Рішення від 22 червня 2026 р. у справі №380/7868/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 червня 2026 рокусправа № 380/7868/26

м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Коморного О.І., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 про визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та зобов`язання вчинити дії.

Обставини справи:

До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 з вимогами:

- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо відмови у звільненні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 з військової служби;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення про звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у зв`язку з закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що 03 грудня 2023 року, тобто безпосередньо під час дії в Україні правового режиму воєнного стану, він уклав новий контракт про проходження військової служби в Державній прикордонній службі України строком на 1 (один) рік — з 03 грудня 2023 року по 02 грудня 2024 року. Позивач наголошує, що після фактичного закінчення вказаного строку дії контракту він не виявив бажання продовжувати військову службу та своєчасно подав по команді відповідний рапорт про звільнення. Правовою підставою для такого звільнення позивач визначив підпункт «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Однак, листом від 24 березня 2026 року відповідач відмовив у задоволенні рапорту позивача від 12.03.2026 та звільненні з військової служби. Свою відмову військова частина мотивувала тим, що в умовах воєнного стану дія раніше укладеного контракту автоматично продовжується понад встановлені строки на весь період дії воєнного стану. Позивач не погоджується з такою позицією командування та вважає такі дії протиправними, оскільки закон (в актуальній редакції) містить пряму, чітку та недвозначну норму, яка передбачає безумовне право військовослужбовця на звільнення у разі закінчення строку контракту, якщо такий контракт був укладений саме під час дії воєнного стану.

Ухвалою від 29 квітня 2026 року відкрито провадження у справі та визначено, що розгляд справи здійснюватиметься за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у матеріалах справи письмовими доказами.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, у якому повністю заперечив проти позовних вимог. Обґрунтовуючи свою позицію, представник військової частини вказав, що перший контракт позивача укладений ще у 2020 році (у мирний час), а новий контракт строком на 1 рік укладено 03 грудня 2023 року. Відповідач зазначає, що згідно з приписами частини 8 статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», в умовах воєнного стану дія контракту продовжується понад встановлені строки до оголошення демобілізації.

На переконання відповідача, нововведена підстава для звільнення (підпункт «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 вказаного Закону), яка набрала чинності лише 18 травня 2024 року, не має зворотної дії в часі і повинна застосовуватися виключно до тих контрактів, які були укладені під час воєнного стану після набрання чинності цими законодавчими змінами. Оскільки контракт позивача укладений у грудні 2023 року, відповідач вважає, що законних правових підстав для його звільнення наразі немає.

Не погоджуючись із доводами відповідача, представник позивача подав до суду відповідь на відзив. У цьому процесуальному документі він наголосив на хибності та звуженому трактуванні відповідачем норм матеріального права. Представник позивача акцентує увагу суду на тому, що текст Закону не містить жодних темпоральних застережень чи обмежень щодо того, що контракт має бути укладений виключно після 18 травня 2024 року.

Єдиною і достатньою умовою, визначеною законодавцем для застосування цієї підстави звільнення, є факт укладення контракту саме під час дії воєнного стану (тобто в період після 24 лютого 2022 року). Оскільки позивач уклав свій річний контракт 03 грудня 2023 року, що є періодом дії воєнного стану, і строк цього контракту об`єктивно закінчився 02 грудня 2024 року, він набув законне та безумовне право на звільнення з військової служби.

У свою чергу, відповідач скористався правом на подання заперечення (на відповідь на відзив), у якому додатково деталізував свою правову позицію. Відповідач вказав, що позивач помилково посилається на норми та програми, що стосуються укладення річних контрактів особами віком 18-25 років за відповідним експериментальним проєктом. Натомість контракт позивача укладений за загальними правилами, визначеними Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (Указ Президента України № 1115/2009).

Відповідач наполягає, що на момент укладення позивачем контракту у грудні 2023 року законодавство чітко передбачало його автоматичне продовження, тому жодних правових підстав для його дострокового розірвання або припинення немає.

Суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку відповідно до ч. 1 ст. 258 КАС України.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Суд, повно, всебічно та об`єктивно дослідив матеріали адміністративної справи, проаналізував доводи сторін, викладені у заявах по суті спору, та оцінивши надані докази в їх сукупності та взаємозв`язку

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 є військовослужбовцем Державної прикордонної служби України та проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).

03 грудня 2020 року між позивачем та Державною прикордонною службою України в особі начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 укладений перший контракт про проходження громадянами України військової служби строком на три роки, а його дія охоплювала період з 03 грудня 2020 року по 02 грудня 2023 року.

У подальшому, після закінчення строку дії першого контракту, вже в умовах запровадженого в Україні правового режиму воєнного стану, 03 грудня 2023 року між сторонами укладений новий Контракт про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України на посадах осіб сержантського і старшинського складу.

Згідно з положеннями пункту 3 вказаного Контракту, він є строковим та укладався за чіткою взаємною згодою сторін виключно на 1 (один) рік: з 03 грудня 2023 року по 02 грудня 2024 року.

На виконання умов зазначеного правочину, наказом начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 30 листопада 2023 року № 1441-ОС продовжено строк військової служби за новим контрактом сержанту ОСОБА_1 саме на обумовлений 1 рік (з 03 грудня 2023 року по 02 грудня 2024 року).

Однак, у подальшому, наказом начальника НОМЕР_2 прикордонного загону від 17 травня 2024 року № 667-ОС до вищевказаного наказу по особовому складу внесено суттєві зміни.

Зокрема, відповідний пункт наказу викладено у новій редакції: «продовжити дію контракту понад встановлені строки... з 03 грудня 2023 року на період дії воєнного стану». Таким чином, відповідач в односторонньому порядку, посилаючись на норми законодавства щодо дії особливого періоду, змінив строк дії контракту позивача з визначеного (один рік) на невизначений (до завершення воєнного стану).

Не погодившись із таким та маючи намір реалізувати своє право на звільнення після спливу узгодженого річного строку, 12 березня 2026 року позивач подав по команді відповідний рапорт. У вказаному рапорті військовослужбовець просив звільнити його з військової служби у зв`язку із закінченням строку дії контракту, укладеного під час дії воєнного стану, прямо наголосивши на тому, що він не висловлює бажання продовжувати військову службу.

Правовою підставою для звільнення позивач вказав нововведену норму — підпункт «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

За результатами розгляду поданого рапорту, листом Військової частини НОМЕР_1 від 24 березня 2026 року (вих. № 08/28927-26) позивачу відмовлено у задоволенні рапорту та звільненні з військової служби. Свою відмову відповідач мотивував тим, що в умовах правового режиму воєнного стану дія раніше укладених контрактів автоматично продовжується понад встановлені строки до оголошення демобілізації.

Крім того, командування вказало, що дія підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» на позивача не розповсюджується, оскільки дія його контракту вже пролонгована на період дії воєнного стану відповідним наказом начальника загону від 17 травня 2024 року № 667-ОС.

Вважаючи такі дії відповідача щодо безпідставної відмови у звільненні незаконними та такими, що порушують його конституційні права і свободи як громадянина та військовослужбовця, позивач змушений звернутися до адміністративного суду за відповідним судовим захистом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, діям відповідача та аргументам сторін, суд керується такими мотивами та нормами права.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (стаття 65 Конституції України).

Правові засади виконання громадянами України конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі — Закон № 2232-XII).

Відповідно до частин першої, четвертої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Проходження військової служби громадянами України здійснюється у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону № 2232-XII і залежать від виду військової служби. Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, передбачені частиною п`ятою цієї статті.

Пунктом 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII встановлено підстави, за якими контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби: з моменту оголошення мобілізації протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану до оголошення демобілізації.

Зокрема, пункт 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII містить підпункт «ж», відповідно до якого під час дії воєнного стану військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби у зв`язку із закінченням строку служби (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Із системного аналізу вказаної норми слідує, що для звільнення військовослужбовця, який проходить військову службу за контрактом, з військової служби за підпунктом «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII необхідно одночасне настання таких трьох обов`язкових умов:

- укладення контракту під час дії правового режиму воєнного стану в Україні;

- закінчення строку дії такого контракту;

- відсутність у військовослужбовця бажання продовжувати військову службу.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 введено воєнний стан, дія якого Указами Президента України неодноразово продовжувалася та триває станом на дату ухвалення цього рішення.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 «Про загальну мобілізацію», затвердженим Законом України від 03.03.2022 № 2105-IX, з 24.02.2022 в Україні оголошено загальну мобілізацію.

Судом встановлено, що новий контракт про проходження військової служби позивачем укладено 03.12.2023, тобто під час дії правового режиму воєнного стану в Україні. Строк контракту — 1 (один) рік, тобто закінчився 02.12.2024. Бажання продовжувати військову службу позивач не висловив, що випливає зі змісту поданого ним рапорту від 12.03.2026.

Отже, на момент подання позивачем рапорту про звільнення (12.03.2026) та звернення з адміністративним позовом до суду усі три обов`язкові умови, передбачені підпунктом «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII, мали місце.

Щодо доводів відповідача про неможливість застосування підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII до контракту позивача з огляду на те, що такий контракт укладено до 18.05.2024 (дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» № 3633-IX від 11.04.2024, яким зазначений підпункт «ж» було додано), та з огляду на конституційний принцип незворотності дії закону в часі, суд зазначає таке.

Дійсно, статтею 58 Конституції України закріплено принцип, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Водночас Конституційний Суд України, надаючи офіційне тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України, у Рішенні від 09.02.1999 № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) роз`яснив, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

У контексті спірних правовідносин суд звертає увагу на те, що спір у цій справі виник не у зв`язку з укладенням контракту 03.12.2023, а у зв`язку з реалізацією позивачем свого права на звільнення з військової служби, тобто у зв`язку з поданням 12.03.2026 рапорту про звільнення на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII та подальшою відмовою відповідача у його задоволенні.

Отже, спірні правовідносини виникли у березні 2026 року, тобто після набрання чинності 18.05.2024 Законом України № 3633-IX, яким відповідну підставу для звільнення було запроваджено.

Підпункт «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII пов`язує право на звільнення не з датою укладення контракту як такою, а зі сукупністю юридичних фактів: 1) укладення контракту під час дії воєнного стану; 2) закінчення строку дії такого контракту; 3) відсутність бажання військовослужбовця продовжувати військову службу.

Усі ці юридичні факти настали (або мали місце) під час дії підпункту «ж», тобто після 18.05.2024 (контракт був чинним і його дія тривала після цієї дати; строк контракту закінчився 02.12.2024; рапорт про небажання продовжувати службу поданий 12.03.2026).

Таким чином, до спірних правовідносин підлягає застосуванню саме та редакція статті 26 Закону № 2232-XII, яка була чинною на момент подання та розгляду рапорту позивача про звільнення, тобто з включеним до неї підпунктом «ж» пункту 3 частини п`ятої. Будь-яке інше тлумачення нівелювало б саму підставу звільнення, передбачену цим підпунктом, оскільки на момент набрання чинності Законом № 3633-IX переважна більшість контрактів про проходження військової служби, укладених в умовах воєнного стану, ще не вичерпала строку дії, а застосування цієї норми ставилося б у залежність не від волі законодавця, а від випадкової дати укладення конкретного контракту.

Із зазначеного слідує, що Закон № 3633-IX у частині включення до Закону № 2232-XII підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 не змінює та не припиняє правовідносин, які виникли і завершилися до 18.05.2024 (тобто не наділяється зворотною силою у часі); він застосовується до правовідносин зі звільнення з військової служби, що виникають з моменту настання передбачених ним юридичних фактів після його чинності.

Відтак конституційний принцип незворотності дії закону в часі (стаття 58 Конституції України) у цій справі не порушується, оскільки оспорювана норма застосовується не до моменту укладення контракту, а до моменту виникнення підстави для звільнення — закінчення строку контракту разом із небажанням військовослужбовця продовжувати службу.

Щодо доводів відповідача про те, що зобов`язання звільнити позивача з військової служби є втручанням у дискреційні повноваження Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), суд зазначає таке.

Дійсно, у постанові від 19.04.2019 у справі № 400/1825/20 (зазначеної відповідачем) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду відзначив, що дискреційне повноваження — це повноваження, яке адміністративний орган влади, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду; дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплено у законі.

Водночас суд звертає увагу на те, що дискреція суб`єкта владних повноважень не є абсолютною та не передбачає права свавільного вибору. Як неодноразово зазначав Верховний Суд, у тому числі у постанові від 23.01.2018 у справі № 208/8402/14-а, дискреційні повноваження не можуть використовуватися органом влади всупереч принципам верховенства права, законності, добросовісності та розсудливості, а також принципу рівності перед законом. Якщо закон чітко визначає підстави прийняття певного рішення та обов`язок суб`єкта владних повноважень його прийняти за наявності таких підстав, то рішення суб`єкта владних повноважень про відмову у вчиненні відповідних дій за наявності визначених законом підстав свідчить про протиправну бездіяльність такого суб`єкта.

У цьому контексті підпункт «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону № 2232-XII не містить ознак дискреції: за умови дотримання трьох наведених вище умов командир військової частини зобов`язаний забезпечити реалізацію права військовослужбовця на звільнення зі служби. Отже, відмова відповідача у звільненні позивача за наявності визначених законом підстав не є реалізацією дискреційного повноваження, а є протиправною бездіяльністю, яка підлягає судовому захисту.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11) зазначив, що рішення суду не може мати декларативного характеру, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Ефективний спосіб захисту порушеного права повинен забезпечити поновлення такого права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України суд також може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) звільнити позивача з військової служби на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у зв`язку із закінченням строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану.

Інший спосіб захисту (зокрема, обмеження вимог лише визнанням бездіяльності протиправною та зобов`язанням повторно розглянути рапорт) не забезпечив би ефективного поновлення порушеного права позивача, з огляду на чітко визначену законом позицію відповідача, який заперечує існування у позивача такого права, та сприяв би новому витку судових спорів.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення даного адміністративного позову у повному обсязі.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з матеріалами справи позивачем за подання адміністративного позову сплачено судовий збір у розмірі 1 331,20 грн, який підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

у х в а л и в :

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) щодо відмови у звільненні ОСОБА_1 з військової служби.

3. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 ) прийняти наказ (рішення) про звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) у зв`язку із закінченням строку служби у разі закінчення строку контракту, укладеного під час дії воєнного стану (на підставі підпункту «ж» пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_4 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) судовий збір у розмірі 1 331,20 грн (одна тисяча триста тридцять одна гривня 20 копійок).

Відповідно до положень статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з приписами статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складений 23 червня 2026 року.

Суддя Коморний О.І.