Вирок від 24 червня 2026 р. у справі №642/6356/19 — Холодногірський районний суд міста Харкова

Справа № 642/6356/19

Провадження № 1-кп/642/93/26

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2026 року Холодногірський районний суд м. Харкова

у складі: головуючого судді ОСОБА_1

за участю:

секретарів судового засідання ОСОБА_2 , ОСОБА_3

прокурорів ОСОБА_4 , ОСОБА_5

захисника ОСОБА_6

обвинуваченого ОСОБА_7 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Харкові кримінальне провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42018221090000199 від 09.07.2018, за обвинуваченням ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Харкова, громадянина України, з повною вищою освітою, не одруженого, не маючого на утриманні неповнолітніх дітей, на момент притягнення до кримінальної відповідальності працюючого на посаді поліцейського сектору патрульної поліції відділення поліції на станції «Харків-пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області, маючого звання капрал поліції, раніше не судимого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 ,-

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.28, ч.2 ст.365 КК України, -

У С Т А Н О В И В :

ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.28, ч.2 ст.365 КК України, за таких обставин.

Згідно з висунутим 20.08.2019 року обвинуваченням, ОСОБА_7 згідно наказу голови Національної поліції України № 422 о/с від 07.07.2017 займав посаду поліцейського сектору патрульної поліції відділення поліції на станції «Харків-Пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області, мав спеціальне звання капрал поліції, відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію» був представником центрального органу виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. З Конституції України, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 28 Конституції України, кожен має право на повагу до його гідності. Згідно зі ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість.

Також, відповідно до ст. 19 Закону України «Про Національну поліцію», поліцейський сектору патрульної поліції відділення поліції на станції «Харків -Пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області ОСОБА_7 , як працівник поліції у межах повноважень, наданих законодавством України, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність.

Згідно із ч. 1, 4 ст. 43 Закону України «Про Національну поліцію», поліцейський зобов`язаний заздалегідь попередити особу про застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї і надати їй достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського, крім випадку, коли зволікання може спричинити посягання на життя і здоров`я особи чи та/або поліцейського або інші тяжкі наслідки, або в ситуації’, що склалася, таке попередження є невиправданим або неможливим. Поліцейські зобов`язані надавати невідкладну медичну допомогу особам, які постраждали в результаті застосування заходів примусу.

Будучи наділеним від імені держави владою (правами та владними повноваженнями) працівника правоохоронного органу під час охорони громадського порядку, що передбачено Конституцією України, Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015, перебуваючи у відділенні поліції «Харків - Пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області, за адресою: м. Харків, вул. Конарєва, буд. 7, капрал поліції ОСОБА_7 07.07.2018 діючи умисно, явно вийшов за межі наданих йому прав та владних повноважень, свідомо порушуючи норми чинного законодавства.

Так, 07.07.2018 о 18:00 капрал поліції ОСОБА_7 перебував на службі у відділенні поліції «Харків-Пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області за адресою: м. Харків, вул. Конарєва, буд.7, разом з іншими колегами по службі – поліцейськими сектору патрульної поліції відділення поліції на станції «Харків-Пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області, матеріали кримінального провадження відносно яких були виділені в окреме провадження.

У присутності ОСОБА_7 , один з поліцейських, матеріали кримінального провадження відносно якого були виділені в окреме провадження, підійшов до громадянина ОСОБА_8 , 1972 року народження, який у той момент перебував у фойє приміщення вказаного відділення поліції та безпричинно, з метою демонстрації своєї переваги як представника правоохоронного органу, умисно принижуючи честь і гідність громадянина, наніс йому один удар правою ногою, взутою в черевик, по сідницям. Від отриманого удару потерпілий ОСОБА_8 відчув фізичний біль та був грубо принижений перед оточуючими, які на той час також знаходились у фойє відділення поліції, у вигляді публічної образи його честі та гідності, чим було завдано істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам потерпілого ОСОБА_8 , що передбачені та гарантовані ст. ст. 3, 19, 28, 29 Конституції України.

Після цього цей поліцейський відійшов у бік і далі, ставлячись з неповагою до честі і гідності потерпілого ОСОБА_8 , демонструючи свого перевагу як представник правоохоронного органу, підбурив іншого поліцейського, матеріали кримінального провадження відносно якого також були виділені в окреме провадження, який увесь час перебував поряд, вдарити ОСОБА_8 по голові, та спостерігав, як другий поліцейський наніс удар правою рукою в область голови потерпілого ОСОБА_8 , чим завдав йому фізичного болю та публічно образив честь і гідність, що передбачені та гарантовані ст. ст. 3, 19, 28, 29 Конституції України.

Вказані дії відбулися у присутності капрала поліції ОСОБА_7 , який увесь час перебував поряд та спостерігав за протиправними діями своїх колег та який своєю бездіяльністю та мовчазною згодою фактично підтримав та сприяв вищевказаним протиправним діям, внаслідок чого завдано істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам потерпілого ОСОБА_8 , що передбачені та гарантовані ст. ст. 3, 19, 28, 29 Конституції України.

Окрім іншого, вищевказані протиправні дії поліцейських, матеріали кримінального провадження відносно яких були виділені в окреме провадження, та ОСОБА_7 негативно вплинули на загальний імідж Національної поліції та дискредитували правоохоронні органи в очах очевидців.

З огляду на наведене ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення- злочину, передбаченого ч.1 ст.28, ч. 2 ст. 365 КК України, а саме в перевищенні влади та службових повноважень, тобто умисному вчинені працівником правоохоронного органу дій, які явно виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, які супроводжувалися насильством та погрозою застосування насильства, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, за відсутності ознак катування, вчинені групою осіб без попередньої змови між собою.

У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_7 категорично заперечуючи свою участь у вчиненні будь-яких злочинних дій, наявність будь-якої злочинної змови з іншими поліцейськими на перевищення влади та службових повноважень, умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих прав чи повноважень та завдання насильства, погроз його застосування, болісних і таких, що ображають особисту гідність потерпілого, пояснив, що у липні 2018 року він працював на посаді поліцейського сектору патрульної поліції відділення поліції на станції «Харків-Пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області, мав спеціальне звання капрал поліції та підтвердив, що 07.07.2018 він перебував на службі у відділення поліції «Харків-Пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області, що розташовано за адресою: м. Харків, вул. Конарєва, буд 7, разом із своїми колегами по службі та представниками Національної гвардії України, в тому числі із поліцейськими ОСОБА_9 та ОСОБА_10 . Він наполягає, що 07.07.2018 увечері, коли закінчувалося чергування, він повернувся до фойє приміщення вказаного відділення поліції і побачив, що в ньому знаходились, зокрема, поліцейські ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та потерпілий ОСОБА_8 , який перебував в той час біля сходів. Будь-яких неправомірних дій в цей час вказані поліцейські у відношенні потерпілого не вчиняли, конфлікт між ними був відсутній. Не звертаючи увагу на вказаних осіб, він пройшов повз них до приміщення чергового, заварив собі чай, включив фільм на телефоні і почав його дивитися у навушниках, чекаючи завершення зміни чергування і прибуття колег, які мали його змінити. Будь-яких негативних висловів в сторону потерпілого він не чув та будь-яких неправомірних дій у відношенні потерпілого зі сторони ОСОБА_9 та ОСОБА_10 він не бачив.

Відповідно до ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод, законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

За ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Згідно з положеннями ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Відповідно до ст. 25 КПК України прокурор, слідчий зобов’язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення /за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого/ або в разі надходження заяви /повідомлення/ про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Крім того, саме на них законом покладається обов’язок всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень відповідно до ст. 9 КПК України.

Так, відповідно до ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання та інш.

За ст. 92 КПК України обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, покладається на сторону обвинувачення безпосередньо у судовому засіданні.

Так, на обґрунтування винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 28 та ч. 2 ст. 365 КК України, сторона обвинувачення посилається на фактичні дані, які досліджені судом безпосередньо в судовому засіданні, та містяться в :

Показаннях свідка ОСОБА_11 , допитаного в судовому засіданні 19.03.2025 року, що на час подій він був військовослужбовцем Національної гвардії і здійснював охорону громадського порядку. За давністю подій конкретних обставин справи він не пам`ятає. Декілька працівників поліції, анкетні дані яких він не знає, піджартовували над «безхатьком» (жартували з ним). Тему жартів він не пам`ятає. Фактів нанесення «безхатьку» працівниками поліції тілесних ушкоджень чи здійснення знущання над ним він не бачив. Дату та час подій він точно не пам`ятає, однак припускає, що можливо вони сталися у липні 2018 року після обіду. Події відбувалися у відділенні поліції на ст. «Харків-пасажирський» у холі першого поверху біля вхідних дверей у приміщення. Окрім «безхатька», в приміщенні поліції знаходились декілька працівників поліції, даних яких він не знає. «Безхатько» на жарти працівників поліції реагував позитивно (сміявся), ніяких скарг не висловлював. Під час допиту даний свідок не впізнав обвинуваченого ОСОБА_7 як особу, яка була присутня при спілкуванні інших працівників поліції із «безхатьком».

Показаннях свідка ОСОБА_12 , допитаного в режимі відеоконференції в судовому засіданні 16.04.2024 року, що на час подій він був військовослужбовцем Національної гвардії і здійснював охорону громадського порядку у спільних нарядах разом з працівниками поліції на станції «Харків-Пасажирський». Він знав обвинуваченого ОСОБА_13 , оскільки разом із ним неодноразово здійснював такі чергування. Також він знав потерпілого «безхатька» на ім`я ОСОБА_14 , який був частим відвідувачем відділення поліції на станції «Харків-Пасажирський», де працівники поліції давали йому грошові кошти, одягали його, підгодовували, а він, у свою чергу, прибирав приміщення у відділенні поліції. В один з днів його чергування у липні 2018 року він був свідком як двоє працівників поліції, одного із яких звали ОСОБА_15 , почав знущатися із потерпілого. ОСОБА_15 запропонував потерпілому дати 10 гривень, але за 5 гривень він має намір «дати потерпілому лося», а за інші 5 гривень його напарник, даних якого він не знав, вдарить потерпілого по сідницям. Свідок разом із іншими співслужбовцями почав обурюватися такій поведінці працівників поліції, в результаті чого спершу працівники поліції припинили свої дії, але потім знову до них повернулися. Поліцейський на ім`я ОСОБА_15 вдарив потерпілого рукою в область грудної клітини, а інший поліцейський вдарив потерпілого ногою по сідницям. Від отриманих ударів потерпілий заплакав. Ці неправомірні дії працівників поліції потрапили на відеозапис. На відеозапис також потрапив третій поліцейський, а саме ОСОБА_16 . Йому достеменно відомо, хто здійснив відповідний відеозапис неправомірних дій, але свідок категорично відмовився назвати прізвище чи ім`я вказаної особи. ОСОБА_12 вказав, що подія також фільмувалася на службові камери відеоспостереження відділення поліції, але відеозаписи працівники поліції знищили. Свідок також зазначив, що під час неправомірних дій працівників поліції у відношенні потерпілого, ОСОБА_16 стояв неподалік і сміявся. ОСОБА_17 за все, ОСОБА_16 знаходився у дверному проході приміщення чергового, але точно стверджувати не може, оскільки присутні під час події працівники поліції постійно переміщалися. На запитання захисника про те, де саме в приміщенні відділення поліції знаходився обвинувачений ОСОБА_7 під час інкримінованих подій, свідок повідомив, що він не знає, хто саме із присутніх під час події на відеозаписі працівників поліції є ОСОБА_16 і звернувся до суду з проханням показати обличчя обвинуваченого у камеру відеоконференції. Після демонстрації обличчя ОСОБА_7 свідок повідомив, що впізнає його як особу, що зафіксована на відеозаписі події, і яка знаходилася поряд із працівниками поліції під час їхніх неправомірних дій у відношенні потерпілого. ОСОБА_12 також повідомив, що на місці події ще був четвертий працівник поліції, який знаходився за склом приміщення чергового. На місці події також були присутні близько 7-10 військовослужбовців Національної гвардії України.

Під час судового розгляду прокурор відмовилась від допиту свідків сторони обвинувачення ОСОБА_18 та ОСОБА_19 у зв`язку з неможливістю забезпечення їх явки в судове засідання та виїзду ОСОБА_19 за межі України. (Т.3 а.с. 230, 232)

Допитати потерпілого ОСОБА_8 у судовому засіданні не вдалося у зв`язку із його смертю 19.01.2022 на час проведення судового розгляду. (.Т. 1 а.с.86-87, Т.3 а.с.121-122)

У Державному реєстрі актів цивільного стану громадян наявний актовий запис про смерть № 5073 від 24.06.2022 року відносно ОСОБА_20 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Потерпілий ОСОБА_8 не був допитаний і в порядку ст. 225 КПК України під час досудового розслідування в судовому засіданні.

Таким чиним, відповідно до вимог ч.4 ст.95 КПК України суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору? або послатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного ст. 615 КПК України, оскільки такі показання потерпілим ОСОБА_8 безпосередньо не давалися.

Судом в ході судового розгляду безпосередньо були досліджені письмові докази сторони обвинувачення, з яких встановлено наступне:

Згідно Витягу з ЄРДР від 09.07.2018 року, під час перегляду інтернет-ресурсу «Фейсбук» було виявлено, що двоє невідомих у формі поліцейських застосовують неправомірні заходи фізичного впливу до невідомого громадянина.

З рапорту інспектора чергового Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області майора поліції ОСОБА_21 від 09.07.2018 року встановлено, що під час перегляду інтернет-ресурсу «Фейсбук» було виявлено, що двоє невідомих у формі поліцейських застосовують неправомірні заходи фізичного впливу до невідомого громадянина.

Згідно довідки т.в.о. начальника Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області б/н та б/д, капрал поліції ОСОБА_7 з 07.07.2017 року по момент видачі довідки ( дати на документі відсутня) працював поліцейським сектору патрульної поліції відділення поліції на ст. Харків-Пасажирський Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області.

Типовими функціональними обов`язками від 02.01.2018 року, визначено права та обов`язки поліцейського сектору патрульної поліції відділення поліції на станції «Харків-Пасажирський» Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області ОСОБА_7 .

Згідно виписки з книги розстановки нарядів Холодногірського відділу поліції від 07.07.2018 року, 07.07.2018 року з 08:00 до 20:00 на патрулювання з охорони громадського порядку та публічної безпеки на станції Харків-Пасажирський, заступили два працівника поліції, матеріали кримінального провадження відносно яких були виділені в окреме провадження, та капрал поліції ОСОБА_7 .

З Витягу з ЄРДР від 10.07.2018 року, під час перегляду інтернет-ресурсу «Фейсбук» було виявлено, що двоє невідомих у формі поліцейських застосовують неправомірні заходи фізичного впливу до невідомого громадянина.

З наданої в порядку ст. 93 КПК України відповіді ВЧ 3005 № 40/05/26-2122 від 11.07.2018 року, встановлено, що 07.07.2018 року у період з 16.00 год. до 22.00 год. на станції Харків-Пасажирський, що є територією обслуговування Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області несли службу з охорони громадського порядку наступні військовослужбовці: старший лейтенант ОСОБА_11 , старший лейтенант ОСОБА_22 , солдат ОСОБА_23 , солдат ОСОБА_24 , солдат ОСОБА_25 , солдат ОСОБА_26 , молодший сержант ОСОБА_27 , солдат ОСОБА_19 , солдат ОСОБА_28 , солдат ОСОБА_29 , солдат ОСОБА_30 , солдат ОСОБА_31 , солдат ОСОБА_32 , солдат ОСОБА_33 , солдат ОСОБА_12 .

З наданої в порядку ст. 93 КПК України відповіді начальника Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області № 10836119-64/01-21/2018 від 24.07.2018 року, встановлено, що у приміщенні відділення поліції на станції Харків-Пасажирський Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області відео-спостереження не ведеться, відповідне обладнання та реєстратор відсутні.

З рапорту т.в.о, начальника Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області від 09.07.2018 року встановлено про клопотання надання дозволу на проведення службового розслідування за фактом застосування фізичного впливу поліцейськими стосовно громадянина.

Згідно наказу ГУНП в Харківській області № 1127 від 09.07.2018 року, було призначено проведення службового розслідування, в тому числі у відношенні ОСОБА_7 . Приводом та підставою для призначення службового розслідування став відеозапис від 08.07.2018 року з мережі Інтернет (Фейсбук) про події, які сталися 07.07.2018 року в фойє адміністративної будівлі відділення поліції на станції Харків-Пасажирський Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області, при перегляді якого посадові особи ГУНП в Харківській області встановили, що поліцейський ОСОБА_7 терпимо ставився до неправомірних дій своїх колег і не вжив заходів щодо їх припинення.

Згідно висновку службового розслідування відносно працівників Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області від 09.07.2018 р., вирішено, в тому числі, звільнити ОСОБА_7 з Національної поліції України за те, що він знаходився поруч з іншими поліцейськими, матеріали кримінального провадження відносно яких були виділені в окреме кримінальне провадження, терпимо ставився до їх дій і не вжив ніяких заходів щодо їх припинення. Висновок службового розслідування, в основному, ґрунтується на відомостях відеозапису від 08.07.2018 року з мережі Інтернет (Фейсбук) про події, які сталися 07.07.2018 року в фойє адміністративної будівлі відділення поліції на станції Харків-Пасажирський Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області, а також на поясненнях самого ОСОБА_7 про те, що він, під час розмови із одним з працівником поліції , не бачив ударів, нанесених потерпілому, а потім взагалі зайшов до кімнати першого посту, дочекався приходу чергового і продовжив патрулювання, та на поясненнях інших працівників поліції.

З рапорту т.в.о, начальника Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області від 09.07.2018 року було доведено до відома факт реєстрації події в ЖЕО Холодногірського ВП за № 14005 від 09.07.2018 року та відсутність повідомлень за фактом нанесення тілесних ушкоджень працівниками поліції.

Згідно наказу ГУНП в Харківській області № 795 від 09.07.2018 року, було вирішено, в тому числі, звільнити ОСОБА_7 з Національної поліції України за порушення службової дисципліни.

З протоколу огляду відеозапису від 15.03.2019 року, було переглянуто відеозапис на цифровому носії - на компакт диску CD-RW «VIDEX» 700 MB (80 min), на якому знаходиться 1 відеофайл під назвою «Video1». За версією слідства, на відеозаписі зафіксовано, як в приміщенні адміністративної будівлі на станції Харків-Пасажирський Холодногірського ВП працівник поліції наказує гр. ОСОБА_34 стати поперед нього, а після слів ОСОБА_35 «По копчику не бей» завдає йому сильного удару ногою по сідницям, після чого робить розворот та хапається за свою ногу. Починаючи з 21 секунди, на відеозаписі з`являється ще два працівники поліції , один з яких ОСОБА_7 . Один з працівників, який саме з відеозапису встановити не вбачається можливим, говорить «Не, не, не, подсрачник. Вот подсрачник и лося», та вже в наступному кадрі інший працівник поліції наносить гр. ОСОБА_34 удар по схрещеним рукам, які прижаті до лоба. В цей час працівник поліції ОСОБА_7 не втручається в події , а лише спостерігає. Після удару працівник, який вдарив гр. ОСОБА_35 по сідницям, наказав йому прижати ближче руки до голови. Далі другий працівник поліції говорить: «Та я не сильно ударил, шо ты е**ь мозг». У цей час працівник поліції ОСОБА_7 заходить до приміщення першого посту. Також на відеозапису присутній ще один невідомий чоловік, який спостерігає за вказаними подіями, однак, у зв`язку із низькою якістю відеозапису, ідентифікувати його дії не надається можливим.

В судовому засіданні судом також безпосередньо було досліджено відеозапис тривалістю 47 секунд на цифровому носії - на компакт диску CD-RW «VIDEX» 700 MB (80 min), на якому знаходиться 1 відеофайл під назвою «Video1.mp4», з якого вбачається, як в приміщенні будівлі знаходиться особа, одягнута в одяг, схожий на однострій працівника поліції, наказує іншій особі, одягнутій в цивільний одяг, стати поперед нього, а після слів цивільної особи «мовою оригінала» «По копчику не бей», завдає йому удару ногою в область сідниць, після чого робить розворот та хапається за свою ногу. Починаючи з 21 секунди, на відеозаписі з`являється ще дві особи, одягнені в одяг, схожий на однострій працівника поліції, один із яких говорить «мовою оригінала» «Не, не, не, подсрачник. Вот подсрачник и лося». В наступному кадрі одна із осіб, одягнена в одяг, схожий на однострій працівника поліції, наносить особі, одягненій в цивільний одяг, удар по схрещеним рукам, які прижаті до лоба. В цей час ще одна особа, яка одягнена в одяг, схожий на однострій працівника поліції, не втручається в події, а спостерігає. Також на відеозаписі присутня ще одна особа, одягнена в одяг, схожий на однострій працівника поліції.

Ухвалою Холодногірського районного суду м. Харкова від 05.11.2025 по справі, за клопотанням захисту, було призначено комплексну відео-, звукозапису та портретну експертизу. (Т.4 а.с.132-133)

Згідно висновку Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № КСЕ-19/121-25/28381 від 12.02.2026 року, зроблено наступні висновки:

-відеофонограма з файлу «Video 1.mp4», що зафіксована в кореневому каталозі оптичного диску CD-RW «VIDEX» є цифровою копією;

-у відеофонограмі з фалу «Video 1.mp4», що зафіксована в кореневому каталозі оптичного диску CD-RW «VIDEX», є ознаки монтажу у вигляді поєднання чотирьох окремих фрагментів відеофонограми;

-зображення особи (одягнена у однострій працівника поліції, знаходиться у дверному прорізі приміщення біля сходинок), що зафіксовані на кадрах відеофонограми з файлу «Video 1.mp4» у період часу з 00:00:26по 00:00:35 – не придатні для проведення ідентифікаційного портретного дослідження;

-вирішити питання «Одна чи різні особи зафіксовані на кадрах відеофонограми з файлу «Video 1» (шлях пошуку: назва файлу «Video 1», носій «компакт диск CD RW «VIDEX» (700 MB, 80 min)») у період часу з 00:00:26по 00:00:35(особа, що одягнена у однострій працівника поліції, знаходиться у дверному прорізі приміщення біля сходинок) та на фото з файлу «photo 16.07.2025», що надано в якості порівняльних зразків, де зображений ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ?» не є можливим, у зв`язку з тим, що зображення особи (одягнена у однострій працівника поліції, знаходиться у дверному прорізі приміщення біля сходинок), що зафіксовано на кадрах відеофонограми з файлу «Video 1.mp4» у період часу з 00:00:26 по 00:00:35 – непридатні для проведення ідентифікаційного портретного дослідження.

Згідно протоколу слідчого експерименту від 07.06.2019 року, проведеного за участю потерпілого ОСОБА_8 , останній показав, що він на початку липня 2018 року перебував у відділенні поліції за адресою: м. Харків, вул. Червоноармійська, 7. Потерпілий вказав на своє місце розташування у будівлі біля сходів у приміщення. За допомогою статиста потерпілий показав, яким чином йому наніс удар ногою по сідницям працівник поліції (ідентифікаційних даних працівника поліції потерпілим не повідомлено). Також потерпілий показав, яким чином працівник поліції наніс йому удар рукою по голові (ідентифікаційних даних працівника поліції потерпілим також не повідомлено). Потерпілий вказав область голови, куди прийшовся цей удар.

З витягу із наказу ГУ НП в Харківській області № 422 о-с від 07.07.2017 року, з 10.07.2017 року ОСОБА_7 був прийнятий на службу в поліції на посаду поліцейського сектору патрульної поліції відділення поліції на ст. Харків-Пасажирський Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області, з присвоєнням спеціального звання «рядовий поліції».

Відповідно довідки ГУНП в Харківській області № 12/327/2129 від 25.07.2019 року, ОСОБА_7 було присвоєно спеціальне звання «капрал поліції» наказом ГУНП в Харківській області від 31.01.2018 року № 24 о/с.

Згідно витягу із наказу ГУ НП в Харківській області № 178 о-с від 10.07.2018 року, з 10.07.2018 року капрала поліції ОСОБА_7 , поліцейського сектору патрульної поліції відділення поліції на ст. Харків-Пасажирський Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області, звільнено з Національної поліції України.

Суд, проаналізувавши та оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку, перевіривши та оцінивши усі доводи учасників судового провадження, дійшов до наступного висновку.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України, обґрунтованим є рішення ухвалене судом на підставі об’єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

При цьому, згідно з ч. 2 ст. 94 КПК України, жоден доказ не має наперед встановленої сили. При постановленні вироку суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, керуючи законом, повинен оцінити кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного рішення та для вирішення питань, зазначених у ст.374 КПК України.

Усі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь обвинуваченого. Коли зібрані у справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов’язаний постановити виправдувальний вирок.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Згідно до ч.1 ст.85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Як передбачено ч.ч.1, 2 ст.86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Також, суд враховує рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2011 від 20.10.2011 року (справа щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України), згідно з яким:

- даючи офіційне тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України, Конституційний Суд України виходить з того, що обвинувачення особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на доказах, одержаних у результаті порушення або обмеження її конституційних прав і свобод, крім випадків, у яких Основний Закон України допускає такі обмеження (п. 3.1);

- визнаватися допустимим і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі (п.3.2);

- аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо (п.3.2);

Відповідно ч. 2 ст. 62 Конституції України, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться виключно на її користь, тобто суд може притягнути особу до кримінальної відповідальності лише на тих доказах, які спростовують усі розумні сумніви щодо вини особи. Докази, що викликають такі сумніви, суд має вмотивовано відхилити у своєму рішенні, а згідно ч.2 ст.17 КПК України ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Національне законодавство України повністю узгоджується і з прецедентною практикою ЄСПЛ, що сформульована зокрема у п. 43 рішення від 14.02.2008 в справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine) (з відсиланням на п. 282 рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), згідно яких «доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом». При цьому розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом кримінального провадження, крім того, що інкримінований злочин вчинений і обвинувачений є винним у його вчиненні.

Суд зазначає, що обвинувачення повинно довести «кожний факт», пов’язаний із злочином, щоб «не існувало жодної розумної підстави для сумнівів». Правило про тлумачення сумнівів на користь обвинувачених по суті означає, що одна з сумнівних обставин не може бути покладена в основу обвинувальних тез по справі, тобто воно висуває вимогу повної і безумовної доведеності обвинувачення. Ця вимога має на меті охорону законних інтересів обвинувачених і служить гарантією досягнення істини у справі.

Згідно обвинувального акту, ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК України, а саме як перевищення влади та службових повноважень, тобто умисне вчинення працівником правоохоронного органу дій, які явно виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, які супроводжувалися насильством та погрозою застосування насильства, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, за відсутності ознак катування, вчинене групою осіб без попередньої змови між собою.

Оцінивши в сукупності наявні у справі докази з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність наданих стороною обвинувачення доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку, в порядку ст.94 КПК України за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, виходячи із засад справедливості, виваженості та неупередженості, керуючись законом, суд прийшов до висновку, що пред`явлене ОСОБА_7 обвинувачення за ч.1 ст.28, ч.2 ст.365 КК України не знайшло своє підтвердження в ході судового провадження, враховуючи наступне.

Статтею 7 КПК України закріплені найважливіші засади кримінального провадження, серед яких є верховенство права, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини.

Частинами першою та другою статті 2 КК України передбачено, що підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вини не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Суд може постановити обвинувальний вирок лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У тексті підпункту «а» п.3 ст.6 Конвенції вказано на необхідність приділяти особливу увагу роз`ясненню «обвинувачення» особі, стосовно якої порушено кримінальну справу. Деталі вчинення злочину можуть відігравати вирішальну роль під час розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він вважається офіційно письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред`явленого йому обвинувачення (див. рішення від 19 грудня 1989 року у справі «Камасінскі проти Австрії», п.79).

Крім того, Європейський суд з прав людини нагадує, що положення підпункту «а» п.3 ст.6 Конвенції необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 цієї статті. У кримінальній справі надання повної, детальної інформації щодо пред`явленого особі обвинувачення та, відповідно, про правову кваліфікацію, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого судового розгляду (див. рішення від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції», п.52; рішення від 25 липня 2000 року у справі «Матточіа проти Італії», п.58; рішення від 20 квітня 2006 року у справі «І.Н. та інші проти Австрії», п.34).

Обвинувачення повинно бути конкретним, не містити будь-яких суперечностей та викладено зрозуміло, з метою уникнення порушення права обвинуваченого на захист, що визначено як національним законодавством, так і рішеннями Європейського суду з прав людини ( рішення ЄСПЛ у справі "Маттоціа проти Італії" від 25.07.2000 р.).

У Рішенні від 06.12.1998 «Барбера, Мессегуе і Джабардо проти Іспанії» Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб під час виконання своїх обов`язків, судді не розпочинали розгляду справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться у вину; обов`язок доказування лежить на обвинуваченні і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного.

Згідно з положеннями частини третьої статті 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Сторона захисту, посилаючись на невинуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.28, ч.2 ст.365 КК України, просила його виправдати.

Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом, що встановлено ч.2 ст.17 КПК України.

Згідно з положеннями ч. 4 вказаної статті усі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на користь такої особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України ( конституційності) ст. 368-2 КК України зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип "indubioproreo", згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачиться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням.

Обов`язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, покладається на слідчого, прокурора, що передбачено ч.1 ст.92 КПК України.

У кримінальному провадженні у відповідності до вимог ч.1 ст.91 КПК України підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид та розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання; 6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення; 7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

За практикою тлумачення Європейським судом з прав людини національний суд має оцінити представлені йому докази і вагомість будь-яких доказів, які сторона хоче долучити до справи. Однак, суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (mutatis mutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 р., серія A № 140, с. 29, п. 46).

Доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК України).

При цьому, докази подані тією чи іншою стороною повинні бути належними та допустимими.

Згідно з ч. 1 ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Частиною 1 ст. 86 КПК України встановлено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. При цьому, відповідно до ч. 2 цієї статті недопустимий доказ не може бути користаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

У кримінальному процесуальному праві загальновизнаними є такі критерії допустимості доказів: ?належне джерело; ?належний суб?єкт; ?належна процесуальна форма; ?належна фіксація; ?належна процедура; ?належний вид способу формування доказової основи.

Тобто, докази мають бути отримані тільки уповноваженими на це особами (органами); способами і засобами, які вимоги закону, що визначають порядок проведення конкретних дій, їхню послідовність, склад учасників, докази мають бути закріплені належним чином призначені для одержання певних доказів, у процесі отримання доказів мають бути дотримані.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та практика Європейського суду з прав людини відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується при розгляді справ як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (п.34 рішення у справі «Тейксейра де Кастро проти Португалії» від 09.06.1998, п.54 рішення у справі «Шабельника проти України» від 19.02.2009), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції) тощо.

Визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Відповідно ст.87 КПК України - недопустимими, зокрема, є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини. Суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів внаслідок катування; порушення права особи на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитись від давання показань та відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит; отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

Згідно рішення Конституційного суду України №12 рп\2011 від 20 жовтня 2011 року, визнаватися допустимими й використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав й свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

3) порушення права особи на захист;

4) отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права;

5) порушення права на перехресний допит;

Недопустимими є також докази, що були отримані:

1) з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні;

2) після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень;

3) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи у зв`язку з недопущенням адвоката до цієї слідчої (розшукової) дії. Факт недопущення до участі в обшуку адвокат зобов`язаний довести в суді під час судового провадження;

4) під час виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи, якщо така ухвала винесена слідчим суддею без проведення повної технічної фіксації засідання.

Докази, передбачені цією статтею, повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Відповідно до сформованої практикою ЄСПЛ доктрини «плодів отруєного дерева» (fruit of the poisonous tree), якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж (рішення у справах «Гефген проти Німеччини», пункти 5052 рішення у справі «Шабельник проти України (№2)», пункт 66 рішення у справі «Яременко проти України (№2)».

Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруєного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом.

В силу вимог частин 1, 3 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється в разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим; в діях обвинуваченого є склад злочину кримінального правопорушення. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умов доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Матеріали кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.28, ч.2 ст.365 КК України, не містять ані окремих, ані в сукупності доказів того, що останнім вчинено вказане кримінальне правопорушення.

Так, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, в основу обвинувачення ОСОБА_7 за ч.1 ст.28, ч.2 ст.365 КК України покладено те, що він будучи наділеним від імені держави владою (правами та владними повноваженнями) працівника правоохоронного органу під час охорони громадського порядку, що передбачено Конституцією України, Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015, перебуваючи у відділенні поліції «Харків - Пасажирський», діючи умисно, явно вийшов за межі наданих йому прав та владних повноважень, свідомо порушив норми чинного законодавства, а саме перебував на службі разом з іншими колегами по службі – поліцейськими, матеріали кримінального провадження відносно яких були виділені в окреме провадження, де в його присутності , один з цих поліцейських, підійшов до потерпілого ОСОБА_8 та безпричинно, з метою демонстрації своєї переваги як представника правоохоронного органу, умисно принижуючи честь і гідність громадянина, наніс йому один удар правою ногою, взутою в черевик, по сідницям. Від отриманого удару потерпілий ОСОБА_8 відчув фізичний біль та був грубо принижений перед іншими оточуючими у вигляді публічної образи його честі та гідності, чим було завдано істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам потерпілого, після чого цей поліцейський відійшов підбурив іншого поліцейського, який увесь час перебував поряд, вдарити ОСОБА_8 по голові, та спостерігав, як другий поліцейський наніс удар правою рукою в область голови потерпілого ОСОБА_8 , чим завдав йому фізичного болю та публічно образив честь і гідність. Ці дії відбулися у присутності капрала поліції ОСОБА_7 , який увесь час перебував поряд та спостерігав за протиправними діями своїх колег та який своєю бездіяльністю та мовчазною згодою фактично підтримав та сприяв вищевказаним протиправним діям, внаслідок чого завдано істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам потерпілого ОСОБА_8 .

Таке твердження сторони обвинувачення не знайшло свого підтвердження під час судового розгляду кримінального провадження, а докази, надані стороною обвинувачення не доведені перед судом щодо їх переконливості.

Колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.04.2018 у справі № 658/1658/16-к зазначено, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.

За своєю суттю і змістом кваліфікація злочину завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Склад злочину це сукупність юридичних ознак (об`єктивних і суб`єктивних), що визначають вчинене суспільне небезпечне діяння, як конкретний злочин, передбачений кримінальним законом.

Об`єктивними ознаками злочину є об`єкт і об`єктивна сторона, суб`єктивними суб`єкт і суб`єктивна сторона. Відсутність хоча б однієї з цих ознак, складу злочину не утворюють.

Відповідно до диспозиції ч. 1 ст. 365 КК перевищенням влади або службових повноважень є умисне вчинення працівником правоохоронного органу дій, які явно виходять за межі наданих йому прав чи повноважень, виникає, якщо вони завдали істотної шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб.

За ч. 2 ст. 365 КК кримінальна відповідальність настає за дії, передбачені ч. 1 цієї статті, якщо вони супроводжувалися: 1) насильством або погрозою застосування насильства; 2) застосуванням зброї чи спеціальних засобів; 3) болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування.

При цьому, об`єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, вичерпується самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівником правоохоронного органу прав чи повноважень, і містять одну з ознак, визначених у вказаній нормі кримінального закону, - супроводжуються: насильством або з погрозою застосування насильства, застосування зброї або спеціальних засобів, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. Заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні п. 3 примітки до ст. 364 КК не є обов`язковою умовою для кваліфікації дій за ч. 2 ст. 365 КК.

Така позиція повною мірою узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові № 13-57кс18 від 5 грудня 2018 року у справі №301/2178/13-к.

Надаючи правову оцінку діям обвинувачених, суд звертає увагу, що за ч.2 ст.365 КК України відповідальність настає за умови, якщо злочин, містить всі ознаки перевищення службових повноважень (вчинення активних дій, які явно виходять за межі повноважень службової особи та заподіюють істотну шкоду та вчинюється або певним способом (насильство чи болісні і такі, що ображають гідність потерпілого, дії) або за допомогою зброї.

Насильство при перевищенні службових повноважень може бути як фізичним, так і психічним. Фізичне насильство полягає в незаконному позбавленні волі, завданні удару, побоїв, легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а психічне насильство полягає у створенні реальної загрози застосування насильницьких дій щодо потерпілого.

Болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, слід вважати дії, які заподіюють йому особливий фізичний біль та моральні страждання. Під болісними слід розуміти дії , спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, питва або тепла, залишення її у шкідливих для здоров`я умовах та інші подібні дії (п.32. «Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень» ). Болісні дії можуть бути пов`язані з незаконним застосуванням спеціальних засобів - наручників, гумових кийків, сльозогінних газів, тощо. Під такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями розуміється умисне приниження його честі та гідності , яке виражене у непристойній формі.

З об`єктивної сторони зазначений злочин характеризується сукупністю трьох обов`язкових ознак: діями працівника правоохоронного органу, який не має владних функцій і виходить під час виконання своїх адміністративно-господарських функцій за межі своїх повноважень, або дії працівника правоохоронного органу, який має владні повноваження, але перевищує не їх, а інші свої повноваження; вчинення ним дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти; вчинення зазначених дій з застосуванням насильства або з погрозою його застосування, з застосуванням зброї чи спеціальних засобів або які супроводжуються болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями, за відсутності ознак катування; причинним зв`язком між діянням та наслідками.

Суб`єктом зазначеного кримінального правопорушення є працівник правоохоронного органу.

Суб`єктивна сторона даного кримінального правопорушення характеризується умисною або змішаною формою вини. Вказівка закону на явний вихід за межі наданих прав або повноважень означає, що службова особа може діяти лише з прямим умислом. Тому при вирішенні питання про те, чи є такий вихід дійсно явним, слід виходити з того, наскільки він був очевидним, безсумнівним та безперечним для всіх і кожного і перш за все для самої службової особи, і чи усвідомлювала вона протиправність своєї поведінки.

Виходячи з вищенаведеного, суд має проаналізувати докази з метою встановлення, чи дійсно обвинувачений, будучи працівником правоохоронного органу, вчинив дії які явно виходили за межі наданих йому повноважень, і чи усвідомлював він протиправність своїх дій.

Також, суд критично оцінює правильність кваліфікації органом досудового розслідування дій ОСОБА_36 за ч.1 ст.28 КК України.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що покликатися у формулі кваліфікації на форму співучасті, а саме на ст. 28 КК України, не потрібно, про що неодноразово зазначалося у постановах від 10 грудня 2024 року у справі справа № 163/2670/21, від 21.10.2025 року у справі № 459/176/23 та ін.

Верховний Суд наголошував, що у формулі кримінально-правової кваліфікації вказуються, окрім інкримінованої особі статті Особливої частини кримінального закону, статті Загальної частини кримінального закону лише у випадках зазначення стадії вчинення кримінального правопорушення (готування або замах) або ж для вказівки на роль особи, крім ролі виконавця (організатор, підбурювач або пособник). Вказівка у формулі кримінально-правової кваліфікації на інші статті Загальної частини кримінального закону (у тому числі на форму співучасті) є зайвою.

У цьому провадженні обвинуваченому ОСОБА_7 інкриміновано вчинення злочину групою осіб і такі дії у формулі кваліфікації відображені, в тому числі, з посиланням на ч. 1 ст. 28 КК України. Однак, як вказано у попередньому абзаці, на форму співучасті у формулі кваліфікації покликатися не потрібно. Натомість, якщо сторона обвинувачення вважала, що відповідне кримінально-каране діяння вчинене у співучасті, то вона могла це врахувати, інкримінувавши особі кваліфікуючу ознаку, що стосується форми співучасті, якщо вона передбачена у статті Особливої частини кримінального закону.

У такому разі, якщо кваліфікуюча ознака за відповідною формою співучасті не передбачена законодавцем, слід покликатися на найбільш наближену форму співучасті. Диспозиція ст. 365 КК України не передбачає серед кваліфікуючих ознак, як форму співучасті - «за попередньою змовою групо осіб» у зв`язку з чим посилання на ч.1 ст.28 КК України є зайвим.

При вирішенні питання про те, чи є вихід за межі влади або службових повноважень явним, суди мають враховувати, наскільки він був очевидним для працівника правоохоронного органу і чи усвідомлював він протиправність своєї поведінки. Мотиви та мета вчинення таких дій можуть бути різними і на кваліфікацію злочину, як правило, не впливають.

Кримінальне правопорушення, передбачене ст. 365 КК України, є правопорушенням з матеріальним складом і з об`єктивної сторони полягає лише в активній поведінці – діях, які: зумовлені службовим становищем винного; пов`язані з реалізацією його службових повноважень; явно виходять за межі цих повноважень; заподіюють істотну шкоду охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб; перебувають у причинному зв`язку із зазначеними наслідками, з настанням яких кримінальне правопорушення визнається закінченим.

Ставлення працівника правоохоронного органу до наслідків вчинюваних ним дій можливе як умисне, так і необережне.

Відповідно до п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 15 від 26.12.2003 року «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень», під перевищенням влади або службових повноважень треба розуміти:

а) вчинення дій, які є компетенцією вищестоящої службової особи цього відомства чи службової особи іншого відомства;

б) вчинення дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з додержанням особливого порядку, - за відсутності цих умов;

в) вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені лише колегіально;

г) вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти.

Відповідно до ч. 2 ст. 365 КК України в редакції, чинній станом на 07.07.2018 року, кримінально караними також є дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони супроводжувалися насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування.

Правову позицію щодо тлумачення і застосування положень частини першої статті 365 КК України висловлено Верховним Судом України у постанові від 27 жовтня 2016 року у справі № 5-99кс16. Згідно з цією позицією визначені у частині першій статті 365 КК України наслідки можуть становити не лише майнову, а і включати прояви немайнової шкоди, але тільки ті, які можуть одержати майнове відшкодування (як істотна шкода може враховуватися будь-яка за характером шкода, якщо вона піддається грошовій оцінці та відповідно до такої оцінки досягла встановленого розміру).

Зокрема, як зазначено у наведеній постанові Верховного Суду України, за конкретних обставин справи, наслідки нематеріального характеру, які піддаються грошовій оцінці (реальна шкода) та відповідно до такої оцінки досягли встановленого розміру («істотної шкоди» чи «тяжких наслідків») із заподіянням шкоди охоронюваним Конституцією України чи іншими законами правам та свободам людини і громадянина (соціального, політичного, морального, організаційного чи іншого характеру), можуть бути із: спричинення фізичної шкоди витрати на лікування чи протезування потерпілої особи; порушення законних прав та інтересів громадян, витрати на відновлення таких прав (виплати незаконно взятому під варту чи ув`язненому або незаконно звільненому з роботи чи навчання, відшкодування за невиконання судового рішення, компенсація шкоди від поширення відомостей, які ганьблять особу тощо); політичної шкоди (витрати на проведення нових виборів та заходів антитерористичного характеру тощо); організаційної шкоди (витрати на відновлення роботи установи). Верховний Суд України акцентував увагу, що обчислення розміру таких витрат має бути належним чином підтверджено (в тому числі цивільним позовом як підтвердження факту та розміру реальної майнової шкоди).

Правової позиції щодо тлумачення і застосування положень частини другої статті 365 КК України зазначена постанова не містить.

У пункті 28 постанови від 05.12.2018 року у справі № 301/2178/13-к Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що об’єктивна сторона злочину, передбаченого частиною другою статті 365 КК України, вичерпується самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівнику правоохоронного органу прав чи повноважень, і містять принаймні одну з ознак, визначених у частині другій статті 365 КК України, супроводжуються насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування. Заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні пункту третього примітки статті 364 КК України не є обов’язковою умовою для кваліфікації дій особи за частиною другою статті 365 КК України.

При цьому, відступ від висновків Верховного Суду України у постанові від 27 жовтня 2016 року у справі № 5-99кс16 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.12.2018 року у справі № 301/2178/13-к не здійснювала.

Таким чином, бездіяльність працівника поліції, як форма об`єктивної сторони, не утворює склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 або ч. 2 ст. 365 КК України, адже відповідні кримінальні правопорушення з об`єктивної сторони полягають лише в активній поведінці винного.

Згідно п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України обвинувальний акт повинен містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення.

За сталою судовою практикою важливим є виклад саме фактичних обставин кримінального правопорушення, бо правильне їх відображення має суттєве значення не тільки для аргументації висновків сторони обвинувачення, але й для дослідження в суді обставин вчиненого кримінального правопорушення та для реалізації права на захист. Фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання (формула та формулювання обвинувачення) - це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується обвинуваченому. Відштовхуючись від зазначеного розуміння формулювання обвинувачення, слідчий, прокурор, викладаючи цей блок інформації, мають виходити з кримінально-правової концепції розуміння складу злочину. Тобто наведені фактичні дані в сукупності повинні створювати повне уявлення стосовно кожного з елементів складу кримінального правопорушення, що у свою чергу дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 19.11.2024 року у справі № 751/626/22.

Згідно обвинувального акту, ОСОБА_7 не інкримінується вчинення дій, які є компетенцією вищестоящої службової особи відомства чи службової особи іншого відомства; вчинення дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з додержанням особливого порядку, - за відсутності цих умов; вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені лише колегіально; вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти.

При цьому, невиконання чи неналежне виконання працівником поліції, як службовою особою, своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що фактично інкримінується ОСОБА_7 в обвинувальному акті, за певних обставин, могло бути кваліфіковано за частиною першою чи другою ст. 367 КК України, відповідно до яких службовою недбалістю є невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них, що завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб; при цьому ч. 2 ст. 367 КК України передбачено відповідальність за вчинення того самого діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки.

Тим не менш, у даній справі суд не вбачає достатніх фактичних та правових підстав, відповідно до вимог ч. 3 ст. 337 КПК України, для виходу за межі висунутого обвинувачення, оскільки предмети доказування у кримінальних провадженнях за ст. 365 та за ст. 367 КК України є схожими, але не тотожними. Обставини та факти, що входять до предмету доказування при розгляді обвинувачення за ч. 1 або ч. 2 ст. 367 КК України і утворюють склад відповідних кримінальних правопорушень, у даному кримінального провадженні не досліджувалися. Не вирішувалося питання про наявність у ОСОБА_7 конкретних повноважень і обов`язків, визначених чинним законодавством, не досліджувалось питання ступінь виконання цих обов`язків у певний період за певних обставин, не вирішувалось питання причин можливого неналежного виконання обов`язків тощо.

За таких обставин особі не може ставитися в провину діяння, що не було предметом судового розгляду, і щодо якого сторони були позбавлені можливості надавати покази, докази, доводити перед судом їх переконливість, висловлювати свою думку щодо обвинувачення; в іншому випадку буде порушено право обвинуваченого на підготовку до захисту.

Крім того, кваліфікація дій, пов’язаних з невиконанням або неналежним виконанням службовою особою своїх службових обов’язків через несумлінне ставлення до них (ст. 367 КК України ) вимагає встановлення наявності в результаті вчинення таких дій суспільно небезпечних наслідків у вигляді істотної шкоди (ч. 1 ст. 367 КК України) або тяжких наслідків (ч. 2 ст. 367 КК України).

Системний аналіз змісту частин 1 і 2 ст. 367 КК України й пунктів 3 і 4 примітки до ст. 364 КК України в редакції, чинній станом на 07.07.2018 року, дозволяє стверджувати, що під суспільно небезпечними наслідками, які проявляються у завданні істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб (ч. 1 ст. 367 КК України), потрібно розуміти таку шкоду, яка в 100 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Суспільно небезпечними наслідками, що проявляються у спричиненні тяжких наслідків, у ч. 2 ст. 367 КК України вважаються такі наслідки, які у 250 і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Буквальне тлумачення змісту пунктів 3 і 4 примітки до ст. 364 КК України (в редакції, що діяла на час розгляду кримінального провадження) дає підстави стверджувати, що істотна шкода й тяжкі наслідки можуть мати виключно матеріальне вимірювання або перераховуватися в матеріальний еквівалент. Це означає, що такі наслідки можуть не тільки становити майнову, а й охоплювати прояви немайнової шкоди, але лише ті, які можуть одержати майнове відшкодування. Як істотна шкода або тяжкі наслідки можуть ураховуватися будь-яка за характером шкода або наслідки, якщо вона (вони) піддається грошовому оцінюванню та відповідно до такого оцінювання досягла встановленого розміру.

Правозастосовна практика Верховного Суду, з огляду на приписи п. 3 примітки до ст. 364 КК України, орієнтована лише на кількісний (вартісний) показник виміру істотної шкоди, заподіяної охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (постанови Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 22 лютого 2018 року у справі № 473/5601/14-к (провадження № 51-935км18), від 17 березня 2021 року у справі № 757/38389/15-к (провадження № 51-2738км20), від 27 жовтня 2020 року у справі № 712/17490/14-к (провадження № 51-3691км20) ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі № 569/6812/15-к (провадження № 13-40кс18).

Також касаційна інстанція виснувала, що за конкретних обставин справи наслідки нематеріального характеру, які піддаються грошовому оцінюванню (реальна шкода) та відповідно до такого оцінювання досягли встановленого розміру (істотної шкоди чи тяжких наслідків) із заподіянням шкоди охоронюваним чи іншими законами правам і свободам людини та громадянина (соціального, політичного, морального, організаційного чи іншого характеру), можуть виникати через спричинення фізичної шкоди - витрати на лікування чи протезування потерпілої особи; порушення законних прав та інтересів громадян - витрати на відновлення таких прав (виплати незаконно взятому під варту чи ув`язненому або незаконно звільненому з роботи чи навчання, відшкодування за невиконання судового рішення, компенсація шкоди від поширення відомостей, які ганьблять особу, компенсація спричиненої моральної шкоди тощо). При цьому, обчислення розміру таких витрат має бути підтверджено та обґрунтовано належними та допустимими доказами.

З аналізу вказаних норм закону та практики Верховного Суду випливає, що суспільно небезпечними наслідками, які проявляються у спричиненні тяжких наслідків, може бути і шкода нематеріального характеру (моральна шкода, упущена вигода тощо), проте така повинна мати матеріальне вимірювання.

Тим не менш, у даній справі стороною обвинувачення не представлено до суду жодних даних чи доказів на підтвердження завдання обвинуваченим потерпілому істотної шкоди чи спричинення тяжких наслідків у кількісних (вартісних) показниках виміру такої шкоди або наслідків.

Відтак, у даній справі суд не має підстав для застосування правил частини третьої ст. 337 КПК України, а тому проводить судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту.

При цьому, також слід відмітити, що у даному кримінального провадженні суд взагалі не досліджує, не вирішує питання і не надає правової оцінки винності інших працівників поліції у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України, враховуючи, що ухвалою суду від 22.07.2024 року дані особи були оголошені в розшук, а матеріали кримінального провадження відносно них були виділені в окреме провадження, судове провадження було зупинене до розшуку вказаних обвинувачених.

Так в §104 Європейський суд з прав людини зазначив наступне: «У своїй практиці Суд вже підкреслював значення першочергової та найбільш очевидної гарантії, яка повинна бути надана в тих випадках, коли обвинувачені в одній справі постають перед судом у рамках окремого провадження, а саме зобов`язання судів утримуватися від будь-яких висловлювань, які можуть мати преюдиційне значення для наступного провадження, навіть якщо такі висловлювання не мають обов`язкової сили для інших судів (див. рішення у справі «Караман проти Німеччини», пп. 42-43 та 64-56). Будь-яке рішення про окремий розгляд справ, настільки тісно пов`язаних між собою з точки зору загальних обставин, повинно ґрунтуватися на ретельному аналізі всіх конкуруючих інтересів, і іншим обвинуваченим повинна бути надана можливість заперечувати проти «обвинувачення».

Крім того, задля дотримання принципу всебічності, повноти та неупередженості судового розгляду, вбачається необхідним також дослідити питання про доведеність стороною обвинувачення належними і допустимими доказами самого факту наявності події, описаної в обвинувальному акті, та причетності обвинуваченого ОСОБА_7 до інкримінованої йому бездіяльності.

Дослідивши надані сторонами докази, керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст. 17, 22, 23 КПК України щодо презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд приходить до наступних висновків.

Згідно обвинувального акту, обвинувачений ОСОБА_7 був присутній при можливих неправомірних діях інших його колег- працівників поліції по відношенні до потерпілого ОСОБА_8 (нанесення ударів), але припустився бездіяльності, спостерігав за цими діями своїх колег і не вчиняв жодних дій.

В якості одного із прямих і вирішальних доказів у справі стороною обвинувачення до суду було представлено відеозапис тривалістю 47 секунд на цифровому носії - на компакт диску CD-RW «VIDEX» 700 MB (80 min), на якому знаходиться 1 відеофайл під назвою «Video1.mp4» та протокол огляду цього відеозапису від 15.03.2019 року, з якого вбачається, як в приміщенні будівлі знаходиться особа, одягнена в одяг, схожий на однострій працівника поліції, наказує іншій особі, одягненій в цивільний одяг, стати поперед нього, а після слів цивільної особи «По копчику не бей» завдає йому удару ногою в область сідниць, після чого робить розворот та хапається за свою ногу. Починаючи з 21 секунди, на відеозаписі з`являється ще дві особи, одягнені в одяг, схожий на однострій працівника поліції, один із яких говорить «Не, не, не, подсрачник. Вот подсрачник и лося». В наступному кадрі одна із осіб, одягнена в одяг, схожий на однострій працівника поліції, наносить особі, одягненій в цивільний одяг, удар по схрещеним рукам, які прижаті до лоба. В цей час ще одна особа, яка одягнена в одяг, схожий на однострій працівника поліції, не втручається, а спостерігає. Також на відеозаписі присутня ще одна особа, одягнена в одяг, схожий на однострій працівника поліції.

Однак, згідно висновку Харківського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України № КСЕ-19/121-25/28381 від 12.02.2026 року, зроблено наступні висновки:

-відеофонограма з файлу «Video 1.mp4», що зафіксована в кореневому каталозі оптичного диску CD-RW «VIDEX» є цифровою копією;

-у відеофонограмі з фалу «Video 1.mp4», що зафіксована в кореневому каталозі оптичного диску CD-RW «VIDEX», є ознаки монтажу у вигляді поєднання чотирьох окремих фрагментів відеофонограми;

-зображення особи (одягнена у однострій працівника поліції, знаходиться у дверному прорізі приміщення біля сходинок), що зафіксовані на кадрах відеофонограми з файлу «Video 1.mp4» у період часу з 00:00:26по 00:00:35 – не придатні для проведення ідентифікаційного портретного дослідження;

-вирішити питання «Одна чи різні особи зафіксовані на кадрах відеофонограми з файлу «Video 1» (шлях пошуку: назва файлу «Video 1», носій «компакт диск CD RW «VIDEX» (700 MB, 80 min)») у період часу з 00:00:26по 00:00:35(особа, що одягнена у однострій працівника поліції, знаходиться у дверному прорізі приміщення біля сходинок) та на фото з файлу «photo 16.07.2025», що надано в якості порівняльних зразків, де зображений ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ?» не є можливим, у зв`язку з тим, що зображення особи (одягнена у однострій працівника поліції, знаходиться у дверному прорізі приміщення біля сходинок), що зафіксовано на кадрах відеофонограми з файлу «Video 1.mp4» у період часу з 00:00:26по 00:00:35 – непридатні для проведення ідентифікаційного портретного дослідження.

Відповідно до ст. 85 КПК України, належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Суд визнає неналежним і недостовірним доказом відеозапис тривалістю 47 секунд на цифровому носії - на компакт диску CD-RW «VIDEX» 700 MB (80 min), на якому знаходиться 1 відеофайл під назвою «Video1.mp4», оскільки цей відеозапис є цифровою копією, має ознаки монтажу у вигляді поєднання чотирьох окремих фрагментів відеофонограми і, через низку якість, не придатний для проведення ідентифікаційного портретного дослідження та встановлення факту фіксації на ньому саме обвинуваченого ОСОБА_7 .

Крім того, до суду також не було представлено оригінал вказаного відеозапису і не представлено відомостей щодо процесуального походження цього відеозапису.

Свідок ОСОБА_12 під час його допиту в судовому засіданні повідомив, що йому відомо, хто і коли здійснив вказаний відеозапис, але, не зважаючи на відповідні запитання учасників судового провадження категорично відмовився повідомити вказані відомості.

При цьому, згідно відповіді начальника Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області № 10836119-64/01-21/2018 від 24.07.2018 року, у приміщенні відділення поліції на станції Харків-Пасажирський Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області відео-спостереження не ведеться, відповідне обладнання та реєстратор відсутні.

Відтак, вказаний доказ не підтверджує факт причетності ОСОБА_7 до інкримінованої йому, згідно обвинувального акту, бездіяльності.

Доктрина «плодів отруйного дерева» знайшла своє втілення у практиці ЄСПЛ, зокрема у справах «Gafgen v. Germany», «Teixeira de Castro v. Portugal», «Шабельник проти України (№2)», «Балицький проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Яременко проти України» (№2). Ця доктрина зводиться до того, що, якщо доказове «дерево» є отруйним, то те ж саме стосується і його «плода». Тобто, якщо джерело доказів є недопустимим, всі інші дані, одержані з його допомогою, будуть такими ж. Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до «плодів отруйного дерева» є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом (також див. постанову ВП ВС від 13.11.2019 у справі № 1-07/07, провадження № 13-36зво19).

На цій підставі суд також визнає недопустимими в якості доказів протокол огляду відеозапису від 15.03.2019 року, рапорт інспектора чергового Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області ОСОБА_21 від 09.07.2018 року , висновок службового розслідування відносно працівників Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області від 09.07.2018 року, що ґрунтуються виключно або переважно на неналежному і недостовірному доказі – змонтованому, неповному і непослідовному відеозаписі тривалістю 47 хвилин неналежної якості.

При цьому, суд, в будь-якому випадку, позбавлений можливості взяти до уваги пояснення обвинуваченого ОСОБА_7 , викладені у вказаному висновку службового розслідування відносно працівників Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області від 09.07.2018 року, враховуючи, що відповідно до ч. 4 ст. 95 КПК України, суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, крім порядку отримання показань, визначеного статтею 615 цього Кодексу.

Відтак, при судовому розгляді суд бере до уваги лише покази ОСОБА_7 , які він безпосередньо надав під час судового засідання, і в яких заперечив факт причетності до інкримінованої йому бездіяльності.

Крім того, слід також відмітити, що у самому висновку службового розслідування відносно працівників Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області від 09.07.2018 року не зазначено про те, що ОСОБА_7 підтверджував чи визнавав, що він безпосередньо бачив можливі неправомірні дії своїх колег (нанесення ударів потерпілому) і свідомо не вживав жодних заходів.

Відповідні обставини (факти) відсутні також у поясненнях інших працівників поліції, що викладені у мотивувальній частині висновку службового розслідування відносно працівників Холодногірського ВП ГУНП в Харківській області від 09.07.2018 року.

Відтак, вказаний доказ також не підтверджує факт причетності ОСОБА_7 до інкримінованої йому, згідно обвинувального акту, бездіяльності.

Згідно протоколу слідчого експерименту від 07.06.2019 року, проведеного за участю потерпілого ОСОБА_8 , останній показав, що він на початку липня 2018 року перебував у відділенні поліції за адресою: м. Харків, вул. Червоноармійська, 7, вказав на своє місце розташування у будівлі біля сходів у приміщення та за допомогою статиста показав, яким чином йому наніс удар ногою по сідницям працівник поліції та показав, яким чином інший працівник поліції наніс йому удар рукою по голові зазначивши область голови, куди прийшовся цей удар.

Таким чином, потерпілий ОСОБА_8 під час проведення слідчого експерименту не вказав на обвинуваченого ОСОБА_7 як на особу, яка була присутня під час нанесення потерпілому ударів працівниками поліції.

Покази свідка ОСОБА_12 також не можуть бути прийняті судом в якості єдиного і прямого доказу причетності обвинуваченого ОСОБА_7 до інкримінованої йому бездіяльності, оскільки ці покази містять істотні суперечності та невідповідності. Так, свідок ОСОБА_12 під час допиту показав, що добре знає обвинуваченого ОСОБА_7 , оскільки разом із ним неодноразово здійснював чергування. Тим не менш, в подальшому, на запитання захисника про те, де саме в приміщені відділення поліції знаходився обвинувачений ОСОБА_7 під час інкримінованих подій, свідок повідомив, що він не знає, хто саме із зафіксованих на відеозаписі працівників поліції є ОСОБА_7 , у зв`язку з чим звернувся з проханням показати обличчя ОСОБА_7 під час судового засідання, яке проводилося в режимі відеоконференції, щоб порівняти його із обличчям, зафіксованим на відеозаписі тривалістю 47 секунд. Такі покази свідка свідчать про те, що при наданні пояснень він ґрунтувався, перш за все, на відеозаписі з мережі інтернет, який судом було визнано неналежним і недостовірним. Під час надання показів свідок ставив обвинуваченому в провину його бездіяльність (байдужість) по відношенню до неправомірних дій інших працівників поліції; водночас, свідок не зміг надати спроможні пояснення того, чому він та інші військовослужбовці Національної гвардії України у кількості близько 10 осіб (як повідомив сам свідок) самостійно не втрутилися в ситуацію і не припинили неправомірні дії працівників поліції, у разі їх дійсного вчинення. Крім того, свідок наполягав, що один із працівників поліції вдарив потерпілого у грудну клітину. Водночас, згідно протоколу слідчого експерименту, так само як і згідно обвинувального акту, один удар був нанесений потерпілому по сідницям, а інший - в область голови. Питання достовірності показів вказаного свідка також ставиться судом під сумнів через те, що свідок категорично відмовився відповідати на запитання про те, хто і при яких обставинах здійснював відеозапис події, хоча свідок наполягав на тому, що йому достовірно відома зазначена інформація. Крім того, свідок вказав, що інкримінована подія також фільмувалася на службові камери відеоспостреження відділення поліції. Однак, вказані покази суперечать відповіді начальника Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області № 10836119-64/01-21/2018 від 24.07.2018 року, згідно якої у приміщенні відділення поліції на станції Харків-Пасажирський Холодногірського відділу поліції ГУНП в Харківській області відео-спостереження не велося, відповідне обладнання та реєстратор були відсутні.

Крім того, покази свідка ОСОБА_12 прямо суперечать показам свідка ОСОБА_11 , який повідомив суду, що декілька працівників поліції, анкетні дані яких він не знає, піджартовували над «безхатьком» (жартували з ним).Тему жартів не пам`ятає, фактів нанесення «безхатьку» працівниками поліції тілесних ушкоджень чи здійснення знущання над ним не бачив; окрім «безхатька», в приміщенні знаходились декілька працівників поліції, особи яких він не знає. «Безхатько» на жарти працівників поліції реагував позитивно (сміявся), скарг не висловлював. Обвинуваченого ОСОБА_7 свідок не впізнав як особу, яка була присутня при спілкування інших працівником поліції із «безхатьком».

Свідок ОСОБА_12 під час допиту в судовому засіданні наполягав, що від отриманих ударів потерпілий заплакав. Водночас свідок ОСОБА_11 наполягав, що потерпілий на жарти працівників поліції реагував позитивно (сміявся).

Водночас, будь-яких інших прямих чи непрямих доказів, достатніх для достовірного підтвердження показів свідка ОСОБА_12 , стороною обвинувачення до суду не надано, оскільки потерпілий не був допитаний в судовому засідання у зв`язку зі смертю, та від допиту свідків ОСОБА_37 та ОСОБА_19 прокурор відмовилася.

Більш того, згідно наданої в порядку ст. 93 КПК України відповіді ВЧ 3005 № 40/05/26-2122 від 11.07.2018 року, 07.07.2018 року у період з 16.00 год. до 22.00 год. на станції Харків-Пасажирський, що є територією обслуговування Халодногірського ВП ГУНП в Харківській області, несли службу з охорони громадського порядку наступні військовослужбовці: старший лейтенант ОСОБА_11 , старший лейтенант ОСОБА_22 , солдат ОСОБА_23 , солдат ОСОБА_24 , солдат ОСОБА_25 , солдат ОСОБА_26 , молодший сержант ОСОБА_27 , солдат ОСОБА_19 , солдат ОСОБА_28 , солдат ОСОБА_29 , солдат ОСОБА_30 , солдат ОСОБА_31 , солдат ОСОБА_32 , солдат ОСОБА_33 , солдат ОСОБА_12 .

Однак, згідно реєстру матеріалів досудового розслідування кримінального провадження вищевказані особи не були допитані на стадії досудового розслідування, клопотання про їх виклик і допит під час судового розгляду сторонами кримінального провадження заявлено не було.

Так само до суду не було представлено інших протоколів слідчих експериментів чи протоколів, проведених з дотриманням вимог ст. 228 КПК України, впізнань за участю свідків та очевидців події, які б безпосередньо вказали на обвинуваченого ОСОБА_7 як особу, яка безпосередньо причетна до інкримінованої йому бездіяльності під час можливих неправомірних дій працівників поліції по відношенню до цивільної особи.

Статтею 368 КПК України встановлено, що суд ухвалюючи вирок, повинен вирішити низку питань, до яких зокрема, віднесені питання, чи містять діяння, у якому обвинувачується особа, склад кримінального правопорушення, чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Докази винуватості ОСОБА_7 , на які посилався прокурор в судовому засіданні, ретельно перевірені та належним чином оцінені судом з точки зору допустимості, належності, достовірності та достатності.

З огляду та встановлені судом обставини справи та надану правову оцінку представленим доказам, суд приходить до висновку, що викладені прокурором в обвинувальному акті обставини вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення не відповідають фактичним обставинам, встановленим судом в ході судового розгляду.

Оцінивши в сукупності вказані обставини та докази, які покладені в основу обвинувачення, суд дійшов висновку, що досудовим розслідуванням не встановлено та не здобуто, а державним обвинуваченням не представлено в ході судового розгляду жодного доказу в підтвердження того, що ОСОБА_7 був присутній при неправомірних діях працівників поліції ОСОБА_9 та ОСОБА_10 по відношенні до потерпілого ОСОБА_8 (нанесення ударів) і, в цій ситуації, припустився бездіяльності, лише спостерігаючи за діями своїх колег.

Дане обвинувачення побудоване на припущеннях.

Доводи прокурора про доведеність вини ОСОБА_7 у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.28, ч. 2 ст. 365 КК України, є помилковими та не підтверджуються жодними наданими доказами.

Інших доказів стороною обвинувачення не пред’явлено.

Таким чином, лише суперечливі, неповні та непослідовні показання свідка ОСОБА_12 суд не може покласти в основу обвинувального вироку, оскільки ними не підтверджується «поза розумним сумнівом», що саме ОСОБА_7 був присутній при неправомірних діях працівників поліції ОСОБА_9 та ОСОБА_10 по відношенні до потерпілого ОСОБА_8 (нанесення ударів) і, в цій ситуації, припустився бездіяльності, лише спостерігаючи за діями своїх колег.

Суд критично відноситься і відхиляє покази свідка ОСОБА_12 додатково ще й тому, що визнає зазначену особу як таку, що має особисту певну зацікавленість у результатах розгляду справи, враховуючи, що цей свідок неодноразово підтвердив і наполягав, що багато працівників поліції, дотичних до розглядуваної ситуації, погрожували йому та членам його сім`ї фізичною розправою, а тому у свідка, при наданні показів, може залишатися мотив помсти, в тому числі до обвинуваченого ОСОБА_7 як колишнього працівника поліції.

Відповідно до положень ст. 62 Конституції України, ст. 17 КПК України, в основу вироку можуть бути покладені тільки достовірні докази, досліджені в судовому засіданні. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь обвинуваченого. Коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов’язаний ухвалити виправдувальний вирок.

З огляду на вищенаведене, на думку суду, пред’явлене обвинувачення, показання свідка ОСОБА_12 , викликають сумніви в частині причетності обвинуваченого ОСОБА_7 до інкримінованого йому діяння (бездіяльності).

Відповідно до положень статті 337 КПК України судовий розгляд проведено в межах висунутого обвинувачення за ч.1 ст.28, ч.2 ст. 365 ст. КК України відповідно до обвинувального акту.

Суд, в ході судового розгляду, відповідно до частин 1, 2, 6 статті 22 КПК України, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створював необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Сторони кримінального провадження мали рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Кримінальне провадження здійснювалося на засадах змагальності, що передбачає самостійне відстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Дослідивши надані стороною обвинувачення докази, керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст. 17, 22, 23 КПК України щодо презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд приходить до висновку про виправдування обвинуваченого ОСОБА_7 за висунутим йому обвинуваченням з наступних підстав.

Відповідно до положень ст. 62 Конституції України, ст. 17 КПК України, в основу вироку можуть бути покладені тільки достовірні докази, досліджені в судовому засіданні. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь обвинуваченого. Коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов’язаний ухвалити виправдувальний вирок.

Відповідно до ч.1 ст.373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що:

1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;

2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;

3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.

Згідно до п.п.1 ч.ч.3 та 4 ст. 374 КПК України у мотивувальній частині виправдувального вироку повинні міститися формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення, а в резолютивній частині ? рішення про визнання особи невинуватою у пред`явленому обвинуваченні та про її виправдання.

Суд враховує правову позицію щодо визнання винності особи «поза розумним сумнівом» та визначення «стандартів доказування», висловлену Верховним Судом у постанові від 04.07.2018 по справі №688/788/15-к, в якій зазначається, що при вирішенні питання щодо достатності встановлених під час змагального судового розгляду доказів для визнання особи винуватою суди мають керуватися стандартом доведення (стандартом переконання), визначеним частинами другою та четвертою статті 17 КПК: Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об’єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб’єктивну сторону.

Обов’язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду.

Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред’явленим обвинуваченням.

Аналізуючи надані у розпорядження суду докази, які були безпосередньо досліджені в ході судового розгляду, суд прийняв до уваги зазначені у судових дебатах слушні доводи сторони захисту про відсутність належних та допустимих доказів винуватості ОСОБА_7 за відсутності належних допустимих доказів, надавши їм оцінку з урахуванням вимог ст.ст. 85 - 87 КПК України.

Судовий розгляд проводився лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, з дотриманням принципів змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з дотриманням принципу диспозитивності, тобто діючи виключно у межах своїх повноважень та компетенції суд вирішив лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень, зберігаючи при цьому об’єктивність та неупередженість та створивши при цьому необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання ними процесуальних обов’язків, та надійшов до висновку про те, що рівність перед законом і судом виключає будь-які привілеї у сторін кримінального провадження в ході судового розгляду, саме тому суд не приймає в якості доказів винуватості досліджені під час судового розгляду докази, оскільки завданнями кримінального провадження є не тільки захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, а й неупереджений судовий розгляд з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що досудове розслідування по кримінальному провадженню відносно ОСОБА_7 проведено з порушенням вимог кримінально-процесуального закону, в ході судового розгляду винуватість останнього у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.28, ч.2 ст.365 КК України, стороною обвинувачення не доведена, в тому числі поза розумним сумнівом, а тому відповідно до п.2 ч.1 ст.373 КПК України суд вважає необхідним ухвалити у даному кримінальному провадженні виправдувальний вирок у зв`язку з недоведеністю, що він вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.1 ст.28, ч. 2 ст. 365 КК України.

Резюмуючи викладене, з урахуванням наданих обвинуваченням і досліджених судом доказів, враховуючи, що можливості для збору додаткових доказів вичерпано і не пропонується стороною обвинувачення, суд приходить до висновку, що стороною обвинувачення не доведено і судом не здобуто жодних переконливих доказів вчинення ОСОБА_7 кримінального правопорушення, яке йому інкримінується, у зв’язку з чим він підлягає виправданню.

Ухвалення виправдувального вироку забезпечить дієву реалізацію завдань кримінального провадження, передбачених ст. 2 КПК України, зокрема, охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, щоб жоден невинуватий не був засуджений.

Судом при ухваленні виправдувального вироку також враховується, що ОСОБА_7 є раніше не судимим, за місцем попередньої роботи характеризувався позитивно, не одружений, дітей не має, на даний час не працює.

Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлено.

Запобіжний захід відносно ОСОБА_7 на момент ухвалення вироку не обраний.

Речовий доказ у справі: компакт диск CD-RW «VIDEX» 700 MB (80 min), на якому знаходиться 1 відеофайл під назвою «Video1.mp4» тривалістю 47 секунд, який зберігається в матеріалах кримінального провадження - залишити зберігати в цих матеріалах.

Витрати за проведення комплексної експертизи відео-, звукозапису та портретної експертизи №КСЕ-19/121-25/28381 від 12.02.2026, у розмірі 10696 грн.80 коп.- віднести на рахунок держави.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 5, 6 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод, ст. 62 Конституції України, ст.ст.2, 7, 9, 17, 84-86, 94, 100, 337, 369-373, 376КПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визнати невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченому ч. 1 ст.28, ч. 2 ст.365 КК України та виправдати його на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України у зв`язку з недоведеністю вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 28, ч.2 ст.365 КК України.

Витрати за проведення комплексної експертизи відео-, звукозапису та портретної експертизи № КСЕ-19/121-25/28381 від 12.02.2026, у розмірі 10696 грн. 80 коп., віднести на рахунок держави.

Речовий доказ у справі: компакт диск CD-RW «VIDEX» 700 MB (80 min), на якому знаходиться 1 відеофайл під назвою «Video1.mp4» тривалістю 47 секунд, який зберігається в матеріалах кримінального провадження, залишити зберігати в цих матеріалах.

Вирок може бути оскаржений до Харківського апеляційного суду через Холодногірський районний суд м.Харкова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку не подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Суддя ОСОБА_1