Рішення від 24 червня 2026 р. у справі №300/1414/26 — Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" червня 2026 р. справа № 300/1414/26

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Остап`юка С.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, -

ВСТАНОВИВ:

11.03.2026 ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі – відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у перетинанні державного кордону України на пункті пропуску «Лужанка» від 22 грудня 2025 року, винесеного начальником 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) лейтенантом ОСОБА_2 .

16.03.2026 ухвалою суду відкрито провадження за вказаним позовом, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач позовні вимоги щодо предмету позову обґрунтовує тим, що 22.12.2025 здійснював супровід через державний кордон України свого батька – ОСОБА_3 , який є особою з інвалідністю ІІ групи. Для проходження прикордонного контролю ним подано усі необхідні документи, проте оскаржуваним рішенням йому відмовлено у перетині державного кордону на виїзд з України з тих підстав, що позивач не відповідає умовам перетинання державного кордону України, визначеним у абзаці 13 пункту 2.1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України за № 57 від 27.01.1995 (повернувся пізніше особи, яку супроводжував). Вважає рішення про відмову у перетинанні державного кордону України на пункті пропуску «Лужанка» від 22 грудня 2025 року протиправним та просить його скасувати.

Відповідач направив суду відзив на позовну заяву із викладом заперечень щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні норми права та твердження. Просив в задоволенні позову відмовити з тих підстав, що в умовах дії правового режиму воєнного стану пропуск через державний кордон громадян України здійснюється з урахуванням вимог Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Законів України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про правовий режим воєнного стану» та Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 № 57. Відповідно до рішення про відмову у перетині державного кордону на виїзд з України з підстав Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 № 389-VІII, Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ІХ, Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а також постанови Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», ОСОБА_1 тимчасово обмежений у праві виїзду з України (особа порушила правила перетину державного кордону згідно ПКМУ № 57 від 27.01.1995 року), тобто здійснив повернення в Україну пізніше особи, яку супроводжував. Крім того, оскаржуване рішення має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, тому у разі пред`явлення позивачем документів, які надають право на перетин державного кордону на виїзд з України, та одночасному підтвердженні мети поїздки - оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину позивачем кордону України за наявності на те законних підстав. Також, позивач пропустив місячний строк звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Позивач направив суду відповідь на відзив, обґрунтований тим, сам по собі факт введення воєнного стану не є самостійною правовою підставою для відмови у виїзді конкретній особі, оскільки порядок та умови перетину державного кордону визначені спеціальними нормами, зокрема Правилами перетинання державного кордону України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України №57. Позивач підпадає під категорію осіб, визначених абзацом 4 пункту 2-1 Правил №57, та надав усі необхідні документи, що відповідачем не спростовано належними доказами. Водночас відповідач фактично ототожнює загальне обмеження права виїзду з автоматичною забороною для позивача, що суперечить принципу верховенства права та практиці адміністративних судів, відповідно до якої кожне рішення суб`єкта владних повноважень має бути індивідуально мотивованим. Відповідач обґрунтовує правомірність відмови тим, що позивач раніше порушив обов`язок повернутися в Україну не пізніше особи, яку він супроводжував. В абзаці 13 пункту 2.1 Правил № 57 не зазначено про те, що наслідком порушення зазначеного правила є відмова у повторному перетині державного кордону на підставі пункту 2.1 цих Правил. Тобто, абзац 13 пункту 2-1 Правил №57 лише встановлює обов`язок, але не містить жодної норми, яка передбачає обмеження права на повторний виїзд. Отже, згідно пункту 29 Правил № 57 за порушення порядку перетинання державного кордону, встановленого цими Правилами, громадяни притягуються до відповідальності згідно із законом. У зв`язку з цим, відповідно до змісту статті 14 Закону №1710-VI рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону в кожному випадку повинно бути обґрунтованим, із зазначенням конкретних причин відмови. Також, відповідачем не надано доказів на підтвердження вказаних обставин на які відповідач посилається, зокрема щодо порушення позивачем вимог абзацу 13 пункту 2.1 Постанови Кабінету Міністрів України №57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України». Щодо пропуску строку звернення до суду, зазначає, що 22.12.2025 винесено рішення про відмову у перетині кордону, позивач 31.12.2025 звернувся до відповідача із заявою (скаргою) про скасування рішення про відмову у перетині кордону від 22.12.2025, однак відповідач жодної відповіді не надав. 23.02.2026 направлено адвокатський запит щодо отримання відомостей про результати розгляду скарги, на що, станом на дату подання позовної заяви, також не отримано відповіді від відповідача. Після того як позивач скористався досудовим порядком оскарження, що не дало жодного результату, він змушений був звернутися до суду для захисту свої прав. Вважає, що доводи відповідача щодо пропуску строку є необґрунтованими та не відповідають нормам закону.

Суд, розглянувши відповідно до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, дослідивши докази і письмові пояснення, викладених у заявах по суті справи, встановив наступне.

ОСОБА_1 здійснює догляд за своїм батьком ОСОБА_3 як за особою з інвалідністю ІІ групи згідно довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ № 0891787 від 29.01.2018, що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду від 23.06.2025 № 59.

22.01.2025 позивач прибув до пункту пропуску «Лужанка» з метою здійснити перетин державного кордону України на виїзд з України у супроводі свого батька.

Начальником 4-ї групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову у перетинанні державного кордону України на пункті пропуску «Лужанка» від 22.12.2025 з таких причин: на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а також Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022, громадянин України ОСОБА_4 не відповідає умовам перетинання державного кордону України, визначеними у абзаці 13 пункту 2.1 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 57 від 27.01.1995 (повернувся пізніше особи, яку супроводжував).

Позивач, вважаючи рішення відповідача про відмову в перетинанні державного кордону України від 22.12.2025 протиправним, звернувся до суду з цим позовом.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Наведене кореспондується також з положеннями статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII (далі – Закон №3857-XII), згідно норм якої громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну. На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Воєнний стан, в розумінні положень статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII (далі Закон №389-VIII) – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону №389-VIII).

Пунктом 6 частини 1 статті 8 Закону №389-VIII встановлено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів, обмежувати в`їзд (вхід), перебування в населених пунктах, з яких проводиться загальна обов`язкова евакуація.

Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.

Згідно пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022 (далі Указ №64/2022) в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №2102-IX, який у подальшому був продовжений Указами Президента України і діє на даний час.

Відповідно до пункту 2 Указу № 64/2022 військовому командуванню разом з військовими адміністраціями, органами виконавчої влади, правоохоронними органами та за участю органів місцевого самоврядування запроваджувати і здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи правового режиму воєнного стану, реалізовувати повноваження, необхідні для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.

Пунктом 3 вказаного Указу встановлено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 – 34, 38, 39, 41 – 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України, оголошено та проведено загальну мобілізацію (далі – мобілізація). Мобілізацію провести на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва. Мобілізація проводиться протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено надалі іншими Указами який діє на момент розгляду даної адміністративної справи).

Із вищевказаного слідує, що станом на час виникнення спірних у цій справі правовідносин в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію.

Згідно із пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2021 № 1455 (в редакції станом на час виникнення спірних відносин), перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.

Згідно з частинами 1, 2 статті 2 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 № 1710-VI (далі – Закон № 1710) прикордонний контроль – державний контроль, що здійснюється Державною прикордонною службою України, який включає комплекс дій і систему заходів, спрямованих на встановлення законних підстав для перетинання державного кордону особами, транспортними засобами і переміщення через нього вантажів.

Прикордонний контроль здійснюється з метою протидії незаконному переміщенню осіб через державний кордон, незаконній міграції, торгівлі людьми, а також незаконному переміщенню зброї, наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів і предметів, заборонених до переміщення через державний кордон.

Відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 6 Закону № 1710 пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні.

Прикордонний контроль вважається закінченим після надання уповноваженою службовою особою Державної прикордонної служби України дозволу на перетинання державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем або після доведення до відома відповідної особи рішення про відмову у перетинанні державного кордону особою, транспортним засобом, вантажем (частина 4 статті 6 Закону № 1710).

Частиною 1 статті 14 Закону № 1710 передбачено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.

Відповідно до стаття 2 Закону № 3857-ХІІ документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну). У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в`їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.

Статтею 3 Закону № 3857-ХІІ встановлено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.

Підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України визначає статті 6 Закону № 3857-ХІІ, згідно норм якої право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли: він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється.

Тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

У разі накладення на громадянина адміністративного стягнення за вчинення правопорушення, передбаченого частиною сьомою статті 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення, йому тимчасово обмежується право на виїзд з України з дитиною строком на один рік з дня накладення адміністративного стягнення, крім випадку, коли є нотаріально посвідчена згода на виїзд дитини другого з батьків.

Правила перетинання державного кордону громадянами України затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі – Правила № 57).

Відповідно до пункту 2 Правил № 57 (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу.

У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.

Абзацом 4 пункту 2-1 Правил №57 передбачено, що у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право, зокрема, особи, які мають одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи і супроводжують одного із таких батьків для виїзду за межі України, за наявності документів (їх нотаріально засвідчених копій), що підтверджують родинні зв`язки, інвалідність, а також документів, що підтверджують спільне проживання (їх задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) збігається із задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) їх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або здійснення догляду за своїми батьками чи батьками дружини (чоловіка), що підтверджується актом встановлення факту здійснення догляду за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), або документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд.

Абзацом 13 пункту 2-1 Правил №57 встановлено, що громадяни України чоловічої статі віком від 23 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев`ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов`язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.

Відповідно до пункту 15 Правил № 57 на підставі рішення уповноваженого законом державного органу про тимчасову відмову у виїзді за кордон (заборону виїзду), прийнятого відповідно до статті 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону відмовляє громадянину у перетинанні державного кордону, про що виносить обґрунтоване письмове рішення із зазначенням причин відмови, один примірник якого видається громадянинові.

Рішення уповноваженого законом державного органу про тимчасову відмову у виїзді за кордон (заборону виїзду) та тимчасове затримання або вилучення паспортного документа уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону може бути оскаржене громадянином в установленому законом порядку (пункт 17 Правил 57).

Як встановив суд, в даних правовідносинах підставами для відмови позивачу в перетинанні державного кордону України було повернення на територію України пізніше особи, яку він раніше супроводжував.

З цього приводу суд зазначає, що наявність у відповідача інформації про те, що особа, яка здійснювала супровід, повернулась на територію України пізніше, ніж особа, яку супроводжувала, не може слугувати самостійною та достатньою правовою підставою для відмови позивачу в перетинанні державного кордону України за наявності в останнього на те підстав, визначених абзацом 4 пункту 2-1 Правил № 57.

В абзаці 13 пункту 2-1 Правил № 57 не зазначено про те, що наслідком порушення зазначеного правила є відмова у повторному перетині державного кордону на підставі пункту 2-1 цих Правил. Цим абзацом визначено тільки обов`язок громадян України повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували. Підстави для тимчасового обмеження права громадян України на виїзд з України визначає статті 6 Закону № 3857-ХІІ, яка не містить такої підстави в обмеженні на виїзд з України як повернення громадянина України в Україну пізніше особи, яку він супроводжував.

Суд зазначає, що пунктом 29 Правил № 57 встановлено, що за порушення порядку перетинання державного кордону, встановленого цими Правилами, громадяни притягуються до відповідальності згідно із законом.

Під час розгляду справи по суті, відповідач не надав до суду належні та допустимі докази на підтвердження притягнення позивача до відповідальності за допущене ним раніше порушення у вигляді пізнішого повернення в Україну за особу, яку він супроводжував.

Таким чином, обмеження у праві виїзду з України у зв`язку із тим, що особа, яка здійснювала супровід, повернулась на територію України пізніше, ніж особа, яку супроводжувала не ґрунтується на положеннях закону.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню рішення відповідача про відмову позивачу у перетинанні державного кордону України на пункті пропуску «Лужанка» від 22 грудня 2025 року, винесеного начальником 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип Б) лейтенантом ОСОБА_2 .

Суд зазначає, що одним із критеріїв оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб`єктів владних повноважень є прийняття ними рішень обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб`єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов`язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

Таким чином, висновки та рішення суб`єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.

Разом з тим, як встановлено в ході судового розгляду справи контролюючим органом зазначених вище принципів при прийнятті рішення дотримано не було.

У цьому контексті суд також звертає увагу, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду, адміністративний суд під час перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень, повинен надати правову оцінку тим обставинам, які стали підставою для його прийняття та наведені безпосередньо у цьому рішенні, а не тим, які в подальшому були виявлені суб`єктом владних повноважень для доведення правомірності свого рішення.

Суд зазначає, що спірні правовідносини в даній адміністративній справі виникли внаслідок прийняття відповідачем рішення про відмову позивачу у перетині державного кордону України з підстав повернення останнього на територію України пізніше особи, супровід якої він здійснював. Інших підстав для відмови у перетинанні державного кордону України як повернення позивача в Україну пізніше особи, яку він супроводжував, в оскаржуваному рішенні не зазначено. Відтак предметом судового розгляду є перевірка правомірності оскаржуваного рішення з огляду на зазначену відповідачем підставу його прийняття.

За таких обставин суд не надає оцінки питанням щодо наявності у позивача документів, необхідних для перетину державного кордону, відповідності його вимогам законодавства як особи, що здійснює супровід, а також наявності чи відсутності родинних відносин, з особою, яку він супроводжував, оскільки зазначені обставини не були покладені відповідачем в основу спірного рішення, не входять до предмета доказування у цій справі та не впливають вирішення заявленого спору по суті.

Щодо строку звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом, суд зазначає таке.

Частиною 3 статті 14 Закону № 1710 передбачено, що особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії.

Строк звернення до адміністративного суду визначає стаття 122 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно норм якої позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами (частина 1).

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина 3).

Якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень (частина 4).

Як встановив суд, позивач 31.12.2025 звернувся до органу Державної прикордонної служби України із оскарженням рішення про відмову в перетинанні державного України від 22.12.2025. Результатів розгляду скарги відповідач не отримав, у зв`язку з чим, 23.02.2026 представник позивача направив адвокатський запит про надання відомостей про результати розгляду скарги, однак відповіді також не отримано. Спростувань зазначених обставин відповідач суду не надав. 11.03.2026 позивач звернувся до адміністративного суду з даним адміністративним позовом. Як наслідок, позивач не пропустив строк звернення до суду з даним адміністративним позовом, встановлений частиною 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Щодо тверджень відповідача про те, що оскаржуване рішення відповідача має разовий характер і вичерпало свою дію фактом його виконання, суд зазначає, що сам по собі факт виконання індивідуального акта не позбавляє особу права на його адміністративне чи судове оскарження та не свідчить про відсутність предмета спору. Протиправне рішення суб`єкта владних повноважень породжує для особи юридичні наслідки з моменту його прийняття, а тому може бути предметом судового контролю незалежно від того чи було воно реалізоване та чи втратило фактичне значення. Інше тлумачення суперечило б статті 55 Конституції України, якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також нормам Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких завданням адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Визнання протиправним та скасування рішення про відмову у перетинанні державного кордону України спрямоване не лише на усунення наслідків конкретної відмови, але й на офіційне підтвердження незаконності втручання у права позивача, правової невизначеності відповідача та запобіганню повторної відмови у перетинанні позивачу державного кордону України з тих самих підстав як повернення на територію України пізніше особи, яку він супроводжував.

Такий висновок узгоджується з принципом ефективного судового захисту, відповідно до якого особа не може бути позбавлена права на оскарження протиправного індивідуального акта суб`єкта владних повноважень лише через те, що цей акт уже був реалізований. Інакше будь-яке одноразове рішення органу влади фактично уникло б судового контролю, що суперечило б конституційним гарантіям права на судовий захист та завданням адміністративного судочинства.

При цьому, визнання протиправним та скасування рішення про відмову в перетинанні державного кордону України означає, що під час виконання судового рішення орган прикордонної служби зобов`язаний врахувати не лише резолютивну частину судового рішення, а й наведені у мотивувальній частині висновки суду щодо відсутності передбачених законом підстав для відмови у перетинанні державного кордону у зв`язку з поверненням позивача пізніше особи, яку він супроводжував. Ігнорування таких висновків фактично призведе до повторного застосування судом визнаного незаконним підходу та свідчитиме про неналежне виконання судового рішення, прийнятого в даній адміністративній справі.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, позивач, згідно з квитанцією від 11.03.2026 за № 9393-0410-9395-8939 підтвердив сплату судового збору на суму 1 331, 20 гривень за подання даного адміністративного позову, суд робить висновок про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача сплачений судовий збір в розмірі 1 331, 20 гривень.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) від 22.12.2025 про відмову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) у перетинанні державного кордону України.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 1 331 (одна тисяча триста тридцять одна) гривня 20 копійок.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Остап`юк С.В.