Постанова від 24 червня 2026 р. у справі №335/357/26 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

25 червня 2026 року м. Дніпросправа № 335/357/26

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Юрко І.В. (доповідач),

суддів: Чабаненко С.В., Білак С.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Запорізькій області на рішення Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 03 лютого 2026 року у адміністративній справі №335/357/26 (головуючий суддя першої інстанції - Аполлонова Ю.В.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області про скасування постанови про адміністративне правопорушення,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач 09.01.2026 року звернувся до Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя з позовом до Головного управління Національної поліції в Запорізькій області, в якому просив скасувати постанову в справі про адміністративне правопорушення про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.4 ст.126 КУпАП та накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 20400 грн., та закрити провадження по справі про адміністративне правопорушення.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що він діяв в стані крайньої необхідності, оскільки 01.01.2026 року о 16 год. 20 хв. намагався доставити свого рідного брата ОСОБА_2 (1970 р. н.) до найближчої лікарні, адже останній в той же день отримав важке травмування внаслідок удару ворожого FPV-дрону, тобто була реальною загроза життю та здоров`ю постраждалого. Позивач 01.01.2026 року, керуючи автомобілем ВАЗ 217030 д.н.з. НОМЕР_1 , діяв в стані крайньої необхідності, а саме своїми діями намагався врятувати життя ОСОБА_2 , який отримав серйозні вибухові травми, тобто намагався відвернути настання більш суттєвих негативних наслідків, оскільки ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами та за допомогою інших сторонніх осіб (відсутність інших водіїв в с. Преображенка чи мобільного зв`язку для виклику карети швидкої медичної допомоги чи поліції).

Рішенням Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 03 лютого 2026 року у позовні вимоги задоволено частково.

Скасовано постанову серії ББА№ 721869 від 01.01.2026 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, складену старшим інспектором СРПП Відділу поліції №4 Пологівського РВП ГУНП в Запорізькій області Качаном Віталієм Вікторовичем відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про притягнення до адміністративної відповідальності за ч.4 ст.126 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Закрито справу відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про адміністративне правопорушення, передбачене ч.4 ст.126 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

В решті частині вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно з`ясовано обставини про справі та проігноровано доводи та зауваження відповідач. Скаржник вказує, що у вказані в постанові дату, час та місці позивач керував т/з без права керування, оскільки раніше притягувався до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.130 КУпАП та постановою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 04.04.2025 року на нього накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 17000,00 грн. з позбавлення права керування ТЗ строком на один рік. А відтак, позивач порушив п.2.1.а ПДР, за що передбачена відповідальність частиною 4 статті 126 КУпАП. Згідно рапорту поліцейського Качана В.В., Додаток №2, під час розгляду адміністративної справи відносно ОСОБА_2 інформацію про транспортування його пораненого брата до лікарні отримано зі слів позивача. Після прибуття екіпажа поліції на місце ДТП за участю ТЗ під керуванням ОСОБА_1 поруч з позивачем його брата не було. Поліцейський прийшов до висновку, що травми отримані братом позивача були наслідком ДТП. Розгляд справи відбувався на місці ДТП після роз`яснення позивачу його прав та постановою накладено штраф у розмірі 20400 грн., роз`яснено строки та порядок оскарження постанови, що підтверджується підписом позивача, копію якої останній отримав на місті. Зауважень під час розгляду даної справи від ОСОБА_1 не надходили. Порушення підпункту 2.1.А ПДР 01.01.2025 водієм ОСОБА_1 зафіксовано на портативну бодікамеру № 0000, що перебуває на балансі ВП № 4 Пологівського РВП ГУНП в Запорізькій області. Скаржник вважає, що спірна постанова є правомірною, інспектор поліції під час винесення постанови діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачений законодавством України

Позивач подав відзив на скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Судом апеляційної інстанції справа розглянута в порядку ст.ст.286, 311 КАС України.

Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на скаргу, встановила наступне.

01.01.2026 року інспектором СРПП ВП 4 ПРВП ГУНП в Запорізькій області капітаном поліції Качаном Віталієм Вікторовичем складено постанову серії ББА №721869 від 01.01.2026 року, якою ОСОБА_1 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.4 ст.126 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Згідно тексту постанови водій ОСОБА_1 01.01.2026 року о 16 год. 20 хв. на автодорозі №08 553 км Бориспіль-Дніпро Запоріжжя-Маріуполь, Блок-Пост 3-05, керував т/з ВАЗ 217030 д.н.з. НОМЕР_1 без права керування т/з, а саме був позбавлений права керування постановою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 04.04.2025 року на 1 рік, чим порушив п.2.1.А ПДР, за що відповідальність передбачена ч.4 ст.126 КУпАП.

У зв`язку з зазначеним порушенням ПДР на ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 20400,00 грн..

Позивач не погодившись з рішенням відповідача про притягнення до адміністративної відповідальності, оскаржив таку постанову до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що фактичні обставини, викладені в оскарженій постанові, позивач не оспорює та визнає, що дійсно керував тз будучи позбавленим права керування. Проте, позивач стверджує, і суд погодився із тиим, що такі дії позивачем вчинені у стані крайньої необхідності. Суд дійшов висновку, що дії позивача були спрямовані виключно на врятування життя людини, а завдана шкода у вигляді формального порушення правил допуску до керування транспортним засобом є менш значною, ніж шкода, яка могла настати у разі бездіяльності і позивач намагався врятувати життя ОСОБА_2 , який отримав серйозні вибухові травми, тобто намагався відвернути настання більш суттєвих негативних наслідків, оскільки ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами та за допомогою інших сторонніх осіб (вкрай обмежений час для пошуку інших водіїв в с.Преображенка чи мобільного зв`язку для виклику карети швидкої медичної допомоги чи поліції), а тому доводи відповідача щодо недоведення вказаних обставин суд відхилив.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, зазначає про таке.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не заперечує факт керування транспортним засобом, будучи позбавленим на один рік такого права за рішенням суду.

Відтак, відповідно до вимог ч. 1 ст.78 КАС України даний факт не підлягає доказуванню в межах даної справи, оскільки визнається учасниками справи.

Як вірно зазначив суд першої, інстанції, ключовим фактом, який підлягає доказуванню в даній справі є обставини, чи діяв ОСОБА_1 , порушуючи Правила дорожнього руху, у стані крайньої необхідності.

Відповідно до ч.1 ст.9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності факту адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Відповідно до ст.17 КУпАП не є адміністративним правопорушенням дія, вчинена у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка безпосередньо загрожує правам і свободам людини, якщо цю небезпеку неможливо було усунути іншими засобами.

Відповідно до положень ст. 18 КУпАП не є адміністративним правопорушенням дія, яка хоч і передбачена цим Кодексом або іншими законами, що встановлюють відповідальність за адміністративні правопорушення, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода.

У чинному законодавстві, інститут крайньої необхідності покликаний сприяти підвищенню соціальної активності учасників суспільних відносин, є гарантією правового захисту людини, що бере участь у запобіганні шкоди правам громадян, інтересам держави й суспільства.

Стан крайньої необхідності виникає коли є дійсна, реальна, а не уявна загроза зазначеним інтересам. Якщо загроза охоронюваним інтересам може виникнути в майбутньому, діяння не може вважатися таким, що вчинено у стані крайньої необхідності. На це прямо вказують слова тексту статті «для усунення небезпеки, яка загрожує».

Однією з найважливіших умов правомірності акта крайньої необхідності є те, що за таких обставин небезпека не може бути усунута іншими засобами, тобто, засобами, не пов`язаними із заподіянням шкоди іншим охоронюваним законом інтересам.

Також, стан крайньої необхідності повинен відповідати критеріям своєчасності. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.

Спосіб збереження охоронюваного законом інтересу за рахунок іншого повинен бути саме крайнім. Якщо для запобігання небезпеки, що загрожує, в особи є шлях, не пов`язаний із заподіянням шкоди, вона повинна обрати саме цей шлях. Інакше посилання на стан крайньої необхідності виключається. Шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути менш значною, ніж відвернена шкода. Заподіяння шкоди, рівної тій, що могла бути спричинена, або шкоди більшої, не може бути виправдана станом крайньої необхідності. Зокрема не можна рятувати одне благо за рахунок заподіяння шкоди рівноцінному благу. Питання про те, яку шкоду вважати більш значною, а яку менш, є питанням факту й вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин справи. В основу оцінки шкоди заподіяної й шкоди відверненої повинні бути покладені як об`єктивний, так і суб`єктивний критерії, проте визначальним має бути об`єктивний критерій.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 21.12.2018 року у справі № 686/5225/18.

Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією рф проти України відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.2022 року, який діє по теперішній час.

Відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 року №376 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих рф» територія с.Преображенка Пологівського району Запорізької області віднесена до територій активних бойових дій.

Так, з наданого сторонами відеозапису встановлено, що такий запис не містить обставин зупинення позивача, керування автомобілем і тому подібне, відеофіксація відбувається у приміщенні блок-посту і фіксує лише обставини складення спірної постанови.

При цьому на вищевказаному відеозаписі ОСОБА_1 під час спілкування з працівниками поліції неодноразово повідомляє працівників поліції, що він намагався доставити свого брата ОСОБА_2 до найближчої медичної установи, оскільки в той же день бат був травмований внаслідок удару ворожого FPV дрону. Про обставини поранення ОСОБА_2 також міститься інформація на відео, у тому числі і від працівника поліції, який складав постанову і повідомляв, що ОСОБА_2 забрала на блок- посту швидка допомога. Під час розмови на питання поліцейського ОСОБА_1 повідомив, що він віз брата у госпіталь, в плечі якого щось сторчало. Також позивач пояснив, що на автомобілі вже рік не їздив, сів за руль відвезти брата у госпіталь, тому що брат стікав кров`ю.

Отже, про причину керування автомобілем, будучи позбавленим права керування, ОСОБА_1 з самого початку розмови повідомляв працівникам поліції, як і про обставини поранення ОСОБА_2 , що підтверджується відеозаписом.

З медичної документації, а саме з первинної медичної картки №1, картки пацієнта, що 01.01.2026 року о 16:15 ОСОБА_2 отримав вибухову травму, о 17:16 (початок операції) медичним підрозділом КМХ Юрківка ОСОБА_2 була надана невідкладна медична допомога від вибухової травми.

З огляду на те, що бат позивача - ОСОБА_2 в той же день отримав важке травмування - вибухове поранення у життєво важливі органи з кровотоком, що вбачається із обсягу та характеру медичних заходів для стабілізування його стану, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність реальної загрози життю та здоров`ю постраждалого, з чим погоджується колегія суддів.

Отже, вказана медична документація свідчить, що ОСОБА_2 01.01.2026 року о 16 год. 15 хв., отримав вибухову травму, а не травму пов`язану з ДТП, як про це зазначає відповідач в апеляційній скарзі.

Не зрозуміло, яким чином відповідач взагалі вирішив, що травма братом позивача отримана в результаті ДТП, якщо не зафіксовано самого факту ДТП. Доказів факту ДТП за участі позивача та його брата відповідачем судам першої та апеляційної інстанції не надано, та в матеріалах справи такі докази відсутні.

Колегія судді погоджується із висновком суду першої інстанції, що зазначені вище медичні документи у відповідності до вимог статті 72 КАС України є належними доказами і підстав сумніватися у змісті наведеної в них інформації не встановлено.

Посилання відповідача на відсутність у фотокопії підпису лікаря, не спростовує обставин отримання ОСОБА_2 у зазначений час вибухової травми, оскільки первинна медична картка №1 на другому аркуші містить підпис ПІБ МедП Пузирий О.В.. \

Щодо карти пацієнта, то дійсно вона не підписана лікарем, як зазначає відповідач, проте ця карта не містить медичних висновків, оскільки за своєю формою передбачає внесення даних лабораторних досліджень проведених різними спеціалістами з метою їх узагальнення для подальшого визначення діагнозу і плану лікування.

Доказів протилежного відповідачем не надано.

Судом також встановлено, що ОСОБА_2 проживає з ОСОБА_1 в одному населеному пункті - с. Преображенка, Пологівського району Запорізької області.

З огляду на постійні обстріли Пологівського району Запорізької області різними видами озброєння, що є загальновідомим фактом, як і те, що у вищевказаному населеному пункті значна частина місцевих мешканців була вимушена евакуюватися внаслідок військової агресії рф проти України, а також з огляду на безпекову ситуацію у районі, в якому ведуться бойові дії, логічним є те, що задля звернення за сторонньою допомогою до інших мешканців с.Преображенка, які б погодилися транспортувати ОСОБА_2 до найближчої медичної установи, як про це зазначав відповідач, позивачу знадобився би значний час.

В умовах критичного стану здоров`я ОСОБА_2 , поєднаного із крововтратою, вказане вимагало невідкладної медичної допомоги, так як створювало реальну загрозу життю ОСОБА_2 , та невідкладних дій з боку позивача, у тому числі і пов`язаних із керуванням транспортним засобом задля збереження життя брата навіть із пзбавленим правом такого керування. Інших реальних та своєчасних способів усунення небезпеки не існувало.

Таким чином, водій ОСОБА_1 був вимушений негайно доставити пораненого брата до закладу охорони здоров`я після отримання ним вибухової травми, а можливості виклику швидкої медичної допомоги або використання іншого способу транспортування не було, зволікання з доставленням до лікарні створювало безпосередню загрозу життю потерпілого, а тому факт керування транспортним засобом особою, позбавленою права керування, мав місце виключно у зв`язку з виникненням стану крайньої необхідності.

За таких обставин дії водія були вчинені у стані крайньої необхідності, з метою усунення небезпеки, яка безпосередньо загрожувала життю людини, та підпадають під дію статті 17 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що виключає адміністративну відповідальність,як вірно зазначив суд першої інстанції.

Згідно зі ст. 17 КУпАП такі дії не є адміністративним правопорушенням.

Щодо посилання відповідача на рапорт працівника поліції як на доказ правомірності дій поліцейського, то суд зазначає, що рапорт не може бути визнаний судом, як належний та допустимий доказ вини позивача у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 126 КУпАП, оскільки у розумінні ст.251 КУпАП, рапорт не може вважатися належним і допустимим доказом вчинення адміністративного правопорушення.

Така, позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 20.05.2020 року у справі за № 524/5741/16-а.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на список переліку даних про певних громадян апеляційний суд вважає безпідставним та необґрунтованим, оскільки невідомо джерело походження такого переліку, чи є ці громадяни реальними мешканцями с.Преображенка Пологівського р-н Запорізької області станом на 01.01.2026 року, чи могли вказані вчасно надати реальну допомогу в доставлені травмованого ОСОБА_2 до найближчої медичної установи з наступних причин: наявність справного транспорту в таких осіб; наявність в таких осіб посвідчення водія; вміння такими особами керувати транспортними засобами; перебування таких осіб, за вищевказаними адресами станом на дату та час подій; їхня добровільна згода на надання такої допомоги ОСОБА_2 ; відстань від місця ураження ОСОБА_2 . FPV - дроном до місця мешкання таких громадян; час необхідний для з`ясування всіх вищеперелічених пунктів.

Враховуючи, що дії позивача не є адміністративним правопорушенням, оскільки вчинені в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки життю та здоров`ю людини, яка за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами, і заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода, склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч.4 ст.126 КУпАП, у діях позивача відсутній, суд першої інстанції дійов вірного висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача щодо скасування оскаржуваної постанови та закриття провадження, з чим погоджується колегія суддів.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції в частині відмовлених позовних вимог сторонами не оскаржується, а тому судом апеляційної інстанції в цій частині рішення суду не переглядається.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду відсутні.

Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки предметом позову в цій справі є рішення суб`єкта владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з частиною третьою статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягає оскарженню в касаційному порядку.

Керуючись статтями 77, 243, 250, 272, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Запорізькій області на рішення Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 03 лютого 2026 року у адміністративній справі №335/357/26 залишити без задоволення.

Рішення Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 03 лютого 2026 року у адміністративній справі №335/357/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий - суддя І.В. Юрко

суддя С.В. Чабаненко

суддя С.В. Білак