Рішення від 23 червня 2026 р. у справі №689/2324/25 — Ярмолинецький районний суд Хмельницької області

Справа № 689/2324/25

2/689/214/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2026 року селище Ярмолинці

Ярмолинецький районний суд Хмельницької області у складі:

головуючого - судді Кульбаби А.В.,

з участю: секретаря судового засідання – Регент-Краснопортко В.В.,

відповідача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні в залі суду в селищі Ярмолинці цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення,

встановив:

Позивач звернувся до суду із позовом про усунення перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення. В позові зазначив, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 1 січня 2018 року він є власником житлового будинку з надвірними будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_1 . Його право власності на зазначений будинок зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Витягом № 110803668 ввід 17 січня 2018 року. В зазначеному будинку на даний час без жодних законних підстав проживають його сестра ОСОБА_1 та її син ОСОБА_3 , які на його неодноразові прохання та вимоги виселитись з будинку категорично відмовляються, чим грубо порушують його законні права як власника. При цьому, останні зареєстровані в квартирі АДРЕСА_2 , яка належить їм на праві власності. Просить суд усунути перешкоди в користуванні ним власним житловим будинком шляхом виселення відповідачів із займаного ним будинку на підставі ст. 41 Конституції України, ст. ст. 317, 319, 321, 391 ЦК України.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовну заяву. Суду пояснив, що позивач є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 . Станом на даний час позивач не може повноцінно користуватися належним йому житловим будинком, оскільки в житловому будинку без законних на те підстав проживають відповідачі. Водночас, відповідачі мають на праві власності власне житло – квартиру АДРЕСА_2 .

Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні позовну заяву не визнала. Суду пояснила, що вона в цьому житловому будинку прожила 32 роки, а 15 років проживає в житловому будинку після смерті бабусі з 17 травня 2011 року, також після смерті її матері. З лютого 1994 року вона зареєстрована в квартирі АДРЕСА_2 . Вона є власником частини зазначеної квартири, яку набула шляхом приватизації. Після смерті матері вона подала приватному нотаріусу заяву про прийняття спадщини, однак свідоцтво про право на спадщину не оформила.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи.

Свідок ОСОБА_4 суду повідомила, що позивач являється їй троюрідним братом, а відповідачка, відповідно, - троюрідною сестрою. Зазначила суду, що ОСОБА_5 проживає в с. Лехнівка в житловому будинку брата, хоча має у приватній власності квартиру в с. Скаржинці. Вона проживає в с. Лехнівка через дорогу від будинку її брата. Показала, що станом на даний момент погіршився стан житлового будинку. Їй не відомо, чи надавав позивач відповідачам дозвіл на проживання у будинку.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, відповідача, допитавши свідка, дослідивши письмові докази по справі, приходить до висновку, що позов слід задоволити повністю.

Судом встановлено, що позивачу, ОСОБА_2 , на праві власності належить житловий будинок з надвірними будівлями, який розташований в АДРЕСА_1 . Ця обставина підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 17 січня 2018 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 5-6). Позивач зареєстрований в будинку АДРЕСА_1 з 11 листопада 2020 року. Зазначена обставина підтверджується витягом з реєстру територіальної громади від 30.04.2025р. (а.с. 14).

Відповідачі: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 більше 15 років проживають без реєстрації в житловому будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 . Ця обставина визнається учасниками справи, тому вона в силу ч. 1 ст. 82 ЦПК України не потребує доказуванню.

Відповідачка ОСОБА_1 там відповідач ОСОБА_3 є власниками по частці кожен квартири АДРЕСА_2 . Ця обставина підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 13 грудня 2000 року (а.с. 52).

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати відповідачки ОСОБА_1 – ОСОБА_6 , яка була власником частки квартири АДРЕСА_2 (а.с. 53, 63 - зворот). 7 червня 2012 року відповідачка ОСОБА_1 подала в Ярмолинецьку державну нотаріальну контору Хмельницької області заяву про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_6 (а.с. 63).

Згідно із ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. А частина 2 статті 16 ЦК України передбачає, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права (п. 1). Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Конституція України передбачає як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК України (тут і далі в редакції, чинній на час вирішення спору судами) було передбачено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Правовідносини із користування чужим майном врегульовані зокрема статтями 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Зокрема в п. 57-73 постанови від 8 квітня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 382/2035/23 зробив наступні правові висновки: «З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін.

У статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 згаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia»), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).

Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен приводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

При цьому необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/1).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний».

Судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 та її син ОСОБА_3 були вселені до житлового будинку АДРЕСА_1 з дозволу бувшого власника житла – ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а з 17 січня 2018 року власником житлового будинку є позивач ОСОБА_2 (а.с. 5).

Так, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 набули право користування вказаним житловим будинком (особистий сервітут) як член сім`ї власника житла - ОСОБА_7 , проте після смерті останньої ІНФОРМАЦІЯ_1 втратили статус члена сім`ї власника житла і не довели правомірність подальшого користування спірним будинком, всупереч волі нового власника (позивача).

Судом також встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не є членами сім`ї власника житла – ОСОБА_2 (позивача). Доказів того, що позивач надав їм дозвіл на проживання у вказаному житловому будинку відповідачі суду не надали. Позивач, як власник майна, має право на мирне володіння та розпорядження майном (стаття Першого протоколу Конвенції), яке порушується відповідачами через не допуск до житлового будинку та не звільнення житла.

Судом також враховано, що відповідачі мають на праві власності житло, а саме: по частини квартири АДРЕСА_2 . Доказів того, що зазначена квартира не придатна для проживання відповідачі суду не надали. З цього приводу суд відхиляє твердження відповідачки ОСОБА_1 про незадовільний стан зазначеної квартири.

Отже, враховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, суд приходить до висновку, що виселення відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з житла (будинку АДРЕСА_1 ) без надання іншого житлового приміщення можливе, оскільки таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином, керуючись ст. ст. 317, 321, 383, 391, 405, п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 406 Цивільного кодексу України; ст. 156 Житлового кодексу України, оскільки відповідачі не є членом сім`ї власника житла, а позивач не надав їм відповідний дозвіл на проживання у власному будинку, тому необхідно усунути перешкоди в користуванні належним позивачу ОСОБА_2 на праві власності житловим будинком з надвірними будівлями АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 ; усунути перешкоди в користуванні належним позивачу ОСОБА_2 на праві власності житловим будинком з надвірними будівлями АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 .

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру позовних вимог.

Так, судом задоволено 2 позовні вимоги позивача немайнового характеру. Отже, з відповідачів на користь позивача необхідно стягнути судовий збір в розмірі по 1 211, 20 грн. з кожного.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 77-81, 141, 258-259, 263-265 ЦПК України,

вирішив:

Позов задоволити повністю.

Усунути перешкоди в користуванні належним позивачу ОСОБА_2 на праві власності житловим будинком з надвірними будівлями АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 .

Усунути перешкоди в користуванні належним позивачу ОСОБА_2 на праві власності житловим будинком з надвірними будівлями АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з житлового будинку з надвірними будівлями АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , податковий номер: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 ; податковий номер: НОМЕР_2 ) судовий збір в розмірі 1 211, 20 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , податковий номер: НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 ; податковий номер: НОМЕР_2 ) судовий збір в розмірі 1 211, 20 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення безпосередньо до Хмельницького апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду виготовлений 25 червня 2026 року.

Суддя А.В. Кульбаба