Постанова від 21 червня 2026 р. у справі №369/18700/23 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Унікальний номер справи № 369/18700/23 Головуючий у суді першої інстанції - Писанець Н.В.

Апеляційне провадження № 22-ц/824/9098/2026 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 червня 2026 року Київський апеляційний суд у складі:

суддя-доповідач Нежура В.А.,

судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,

секретар Цуран С.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргуОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2026 року за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 25.09.2018 між ним та ОСОБА_4 укладено договір позики, оформлений розпискою, відповідно до умов якого, позивач передав, а ОСОБА_4 прийняв у борг грошові кошти у сумі 20 000,00 доларів США зі строком повернення 26.03.2019.

Після чого, 14.11.2018, між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір позики, оформлений розпискою, відповідно до умов якого, позивач передав, а ОСОБА_4 прийняв у борг грошові кошти у сумі 120 000,00 грн. зі строком повернення 01.05.2019.

Також, 27.07.2021, між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір позики, оформлений розпискою, відповідно до умов якого, позивач передав, а ОСОБА_4 прийняв у борг грошові кошти у сумі 150 000,00 грн. зі строком повернення 30.09.2021.

Позивач вказував, що боргові зобов`язання за вказаними розписками ОСОБА_4 не виконав.

ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер, що встановлено з листа Центрального відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) №4852/8.1-23/вх.47105/8.1-23 від 19.09.2023.

Позивач зазначав, що спадкоємці померлого ОСОБА_4 не повідомляли його про відкриття спадщини та йому взагалі невідомо, чи відкривалась спадкова справа. Однак, враховуючи, що останній час, боржник проживав зі своїм батьком - відповідачем ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 - останній є таким, що прийняв спадщину, оскільки відмови від спадкування ним заявлено не було.

Також позивач зауважував, що боржник ОСОБА_4 та відповідачка ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 06.03.2018, тому вважає, що усі грошові кошти, що були ним отримані у борг - використовувались в інтересах сім`ї.

У розписці від 25.09.2018 міститься допис, зроблений власноруч ОСОБА_2 , що вона повідомлена та не заперечує проти укладення цього договору.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути на його користь з відповідачів заборгованість за договорами позики, а саме: за розпискою від 25.09.2018, за курсом НБУ- 1 088 360,00 грн; за розпискою від 14.11.2018 разом із інфляційним збільшенням та 3 % річних - 196 068,34 грн.; за розпискою від 27.07.2021 разом із інфляційним збільшенням та 3 % річних - 380 189,74 грн.

Крім цього, невиконання боржником ОСОБА_4 умов договорів позики призвело до неможливості використання позивачем власних коштів, що негативно відобразилось на його психо-емоційному стані та відносинах у сім`ї, внаслідок постійних хвилювань у позивача погіршилось самопочуття. Завдану моральну шкоду позивач оцінює у 150 000,00 грн, які також просив стягнути з відповідачів.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із таким рішенням суду, позивач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, просить рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2026 року в частині позовних вимог до ОСОБА_2 скасувати, увалити нове судове рішення, яким задовольнити його вимоги до ОСОБА_2 на суму 832 309,04 грн боргу з урахуванням відсотків та 50 000 грн моральної шкоди.

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд не дослідив усі наявні у справі докази, що підтверджують вимоги позивача.

Стверджує, що суд не врахував пояснення позивача про те, що ОСОБА_2 має відповідати за зобов`язаннями ОСОБА_4 не як його спадкоємиця, а як солідарна боржниця за спільним боргом подружжя.

Оскільки договори позики ОСОБА_4 було укладено у інтересах подружжя, то ОСОБА_2 зобов`язана відшкодувати позивачеві частину усього боргу за розписками.

Відзиви на апеляційну скаргу від відповідачів не надходили.

В частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 рішення суду не оскаржується, тому перегляду в цій частині не підлягає.

У судовому засіданні в апеляційному суді взяв участь представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Медвідь О.П., який підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити її з викладених підстав. Представник відповідачки ОСОБА_2 - адвокат Межирицький А.О. у судовому засіданні просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи (ч. 2 ст. 372 ЦПК України).

Від представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Щиголя В.В. надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не повною мірою.

Встановлено, що 25.09.2018 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики, оформлений розпискою, відповідно до умов якого, позивач передав, а ОСОБА_4 прийняв у борг грошові кошти у сумі 20 000,00 доларів США зі строком повернення 26.03.2019.

ОСОБА_2 надала згоду на отримання позики за вказаною розпискою її чоловіком ОСОБА_4 , про що вона власноруч написала безпосередньо у тексті розписки.

14.11.2018 між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір позики, оформлений розпискою, відповідно до умов якого, позивач передав, а ОСОБА_4 прийняв у борг грошові кошти у сумі 120 000,00 грн зі строком повернення 01.05.2019.

27.07.2021 між позивачем та ОСОБА_4 було укладено ще один договір позики, оформлений розпискою, відповідно до умов якого, позивач передав, а ОСОБА_4 прийняв у борг грошові кошти у сумі 150 000,00 грн зі строком повернення 30.09.2021.

Також встановлено, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 23.02.2023 у цивільній справі №361/9944/21 було розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , який був зареєстрований 06.03.2018. Дарницьким районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві, актовий запис №355.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позовну заяву було подано до відповідачки як спадкоємиці боржника ОСОБА_4 , однак, належних та допустимих доказів смерті боржника ОСОБА_4 суду не надано, як і підтверджень прийняття нею спадщини після смерті ОСОБА_4 .

Колегія суддів не погоджується із цим висновком суду першої інстанції з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень статті 11 ЦК України договір є основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, є підставою вважати правочин недійсним (стаття 215 ЦК України).

У справі, яка переглядається, встановлено, що 25.09.2018, 14.11.2018 та 27.07.2021 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договори позики, оформлені розписками, копії яких долучено до матеріалів справи.

Докази повернення коштів у повному обсязі у матеріалах справи відсутні.

Як видно безпосередньо зі змісту позовної заяви та в подальшому поданих до суду першої інстанції письмових пояснень, ОСОБА_1 заявив вимоги до ОСОБА_2 як до дружини боржника, посилаючись на те, що кошти за розписками було отримано та використано в інтересах сім`ї, тому заборгованість за вказаними розписками є спільним боргом подружжя.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частин першої - третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Приписи статті 65 СК України регулюють правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, передачу спільних коштів у позику), на чому, зокрема, наголошено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19.

Верховний Суд у постанові від 25 грудня 2024 року у справі № 369/205/20 (провадження № 61-15629св23) зробив правовий висновок, що договір позики, укладений одним із подружжя під час перебування у зареєстрованому шлюбі, сам собою не свідчить автоматично про виникнення солідарного обов`язку обох із подружжя. Вирішальним є встановлення того, чи був такий договір укладений в інтересах сім`ї. Якщо один із подружжя укладає договір позики в інтересах сім`ї, а другий із подружжя надав згоду на його укладення або обставини справи свідчать про спрямованість отриманих коштів на забезпечення потреб сім`ї, такий договір породжує цивільні права та обов`язки для обох із подружжя. У такому разі зобов`язання щодо повернення позики має спільний характер, а відповідальність подружжя є солідарною, оскільки вона пов`язана з використанням спільного майна або набуттям майна в інтересах сім`ї. Наявність письмової (у тому числі нотаріально посвідченої) згоди другого з подружжя на укладення договору позики є належним доказом його обізнаності щодо змісту та правових наслідків правочину і свідчить про спрямованість договору на задоволення потреб сім`ї, якщо інше не доведено. Презумпція спільності майна подружжя та спільного характеру зобов`язань є спростовною. Тягар доказування того, що договір позики укладено виключно в особистих інтересах одного з подружжя та що отримані кошти не були використані для потреб сім`ї, покладається на того з подружжя, хто заперечує спільний характер зобов`язання.

У справі, що переглядається, встановлено, що позику у розмірі 20 000 доларів США за розпискою від 25.09.2018 було отримано позичальником під час перебування у шлюбі, ОСОБА_2 надала згоду на отримання позики її чоловіком, про що було вказано безпосередньо у тексті розписки. Тобто, ОСОБА_2 було достеменно відомо про укладення договору позики та вона не заперечувала проти цього.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку про те, що вказані кошти було отримано та використано в інтересах подружжя, тому ОСОБА_2 також є боржником за даним зобов`язанням. Доказів на спростування презумпції спільного характеру зобов`язань подружжя щодо вказаного боргу суду не надано.

Із копії розписки, що міститься у матеріалах справи, встановлено, що позику було отримано 25.09.2018 строком на 6 місяців зі сплатою відсотків у розмірі 300 доларів США 26 числа кожного місяця до закінчення строку дії договору.

Із копії розписки також встановлено, що ОСОБА_4 26.10.2018, 26.11.2018, 26.12.2018, 26.01.2019, 26.02.2019 та 26.03.2019 сплачував ОСОБА_1 відсотки за умовами договору у розмірі по 300 доларів США щомісяця.

26.11.2018 ОСОБА_4 сплатив ОСОБА_1 1000 доларів США на погашення тіла позики.

В подальшому договір було продовжено на два місяці: до 10.05.2019 - 9000 доларів США і до 31.05.2019 - 10 000 доларів США + 600 доларів США, після чого 26.04.2019 та 10.05.2019 ОСОБА_4 сплатив ОСОБА_1 по 300 доларів США як відсотки за умовами договору, а також 15.05.2019 та 21.05.2019 по 1000 доларів США в рахунок тіла позики.

Крім цього, відповідно до тексту розписки, 27.06.2019 29.05.2020 та 26.06.2020 ОСОБА_4 сплатив ОСОБА_1 по 300 доларів США.

Доказів погодження між сторонами продовження строку дії договору на нові терміни суду не надано, тому колегія суддів доходить висновку, що строк дії договору закінчився 01.06.2019, після чого право позикодавця нараховувати відсотки за договором на підставі його умов припинилося.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_4 повністю виконав своє зобов`язання по сплаті відсотків за умовами укладеного договору позики, а сплачені ним поза межами строку дії договору кошти у загальному розмірі 900 доларів США підлягають зарахуванню в погашення тіла боргу.

Отже, залишок несплаченої заборгованості за договором позики від 25.09.2018 складає 16 100 (20 000 - 1000 - 1000 - 1000 - 900) доларів США.

Апеляційний суд також зауважує, що вимог про стягнення трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України позивач не заявляв.

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У своїй апеляційній скарзі позивач вказує, що відповідачка ОСОБА_2 зобов`язана відшкодувати йому частину усього боргу за розписками, та наводить відповідні розрахунки.

Враховуючи межі позовних вимог та апеляційної скарги, установивши, що ОСОБА_4 уклав із ОСОБА_1 письмовий договір позики в інтересах сім`ї, за умовами якого відповідач отримав від позивача грошові кошти у сумі 20 000 дол. США, із зобов`язанням повернути зазначену суму не пізніше 31.05.2019, однак у визначений договором строк грошові кошти у повному обсязі не повернув, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачки на користь позивача частини неповернутої суми боргу, яка складає 8050 (16 100 / 2) доларів США.

При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за розписками від 14.11.2018 та від 27.07.2021 як із дружини позичальника, оскільки у вказаних розписках відсутня інформація щодо обізнаності ОСОБА_2 зі змістом таких договорів та надання її згоди на їх укладення. При цьому, у матеріалах справи відсутні будь-які докази, що отримані ОСОБА_4 за вказаними розписками кошти було використано в інтересах сім`ї.

Тому апеляційний суд доходить висновку, що позов у цій частині задоволенню не підлягає.

Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за розпискою від 25 вересня 2018 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення вказаної вимоги. В іншій частині позов ОСОБА_1 слід залишити без задоволення.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За таких обставин, враховуючи відсоток позовних вимог, що підлягають задоволенню, із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути 4304,12 грн на відшкодування судового збору за подачу позову та апеляційної скарги.

Керуючись статтями 141, 365, 367, 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 12 лютого 2026 року скасувати, ухваливши по справі нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованостізадовльнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за розпискою від 25 вересня 2018 року у розмірі 8050 (вісім тисяч п`ятдесят) доларів США.

В іншій частині позов залишити без задоволення.

Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 4304 (чотири тисячі триста чотири) гривні 12 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст складено 22 червня 2026 року.

Суддя-доповідач В.А. Нежура

Судді С.М. Верланов

Т.О. Невідома