Рішення від 24 червня 2026 р. у справі №240/15528/26 — Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2026 року м. Житомир справа № 240/15528/26

категорія 112030700

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,

установив:

У квітні 2026 року ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернулася у суд із позовом до Міністерства оборони України (далі – відповідач, МО України) про визнання протиправним та скасування рішення комісії з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатною одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, викладене у протоколі від 12 лютого 2026 року №4/с в частині здійснення розрахунку розміру одноразової допомоги на підставі розміру прожиткового мінімуму 2018 року та зобов`язання призначити і виплатити одноразову грошову допомогу, передбачену статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в розмірі, визначеному на підставі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня календарного року, в якому здійснюватиметься виплата, з урахуванням раніше виплачених сум.

На обґрунтування позовних вимог зазначає, що Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не конкретизує, який прожитковий мінімум станом на 1 січня якого року повинен застосовуватися під час обрахунку одноразової грошової допомоги. Крім того, позивач уважає, що відповідач помилково застосував положення Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, який є підзаконним актом і не може встановлювати базу для розрахунку допомоги, а лише визначає механізм її виплати. Це порушує ієрархію нормативно-правових актів, визначену Законом України «Про правотворчу діяльність». У такому випадку, оскільки названий закон містить нечітку норму, позивач уважає, що має бути застосована аналогія закону, а саме стаття 99 Закону України «Про Національну поліцію», як чітко вказує, що розрахунок здійснюється за прожитковим мінімумом на 1 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату. Зауважує, що через протиправну відмову Міністерства оборони України та тривалий судовий розгляд сума допомоги знецінилася у рази, а розрахунок за нормативами 2018 року у 2026 році позбавляє позивача реального соціального захисту.

Ухвалою суду від 23 квітня 2026 позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи судом, що підтверджується доказами, які містяться в матеріалах справи.

05 травня 2026 року до суду надійшов відзив, у якому відповідач просить у задоволенні позову відмовити. Зазначає, що оскаржуване позивачем рішення прийняте відповідачем на виконання судових рішень, прийнятих у справі №640/31992/20. Покликаючись на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 14 вересня 2022 року у справі №640/17148/20, стверджує, що призначення і виплата одноразової грошової допомоги, у тому числі визначення її розміру, здійснюються відповідно до законодавства, чинного на день виникнення права, тобто на дату смерті військовослужбовця, а не на день прийняття рішення органом влади. Наголошує, що позивач фактично не погоджується з тим, як МО України виконало постанову суду і така незгода не є підставою для нового позову про повторне визначення розміру виплати.

На підставі частини 1 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Суд установив, що за результатами розгляду справи №640/31992/20 прийнято судові рішення, якими:

визнано протиправним та скасовано рішення комісії МО України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатною одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги, викладене у пункті 2 Протоколу засідання комісії №14 від 04 лютого 2029 року;

зобов`язано Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_2 відповідно до статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» одноразову грошову допомогу у зв`язку із загибеллю батька військовослужбовця Збройних Сил України – капітана ОСОБА_3 в розмірі 750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року.

12 лютого 2026 року на виконання зазначених судових рішень комісія прийняла рішення, оформлене протоколом №4/с, яким, зокрема, призначила одноразову грошову допомогу дочці ОСОБА_4 загиблого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок поранення, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби, капітана ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про смерть НОМЕР_1 віл 01 лютого 2018 року – в розмірі 750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня 2018 року, в сумі 1321500,00 грн.

Уважаючи таке рішення протиправним в частині визначення розрахункової величини у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня 2018 року, ОСОБА_1 звернулась з відповідним позовом до суду.

Відповідно до положень частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Суд зауважує, що за результатами розгляду справи №640/31992/20 судами не надано правової оцінки такій категорії як розрахункова величина, що має бути використана відповідачем під час прийняття рішення про призначення позивачу одноразової грошової допомоги як дочці загиблого ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок поранення, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби, батька.

Саме тому твердження відповідача про те, що правомірність визначення такої розрахункової величини під час прийняття 12 лютого 2026 року рішення підлягає перевірці в межах процедури судового контролю по виконанню судових рішень у справі №640/31992/20 є помилковим та не заслуговує на увагу.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для її розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов до таких висновків.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII, з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі – Закон України №2011-ХІІ), який встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

У частині 1 статті 16 названого Закону передбачено, що одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, – гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

За змістом частини 1 статті 162 Закону №2011-ХІІ одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі:

а) 750-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпункті 1 пункту 2 статті 16 цього Закону;

500-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі загибелі (смерті) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста у випадках, зазначених у підпунктах 2 – 3 пункту 2 статті 16 цього Закону;

б) 400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи, 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи, 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи (підпункт 4 пункту 2 статті 16 цього Закону).

Аналогічний підхід закріплено й у пункті 5 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі – Порядок №975): одноразова грошова допомога виплачується рівними частинами членам сім`ї, батькам та утриманцям загиблого у розмірі 750-кратного або 500-кратного прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня календарного року - залежно від підстави загибелі.

Таким чином, і стаття 162 Закону України №2011-ХІІ, і пункт 5 Порядку № 975 прямо прив`язують розмір виплати до показника прожиткового мінімуму на 1 січня календарного року. Однак у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ці положення прямо не конкретизували, чи йдеться про календарний рік виникнення права на допомогу, чи про рік прийняття рішення щодо її призначення та виплати.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) є дата смерті, зазначена у свідоцтві про смерть.

Верховний Суд, аналізуючи вказану норму, у постанові від 12 травня 2026 року у справі № 280/1098/25 дійшов висновку, що право на отримання одноразової грошової допомоги є похідним від юридичного факту загибелі (смерті) військовослужбовця та виникає саме з моменту настання цієї події. Визначення моменту виникнення такого права має вирішальне значення, оскільки саме з ним законодавець пов`язує застосування правового регулювання для визначення умов виплати.

Зазначений підхід обумовлений природою одноразової грошової допомоги як одноразової цільової соціальної виплати, право на яку виникає у зв`язку з настанням визначеного законом юридичного факту – смерті військовослужбовця.

Суд зазначає, що наведений правовий висновок підлягає застосуванню і у спірних правовідносинах, оскільки визначення моменту виникнення права на одноразову грошову допомогу має значення також для визначення правового регулювання, яке підлягає застосуванню при обчисленні її розміру. Отже, розмір відповідної виплати визначається станом на дату смерті військовослужбовця – саме тоді виникло право на допомогу, а отже, підлягає застосуванню той прожитковий мінімум, що був встановлений законом на 1 січня календарного року, в якому настала смерть.

Звернення особи із заявою про призначення одноразової грошової допомоги, прийняття уповноваженим органом рішення про її призначення або ухвалення судового рішення є формою реалізації вже набутого права, а не юридичними фактами, з якими закон пов`язує момент виникнення такого права.

Тому доводи позивача про необхідність застосування прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня календарного року, в якому здійснюватиметься виплата допомоги, є необґрунтованими.

Підтвердженням наведеного тлумачення положень Закон України №2011-ХІІ та Порядку №975 є подальше удосконалення правового регулювання спірних правовідносин, зокрема внесення пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» від 17 квітня 2019 року №334 змін до пункту 5 Порядку №975, якими його було доповнено словами «в якому настала загибель (смерть)».

Суд зауважує, що наведені зміни не встановили нового правового регулювання щодо визначення розрахункової величини одноразової грошової допомоги, а лише уточнили підхід, який уже випливав із системного тлумачення положень Закону України №2011-ХІІ та Порядку №975 щодо моменту виникнення права на таку виплату.

За таких обставин суд приходить до висновку про те, що позивачу підлягає виплаті частина одноразової грошової допомоги, обчислена виходячи із прожиткового мінімуму, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому виникло право на її отримання, тобто 01 січня 2018 року.

При цьому суд відхиляє доводи позивача про те, що застосування Порядку №975 суперечить принципу ієрархії нормативно-правових актів, а тривалий розгляд справи через протиправні дії органу влади призводить до несправедливого знецінення виплат, а тому існує необхідність застосування при розрахунку одноразової грошової допомоги прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому здійснюється її виплата, за аналогією із законодавством про Національну поліцію, а не на рік смерті військовослужбовця, з огляду на таке.

Одним із фундаментальних елементів верховенства права, яким відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України має керуватися суд, є принцип правової визначеності.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що зміна усталеного судового підходу допускається лише за наявності переконливих та належним чином обґрунтованих підстав. Так, у рішенні у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05, пункти 39-40) ЄСПЛ зазначив, що тлумачення законодавства може бути переглянуте лише за наявності дійсних переконливих причин, а зміна юридичного тлумачення повинна бути належно виправданою та аргументованою.

Аналогічний підхід висловлений ЄСПЛ і у пункті 70 рішення у справі «Chapman v. the United Kingdom» (заява №27238/95), у якому наголошено, що відступ від раніше сформованої правової позиції повинен мати реальне та достатнє підґрунтя.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що необхідність відступлення від раніше сформованого правового висновку має бути зумовлена об`єктивними причинами, зокрема зміною законодавчого регулювання, зміною доктринальних підходів, необхідністю забезпечення єдності судової практики або очевидною помилковістю попереднього висновку.

Водночас доводи позовної заяви не містять належного обґрунтування необхідності відступлення від позиції, сформульованої у ряді постанов Верховного Суду, не вказують на зміну законодавчого регулювання спірних правовідносин, суперечливість або неефективність сформованого правового підходу чи неможливість його подальшого застосування. Фактично доводи позивача зводяться до незгоди з висновками відповідача, а також правовим підходом, від якого, за твердженням позивача, необхідно відступити.

Суд зазначає, що відповідно до частини 6 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України аналогія закону застосовується лише у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини.

Натомість спірні правовідносини у цій справі безпосередньо врегульовані положеннями Закону України №2011-ХІІ та Порядку №975, а тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Відхиляються також доводи позивача щодо суперечності Порядку №975 принципу ієрархії нормативно-правових актів та положенням Закону України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 року №3354-ІХ (далі – Закон України №3354-ІХ). Відповідно до частини 10 статті 163 Закону України №2011-ХІІ саме Кабінет Міністрів України уповноважений визначати порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги. Положення Порядку №975 не змінюють змісту права, визначеного Законом України №2011-ХІІ, не встановлюють нових умов чи обмежень права на отримання одноразової грошової допомоги, а лише конкретизують механізм реалізації такого права, зокрема визначають момент виникнення права на допомогу та процедурний порядок її призначення і виплати. Тому посилання позивача на порушення принципу ієрархії нормативно-правових актів є необґрунтованими.

Окрім того, доводи позивача про знецінення суми одноразової грошової допомоги внаслідок тривалого судового розгляду та протиправної відмови Міністерства оборони України самі по собі не можуть бути підставою для зміни встановленого законодавцем порядку визначення розміру відповідної виплати, оскільки суд не наділений повноваженнями змінювати момент виникнення права на одноразову грошову допомогу або встановлювати інший порядок її обчислення, ніж передбачений законом.

Побідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03 червня 2026 року у справі №640/31619/20.

У контексті оцінки решти доводів сторін слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, пункт 29).

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у цій справі.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а згідно зі статтею 90 названого Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Перевіривши обґрунтованість основних доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд уважає, що у задоволенні позову належить відмовити.

Підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 257, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене протягом 30 днів з дати його ухвалення шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду.

Суддя Т.О. Окис

25.06.26