 1) визнати неправомірним та скасувати Наказ №7 від 06.11.2025 року Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 06 листопада 2025р., про відмову ОСОБА_1 , громадянину Таджикистану, в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 2) зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 05 березня 2026 року позов задоволено повністю.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, його оскаржив відповідач- Головне управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області, подавши апеляційну скаргу до Восьмого апеляційного адміністративного суду, та з наведених в ній підстав, покликаючись на те, що оскаржуване судове рішення прийнято на підставі: неповного з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 05 березня 2026 року у справі № 260/9244/25 - скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт, зокрема зазначає, що наявна міжнародна інформація не підтверджує фактів систематичного переслідування осіб виключно за зовнішні ознаки релігійності — такі як носіння бороди або відвідування мечеті. Такі випадки розглядаються переважно як адміністративні дії або епізодичні прояви надмірного втручання поліції, що не мають ознак цілеспрямованого переслідування за релігійними переконаннями. Зазначає, що позивачем не надано доказів того, що саме він зазнавав переслідування з причин, визначених статтею 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, або що у разі його повернення до Республіки Таджикистан існує реальна небезпека для його життя чи свободи. Наведені ним епізоди (затримання, вимога збрити бороду, застосування фізичної сили) мають поодинокий і адміністративно-побутовий характер та не підтверджені документально. Зазначає, що серед фактів, повідомлених позивачем немає таких, які б могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону. Натомість, зазначає, що як вбачається з матеріалів справи тільки після винесення рішення про примусове повернення до країни походження 04.06.2024, позивач у жовтні 2024 року звернувся за захистом в Україні. Також зазначає, що більше двох років позивачем не вчинялись дії щодо легалізації його перебування на території України (прибув в Україну 16 лютого 2022 року), що свідчить про відсутність добросовісності в його діях з вказаного питання. Вважає, що позивач не навів також будь-якої аргументації свого побоювання у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту”. Зазначені позивачем у матеріалах справи факти не дають підстав вважати, що він був причетний до подій, через які б мав обґрунтований страх утисків, переслідувань, погроз, нелюдського поводження, чи дискримінації.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу рішення суду першої інстанції просить залишити без змін.

В судовому засіданні представник апелянта вимоги апеляційної скарги підтримав, просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про відмову в задоволенні позову.

Позивач, будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи явки уповноваженого представника в судове засідання не забезпечив, що відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України не перешкоджає розгляду справи без його участі.

Заслухавши суддю-доповідача, представника апелянта, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, що 17 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області із заявою про звернення за захистом в Україні.

Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області 28 жовтня 2025 року листом № С-240/6/2101-24/2101.7/717-24 повернув надіслані матеріали, оскільки на сьогодні Україна перебуває в умовах воєнного стану у зв`язку із широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України. Отже, до позивача застосовано положення статті 9 Конвенції про статус біженців 1951 року, до якої Україна приєдналася на підставі Закону України “Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців” від 10.01.2002 № 2942-ІІІ, у якій визначено, що ніщо в цій Конвенції не позбавляє Договірну Державу права під час війни або за інших надзвичайних і виняткових обставин вживати тимчасових заходів, які вона вважає необхідними в інтересах державної безпеки, щодо тієї чи іншої окремої особи, ще до того, як ця Договірна Держава з`ясує, що ця особа дійсно є біженцем і що подальше застосування цих заходів щодо неї є необхідним в інтересах державної безпеки. Правило Конвенції про статус біженців 1951 року застосовується на підставі частини другої статті 2 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, (т.1, а.с. 55-56).

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року у справі № 260/8025/24 (залишене без змін в апеляційному пордку) визнано протиправною бездіяльність Головного управління ДМС України в Закарпатській області щодо неприйняття рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 17 жовтня 2024 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Головне управління ДМС України в Закарпатській області розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011 № 3671-VI та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 № 649 та прийняти рішення за результатами розгляду заяви.

Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області 06 листопада 2025 року наказом № 7 “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” відмовило в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Таджикистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з необґрунтованістю заяви, тобто у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Підстава: висновок заступника начальника відділу Тетяни Гулан щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.11.2025 року.

Як вбачається з матеріалів справи, 06 листопада 2025 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Закарпатській області надіслано ОСОБА_1 повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 2101.7/3.

ОСОБА_1 не погоджуючись з Наказом №7 від 06.11.2025 року Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області, про відмову ОСОБА_1 , громадянину Таджикистану, в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся в суд з даним позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції зробив висновок, що у випадку, що розглядається, відповідач не встановив наявність конвенційних ознак, які дають право позивачу на оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, що дає суду підстави для висновку про протиправність наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області №7 від 06 листопада 2025 року про відмову ОСОБА_1 , громадянину Таджикистану, в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також, суд першої інстанції прийшов до висновку, що належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача є зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Так, щодо позовної вимоги визнати неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області №7 від 06 листопада 2025 року, слід зазначити наступне.

Відповідно до пунктів 1, 4, 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (далі - Закон України № 3671-VІ) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Підпунктом 4.3 пункту 4 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 6 Закону України №3671-VІ визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Положеннями статті 7 Закону України №3671-VІ, зокрема, визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття. Заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, дитиною, розлученою із сім`єю, подається одним з її законних представників. Заява про визнання недієздатної особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подається її законним представником, про що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, робить на заяві відповідний запис. Якщо заявник не може особисто скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з неписьменністю або фізичними вадами, заява на його прохання складається іншою особою, про що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, робить на заяві відповідний запис. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються також по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви. Відомості, що подаються заявником, інформація про факт подання заяви про визнання особою, яка має право на захист в Україні, є конфіденційною інформацією. Одночасно з оформленням документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, дитини, розлученої із сім`єю, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, вживає всіх можливих заходів для розшуку батьків або інших законних представників особи, яка не досягла вісімнадцяти років. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правничої допомоги відповідно до Закону України “Про безоплатну правничу допомогу”; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Частиною першою статті 8 Закону України №3671-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України №3671-VI).

Згідно частин першої, другої, одинадцятої статті 9 Закону України №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як визначено частинами п`ятою, сьомою та тринадцятою статті 10 Закону України №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі виявлення помилок або неточностей у відомостях про особу, внесених до рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з письмовим висновком, приймає рішення про їх виправлення та здійснює обмін документів, виданих на підставі такого рішення. Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (надалі - Керівництво), для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Як визначено пунктом 195 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців особа у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Слід зазначити, що Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Верховний Суд у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 260/1578/19 зазначив, що при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Як вже було зазначено вище, що 17 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області із заявою про звернення за захистом в Україні.

06 листопада 2025 року Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області наказом № 7 “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” відмовило в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Таджикистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з необґрунтованістю заяви, тобто у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Підстава: висновок заступника начальника відділу Тетяни Гулан щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 06.11.2025 року.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, усі важливі факти, що були в його розпорядженні надані відповідачу, твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою. При цьому, саме обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є головним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, проте ці побоювання повинні бути реальними.

Як вірно зазначив суд першої інстанції, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Відтак, зважаючи на викладене апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції, що в даному випадку відповідач не встановив наявність конвенційних ознак, які дають право позивачу на оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, що дає суду підстави для висновку про протиправність наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області №7 від 06 листопада 2025 року про відмову ОСОБА_1 , громадянину Таджикистану, в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що дана позовна вимога є похідною від вимоги про визнання неправомірним та скасування наказу №7 від 06 листопада 2025 року Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про відмову ОСОБА_1 , громадянину Таджикистану, в оформленні документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Відтак, враховуючи викладене, та зважаючи, що мало місце повторне звернення позивача до суду для захисту порушеного права, апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції, що належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача є саме зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про оформлення документів щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зважаючи на все наведене колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Руїс Торіха проти Іспанії").

Згідно ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду з наведених вище мотивів, а тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

За правилами статті 139 КАС України, судом не вирішується питання про розподіл судових витрат.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України у Закарпатській області залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 05 березня 2026 року у справі №260/9244/25 без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І. І. Запотічний

судді О. І. Довга

Т. І. Шинкар

Повне судове рішення складено 25.06.2026

Оригінал: reyestr.court.gov.ua