Постанова від 29 квітня 2026 р. у справі №357/18748/24 — Київський апеляційний суд

Єдиний унікальний номер справи № 357/18748/824

Провадження № 22-ц/824/2498/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 квітня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Павлової В.В.,

розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

В С Т А Н О В И В :

26 грудня 2024 року позивач звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача.

На обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 06 жовтня 2012 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, від якого мають доньку - ОСОБА_3 . На даний час сторони проживають окремо, спільного господарства не ведуть, відносини не склалися, сторони вирішують питання про розірвання шлюбу. В період шлюбу, за спільні кошти сторін було набуто спірне майно, а саме: двокімнатну квартиру за адресою АДРЕСА_1 , житлова площа 25.50 кв. м., загальна площа 35,50 кв.м.; автомобіль марки PEUGEOT модель 206, 2006 року випуску, об`єм двигуна 1360 куб.см. Вказане майно зареєстроване за позивачем, однак є спільним майном подружжя. Позивач зазначає, що вона з відповідачем не можуть дійти згоди щодо розподілу спільного майна, ОСОБА_1 заявляє, що все майно його, вчиняє перепони щодо користуванням майном.

Позивач просив суд визнати за ним право власності на двокімнатну квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , вартість 1/2 частини становить 311 934,00 грн., а за відповідачем визнати право власності на автомобіль марки PEUGEOT модель 206, 2006 року випуску, об`єм двигуна 1360 куб.см., вартість якого становить 210 000 грн. Позивач вказує, що різниця вартості майна у розмірі 206 934 грн. буде внесена, як грошова компенсація за частину вартості спільного сумісного майна подружжя. Враховуючи викладені обставини, посилаючись на ст.60 СК України, позивач звернулась до суду із вказаним позовом.

Заперечуючи вимоги позову, представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Приймак Л.А. подала зустрічну позовну заяву, в якій зазначено, що під час перебування у зареєстрованому шлюбі, сторонами спільними зусиллями та за спільні грошові кошти було набуто у власність наступне майно: двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , зареєстровану на праві власності на ім`я ОСОБА_2 ; транспортний засіб марки (моделі) PEUGEOT 206, тип - загальний легковий хетчбек, червоний, рік випуску - 2006, номер шасі (кузова, рами) - НОМЕР_1 , д.н.з. НОМЕР_2 , зареєстрований 01.07.2023 на ім`я ОСОБА_2 . ОСОБА_1 вказує, що вказане майно є спільним, однак, відповідач за первісним позовом категорично не погоджується з запропонованим позивачем варіантом поділу спільного майна подружжя. У зустрічному позові вказано, що 06 жовтня 2021 року на підставі договору купівлі-продажу від 06.10.2021, посвідченому державним нотаріусом Білоцерківської районної державної нотаріальної контори Київської області Руденко Н.П., сторонами придбано двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , право власності на яку зареєстровано на ім`я позивачки за первісним позовом ОСОБА_2 . Згідно зі Звітом №003/01-25 експерта ФОП ОСОБА_4 ринкова вартість спірної квартири станом на 21 січня 2024 року становить 631 546,00 грн., 1/2 частка складає - 315 773,00 грн. З часу придбання вказаної квартири, відповідачем за первісним позовом ОСОБА_1 власними силами було здійснено капітальний ремонт, повністю замінені вікна, двері, підлога, квартира облаштовувалась для власного проживання та під власні потреби. Після погіршення стосунків з позивачкою за первісним позовом, ОСОБА_1 тимчасово проживає у батька за адресою: АДРЕСА_3 , однак має намір та бажання проживати у власному помешканні. Тоді як, ОСОБА_2 в своїх розмовах вказує, що бажає відчужити квартиру та проживати в ній наміру не має. Відповідач за первісним позовом вказує, що присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених ст.365 ЦК України. В свою чергу, ОСОБА_5 заперечує проти присудження судом грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру.

У зустрічному позові зазначено, що 01 липня 2023 року, за час перебування сторін у шлюбі, було придбано автомобіль марки PEUGEOT модель 206, 2006 року випуску, а тому цей транспортний засіб є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідач за первісним позовом погоджується з наданим позивачем розрахунком вартості вказаного автомобіля у сумі 210 000 грн. А також зазначає, що з перших днів придбання автомобілем фактично користувалася і продовжує користуватись ОСОБА_2 , у відповідача за первісним позовом відсутні правовстановлюючі документи на вказаний транспортний засіб, а також ключі від нього, та взагалі доступ до автомобіля. З огляду на вказане, відповідач просить залишити у власності позивача транспортний засіб та стягнути з останньої компенсацію 1/2 частки у праві спільної сумісної власності. Представник відповідача за первісним позовом, посилаючись на ст. 71 СК України вказує, що у даному випадку спірне майно, а саме транспортний засіб марки (моделі) PEUGEOT 206, д.н.з. НОМЕР_2 є неподільною річчю, оскільки виділити в натурі будь-яку його частку неможливо, він не може бути реально поділений в натурі між сторонами.

Враховуючи викладені обставини, відповідач ОСОБА_1 просив:

1) визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 ; транспортний засіб марки (моделі) PEUGEOT 206, д.н.з. НОМЕР_2 ;

2) визнати за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, право власності на 1/2 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а решту 1/2 частини квартири залишити у власності ОСОБА_2 ;

3) стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 105 000 грн. 00 коп. грошової компенсації вартості 1/2 частини автомобіля марки (моделі) PEUGEOT 206, д.н.з. НОМЕР_2 .

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 серпня 2025 року позов ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково та ухвалено поділити спільне майно подружжя, виділивши у власність ОСОБА_2 :

- квартиру АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу від 06.10.2021, посвідченому державним нотаріусом Білоцерківської районної державної нотаріальної контори Київської області Руденко Н.П., зареєстрованому в реєстрі за № 2-1052, що стверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 278404856 (а.с. 11);

- транспортний засіб марки (моделі) PEUGEOT 206, рік випуску - 2006, об`єм двигуна 1360 куб.см., VIN-код: НОМЕР_1 , тип: загальний легковий хетчбек, д.н.з. НОМЕР_2 , що стверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 ;

- стягнуто з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) в рахунок часткової компенсації його 1/ 2 частини спільного майна - 206 547 грн. 50 коп.

Крім того внесені на депозитний рахунок Державної казначейської служби України в м. Київ кошти, як частина компенсації 1/2 частини спільного майна в сумі 210 386, 50 грн. підлягають виплаті ОСОБА_1 . В решті позовних вимог ОСОБА_2 та зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 03 вересня 2025 року ОСОБА_1 направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.

У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити зустрічний позов у повному обсязі. Також просив вирішити питання щодо судових витрат.

04 лютого 2026 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.

Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судове засідання, призначене на 30 квітня 2026 року, з`явилися позивач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Пакало А.В., які просили апеляційний суд залишити апеляційну скаргу без задоволення.

Сторона відповідача у судове засідання, призначене на 30 квітня 2026 року, не з`явилася, про розгляд справи належним чином повідомлялася, про причини неявки суд не повідомила, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавала.

На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.

Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги за первісним позовом ОСОБА_2 та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , зазначив, що спірна квартира та транспортний засіб набуті сторонами під час шлюбу, а відтак є об`єктами спільної сумісної власності подружжя; сторони погодили вартість спірного майна та рівність часток у ньому; між сторонами існує спір виключно щодо способу поділу квартири; з огляду на неприязні відносини між сторонами, неможливість їх спільного проживання та користування квартирою, а також необхідність остаточного врегулювання спору, поділ майна шляхом залишення сторін у режимі спільної часткової власності не відповідатиме їх інтересам; автомобіль є неподільною річчю та фактично перебуває у користуванні ОСОБА_2 ; позивачем за первісним позовом внесено на депозитний рахунок суду частину грошової компенсації вартості частки відповідача; з урахуванням інтересів сторін та їх малолітньої дитини, принципу рівності часток подружжя, положень ст.ст. 69-71 СК України, ст. 183 ЦК України та правових висновків Верховного Суду, ефективним, реальним і таким, що остаточно припиняє спірні правовідносини між сторонами, є виділення квартири та автомобіля у власність ОСОБА_2 із присудженням ОСОБА_1 грошової компенсації вартості його 1/2 частки у спільному майні.

Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).

Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:

«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»

З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні.

Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що між сторонами відсутній спір щодо правового статусу та вартості спірного майна. Так, сторонами не заперечувалося, що квартира та транспортний засіб були набуті під час перебування у зареєстрованому шлюбі, а відтак є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя. Також до суду були подані висновки щодо вартості квартири та транспортного засобу, із визначеною у них вартістю сторони погодилися, будь-яких заперечень чи клопотань про проведення додаткової або повторної оцінки майна не заявляли.

Крім того, позивач за первісним позовом просила залишити у її власності транспортний засіб із виплатою ОСОБА_1 компенсації вартості його частки, при цьому відповідач за первісним позовом із таким способом поділу автомобіля погодився. Отже, порядок поділу спільного майна подружжя в частині транспортного засобу фактично був визначений самими сторонами, а тому підстав для неприйняття такої узгодженої позиції у суду першої інстанції не було.

Так само сторони не заперечували, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя, придбаною під час шлюбу, а також погоджувалися із визначеною її вартістю. Вказані обставини сторонами не оспорюються й в апеляційному порядку, а тому не є предметом перегляду суду апеляційної інстанції.

Єдиним спірним питанням між сторонами залишився спосіб поділу квартири. Так, ОСОБА_2 просила залишити спірну квартиру у її власності із виплатою ОСОБА_1 грошової компенсації вартості його частки, тоді як ОСОБА_1 просив здійснити поділ квартири шляхом визнання за кожним із сторін права власності на 1/2 частину квартири.

Основні доводи апеляційної скарги зводяться до неправильного, на думку апелянта, застосування судом першої інстанції положень статті 71 СК України, відповідно до якої присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру чи земельну ділянку, допускається лише за згодою такої особи, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що він заперечував проти присудження йому грошової компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на квартиру та вважав справедливим поділ спірної квартири шляхом визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частину квартири. Також апелянт посилається на те, що присудження йому грошової компенсації фактично призвело до позбавлення його права власності на житло та можливості проживання у ньому.

Апеляційний суд щодо вказаних доводів зазначає наступне:

Дійсно ч. 4 ст. 71 СК України передбачено, що присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Однак апеляційний суд констатує, що у даному випадку спірні правовідносини є відмінними, оскільки мова йде не про звичайний поділ майна між співвласниками, а саме про поділ спільної сумісної власності подружжя, набутого під час шлюбу, із врахуванням спеціального правового регулювання сімейних правовідносин, принципів розумності, справедливості, добросовісності та необхідності остаточного врегулювання спору між колишнім подружжям.

За правилами ч.ч. 1, 7 ст. 41 Конституції України, ч.ч. 1, 5 ст. 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (абзац другий ч. 1 ст. 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 368 ЦК України).

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до Цивільного кодексу України (ст. 68 СК України).

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).

Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 ЦК України (ч. 3 ст. 370 ЦК України).

Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 ЦК України), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (абзаци перший і другий ч. 2 ст. 364 ЦК України).

Однак, відповідно до ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (ч. 2 ст. 183 ЦК України).

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч.ч. 2, 4, 5 ст. 71 СК України).

Відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у цивільній справі 209/3085/20 роз`яснила судам, що приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.

В даному випадку предметом поділу є двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 35,50 кв. м, житловою площею 25,50 кв. м, яка за своїми технічними та функціональними характеристиками не може бути поділена у натурі між сторонами без втрати її цільового призначення як єдиного житлового об`єкта. Зокрема, квартира містить спільні допоміжні приміщення, а саме кухню, коридор, санвузол та інші приміщення загального користування, що унеможливлює її поділ на два ізольовані самостійні житлові приміщення. Зазначені обставини встановлені судом на підставі матеріалів справи та технічних характеристик спірного нерухомого майна і не оспорювалися сторонами під час розгляду справи.

Більше того, як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, між сторонами наявні тривалі неприязні стосунки, конфлікти та відсутність можливості досягнення домовленостей щодо спільного користування житлом. Саме відповідач за первісним позовом посилався на наявність конфліктних відносин між сторонами, а матеріали справи містять докази звернення позивача до правоохоронних органів у зв`язку із конфліктами та перешкодами у користуванні квартирою.

За таких обставин залишення сторін співвласниками квартири із визначенням за кожним із них по 1/2 частині права власності не призвело б до реального вирішення спору, а навпаки створило б підстави для подальших конфліктів між колишнім подружжям щодо порядку користування житлом, доступу до нього, розподілу витрат на його утримання та реалізації прав співвласників.

Колегія суддів враховує, що основною метою судового розгляду у спорах про поділ спільного майна подружжя є не формальне визначення часток у праві власності, а ефективне та остаточне врегулювання спору між сторонами із забезпеченням балансу їх інтересів та припиненням режиму спільної сумісної власності.

При цьому суд першої інстанції врахував, що позивачем за первісним позовом було внесено на депозитний рахунок суду частину грошової компенсації вартості частки відповідача, а решта компенсації підлягала стягненню за рішенням суду, що свідчить про наявність реального механізму відшкодування відповідачу вартості його частки у спірному майні.

За таких умов суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доцільність виділення спірної квартири у власність одному із співвласників із виплатою іншому грошової компенсації вартості його частки у спільному майні подружжя.

Тому апеляційний суд вважає висновки суду першої інстанції законними, обґрунтованими, такими, що відповідають встановленим обставинам справи, нормам матеріального права та правовим висновкам Верховного Суду.

При вирішенні питання про визначення, за ким із подружжя має бути залишено спірну квартиру у праві власності, суд апеляційної інстанції виходить із необхідності забезпечення справедливого балансу інтересів сторін, пропорційності втручання у право власності та врахування всіх істотних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору.

Як убачається з відомостей, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, які відповідно до ст. 79 ЦПК України є офіційними та загальновідомими, відповідач за первісним позовом ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності володіє 1/3 часткою іншого житлового приміщення, а саме квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 .

Натомість у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази, які б свідчили про наявність у позивача за первісним позовом ОСОБА_2 іншого житлового приміщення у власності або користуванні, що також підтверджується даними відповідних реєстрів та не спростовано відповідачем.

З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що за умов фактичної наявності у відповідача іншого житлового забезпечення та відсутності у позивача альтернативного житла, а також беручи до уваги інші встановлені у справі обставини, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про доцільність залишення спірної квартири у власності позивача за первісним позовом із одночасним присудженням відповідачу за первісним позовом ОСОБА_1 грошової компенсації вартості його частки у спільному майні подружжя.

Такий підхід відповідає принципам рівності часток подружжя у спільному майні, справедливого балансу інтересів сторін та спрямований на остаточне врегулювання спору між ними без створення додаткових правових і фактичних конфліктів у майбутньому.

З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 серпня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько