Постанова від 08 квітня 2026 р. у справі №753/13967/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.

№ 22-ц/824/6839/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 753/13967/25

09 квітня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Кирилюк Г.М.

- Рейнарт І.М.

при секретарі - Уляницькій М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача Військової частини НОМЕР_1 - Лоскутової Вікторії Олександрівни на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 грудня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Лужецької О.Р., у справі за позовом Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , третя особа: Міністерство оборони України, Київське квартирно-експлуатаційне управління, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення,-

в с т а н о в и в:

У червні 2025 року Військова частина НОМЕР_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Міністерство оборони України, Київське квартирно-експлуатаційне управління, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.

Позовні вимоги обгрунтовувало тим, щобудівлі військового містечка № НОМЕР_2 , зокрема, адміністративна будівля № 3 (штаб) перебувають у державній власності, їх власником є держава в особі Міністерства оборони України та вони знаходяться на балансі Київського КЕУ в оперативному управління та експлуатації Військової частини НОМЕР_1 . ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 в період з 04.06.2010 року по 24.09.2022 року. Командиром військової частини НОМЕР_1 було надано дозвіл на тимчасове проживання у вказаному приміщенні ОСОБА_1 разом із сім`єю. 01 вересня 2010 року між Військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 було укладено Договір найму жилого приміщення, а 01.01.2017 року укладено новий Договір найму жилого приміщення.

Наказом Командувача військ зв`язку та кібербезпеки Збройних Сил України (по особовому складу) № 82 від 09 вересня 2022 року ОСОБА_1 призначений на посаду начальника відділу логістики штабу Командування військ зв`язку та кібербезпеки Збройних Сил України, тобто, переміщений по службі. Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 24.09.2022 року №159 (по стройовій частині) ОСОБА_1 виключено із списків особового складу частини.

На виконання вимог п.4.5 Положення про організацію квартирно- експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 03.07.2013 року №448, наказом начальника Київського квартирно-експлуатаційного управління від 05.11.2024року№180 «Про створення комісії стосовно правомірності проживання та використання фондів військового містечка № НОМЕР_2 військової частини НОМЕР_1 » було утворено комісію, якій доручено здійснити перевірку правомірності проживання мешканців у нежитлових приміщеннях №№ 2,3,18,35,44,50,51,52 за адресою: АДРЕСА_1 .

Комісією встановлено, що переобладнання будівель військового містечка № НОМЕР_2 під тимчасове проживання війсмьковослужбовців та членів їх сімей проводилося без врахування вимог рішення ТВО Міністра оборони України від 21.09.2009 №9557/3, де визначено, що переобладнання нежитлових приміщень під житло для тимчасового проживання військовослужбовців та членів їх сімей здійснюється за погодженням з Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Збройних Сил України виключно з дозволу Міністра оборони України та за висновками роботи запропоновано командиру військової частини НОМЕР_1 розірвати договори найму житлового приміщення з мешканцями, що проживають у нежитлових приміщеннях та організувати роботу щодо вивільнення нежитлових приміщень, в тому числі приміщення №3.

Відповідачу було направлено повідомлення про розірвання Договору та направлено лист про звільнення приміщення в будівлі № 3 за адресою: АДРЕСА_2 до 15.04.2025року, проте, станом на день звернення до суду відповідач продовжує користуватися спірним житлом, тобто, використовує адміністративну будівлю №159/3 на власний розсуд, всупереч волі керівництва військової частини НОМЕР_1 .

Посилаючись на те, що відповідач займає будівлю №159/3 військового містечка № НОМЕР_2 , яка знаходяться в оперативному управлінні позивача, без правових на те підстав, позивач Військова частина НОМЕР_1 просив суд зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні майном, шляхом виселення із займаного приміщення в будівлі 159/3 за адресою: АДРЕСА_2 (військове містечко № НОМЕР_2 ).

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 05 грудня 2025 року в задоволенні позовних вимог Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , третя особа: Міністерство оборони України, Київське квартирно-експлуатаційне управління про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, відмовлено.

Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, представник Військової частини НОМЕР_1 - Лоскутова Вікторія Олександрівна подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 грудня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги військової частини НОМЕР_1 у повному обсязі.

В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не повністю з`ясовано обставини справи та висновки, які викладені у рішенні суду першої інстанції, не відповідають обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи.

Зазначає, що вописовій частині рішення суду першої інстанції міститься посилання на те, що начальником військ зв`язку Збройних сил України - начальником Головного управління зв`язку та інформаційних систем Генерального штабу Збройних сил України на підставі рапорту командира військової частини НОМЕР_1 від 01.11.2017 року №2238, було надано позивачеві дозвіл на проживання з дотриманням Правил техніки безпеки в будівлі № 3 військового містечка № НОМЕР_2 за адресою АДРЕСА_2 .»

Проте, в матеріалах справи зазначений рапорт командира військової частини НОМЕР_1 від 01.11.2017 року №2238 - відсутній, жодна сторона у справі на нього не посилалась.

Також у матеріалах справи відсутні, не містяться в жодному з доказів, поданих сторонами, та не досліджувалася судом під час розгляду справи: рапорт ТВО командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2015 року вих. №1427, дозвіл на проживання ОСОБА_1 , наданий начальником військ зв`язку Збройних сил України - начальником Головного управління зв`язку та інформаційних систем Генерального штабу Збройних сил України та рапорт командира військової частини №159 від 01.11.2017 року №2238

Із тексту рішення неможливо встановити, з яких саме джерел суд першої інстанції отримав наведені відомості, оскільки військовій частині про наявність зазначених документів невідомо, жодна зі сторін не подавала відповідних доказів, а суд не постановляв ухвал про їх витребування.

Не враховано судом першої інстанції, що єдиною правовою підставою для проживання відповідача у спірній будівлі №159/3 військового містечка № НОМЕР_2 був дозвіл командира військової частини НОМЕР_1 , на підставі якого укладено Договір №15 від 01.01.2017року.

Пунктами 1.3.10., 1.3.12. Договору визначено, що наймач зобов`язується звільнити в термін до двох місяців разом з усіма членами сім`ї житлове приміщення у разі: переміщення військовослужбовців по службі, одержанні або придбанні житла для постійного проживання; звільнення з військової служби, розірвання шлюбу (колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживали разом з ним); при виїзді з житлового приміщення усією родиною звільнити й здати Наймодавцеві житлове приміщення, санітарно-технічне й інше устаткування по акту в належному технічному та санітарному стані.

Згідно з п. 4.1. Договору цей Договір може бути розірвано з ініціативи будь- якої сторони за наявності умов і в порядку, передбачених законодавством.

Зазначений Договір №15 від 01.01.2017 року розірвано в порядку та згідно погоджених сторонами умов, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Натомість судом першої інстанції умови зазначеного Договору №15 від 01.01.2017 року не досліджувався та, відповідно, в мотивувальній частині оскаржуваного рішення жодним чином не відображені.

Таким чином, суд першої інстанції, викладаючи мотиви рішення, послався на обставини та документи, зокрема рапорти, рішення та листи посадових осіб Міністерства оборони України та Збройних Сил України, які відсутні в матеріалах справи, сторонами суду не подавалися та не були предметом безпосереднього дослідження в судовому засіданні.

Після розірвання Договору №15 від 01.01.2017 року правові підстави для користування відповідачем будівлею №159/3 військового містечка № НОМЕР_2 припинилися, оскільки жодного нового договору, додаткової угоди чи іншого цивільно-правового правочину між сторонами укладено не було.

Сторона позивача зазначає, що Верховний Суд у своїй усталеній практиці неодноразово зазначав, що після розірвання договору найму особа втрачає правові підстави для користування приміщенням, а подальше проживання є безтитульним (зокрема, постанова від 10.04.2019року у справі №522/1916/16-ц). Суд не вправі легалізовувати користування майном за відсутності правового титулу або підміняти собою договір найму (постанова Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №372/1804/17). Сам по собі факт тривалого проживання не є підставою для збереження права користування після припинення договору (постанова Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 490/1843/18).

Всупереч наведеному, суд першої інстанції дійшов висновку про правомірність подальшого проживання відповідача, посилаючись на внутрішні рішення, листи та дозволи посадових осіб, які: не є цивільно-правовими правочинами; не породжують, не змінюють і не припиняють цивільні права та обов`язки сторін; не можуть замінювати собою договір найму або інший передбачений законом титул користування майном.

Отже, на переконання сторони позивача, суд першої інстанції фактично визнав правомірним користування відповідачем майном без будь-якої правової підстави.

Щодо нагальної необхідності користуванням військовим майномсторона позивача зазначає, що будівлі військового містечка № НОМЕР_2 , зокрема, спірна будівля №159/3 - штаб, перебувають у державній власності, власником є держава в особі Міністерства оборони України, останні перебувають на балансі Київського КЕУ, в оперативному управлінні та експлуатації військової частини НОМЕР_1 .

Використання спірної адміністративної будівлі №159/3 (штабу) для потреб військової частини є нагально необхідним, оскільки: забезпечує розміщення військовослужбовців; створює умови для виконання службових завдань; безпосередньо пов`язане з підтриманням обороноздатності держави.

За відсутності чинного договору або іншої передбаченої законом правової підстави, приватне користування військовим майном не може переважати над потребами оборони, особливо в умовах воєнного стану.

Суд першої інстанції, фактично визнавши правомірним подальше проживання відповідача у військовому майні, проігнорував публічно-правову природу спірних правовідносин, а також об`єктивну необхідність використання майна для потреб Збройних Сил України.

У відзиві на апеляційну скаргу представник третьої особи у справі Міністерства оборони України- Овод Андрій Петрович просив задовольнити апеляційну скаргу військової частина НОМЕР_1 у справі № 753/13967/25. Здійснити апеляційний розгляд у справі № 753/13967/25 без участі представника Міністерства оборони України.

Зазначає, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не враховано, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», «Військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно- просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку, а також акції, частки у статутному капіталі юридичних осіб (далі - корпоративні права) тощо».

За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління. З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Закріплене військове майно використовується лише за його цільовим та функціональним призначенням.

Як підтверджується долученими до позову письмовими документами, комплекс будівель військового містечка № НОМЕР_2 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 є власністю держави в особі Міністерства оборони України; перебуває в оперативному управлінні та експлуатації позивача - військової частини НОМЕР_1 ; не належить до об`єктів житлової нерухомості.

Спірні правовідносини в даній справі виникли з договору наймання житлового приміщення від 01.01.2017 року № 15 (далі - Договір), який було укладено між військовою частиною НОМЕР_1 , як наймодавцем, і ОСОБА_1 , як наймачем, який на той час був військовослужбовцем цієї ж військової частини.

Фактично, положення п. 1.3.10. Договору є погодженою сторонами умовою для його розірвання в односторонньому порядку, що узгоджується зі змістом ч. 3 ст. 651 ЦК України.

Як слідує з долученого до позову витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 24.09.2022 року № 159, полковник ОСОБА_1 був виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв`язку з переміщенням до нового місця служби.

Наведене стало підставою для припинення орендних відносин між сторонами, чого суд першої інстанції не взяв до уваги.

Зважаючи на це, керуючись п. 1.3.10 Договору, який було укладено на підставі взаємного волевиявлення і який є обов`язковим для сторін, у військової частини НОМЕР_1 виникло право вимагати, а у ОСОБА_1 виник обов`язок звільнити займане приміщення.

Однак, відповідач протягом двох місяців з дня переміщення до нового місця служби (у термін до 24.11.2022року) не звільнив займане приміщення, що свідчить про порушення ним Договором.

Зважаючи на це, отримуючи у користування спірне приміщення на підставі вказаного вище Договору,відповідач зобов`язався звільнити у визначений строк приміщення у разі переведення на іншу посаду (подібна позиція у постанові Верховного Суду від 06.12.2023 у справі № 752/11813/21).

Просить суд апеляційної інстанції також врахувати, що військова частина НОМЕР_1 мотивовано посилається на обставини неправомірного проживання та використання фондів військового містечка № НОМЕР_2 , що було встановлено комісією, яка була створена наказом начальника Київського квартирно-експлуатаційного управління від 05.11.2024року № 180.

Вважає, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню норми права, які гарантують дотримання житлових прав громадян, адже приміщення, яке було предметом договору, не набуло статусу житлового.

В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача Військової частини НОМЕР_1 - Лоскутова Вікторія Олександрівна повністю підтримала доводи апеляційної скарги та просила скаргу задовольнити.

Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Представник третьої особи: Київського квартирно-експлуатаційного управілння Лошак Дмитро Анатолійович в судовому засіданні повністю підтримав доводи апеляційної скарги Військової частини НОМЕР_1 та просив скаргу задовольнити.

Представник третьої особи: Міністерства оборони України в судове засідання не з?явився. Про день та час розгляду справи судом повідомлений у встановленому пордяку, у відзиві на апеляційну скаргу просить слухати справу у його відсутності. З огляду на зазначене, суд вважає можливим розгляд справи у відсутності представник Міністерства оборони України.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 є військовослужбовцем та учасником бойових дій.

ОСОБА_1 , з укладанням договору від 01 вересня 2010 року, проживає на території Військової частини НОМЕР_1 (військове містечко № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_2 ).

01.01.2017 року між Військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 укладено договір оренди № 15 на території Військової частини НОМЕР_1 (військове містечко № НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_2 ).

Пунктами 1.3.10., 1.3.12. Договору визначено, що наймач зобов`язується звільнити в термін до двох місяців разом з усіма членами сім`ї житлове приміщення у разі: переміщення військовослужбовців по службі, одержанні або придбанні житла для постійного проживання; звільнення з військової служби, розірвання шлюбу (колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживали разом з ним); при виїзді з житлового приміщення усією родиною звільнити й здати Наймодавцеві житлове приміщення, санітарно-технічне й інше устаткування по акту в належному технічному та санітарному стані.

Згідно з п. 4.1. Договору цей Договір може бути розірвано з ініціативи будь- якої сторони за наявності умов і в порядку, передбачених законодавством.

09.09.2022 року ОСОБА_1 командира Військової частини НОМЕР_1 , наказом №82 призначено на посаду начальника відділу логістики штабу Військової частини НОМЕР_4 .

24.09.2022 року командиром Військової частини НОМЕР_1 видано наказ №159, яким визначено вважати ОСОБА_1 таким, що здав справи і посаду та вибув до нового місця служби - м.Київ.

10.02.2025 року Військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 було надіслано листа № 487 з вимогою в належному порядку звільнити ізольоване приміщення в будівлі АДРЕСА_3 до 15 квітня 2025 року.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , третя особа: Міністерство оборони України, Київське квартирно-експлуатаційне управління, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, суд першої інстанції вказав на те, що Військова частина НОМЕР_1 не довела у судовому засіданні, що відповідач зайняв приміщення будівлі самоправно та підлягаєвиселенню, оскільки матеріалами справи підтверджено, що відповідач займає його на відповідній правовій підставі. Жодного доказу на підтвердження обставин самоправності відповідача не надано.

Крім того, доказів належності відповідачу на праві власності іншого житла матеріали справи не містять, а тому виселення позивача за відсутності в цьому нагальної суспільної потреби становило би втручання у його право на мирне володіння майном.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення Дарницького районного суду міста Києва від 31 березня 2025 року в повній мірі не відповідає, так як висновки суду зроблені не на підставі доказів, які були досліджені в судовому засіданні, а саме: в описовій частині рішення суду першої інстанції міститься посилання на те, що начальником військ зв`язку Збройних сил України - начальником Головного управління зв`язку та інформаційних систем Генерального штабу Збройних сил України на підставі рапорту командира Військової частини НОМЕР_1 від 01.11.2017 №2238, було надано позивачеві дозвіл на проживання з дотриманням Правил техніки безпеки в будівлі № 3 військового містечка; на рапорт ТВО командира військової частини НОМЕР_1 від 08.06.2015 вих. №1427; на дозвіл на проживання ОСОБА_1 , наданий начальником військ зв`язку Збройних сил України - начальником Головного управління зв`язку та інформаційних систем Генерального штабу Збройних сил України та рапорт командира військової частини №159 від 01.11.2017 року №2238, проте, в матеріалах справи зазначені документи відсутні.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільногосудочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичнихосіб, інтересів держави.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до статті 10 ЦПК України при розгляді справи суд керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

У частині першій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У статті 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Тлумачення змісту наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у державній власності, організація, що здійснює право власності від імені та в інтересах держави, має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_1 , позивач зазначав, що відповідач є таким, що втратив право користування ізольованим приміщення в будівлі АДРЕСА_3 , оскільки вибув зі списків Військової частини НОМЕР_1 для проходження служби вВійськовій частині НОМЕР_4 .

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

За правилами частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).

Згідно з частиною першою статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Аналіз змісту статті 116 ЖК України вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку (постанова Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 607/19247/21 (провадження № 61-8714св24)).

У частині першій статті 122 ЖК України зазначено, що на підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення.

Згідно зі статтею 123 ЖК України порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється цим Кодексом та іншими актами законодавства України. До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73-76, 79-83, 85, 90, частиною шостою статті 101, статтями 103-106 цього Кодексу.

У статті 125 ЖК України визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього Кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім`ї військовослужбовців; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до абзацу першого пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно з абзацами третім, четвертим пункту 3 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081 (далі - Порядок № 1081), забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла. Житлові приміщення надаються військовослужбовцям у межах норм, встановлених законодавством.

У пункті 19 Порядку № 1081 передбачено, що військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані вивільнити займане ними службове житловеприміщення в разі переміщення по службі, пов`язаного з переїздом до іншого населеного пункту, звільнення з військової служби, одержання або придбання житла для постійного проживання, якщо інше не передбачено законодавством.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 24.09.2022 №159 ОСОБА_1 вважається таким, що вибув до нового місця служби - м.Київ.

Отже, переміщення по службіОСОБА_1 не пов`язане з переїздом до іншого населеного пункту.

Системний аналіз положень Порядку № 1081 дає підстави стверджувати, що у військовослужбовця та членів його сім`ї обов`язок звільнити службове житлове приміщення виникає у разі забезпечення їх житлом для постійного проживання. В іншому випадку військовослужбовці та члени їх сімей підлягають виселенню з підстав, установлених законом.

За змістом статей 48, 118, 119, 124 125 ЖК України, статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» заборона виселення поширюється на військовослужбовців, не забезпечених житлом для постійного проживання у межах норми.

У справі, що переглядається, встановлено, що спірне ізольоване приміщення в будівлі АДРЕСА_3 , обліковується за позивачем.

Військовослужбовець ОСОБА_1 у спірномуізольованому приміщенні в будівлі АДРЕСА_3 проживає з 2010 року, з 24.09.2022 року вибув зі списків Військової частини НОМЕР_1 для проходження служби в Військовій частині НОМЕР_4 АДРЕСА_2 , однак вказане приміщення не вивільнив.

У постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 465/7432/16-ц (провадження № 61-12546св21) зроблено висновок: «Апеляційний суд, встановивши наявність визначених статтею 125 ЖК Української РСР виключень можливості виселення осіб зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення, врахувавши надзвичайну тривалість зв`язку відповідачів зі спірним приміщенням як єдиним їх житлом, з огляду на повернення військовослужбовця після звільнення у запас до міста Львова та подальше перебування його на військовому обліку, оцінивши в контексті положень статті 8 Конвенції пропорційність можливого виселення відповідачів відповідній легітимній меті, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову про виселення із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення».

У постанові Верховного Суду від 19 січня 2024 року у справі № 502/386/18 (провадження № 61-8602св23) касаційний суд погодився з висновками апеляційного суду про відмову у позові про виселення військовослужбовця, що вибув для подальшого проходження військової служби до іншої військової частини, з урахуванням того, що загальна військова вислуга відповідача становила 24 роки та за місцем проходження служби службовою або постійною житловою площею не забезпечувався.

У справі, що переглядається, апеляційним судом враховується, що ОСОБА_1 службовим житловим фондом за місцем служби у Військовій частині НОМЕР_4 АДРЕСА_2 , чи постійним житлом не забезпечувався, продовжує перебувати на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, тому втручання держави у використання ним прав, зазначених у пункті 1 статті 8 Конвенції, не є виправданим.

Гарантії, визначені у статті 125 ЖК України, не передбачають виселення військовослужбовця без надання іншого житлового приміщення (постанова Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі № 369/15318/20).

Не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, зокрема, сім`ї військовослужбовців, які перебували на військовій службі не менш, як десять років (постанови Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/11474/17 (провадження№ 61-10088св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 583/3467/18 (провадження № 61-17722св19)).

Оскільки ОСОБА_1 має більше десяти років безперервного військового стажута 15 років проживав в спірному приміщенні, то на відповідача поширюються вказані положення статті 125 ЖК України.

Позивачем не доведено, що ОСОБА_1 за місцем проходження служби у Військовій частині НОМЕР_4 АДРЕСА_2 забезпечувався житлом.

Крім того, пунктом 19 Порядку № 1081 передбачено, що військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані вивільнити займане ними службове житловеприміщення в разі переміщення по службі, пов`язаного з переїздом до іншого населеного пункту, звільнення з військової служби, одержання або придбання житла для постійного проживання, якщо інше не передбачено законодавством.

З дослідженних доказів судом встановлено, що ОСОБА_1 вибув до іншого місця службидо Військової частини НОМЕР_4 , яка також знаходиться в тому ж населеному пункті- в м.Києві.

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine («Кривіцька та Кривіцький проти України», № 30856/03, § 41, 44).

Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні Європейського суду з прав людини полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс вжитими заходами.

З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для виселення ОСОБА_1 з приміщення в будівлі АДРЕСА_3 .

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору, колегія суддів виходить з наступного.

В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Отже, вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , третя особа: Міністерство оборони України, Київське квартирно-експлуатаційне управління, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, проте необгрунтовано в описовій частині керувався доказами, які не були досліджені в судовому засіданні та відсутні в матерілах справи.

Відповідно до статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу представника позивача Військової частини НОМЕР_1 - Лоскутової Вікторії Олександрівни задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити в частині обгрунтування мотивів вирішення позовних вимог Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , третя особа: Міністерство оборони України, Київське квартирно-експлуатаційне управління, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, виклавши мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення в редакції даної постанови.

Згідно вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат

Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття оскаржуваного рішення, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст. 47 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 319, 321, 326, 391 ЦК України, ст.ст. 64, 109, 116, 118, 122-125 ЖК України, ст.12 Закону України « Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», п.п. 3, 19 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081, ст.ст. 2, 4, 10, 263, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника позивача Військової частини НОМЕР_1 - Лоскутової Вікторії Олександрівни задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 грудня 2025 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: Судді: