Рішення від 14 червня 2026 р. у справі №203/2477/26 — Центральний районний суд міста Дніпра

Справа № 203/2477/26

Провадження № 2/0203/1866/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.06.2026 року Центральний районний суд міста Дніпра в складі:

головуючого судді - Казака С.Ю.

при секретарі - Биченковій Г.С.

розглянувши у відкритому судовому в м.Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулась до суду з вищезазначеним позовом, в якому посилалась на те, що з 31.08.2004 року перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем. Від шлюбу мають двоє спільних дітей – синів ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 26.02.2016 року у справі №203/259/16-ц шлюб між сторонами було розірвано. В період перебування у зареєстрованому шлюбі ними було придбано квартиру АДРЕСА_1 , а також транспортний засіб «Lexus GX 460», 2011 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 . Право власності на придбані в період шлюбу з відповідачем квартиру та автомобіль зареєстровано за ОСОБА_1 . Також позивачкою в позові зазначено, що утримання квартири потребує завеликих витрат, сплати комунальних послуг та податку на нерухоме майно, які позивачка сплачує без фінансової участі відповідача. Автомобіль перебуває у фактичному володінні та користуванні відповідача, проте позивачка отримує та сплачує штрафи за порушення останнім правил дорожнього руху, оскільки право власності оформлене на неї. Посилаючись на відсутність згоди відповідача щодо добровільного поділу майна, позивачка просила в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на частину квартири АДРЕСА_1 , на частину автомобіля «Lexus GX 460», 2011 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , а також визначити за відповідачем право власності на іншу частину зазначених вище квартири та автомобіля. оскільки майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, підлягає поділу виходячи з рівності часток подружжя. Також просила стягнути з відповідача судові витрати в загальній сумі 29876 грн. 96 коп.

Ухвалою Центрального районного суду м.Дніпра від 19.03.2026 року позовну заяву було залишено без руху.

Ухвалою суду від 25.03.2026 року позов було прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі та призначено останню до розгляду за правилами загального позовного провадження у підготовчому судовому засіданні.

Протокольною ухвалою від 20.05.2026 року було закрито підготовче провадження по справі та призначено її до розгляду по суті.

Позивачка в судове засідання, призначене на 15.06.2026 року, не з`явилась. В наданій заяві представник останньої просила розглядати справу за її відсутності, зазначивши про підтримання позову.

Відповідач за викликами до суду не з`явився. 20.04.2026 року від представника відповідача надійшла заява про визнання позову, а також клопотання про зменшення витрат на правову допомогу, в якій останній зазначив, що вони є завищеними та такими, що не відповідають критеріям розумності та співмірності. Також 03.06.2026 року від представника відповідача надійшла заява про розгляд справи без його участі.

За вказаних обставин, враховуючи положення ч.4 ст.12, ч.3 ст.13, ч.2 ст.43, ст.ст.211,223,247 ЦПК України, суд визнав за можливе провести подальший розгляд справи по суті за відсутності сторін, за наявними у справі матеріалами, а також без фіксації судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Перевіривши доводи позовної заяви, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 31.08.2004 між сторонами було зареєстровано шлюб, який розірвано заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 26.02.2016 року. Рішення не оскаржувалось та набрало законної сили 10.03.2016 року.

За час перебування у шлюбі сторонами було набуте майно, а саме квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 29581584, а також транспортний засіб – легковий автомобіль «Lexus GX 460», 2011 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .

Також матеріалами справи підтверджується, що право власності на зазначену вище квартиру та транспортний засіб зареєстровано за позивачкою ОСОБА_5 (після розірвання шлюбу прізвище змінено на ОСОБА_6 ).

Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, а також нормами Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України.

Так, за змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя (стаття 57 СК України), та спільна сумісна власність подружжя (стаття 60 СК України).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

Частиною першою статті 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із положеннями частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічне положення міститься й у частині третій статті 368 ЦК України.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17 і підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.

Відповідний правовий висновок викладено також в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) та від 11.04.2019 у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

Крім того, згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, наведеними у п. 23 постанови №11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст.60,69 СК, ч.3 ст.368 ЦК), відповідно до частин 2,3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Відповідно до ч.ч.1,2,3 ст.372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

Вирішуючи позовні вимоги обох сторін в частині поділу спірного нерухомого майна, суд зазначає наступне.

Як встановлено судом та не оспорюється сторонами, усе спірне майно було придбано сторонами під час їхнього шлюбу і таке майно було зареєстроване за їхньою спільною згодою.

Сторони не оспорюють належності їм вказаного майна на праві спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, судом встановлено, що усе спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку з чим наявні підстави для поділу такого майна в порядку поділу майна подружжя, визначеному статтями 69-72 СК України.

Враховуючи встановлені обставини справи, виходячи із принципу рівності часток подружжя у спільному майні, визнання позову відповідачем, суд дійшов висновку, що наявні підстави для поділу спірного майна між сторонами в порядку поділу майна подружжя, шляхом визнання за кожною із сторін права власності на його частину.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь позивачки судових витрат, суд виходить з такого.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до ст.133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно із частиною 1 статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Визначення договору про надання правової допомоги міститься в п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», згідно з яким договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною 8 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.3 ст.137 ЦПК України).

Водночас за змістом ч.3 ст.137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.ч.5,6 ст.137 ЦПК України).

У розумінні положень частин 5 та 6 ст.137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч.2 ст.141 ЦПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з тим, у ч.3 ст.141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до ч.3 ст.141 ЦПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч.2 ст.141 ЦПК України, а також визначені положеннями ч.ч.4,5 та 9 ст.141 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч.4 ст.137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч.ч.5,6 ст.137 ЦПК України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 4,5 та 9 ст.141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21.

Згідно із частиною 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Такі самі критерії, як зазначено вище, застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції.

Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Враховуючи викладене, в силу приписів наведених вище норм, для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

На підтвердження понесення позивачкою витрат на правову допомогу суду надані наступні документи: ордер на надання правничої (правової) допомоги від 24.02.2026 року; копія договору №0202-01 про надання правової допомоги адвоката від 02.02.2026 року, укладеного між адвокатським Бюро «Тетяни Денисенко» та ОСОБА_1 ; додаток №1 до договору №0202-01 від 24.02.2026 року, відповідно до якого адвокатські послуги складаються із: аналізу документів та надання консультації з питань, пов`язаних з підготовкою та поданням до суду позову про поділ майна подружжя з ОСОБА_2 , кількість витрачених годин – 1,5, гонорар – 1500 грн.; підготовки та подачі до суду позову про поділ майна подружжя з ОСОБА_2 , кількість витрачених годин – 5, гонорар – 5000 грн.

Також у позовній заяві зазначено, що вартість виходу адвоката в судове засідання у справі становить

2000 грн. за одне судове засідання, у зв`язку з цим позивачка просила стягнути з відповідача витрати, понесені нею на оплату участі адвоката у судових засіданнях в сумі 6000 грн., що відповідає загальній вартості трьох судових засідань.

Окрім того, у позові зазначено про витрати, які позивачка повинна була понести у зв`язку із підготовкою та подачею адвокатом відповіді на відзив (3 години роботи адвоката) в сумі 3000 грн.

Суд враховує, що у договорі №0202-01 від 02.02.206 року та додатку №1 до нього від 24.02.2026 року, розмір гонорару адвоката за участь в судових засіданнях та підготовку і подання відповіді на відзив між сторонами договору не погоджувався, додаткових угод, актів приймання-передачі послуг в цій частині не укладалось.

Таким чином, враховуючи також наявні заперечення представника відповідача щодо заявлених витрат на правову допомогу, в стягненні цих витрат за участь в судових засіданнях в сумі 6000 грн. та за підготовку відповіді на відзив в сумі 3000 грн., слід відмовити.

При цьому, суд також враховує, що відповіді на відзив представником позивачки не готувалось, а у справі представник приймала участь в двох судових засіданнях, призначених на 21.04.2026 року та 20.05.2026 року, в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів, загальною тривалістю 23 хвилини.

В іншій частині витрат, відображених в додатку №1 до договору №0202-01 від 24.02.2026 року в сумі 6500 грн., суд вважає їх доведеними, співмірними із складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), значенням справи для сторони.

Щодо стягнення з відповідача витрат за послуги визначення ринкової вартості квартири для розрахунку сплати судового збору в сумі 3500 грн. необхідно зазначити, що такі витрати не відносяться до переліку витрат, пов`язаних із розглядом справи, зазначених у ч.3 ст.133 ЦПК України, не пов`язані із залученням експерта та складенням експертного висновку, а отже відшкодуванню не підлягають та покладаються на позивачку.

В частині стягнення витрат по сплаті судового збору в сумі 14376 грн. 96 коп., суд враховує наступне.

Відповідно до ч.1 ст.142 ЦПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Враховуючи подачу представником відповідача до початку розгляду справи по суті заяву про визнання позову в повному обсязі, з відповідача на користь позивачки слід стягнути 50% сплаченого судового збору в сумі 7188 грн. 48 коп., а решту судового збору в сумі 7188 грн. 48 коп. повернути позивачці з державного бюджету.

Таким чином, всього з відповідача на користь позивачки слід стягнути судові витрати в сумі 13688 грн. 48 коп.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.355,372 ЦК України, ст.ст.60,69-72 Сімейного кодексу України, ст.ст.2,3,10-13,76-81,133,141,142,211,247,258,259,263-268 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна – задовольнити частково.

Визнати об`єктами права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ):

-квартиру АДРЕСА_1 ;

-автомобіль марки «Lexus GX 460», 2011 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .

В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ) право власності за кожним на:

-1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

-1/2 частину автомобіля марки «Lexus GX 460», 2011 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати в сумі 13688 грн. 48 коп., з яких витрати по сплаті судового збору в сумі 7188 грн. 48 коп. та витрати на правову допомогу в сумі 6500 грн.

Повернути ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) з державного бюджету 50% судового збору в сумі 7188 грн. 48 коп., перерахованого згідно платіжної інструкції від 24 березня 2026 року.

В іншій частині в стягнення заявлених судових витрат – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 15 червня 2026 року.

Суддя С.Ю.Казак