Рішення від 21 червня 2026 р. у справі №160/31683/25 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 рокуСправа №160/31683/25

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

03.11.2025р. через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві за період з 06.04.2020 по 07.06.2021 грошового забезпечення, а також виплачених за вказаний період: грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премії, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого ЗУ «Про державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020року, встановленого ЗУ «Про державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого Постановою КМУ № 44 від 15.01.2004;

- зобов`язати нарахувати та виплатити позивачеві за період з 06.04.2020 по 07.06.2021 грошове забезпечення, а також виплачені за вказаний період: грошову допомогу для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого ЗУ «Про державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020року, встановленого ЗУ «Про державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови КМУ від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого Постановою КМУ № 44 від 15.01.2004.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 06.04.2020 по 07.06.2021, при цьому, остання протиправно розраховувала його грошове забезпечення із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року (1762 грн.), що призвело до порушення його майнових прав та до зменшення розміру грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні та грошового забезпечення, гарантованого йому ст.9 Закону №2011-ХІІ. Також позивач вказав на те, що про розмір грошового забезпечення, у тому числі зазначених вище його складових, йому стало відомо тільки з листа відповідача від 30.10.2025р. Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, вчиненими всупереч вимогам чинного законодавства, посилаючись на те, що, починаючи з 29.01.2020р. з урахуванням висновків постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справі №826/6453/18, його грошове забезпечення та всі його складові мали бути відповідачем обчислені із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня відповідного календарного року, шляхом його множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМУ №704. Проте, позивач зазначив, що відповідно до листа відповідача від 30.10.2025р. його було проінформовано про розміри його грошового забезпечення, яке розраховувалося у спірний період з 06.04.2020 по 07.06.2021р. з розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеній законом на 01.01.2018р. (1762,00грн.), що на думку позивача, є неправомірним та нижчим за прожитковий мінімум на 1 січня відповідного календарного року. Тому, на переконання позивача, різниця розміру прожиткового мінімуму на зазначені вище періоди впливає на визначення розміру грошового забезпечення та всіх його складових, а саме: грошову допомогу для оздоровлення, матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні, та з моменту набрання вищенаведеним судовим рішенням законної сили, тобто з 30.01.2020р. позивач вважає, що він має право на отримання грошового забезпечення, обчисленого із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., встановленого ЗУ «Про державний бюджет України на 2020, 2021 роки» та помноженого на відповідний коефіцієнт. Щодо позовних вимог у частині зобов`язання відповідача здійснити нарахування та виплату перерахованого за вказаний період грошового забезпечення із розрахункової величини – прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлений на відповідний рік із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44, то позивач зазначив, що відповідна компенсація має здійснюватися одночасно з виплатою йому грошового забезпечення, що передбачено п.2-5 Порядку №44.

Ухвалою суду від 01.12.2025р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі, призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та, зокрема, зобов`язано відповідача протягом 15 календарних днів після отримання цієї ухвали надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України; надати докази правомірності бездіяльності відповідача у даних спірних правовідносинах, виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згадана ухвала суду разом із адміністративним позовом була отримана, зокрема, відповідачем у його електронному кабінеті 04.11.2025р. (адміністративний позов з додатками), 01.12.2025р. (ухвалу суду), що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.ст.18, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа, наявними у справі.

23.12.2025р., на виконання вищевказаної ухвали суду, засобами поштового зв`язку, а також 10.06.2026р. через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні позовних вимог позивачеві відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що згідно листа Міністерства соціальної політики України від 24.07.2013 №774/13/84-13 військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. На підставі вищезазначеного нормативні документи щодо нарахування та виплати заробітної плати на військовослужбовців не поширюються. Відповідно розміри прожиткового мінімуму, які встановлюються на кожен рік, затверджені Законом України «Про Державний бюджет України» не застосовуються для нарахування та виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України. Представник відповідача зазначив, що до 12.05.2023р. діяла попередня редакція постанови КМУ №704, текст якої був приведений у відповідність до вимог постанови Верховного Суду від 20.10.2022 у справі №826/6453/18, відповідно до якої: «розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13 і 14», який становив 1762 грн. Окрім того, представник відповідача послався і на те, що ЄСПЛ у рішенні від 09.10.1979р. у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються і на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі Кйартан Асмундсон проти Іспанії» від 12.10.2004р., а відповідно до ст.51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ здійснюють фактичні видатки на грошове забезпечення лише в межах фонду грошового забезпечення, у зв`язку із чим вважає, що будь-якої вини чи протиправних дій з боку відповідача стосовно позивача допущено не було, тому позовні вимоги не ґрунтуються на Законі і не підлягають задоволенню.

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Ухвалою суду від 22.06.2026р. у зв`язку із перебуванням судді Конєвої С.О. у щорічній відпустці, велику завантаженість справами військовослужбовців та, як наслідок, об`єктивну неможливість прийняття у цей період рішень у справах, на підставі ст. 121 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд даної справи було продовжено до 22.06.2026р.

Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається судом 22.06.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

Громадянин України ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р., є особою з інвалідністю 3 групи внаслідок війни, про що свідчать копія паспорту позивача НОМЕР_2 від 09.10.2001р., копія посвідчення серії НОМЕР_3 від 26.05.2025р., відомості, які містяться у копії військового квитка серії НОМЕР_4 від 07.12.2020р., у копіях Витягів з наказів від 06.04.2020 № 112, від 07.06.2021 №164, наявних у справі.

За змістом копії Витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07.06.2021 №164 позивача, звільненого з військової служби в запас за станом здоров`я (на підставі висновку ВЛК про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у військовий час), було виключено зі списків особового складу військової частини з 07.06.2021 року.

У подальшому, у відповідь на заяву позивача від 30.09.2025р., щодо, зокрема, проведення перерахунку грошового забезпечення позивача, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, відповідачем 30.10.2025р. згідно листа №16532/1 було повідомлено позивача про те, що його грошове забезпечення у період проходження ним військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 здійснювалося відповідачем у відповідності до пункту 4 Постанови КМУ №704 з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного законом на 01.01.2018р., що становив 1762 грн.

Тобто, із наведених обставин слідує, що відповідачем у спірний період фактично здійснювалося нарахування та виплата позивачеві грошового забезпечення, із розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018р., що становив 1762,00 грн., що також підтверджено відповідачем і у відзиві на позов.

Разом з тим, позивач у позові зазначив, що обчислення його грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), за період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. мало бути проведене відповідачем із розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, а саме: на 01.01.2020р., на 01.01.2021р., відповідно до пункту 4 Постанови №704 у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та Законів України «Про Державний бюджет України на 2020, 2021 роки».

З огляду на викладене, позивач вважає, що він має право на нарахування такого грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), за згадані вище періоди із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи за відповідними Законами України про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р., у зв`язку із чим просив суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати йому грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. на підставі пункту 4 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законами України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р. та помноженого на відповідний тарифний коефіцієнт з одночасною компенсацією грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку №44 та здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначено Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» 20 грудня 1991 року № 2011-XII (надалі - Закон 2011-XII).

Окрім того, цей Закон встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно частин першої - третьої статті 9 Закону 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

За приписами частини четвертої статті 9 Закону 2011-XII передбачено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», яка набрала чинності 01 березня 2018 року (надалі - Постанова КМУ №704).

Зазначеною Постановою КМУ №704 було збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців з 01.03.2018р.

Відповідно до пункту 4 Постанови КМУ №704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з Додатками 1, 12, 13, 14.

Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови №704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.

21 лютого 2018 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (надалі – Постанова КМУ № 103), якою внесено зміни до Постанови КМУ № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції: установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14» (пункт 6 Постанови КМУ № 103).

Постанова КМУ №103 набула чинності 24 лютого 2018 року.

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови КМУ №103, яким були внесені зміни до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України №704.

З огляду на вказане, слід дійти висновку про необхідність застосування з 29 січня 2020 року (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у справі №826/6453/18) положень пункту 4 Постанови КМУ №704 в редакції до 24 лютого 2018 року, тобто в редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою КМУ № 103.

Тож, з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови КМУ № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою КМУ №704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів.

Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на нарахування та виплату грошового забезпечення, яке визначається шляхом застосування пункту 4 Постанови КМУ № 704 у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постанови КМУ №103 (тобто, до 24.02.2018р.) із використанням для його визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Таким чином з 29.01.2020р., тобто з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/6453/18, діяв п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704 у первісній редакції, згідно з якою розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, на тарифний коефіцієнт згідно до додатками 1,12,13,14.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21.

При цьому, статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2018р. – 1762 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2020р. – 2102 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» було встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01.01.2021р. – 2270 грн.

Отже, із аналізу наведених норм слідує, що протягом спірного згаданого періоду з 01.01.2020р. по 01.01.2021р. прожитковий мінімум для працездатних осіб, що встановлений законом на 1 січня календарного року, збільшувався.

При цьому, слід зазначити, що різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2020,2021 роки впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020р., тобто, з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020р. у справ №826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року (2020,2021 роках), на відповідний тарифний коефіцієнт.

А відповідно, із наведеного слід дійти висновку, що у спірні періоди з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. позивач мав право на отримання грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), обчисленого виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2020, станом на 01.01.2021 року згідно до вимог пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704, у редакції, яка діяла з 29.01.2020р. та із застосуванням наведених вище розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановлених на 1 січня відповідного календарного року згідно Законів України «Про Державний бюджет України» на відповідні роки – 2020, 2021.

Наведена правова позиція висловлена і у постанові Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21, яка є обов`язковою для врахуванням адміністративним судом у відповідності до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у спірний період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. грошове забезпечення позивача (у тому числі, і грошова допомога для оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, премії, надбавки, компенсація невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразова грошова допомога при звільненні), мало б обчислюватися відповідачем із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого згідно ст.7 Законів України «Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р. та станом на 01.01.2021р.

Так, судом вище було встановлено, що позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 у спірний період з 06.04.2020 по 07.06.2021р., що підтверджується вище дослідженими судом відомостями, які містяться у копіях Витягів з наказів командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 06.04.2020 №112 та від 07.06.2021 №164.

Разом з тим, доказів застосування відповідачем величини - розміру прожиткового мінімуму, для працездатних осіб, встановленого законом на відповідний календарний рік станом на 2020 та станом на 2021 роки при обчисленні у спірний період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. грошового забезпечення позивача (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України №704, яка діяла в редакції з 29.01.2020р. та була чинною у спірний наведений період, матеріали справи не містять, а відповідачем суду не надано.

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), позивачеві за період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р.включно з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до ст.7 Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р. та станом на 01.01.2021р., слід визнати протиправною.

У відповідності до вимог ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем у відзиві на позов не наведено жодних обґрунтованих підстав, як і не було надано належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), за період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р.включно з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року, згідно до ст.7 Законів України Про Державний бюджет України станом на 01.01.2020р. та станом на 01.01.2021р., з урахуванням встановлених судом вище обставин, аналізу чинного законодавства та сталої судової практики Верховного Суду, які не спростовані.

Не можуть бути покладені в основу даного судового рішення, тому відхиляються судом, посилання відповідача на лист Міністерства соціальної політики України від 24.07.2013 №774/13/84-13, з огляду на те, що листи відповідних державних органів не є нормативно-правовими актами, не регулюють суспільних відносин, а носить лише рекомендаційний характер, тому такі листи не підлягають застосуванню органами державної влади та їх посадовими особами, а відповідно, не підлягають врахуванню і судом.

Також відповідач помилково вказує на те, що п.4 Постанови КМУ №704 був приведений у відповідність до вимог постанови Верховного Суду від 20.10.2022 у справі №826/6453/18 відповідно до якої: «розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1,12,13 і 14», з огляду на те, що досліджений судом зміст згаданої постанови Верховного Суду таких правових висновків не містить.

Також судом критично надається правова оцінка аргументам відповідача з приводу того, що за рішеннями ЄСПЛ «Ейрі проти Ірландії» від 09.10.1979 року, Кйартан Асмундсон проти Ірландії від 12.10.2004р. здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового, такі питання поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, з огляду на те, що по-перше, суд зауважує, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод згідно ст.22 Конституції України; по-друге, безумовно, звуження соціальних прав людини значною мірою залежить від фінансового становища держави, проте, такі обставини мають бути обґрунтовані при прийнятті державою відповідних саме законодавчих приписів (законів), і не можуть врегульовуватися підзаконними нормативно-правовими актами лише Кабінету Міністрів України всупереч вимог ст. 22 Конституції України, незважаючи на те, що Верховним Судом було визнано протиправними та скасовані уже п.4 Постанови КМУ №704, яка передбачала визначення такої розрахункової величини як 1762 грн. та чітко зазначено, що п.4 постанови КМУ №704 з 29.01.2020р. діє в редакції, яка передбачала таку розрахункову величину для визначення посадового окладу та окладу за військовим званням військовослужбовців при обчисленні їх грошового забезпечення, як прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (постанови Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, від 02 серпня 2022 року у справі №440/6017/21 та від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21).

Також судом критично надається правова оцінка і доводам відповідача з приводу того, що у період проходження позивачем військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 – з 06.04.2020 по 07.06.2021р. для обчислення грошового забезпечення позивача застосовувалась розрахункова величина у розмірі 1762 грн. (прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року) згідно пункту 4 Постанови КМУ №704 та для застосування будь-якої іншої розрахункової величини, зокрема, розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, правові підстави були відсутні, з огляду на те, що вказані доводи спростовуються правовими висновками, які містяться у постановах Верховного Суду від 11.02.2021р. у справі №200/3757/20-а, від 28.02.2023р. у справі №380/18850/21 та від 15.03.2023р. у справі №420/6572/22, які є сталими та послідовними, відтак, є обов`язковими, не тільки для адміністративного суду, а й для обов`язкового застосування відповідачем в силу ст.129-1 Конституції України.

Суд зазначає, що ігнорування відповідачем вищенаведених правових висновків Верховного Суду, фактичне їх заперечення у подібних правовідносинах у справах, які розглядаються адміністративними судами першої та апеляційної інстанції, без оскарження їх у встановленому законодавством порядку, є проявом підриву довіри до судової гілки влади в цілому в очах військовослужбовців та є з боку відповідача, як суб`єкта владних повноважень, неприпустимим.

З огляду на наведене, всі інші аргументи представника відповідача уважно вивчені судом, вищенаведених висновків суду та сталої судової практики Верховного Суду у спірному питанні не спростовують, тому не заслуговують на увагу суду.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), обчисленого з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. включно, суд приходить до висновку, що відповідач, як суб`єкт владних повноважень, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що, вказаною вище бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та виплати позивачеві грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), обчисленого з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року за період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р.включно всупереч вимогам пункту 4 постанови КМУ № 704 (в редакції, чинній з 29.01.2020р.), відповідач, допустив порушення прав та інтересів позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання таких такою бездіяльності відповідача протиправною, виходячи з повноважень адміністративного суду, встановлених ст.ст. 9, 245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Також підлягають задоволенню і похідні позовні вимоги позивача про зобов`язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок та виплату за період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. включно грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), визначивши їх розмір виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідної календарного року, а саме: встановленого Законом України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., з урахуванням раніше виплачених сум, виходячи з того, що судом встановлено протиправну бездіяльність відповідача у наведеній частині позову, а тому належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача є саме зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, направлені на усунення порушеного права позивача виходячи із повноважень адміністративного суду, визначених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі “Чуйкіна проти України” констатував: “ 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює “право на суд”, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі “Голдер проти Сполученого Королівства” (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати “вирішення” спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі – провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача в частині зобов`язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), за період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. включно, обчисленого із розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30 серпня 2017 року №704, у редакції, чинній з 29.01.2020р. та у спірний наведений період (з 06.04.2020р. по 07.06.2021р.), а також і здійснити виплату різниці з урахуванням виплачених сум, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Між тим, позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача здійснити позивачеві перерахунок грошового забезпечення та провести виплату різниці з урахуванням виплачених сум з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 постанови КМУ №44 за спірний наведений у позові період, задоволенню не підлягають, з огляду на те, що така грошова компенсація виплачується з виплатою грошового забезпечення одночасно згідно п.2-5 Порядку №44, а оскільки перерахунок спірного грошового забезпечення позивачеві ще не проведено і не виплачено, відтак, суд приходить до висновку, що ці позовні вимоги направлені на захист ще не порушеного права, тобто направлені на захист права на майбутнє, що суперечить та не відповідає вимогам ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, тому ці позовні вимоги суд вважає передчасними.

Аналогічний правовий висновок міститься і у пункті 63 постанові Верховного Суду від 17.03.2020р. у справі №815/5826/16, які є застосовними і до правовідносин у цій справі в силу ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання даного позову до суду, суд не вбачає підстав для їх розподілу у порядку, встановленому ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки жодних доказів, які б підтверджували понесення саме судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору за подання цього позову до суду першої інстанції, позивачем не надано з урахуванням того, що він звільнений від сплати судового збору за подання позову, предметом якого є невиплата заробітної плати (грошового забезпечення) у повному обсязі згідно п.1 ч.1 ст.5 Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст. ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), згідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб”, у редакції, чинній з 29.01.2020р., обчисленого виходячи з розрахункової величини - розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, згідно Законів України Про Державний бюджет України» станом на 01.01.2020р., станом на 01.01.2021р. шляхом їх множення на відповідні тарифні коефіцієнти за період з 06.04.2020 року по 07.06.2021 року - протиправною.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ) - грошового забезпечення (у тому числі, і грошової допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, премій, надбавок, компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки, одноразової грошової допомоги при звільненні), обчисленого виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року, а саме: встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020р., встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021р., та на відповідні тарифні коефіцієнти згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (у редакції, чинній з 29.01.2020р.), за період з 06.04.2020р. по 07.06.2021р. включно, з урахуванням раніше виплачених сум.

У задоволенні решти позову - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва