Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №641/4816/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

16 червня 2026 року

м. Харків

справа №641/4816/24

провадження № 22-ц/818/3034/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю.,

за участю секретаря – Смелянець К.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом Харківського національного університету внутрішніх справ до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей по Слобідському району м. Харкова Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення за апеляційною скаргою Харківського національного університету внутрішніх справ на рішення Слобідського районного суду м. Харкова від 28 січня 2026 року, постановлене під головуванням судді Богдан М.В,,-

п о с т а н о в и в:

У липні 2024 року Харківський національний університет внутрішніх справ звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей по Слобідському району м. Харкова Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, в якому просить усунити перешкоди у користуванні житловим приміщенням ХНУВС за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 , без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Слобідського районного суду м. Харкова від 28 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі Харківський національний університет внутрішніх справ просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вислуга років/стаж роботи ОСОБА_1 в Збройних Силах, службі в ОВС України, складає в загальному майже 28 років 5 місяців 3 дні (а 6 років 7 місяців це лише стаж роботи за останнім місцем роботи), та врахувавши висновок Служби у справах дітей по Слобідському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради від 31 січня 2025 року, яким визнано недоцільним позбавлення права користування малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом виселення з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_2 передана в оперативне управління Харківського університету внутрішніх справ (Витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26.11.2018 року) (а.с. 8).

Відповідно до рішення виконавчого комітету Комінтернівської районної в м. Харкові ради від 16.10.2007 року за №264-5 до числа службових приміщень Національного університету МВС включена квартира АДРЕСА_2 (а.с. 10).

Згідно витягу із протоколу №2 засідання житлової комісії Харківського національного університету внутрішніх справ від 04 липня 2008 року, ухвалено надати проректорові по службі полковнику міліції ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 з числа службових квартир університету, Склад сім`ї 2 особи (він, дружина – ОСОБА_3 ) (а.с. 13).

Відповідно до рішення виконавчого комітету Комінтернівської районної в місті Харкові ради № 34-8 від 16.02.2010 року квартиру АДРЕСА_2 виключено із числа службових житлових приміщень ХНУВС (а.с. 56).

Наказом № 3 о/с від 04.01.2013 року, полковника міліції ОСОБА_1 , начальника кафедри тактико-спеціальної підготовки факультету з підготовки фахівців міліції громадської безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ, з 08 січня 2013 року звільнено за власним бажанням у запас Збройних Сил України, вислуга років на день звільнення складає 28 років 5 місяців 3 дні. (а.с. 21).

Як вбачається з довідки, ОСОБА_1 прийнятий на роботу Харківський національний університет внутрішніх справі 08 червня 2006 року, період роботи в університеті складає 06 років 07 місяців 00 днів.

Згідно витягу із протоколу №34 засідання житлової комісії Харківського національного університету внутрішніх справ від 17 січня 2020 року запропоновано ОСОБА_1 добровільно виселитися та повернути службову квартиру АДРЕСА_2 університету.

31 січня 2020 року та 16 квітня 2020 року на адресу ОСОБА_1 надіслані повідомлення про звільнення службового житлового приміщення та повідомлено, що в разі потреби за відповідним зверненням йому може бути надано інше житлове приміщення в сімейному гуртожитку ХНУВС (а.с. 15, 18).

Відповідно до інформації про особистість наданої ДОП СП ВП № 2 ХРУП № 1 ГУНП в Харківській області за час мешкання ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_2 разом із своєю дружиною ОСОБА_3 та сином ОСОБА_2 скарг зі сторони сусідів та мешканців будинку на ОСОБА_1 та його родину не надходило.

Відповідно до інформаційної довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 23.07.2024 року у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , та малолітній син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як вбачається з висновку Служби у справах дітей по Слобідському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради орган опіки та піклування вважає за недоцільне позбавлення права користування малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом виселення з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Згідно акту обстеження умов проживання проведеним органом опіки та піклування за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та їх син ОСОБА_2 , 2020 року народження. Умови проживання задовільні. Для дитини створені належні умови для розвитку, проживання та виховання.

Відомостей про наявність у малолітнього ОСОБА_2 та його батьків на праві власності чи праві користування іншого житлового приміщення у ССД по Слобідському району, відсутні.

Як на підставу позовних вимог Харківський національний університет внутрішніх справ посилається на те, що ХНУВС є власником службового житла (квартири) за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права. Протоколом засідання житлової комісії ХНУВС від 04.07.2008 року № 2 проректорові по службі полковнику міліції ОСОБА_1 надано однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 з числа службових квартир університету, склад сім`ї 2 особи (він, дружина ОСОБА_3 ). Наказом ХНУВС від 04.01.2013 року № 3/ос ОСОБА_1 звільнено з роботи за власним бажанням. Після звільнення з ХНУВС по теперішній час ОСОБА_1 з вказаної квартири не виселилися, та квартиру університету не повернув. Протоколом засідання житлової комісії ХНУВС від 17.01.2020 року № 34, у зв`язку з виниклою службовою необхідністю надання вказаної квартири діючому співробітнику, прийнято рішення запропонувати ОСОБА_1 виселитися у добровільному порядку та повернути службову квартиру університету. На адресу відповідача були направлені листи з проханням звільнити службове приміщення. 04.02.2020 року відповідачем ОСОБА_1 лист № 1/7-280 від 31.01.2020 року був отриманий, але до теперішнього часу у добровільному порядку відповідач не виселився і службову квартиру не повернув. Повторний лист від 16.04.2020 року № 1/7-1017 доставлений не був, повернувся до ХНУВС через закінчення терміну зберігання у почтовому відділенні відповідача. Протоколом засідання житлової комісії ХНУВС від 17.01.2020 № 34 надано житло заступнику декана факультету № 4 ХНУВС майору поліції ОСОБА_4 однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . ОСОБА_4 є діючим співробітником університету, не має власного житла на території міста Харкова, у зв`язку з чим потребує поліпшення житлових умов. До сьогодні, діючий співробітник університету не може реалізувати своє право на службове житло, яке йому було надано.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Частиною першою статті 118 ЖК України встановлено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.

Статтею 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Особливість права користування службовим житлом полягає в тому, що це право обмежується часом. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Положення статті 125 ЖК України визначають випадки коли певних осіб не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (абзац третій зазначеної статті).

За положеннямистатті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно іззакономі є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно іззаконом`та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно іззаконом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

Якраз «необхідність у демократичному суспільстві»: містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном,навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Таким чином, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа має право сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Даний висновок також узгоджується із правовою позицією викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі №569/4373/16-ц, від 22 березня 2023 року у справі №361/4481/19.

У справі, що розглядається, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, шляхом виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та обгрунтованості позову, внаслідок якого відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Матеріали справи свідчать про те, що квартира АДРЕСА_2 передана в оперативне управління Харківського університету внутрішніх справ (Витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 26.11.2018 року).

Відповідно до рішення виконавчого комітету Комінтернівської районної в м. Харкові ради від 16.10.2007 року за №264-5 до числа службових приміщень Національного університету МВС включена квартира АДРЕСА_2 .

Згідно витягу із протоколу №2 засідання житлової комісії Харківського національного університету внутрішніх справ від 04 липня 2008 року, ухвалено надати проректорові по службі полковнику міліції ОСОБА_1 однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 з числа службових квартир університету, Склад сім`ї 2 особи (він, дружина – ОСОБА_3 ).

Відповідно до рішення виконавчого комітету Комінтернівської районної в місті Харкові ради № 34-8 від 16.02.2010 року квартиру АДРЕСА_2 виключено із числа службових житлових приміщень ХНУВС.

Наказом № 3 о/с від 04.01.2013 року, полковника міліції ОСОБА_1 , начальника кафедри тактико-спеціальної підготовки факультету з підготовки фахівців міліції громадської безпеки Харківського національного університету внутрішніх справ, з 08 січня 2013 року звільнено за власним бажанням у запас Збройних Сил України, вислуга років на день звільнення складає 28 років 5 місяців 3 дні. (а.с. 21).

Як вбачається з довідки, ОСОБА_1 прийнятий на роботу Харківський національний університет внутрішніх справі 08 червня 2006 року, період роботи в університеті складає 06 років 07 місяців 00 днів.

Згідно витягу із протоколу №34 засідання житлової комісії Харківського національного університету внутрішніх справ від 17 січня 2020 року запропоновано ОСОБА_1 добровільно виселитися та повернути службову квартиру АДРЕСА_2 університету.

31 січня 2020 року та 16 квітня 2020 року на адресу ОСОБА_1 надіслані повідомлення про звільнення службового житлового приміщення та повідомлено, що в разі потреби за відповідним зверненням йому може бути надано інше житлове приміщення в сімейному гуртожитку ХНУВС (а.с. 15, 18).

Відповідно до інформаційної довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 23.07.2024 року у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , та малолітній син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без надання іншого житл.

З висновку Служби у справах дітей по Слобідському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради вбачається, що орган опіки та піклування вважає за недоцільне позбавлення права користування малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , шляхом виселення з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення.

Відомостей про наявність у малолітнього ОСОБА_2 та його батьків на праві власності чи праві користування іншого житла матеріали справи не містять.

Враховуючи, що відповідач у справі вселився до спірного житлового приміщення з підстав, що не суперечать положенням законодавства, тривалий час користується цим житлом, і його виселення буде мати характер неправомірного втручання у право на житло, не є пропорційним втручання та не свідчить про легітимність мети позову, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо застосування положень статті 8 Конвенції.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення.

Рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 370, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Харківського національного університету внутрішніх справ залишити без задоволення.

Рішення Слобідського районного суду м. Харкова від 28 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Ю.М. Мальований

О.Ю. Тичкова