Рішення від 08 червня 2026 р. у справі №344/3815/26 — Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/3815/26

Провадження № 2/344/3709/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ЗАОЧНЕ

09 червня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

в складі: головуючої судді Домбровської Г.В.

при секретарі c/з Петришин Р.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (надалі «Позивач») звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації (надалі «Відповідач») про стягнення з російської федерації на користь ОСОБА_1 моральної шкоди в розмірі 130 000,00 доларів США, що еквівалентно 5 191 776,00 грн, згідно з офіційним курсом НБУ станом на 25.02.2026 року.

Позовні вимоги мотивовано тим, що внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, внаслідок якої було окуповано м. Маріуполь, Донецької області, де проживав ОСОБА_1 , Позивачу було завдано моральної шкоди, пов`язаної з моральними переживаннями, що в подальшому відобразилося на стані його здоров`я, через що Позивач постійно перебуває в стані стресу, що супроводжується підвищенням артеріального тиску, порушенням сну, постійної депресії, відчуттям тривоги, панічними атаками, почуттями безвиході.

Як зазначено у позові, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований та проживав один за адресою: АДРЕСА_1 , є особою пенсійного віку, до повномасштабного вторгнення був повноцінною частиною суспільства, мав налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Однак, зранку 24 лютого 2022 року, його спокійне життя змінилося на жахіття, сповнене страхом і невимовним болем, так, в його місті почалися постійні обстріли з боку російських загарбників. Місто було під прицільним вогнем. Ворог наступав, оточуючи ОСОБА_2 з усіх боків. Агресія російських військ стрімко просувалася від околиць міста до його центральних районів. Постійні масовані обстріли знищували житлові будинки Піл обстрілами, авіа бомбардуваннями гинули мирні мешканці. Ворог просувався, намагаючись створити смертельне кільце окупації навколо Маріуполя.

Позивач у позовній заяві зазначає, що з початку березня 2022 року в місті вже не було світла, води, газу, тепла, зв`язку. Бракувало їжі, купити її було неможливо, магазини або не працювали, або були порожні. З останніх запасів Позивач готував їжу на вуличному вогні. Мороз на вулиці сягав до -10 градусів, у будинку також було дуже холодно. Походи, щоб десь набрати води і приготувати їжу. при постійних обстрілах, були дуже небезпечні для життя. Було дуже холодно і страшно, пропав спокій та сон. 31 березня 2022 року, Позивач відійшов від дому, щоб набрати води. В той час, поки його не було, сталося пряме влучання снаряду в його будинок, від чого почалася пожежа. Від будинку, в якому Позивач проживав все своє життя, залишилися одні руїни, що підтверджується фотокопіями, які додано до заяви.

Як вказано у позовній заяві, після таких жахливих подій Позивач прийняв рішення покинути Маріуполь. Оскільки в нього не було машини, гуманітарного коридору і можливості евакуації з міста не було, але залишатися в місті було дуже страшно та небезпечно, тому на свій страх і ризик Позивач пішки дійшов до селища Мангуш, Маріупольського району, Донецької області. Добравшись до селища Мангуш, він 3 доби не міг з нього виїхати, але все ж таки вдалося зупинити приватний автомобіль, який довіз його до міста Бердянськ, Запорізької області. З самого ранку він намагався потрапити на евакуаційні автобуси, однак місць вже не було, тому знову зупинив приватний автомобіль, і вже на наступний ранок добрався до міста Запоріжжя. Того ж дня потрапив на евакуаційний потяг до міста Львів, звідки добрався до міста Бурштин, Івано-Франківської області, де проживала його родичка. Там орендував житло до червня 2022 року. Після закінчення оренди в місті Бурштин вирішив переїхати до міста Івано-Франківськ, де орендує житло, що підтверджується Договором оренди від 20.06.2022 року, в якому проживає і до сьогодні. З липня 2022 року перебуває на обліку в місті Івано-Франківськ як внутрішньо переміщена особа, що підтверджується Довідкою від 04.07.2022 року № 2615-5001824966 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, внаслідок якої було окуповано м. Маріуполь, Донецької області, де проживав ОСОБА_1 , Позивачу було завдано моральної шкоди, пов`язаної з моральними переживаннями, що в подальшому відобразилося на стані його здоров`я, через що Позивач постійно перебуває в стані стресу, що супроводжується підвищенням артеріального тиску, порушенням сну, постійної депресії, відчуттям тривоги, панічними атаками, почуттями безвиході, у зв`язку із чим Позивач звернувся до суду із даним позовом.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 03.03.2026 року відкрито провадження у справі №344/3815/26, розгляд справи визначено проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 06.05.2026 року закрито підготовче провадження у даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивачем подано заяву про розгляд справи без його участі, в якій він позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити.

Відповідач російська федерація в особі міністерства юстиції російської федерації, про дату та час судових засідань повідомлялася належним чином шляхом публікації оголошення про виклик на сайті суду. Відзиву на позов від відповідача не надходило, як і будь-яких інших заяв чи клопотань.

Оскільки Відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового розгляду, про причини своєї неявки в судове засідання не повідомив, відзиву не подав, а позивач не заперечує проти заочного розгляду справи, суд на підставі ст. 280 ЦПК України на місці ухвалив про заочний розгляд справи.

Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Проаналізувавши доводи Позивача, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, Судом встановлено наступне.

Згідно з ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 , ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , в місті Свердловськ, місце реєстрації зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пенсійного посвідчення серії НОМЕР_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є пенсіонером за віком.

Як зазначено Позивачем у позовній заяві, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований та проживав один за адресою: АДРЕСА_1 , є особою пенсійного віку, до повномасштабного вторгнення був повноцінною частиною суспільства, мав налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя.

У зв`язку із збройною агресією росії проти України та нападом й окупацією на місто Маріуполь у період з 24.02.2022 року Позивач змушений був покинути свій дім та переїхати на безпечну території України, зокрема, до міста Івано-Франківська.

Посилаючись на факт збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, внаслідок якої було окуповано м. Маріуполь, Донецької області, де проживав ОСОБА_1 , Позивачу було завдано моральної шкоди, пов`язаної з моральними переживаннями, що в подальшому відобразилося на стані його здоров`я, через що Позивач постійно перебуває в стані стресу, що супроводжується підвищенням артеріального тиску, порушенням сну, постійної депресії, відчуттям тривоги, панічними атаками, почуттями безвиході, Позивач звернувся до суду з даним цивільним позовом про стягнення моральної шкоди в розмірі 130 000,00 доларів США, що еквівалентно 5 191 776,00 грн, згідно з офіційним курсом НБУ станом на 25.02.2026 року.

Згідно довідки від 04.07.2022 року №2615-5001824966 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, фактичне місце проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є адреса: АДРЕСА_2 .

Так, згідно з ст. 1 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із правовою позицією Верховного Суду у постанові від 08.06.2022 р. у справі №490/9551/19 (провадження № 61-19853св21) з огляду на те, що починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що рф чинить збройну агресію проти України, то у категорії справ про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю, завданої внаслідок збройної агресії рф на території України, іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ. Дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

Статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі «Конвенція») передбачено, що крім положень, які виконуються в мирний час, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. В усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конвенції може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Факти збройної (військової) агресії російської федерації щодо України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

Статтею першою Закону України «Про оборону України» збройна агресія визначається як застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Відповідно до абз. 2 постанови Верховної Ради України від 04.02.2015 № 145-VІІІ «Про Заяву Верховної Ради України про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами російської федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» із 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія російської федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки.

Постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 № 129-VІІІ законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором, в якому, зокрема, вказано, що від початку агресії наприкінці лютого 2014 року російська федерація систематично порушує загальновизнані норми міжнародного права, права людини, в тому числі право на життя мирних громадян України, які стали заручниками терористів на окупованій території Донбасу. Цинізм кремлівської агресії, яка включає активну підтримку терористів на державному рівні, перетворює вбивство безневинних мирних громадян на звичне повсякденне явище.

Силові дії російської федерації, що тривають із 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974.

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на російську федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

За змістом ч. 2 ст. 4 України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

Частинами першою статті 4, частиною першою статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

За ст.16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути в тому числі відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як слідує зі ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: в т.ч. у випадках, встановлених законом.

Згідно пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Також, у пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

Відповідно до пунтку 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17.

Уданій постанові Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

З огляду на те, що «розумність» і «справедливість», що зазначена у ст. 23ЦК України, які є оціночними поняттями, та суди, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широкий діапазон розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди (вказана позиція викладена у Постанові ВС КАС України №750/750/6330/17 від 27 листопада 2019 року).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 грудня 2020 року в справі № 52/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц вказала, що виходячи з положень статей 16 і 23 Цивільного кодексу України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Також, Європейський суд з прав людини в пункті 37 рішення у справі «Недайборщ проти російської федерації» зазначив, що заявнику не може бути пред`явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс, що означає, що при наявності встановленого факту порушення прав заявника моральна шкода наявна та констатується судом.

Суб`єктом завдання Позивачу моральної шкоди нею у позові зазначено російську федерацію, до якої в особі її міністерства юстиції пред`явлено даний цивільний позов.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, і іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Згідно ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.

Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на життя передбачене Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ІУ Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділу ІІ Конституції України.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум (п.1, 2), Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі 01 серпня 1975р., договори укладені між Україною та росією, в т.ч. про українсько-російський державний кордон, російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих ст.2 Статуту ООН.

При вирішенні вимог Позивача суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішено зобов`язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні страждання через незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

Відповідно до вимог «Правила суду компенсація шкоди», які використовуються Європейським судом з прав людини при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема, п.п. 15 п. 3 цих Правил, встановлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який вважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Європейською конвенцією порушення.

Обґрунтовуючи завдану відповідачем моральну шкоду в розмірі 130 000,00 доларів США, що еквівалентно 5 191 776,00 грн, згідно з офіційним курсом НБУ станом на 25.02.2026 року., Позивачем доведено, що внаслідок втрати ним домівки, безпечних умов для життя та праці, налагодженого побуту, звичного ритму життя, пережиття моральних страждань, його вимушеного переселення з міста Маріуполь внаслідок саме збройної агресії рф проти України, він відчуває душевні страждання, що в подальшому відобразилося на стані його здоров`я, через що Позивач постійно перебуває в стані стресу, що супроводжується підвищенням артеріального тиску, порушенням сну, постійної депресії, відчуттям тривоги, панічними атаками, почуттями безвиході.

При цьому, при вирішенні даної цивільної справи Суд виходить з того, що обставина тимчасової окупації міста Маріуполя є загальновідомою обставиною, яка в силу ч. 3 ст. 82 ЦПК України не підлягає доказуванню.

Більш того, Суд звертає увагу на те, що Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, та який наступними указами Президента України неодноразово продовжувався, та триває станом на момент постановлення судового рішення по даній справі.

Згідно зі статтею 1 Закону України збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

2 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що рф має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Отже, враховуючи характер та обсяг завданих Позивачу моральних страждань, істотних порушень його конституційних прав, умисного характеру дій російської федерації, Суд вважає достатнім та справедливим розмір компенсації за заподіяну Позивачу моральну шкоду у розмірі 120 000,00 доларів США, що еквівалентно 5 341 548,00 грн. згідно офіційного курсу НБУ станом на 09.06.2026 року.

При цьому, Суд, вирішуючи питання судового імунітету іноземної держави (рф) в рамках даного судового провадження, застосовує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21 ) (https://reyestr.court.gov.ua/Review/104728451), в якій Верховним Судом зазначено наступне:

«Частина перша статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено частиною четвертою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (п. 68, п. 31).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Враховуючи вищевикладене, Суд приходить до висновку про те, що в рамках розгляду даної цивільної справи Позивачем доведено факт завдання йому моральної шкоди винними (умисними) незаконними діями рф, пов`язаними з її збройною агресією щодо України, причинний зв`язок між такими діями та завданою шкодою, а також обґрунтовано заявлений до відшкодування розмір відшкодування моральної шкоди у розмірі 120 000,00 доларів США, що еквівалентно 5 341 548,00 грн. згідно офіційного курсу НБУ станом на 09.06.2026 року, який Суд вважає справедливим для відновлення порушеного особистого немайнового права Позивача.

Відтак, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; а згідно з частинами 1 та 3 статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Проаналізувавши доводи Позивача, вимоги чинного законодавства України, дослідивши матеріали справи та подані сторонами докази, Суд дійшов висновку про те, позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно із ч. 6 ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Тому з відповідача слід стягнути 16 640.00 грн. судового збору в дохід держави.

На підставі викладеного, відповідно до ст.ст. 3, 19, 56 Конституції України,ст. ст. 23, 1173, 1176 ЦК України, Постанови Пленуму Верховного СудуУкраїни від 31.03.1995р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», ст. ст.10-13, 19, 235, 258, 259, 263-265, 268, 272, 353, 354 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

1. Позов ОСОБА_1 до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування моральної шкоди, - задовольнити.

2. Стягнути з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , моральну шкоду в розмірі 120 000,00 доларів США, що еквівалентно 5 341 548,00 грн. згідно офіційного курсу НБУ станом на 09.06.2026 року.

3. Стягнути з російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації в дохід держави України судовий збір у розмірі 16 640.00 грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач має право оскаржити заочне рішення до Івано-Франківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 18.06.2026 року.

Суддя Домбровська Г.В.