Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №904/6761/23 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.06.2026 року м.Дніпро Справа № 904/6761/23

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Олійника Віталія Анатолійовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.03.2024 (суддя Панна С.П.)

у справі № 904/6761/23

за позовом керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради

до Фізичної особи-підприємця Олійника Віталія Анатолійовича

про усунення перешкод у користуванні майном

ВСТАНОВИВ:

Керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до фізичної особи-підприємця Олійник Віталія Анатолійовича, в якій просить суд:

- зобов`язати фізичну особу-підприємця Олійник Віталія Анатолійовича (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), усунути перешкоди Дніпровській міській раді (ЄДРПОУ 26510514, пр. Дмитра Яворницького, 75, м.Дніпро, 49000) у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, будинок 31/1-В, загальною площею 0,0145 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: магазину літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м.;

- припинити володіння фізичної особи – підприємця Олійник Віталія Анатолійовича (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) нерухомим майном: магазином літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю. номер 55502998 від 03.12.2020 (номер запису - 39521045) шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 2175131912101;

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 19.03.2024 у справі №904/6761/23 позов задоволено, зобов`язано фізичну особу-підприємця Олійник Віталія Анатолійовича усунути перешкоди Дніпровській міській раді у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, будинок 31/1-В, загальною площею 0,0145 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: магазину літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м. Припинено володіння фізичної особи – підприємця Олійник Віталія Анатолійовича нерухомим майном: магазином літ. А-1, загальною 31/1-В, проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю. номер 55502998 від 03.12.2020 (номер запису - 39521045) шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 2175131912101. Стягнуто з фізичної особи – підприємця Олійник Віталія Анатолійовича на користь Дніпропетровської обласної прокуратури судовий збір в розмірі 4 294,40 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням фізичною особою-підприємцем Олійником Віталієм Анатолійовичем подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.03.2024 у справі № 904/6761/23, позов залишити без розгляду. У разі відсутності підстав для залишення позову без розгляду, рішення суду скасувати та закрити провадження у справі. У разі відсутності підстав для закриття провадження та залишення позову без розгляду, рішення скасувати, в позові відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує на те, що оскаржуване рішення прийнято за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- позов поданий з використанням підсистеми «Електронний Суд» і підписаний Риженко Олегом Вікторовичем. Водночас посада підписанта в позові не зазначена;

- аналіз поданої до суду позовної заяви дозволяє стверджувати про істотні порушення процесуального закону щодо форми і змісту позову, які судом залишені без уваги, в порушення наведених положень законодавства: 1) посадове становище підписанта позову не зазначене; 2) Західна окружна прокуратура міста Дніпра не є юридичною особою, тому не може бути позивачем чи іншим учасником в судовій справі; 3) позивачем в позовній заяві вказаний не прокурор, а Західна окружна прокуратура міста Дніпра – що свідчить про подання позову особою, яка відповідно до ГПК України та Закону України «Про прокуратуру» не має процесуальної дієздатності; 4) зі змісту позову та доданої до позову «довіреності» слідує, шо підписант позову Риженко Олег Вікторович діяв в якості представника прокуратури, яка не має повноважень виступати таким заявником; на підтвердження цього свідчить текст самого позову, де Риженко О.В. вказаний саме як представник позивача; 5) повноваження підписанта позову як керівника юридичної особи – прокуратури – не підтверджені; долучений до позову додаток під назвою «Довіреність1» - є витягом, який сформований підсистемою «Електронний Суд» 30 березня 2023 року, тобто – не є актуальним і не є допустимим доказом повноважень; вже після відкриття провадження у справі і з порушенням процесуальних строків для подання доказів до справи були подані накази про призначення і звільнення прокурорів, що додатково підтвердило невідповідність позовної заяви станом на момент її подання до суду вимогам ГПК України в частині повноважень підписанта; 6) в шапці позову позивачем зазначена Західна окружна прокуратура міста Дніпра, в тексті позову позивачем вказується Дніпровська міська рада – тобто позовна заява містить двох співпозивачів в порушення ст. 53 ГПК України. Посилання заявника на неможливість формування необхідного тексту позову (відсутність форми) і як наслідок – невідповідність позову вимогам ГПК України, не є підставою для жодних привілеїв для прокурора порушувати процесуальний закон в частині форми і змісту позовної заяви. Заявник не позбавлений можливості подати належно оформлений позов як сканований додаток до загального шаблону «заява» в підсистемі «Електронний Суд». В даному випадку невідповідність форми і змісту позовної заяви повинна була стати наслідком повернення позову або залишення позову без розгляду; 7) відповідачем в позові зазначений Олійник Віталій Анатолійович, тобто, як фізична особа, що унеможливлює розгляд справи в господарському суді, та її підсудність суду загальної юрисдикції; 8) по тексту позову склад учасників спору вже кардинально відрізняється від преамбули того ж самого позову: вказується, що до суду звертається керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області (неправильна назва прокуратури) із позовною заявою в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до Фізичної особи-підприємця Олійника Віталія Анатолійовича. Таким чином, суд розглянув справу за позовом, з якого не зрозумілий склад учасників. При цьому суд безпідставно замість позивача в оскаржуваному рішенні самостійно визначив склад учасників: позивачем вказана міська рада, а відповідачем – фізична особа-підприємець Олійник Віталій Анатолійович;

- відповідачем був заявлений відвід судді Панні С.П. у зв`язку з явною необґрунтованістю ухвали про забезпечення позову та іншими порушеннями, зокрема, ухвала про забезпечення позову механічно скопійована з ухвали в іншій справі №904/6757/23. Відвід був протиправно відхилений без жодного обґрунтування причин відхилення доводів заявника з формальним посиланням на норми законодавства;

- Дніпровською міською радою рішенням від 24.03.2021 №327/5 надано дозвіл Олійнику В.А. на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по вул. Данила Галицького, 31/1В по фактичному розміщенню нежитлової будівлі – магазину. Тобто Дніпровська міська рада дозволила і розпочала процедуру надання земельної ділянки фізичній особі Олійнику В.А. з метою узаконення нежитлової будівлі магазину згідно ч. 3 ст. 376 ЦК України. Тому до припинення такого оформлення чи скасування (припинення) рішення міської ради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою позов про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, знесення нерухомого майна, яке самочинно збудовано на земельній ділянці комунальної власності – є очевидно передчасним;

- слід вважати неналежним способом захисту прав заявлену в позові вимогу про припинення володіння Відповідача самовільно збудованим нерухомим майном. Оскільки вимога про припинення володіння не відповідає належним способам захисту, наведене є підставою для відмови в позові;

- суд розглянув справу, яка підсудна суду загальної юрисдикції.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

31.05.2024 до Центрального апеляційного господарського суду від прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.

11.06.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від прокурора надійшли пояснення (в порядку ст. 42 України), в яких він підтримав обґрунтування своїх заперечень проти доводів апеляційної скарги, наголосив на відсутності підстав для її задоволення.

17.06.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, в якому просить суд відкласти засідання на іншу дату через відсутність зв`язку адвоката з Олійником В.А., що унеможливлює погодження з відповідачем всіх питань, пов`язаних із представництвом в судовому провадженні. Крім того повідомляє, що особисто відповідач може бути не обізнаний з інформацією про призначення судового засідання на 17.06.2026 о 10:30.

Позивач своїм правом на подання відзиву не скористався.

За приписами ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні 17.06.2026 брав участь прокурор. Позивач та відповідач, явку уповноважених представників не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Так, апеляційне провадження у даній справі здійснюється на підставі поданої ФОП Олійником В.А. апеляційної скарги, в межах їх доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.

Жодних доповнень протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося.

Крім того, у справі вже відбулися судові засідання 12.09.2024, 19.03.2025, на яких був присутній прокурор. Позивач та відповідач (апелянт) не з`явилися, уповноважених представників не направили.

При цьому як учасники судового процесу, останні не були позбавлені права забезпечити участь у судовому засіданні 17.06.2026 будь-якого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді, в тому числі в режимі відеоконференції.

Аналогічна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17.

В свою чергу, варто наголосити на тому, що визначення пріоритету щодо участі в судовому процесі у випадку невизнання судом обов`язкової явки представника, не тягне за собою неможливість здійснення розгляду справи, тобто відсутність уповноваженого представника в судовому засіданні не є безумовною підставою для його відкладення.

Натомість обставин неможливості вирішення спору судом не встановлено.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги тривалість провадження та необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового засідання та вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників учасників справи, які не з`явилися.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Присутній в судовому засіданні прокурор заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на залишенні оскаржуваного рішення без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення прокурора, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, дійшов наступних висновків.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В у власність чи користування будь-яким фізичним чи юридичним особам не передавалась. Більш того, розпорядчі документи, на підставі яких об`єктам нерухомості, розташованим на земельній ділянці присвоєно адресу не видавались, що свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки комунальної власності, чим порушено право комунальної власності територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

За відсутності будь-яких правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, за адресою: АДРЕСА_2 , збудовано нерухоме майно, що складається з магазину, літ. А-1, загальною площею 138 кв.м., що свідчить про те, що зазначене нерухоме майно є самочинним будівництвом в розумінні статті 376 Цивільного кодексу України.

Так, 21.09.2020 державним реєстратором Виконавчого комітету Маломихайлівської сільської ради Покровського району Дніпропетровської області Сучковою Тетяною Федорівною зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна, нежитлова будівля – магазин за адресою: АДРЕСА_2 , за громадянином Ісаковим Михайлом Миколайовичем, ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 (реєстраційний номер НОМЕР_3 ).

Як вбачається з електронної реєстраційної справи в якості документу, що відповідно до законодавства підтверджує набуття прав на нерухоме майно приєднано рішення виконавчого комітету Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради від 27.07.2003 №187 «Про дозвіл на розміщення торгівельного павільйону по АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 », а також приєднано технічний паспорт, виготовлений 18.09.2020 ФОП Якубук А.В.

Рішення виконавчого комітету Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради від 27.07.2003 №187 «Про дозвіл на розміщення торгівельного павільйону по АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 » не приймалось (лист Адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради №3/11-74 від 20.09.2022).

Відповідно до листа Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради №10/1-191 від 21.10.2022, управлінням не реєструвалася дозвільна документація (декларація про початок будівельних робіт або дозвіл) та документи, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (декларації про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат) по об`єкту, розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з листом Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 20.09.2022 №12/19-227, за даними інформаційної бази містобудівного кадастру та адресного плану міста адреса « АДРЕСА_2 » офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась.

Відомості про речові права на земельну ділянку ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні. Дніпровською міською радою, що здійснює розпорядження земельними ділянками на території міста Дніпра, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 , у власність чи користування не передавалася.

У подальшому, право власності на нерухоме майно – магазин загальною площею 138 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_1 перейшло до ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 на підставі договору про встановлення довірчої власності №45 від 26.09.2020, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю.

На теперішній час в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про реєстрацію права власності на нерухоме майно – магазин за адресою: АДРЕСА_2 , за ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .

На підставі викладеного, за результатами оцінки доказів, обставин справи та вказаних правових положень, суд першої інстанції виснував, що позовні вимоги прокурора підлягають задоволенню у повному обсязі.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Керівник Західної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до фізичної особи-підприємця Олійник Віталія Анатолійовича, в якій просить суд:

- зобов`язати фізичну особу-підприємця Олійник Віталія Анатолійовича (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ), усунути перешкоди Дніпровській міській раді (ЄДРПОУ 26510514, пр. Дмитра Яворницького, 75, м.Дніпро, 49000) у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 0,0145 га, привівши її у придатний до використання стан, шляхом знесення об`єкту самочинного будівництва: магазину літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м.;

- припинити володіння фізичної особи – підприємця Олійник Віталія Анатолійовича (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) нерухомим майном: магазином літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_2 , проведену рішенням приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю. номер 55502998 від 03.12.2020 (номер запису - 39521045) шляхом внесення до Державного реєстру запису про відсутність права із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 2175131912101.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

- в ході здійснення представницьких повноважень окружною прокуратурою встановлено факт самовільного зайняття земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 ;

- з`ясовано, що 21.09.2020 державним реєстратором Виконавчого комітету Маломихайлівської сільської ради Покровського району Дніпропетровської області Сучковою Тетяною Федорівною зареєстровано право власності на об`єкт нерухомого майна, нежитлова будівля – магазин за адресою: АДРЕСА_2 , за громадянином ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 (реєстраційний номер НОМЕР_3 );

- з електронної реєстраційної справи вбачається, що в якості документу, що відповідно до законодавства підтверджує набуття прав на нерухоме майно приєднано рішення виконавчого комітету Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради від 27.07.2003 №187 «Про дозвіл на розміщення торгівельного павільйону по АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 », а також приєднано технічний паспорт, виготовлений 18.09.2020 ФОП Якубук А.В.;

- з листа Адміністрації Новокодацького району Дніпровської міської ради №3/11-74 від 20.09.2022 встановлено, що рішення виконавчого комітету Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради від 27.07.2003 №187 «Про дозвіл на розміщення торгівельного павільйону по АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 » не приймалось;

- відповідно до листа Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради №10/1-191 від 21.10.2022, управлінням не реєструвалася дозвільна документація (декларація про початок будівельних робіт або дозвіл) та документи, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (декларації про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат) по об`єкту, розташований за адресою: АДРЕСА_2 ;

- згідно листа Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 20.09.2022 №12/19-227, за даними інформаційної бази містобудівного кадастру та адресного плану міста адреса « АДРЕСА_2 » офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась;

- відомості про речові права на земельну ділянку ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні. Дніпровською міською радою, що здійснює розпорядження земельними ділянками на території міста Дніпра, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_2 , у власність чи користування не передавалася;

- у подальшому, право власності на нерухоме майно – магазин загальною площею 138 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 від ОСОБА_1 перейшло до ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 на підставі договору про встановлення довірчої власності №45 від 26.09.2020, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю.;

- на теперішній час в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про реєстрацію права власності на нерухоме майно – магазин за адресою: АДРЕСА_2 , за ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

- правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118, 123, 124 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

- при цьому, земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , не відводилася ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 , оскільки Дніпровською міською радою рішення про відведення цієї земельної ділянки у користування чи у власність зазначеним фізичним особам не виносились (листи Дніпровської міської ради від 17.10.2022 та від 23.06.2023);

- за відсутності будь-яких правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, за адресою: АДРЕСА_2 , збудовано нерухоме майно – нежитлову будівлю – магазин, літ. А-1, загальною площею 138 кв.м., що свідчить про те, що зазначене нерухоме майно є самочинним будівництвом в розумінні статті 376 ЦК України;

- в результаті незаконної реєстрації права власності на нерухоме майно – нежитлову будівлю, магазин, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою. Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес;

- відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 Цивільного кодексу України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним (постанови Верховного Суду від 18.02.2019 у справі № 308/5988/17-ц, від 20.03.2019 у справі № 202/3 520/16-ц). Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього;

- Дніпровською міською радою рішенням від 24.03.2021 №327/5 надано дозвіл Олійнику В.А. на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по АДРЕСА_2 по фактичному розміщенню нежитлової будівлі – магазину. Однак, на теперішній час рішення про затвердження проекту землеустрою Дніпровською міською радою не приймалось;

- за фактом самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 Західною окружною прокуратурою міста Дніпра до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21.09.2022 внесено відомості за №42022042000000083 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України;

- відповідно до Висновку судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32/4-23 від 20.04.2023 та Висновку судового експерта з питань додаткової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32Д від 16.08.2023, проведених за матеріалами кримінального провадження №42022042000000083 від 21.09.2022, встановлено, що об`єкти за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, площею забудови 96 кв.м. та 49 кв. м. є капітальними будівлями ІІІ класу вогнестійкості та IV класу капітальності, фактичне землекористування та будівництво торгівельного павільйону на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , не відповідає нормативно-правовим актам у галузі будівництва в частині розміщення та іншим законодавчим актам у сфері будівництва: земельна ділянка площею 96 кв.м. та 49 кв.м., на яких розміщені торгівельні павільйони площею 96 кв.м. та 49 кв.м. за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В не оформлена належним чином, дозвільні документи, що надають право на будівництво – відсутні;

- відповідно до технічного звіту з топографо-геодезичних робіт по об`єкту земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, в районі будинку №31 встановлено, що площа земельної ділянки під забудовою складає 0,0096 га та 0,0046 га, також, в межах земельної ділянки на якій розташовані будівлі знаходяться охоронні зони:

лінія електропередачі високої низької напруги підземна 0,4 кВ – 0,0041 га;

водопровід підземний сталевий діаметром 400 мм – 0,0049 га;

- Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяження не містить відомостей про набуття права власності чи користування на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , за жодною юридичною чи фізичною особою;

- відповідно до інформації Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради, за даними інформаційної бази містобудівного кадастру та адресного плану міста адреса «вул. Данила Галицького (Будьонного), буд. 31/1-В» офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась;

- паспорти прив`язки тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, містобудівні умови та обмеження про проєктування об`єктів будівництва за адресою: вул. Данила Галицького (Будьонного), буд. 31/1-В, в м. Дніпрі Головним архітектурно-планувальним управлінням Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради не оформлювалися;

- в реєстрі будівельної діяльності відсутні відомості щодо видачі/реєстрації документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва за адресою: вул. Данила Галицького, буд. 31/1-В, у м. Дніпрі (лист Управління державного архітектурного-будівельного контролю Дніпровської міської ради №10/1-191 від 21.10.2022);

- як вбачається з відомостей, отриманих прокурором на запит, в єдиній державній електронній системі у сфері будівництва по замовникам ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ), та за адресою: АДРЕСА_2 , відсутні відомості щодо видачі/реєстрації документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва за адресою: АДРЕСА_2 ;

- в Державному реєстрі речових право на нерухоме майно здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю – магазин за адресою: АДРЕСА_2 , не зважаючи на той факт, що державному реєстратору надані для реєстрації документи, що не є правовстановлюючими та уповноваженими органами не видавались. В свою чергу той факт, що спірна будівля не введена в експлуатацію, адреса цьому об`єкту нерухомості не присвоювалася, що в свою чергу свідчить про те, що така будівля є самочинним будівництвом;

- головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 Цивільного кодексу України);

- правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним;

- вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою;

- як встановлено, після здійснення державної реєстрації права власності на самочинно збудоване нерухоме майно – магазин за адресою: АДРЕСА_2 , Ісаковим М.М. 26.09.2020 укладено з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) договір про встановлення довірчої власності №45 від 26.09.2020, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю. та за ОСОБА_2 26.09.2020 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язання;

- у подальшому, 30.11.2020 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю. право власності на нерухоме майно – магазин загальною площею 138 кв.м. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на підставі вимоги б/н від 01.10.2020 про стягнення на предмет довірчої власності;

- отже саме договір про встановлення довірчої власності у даних правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення сторін даного правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків, а тому зазначений договір за своєю правовою суттю є правочином. Зазначені обставини свідчать про те, що правочин, укладений щодо самочинно збудованого нерухомого майна, на яке право не виникало, вчинений виключно з метою протиправного заволодіння земельною ділянкою комунальної форми власності, є нікчемним в силу статті 228 ЦК України як такі, що порушують публічний порядок;

- повернення земельної ділянки у тому стані, який є на теперішній час, не призведе до поновлення порушених інтересів держави у повному обсязі, оскільки наявна на земельній ділянці самочинна забудова беззаперечно створюватиме перешкоди власнику при подальшій реалізації правомочностей щодо цієї земельної ділянки;

- Дніпровська міська рада в листі №7/11-1839 від 08.09.2023 зазначила, що найбільш ефективним способом захисту прав Дніпровської міської територіальної громади є усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, знесення нерухомого майна, яке самочинно збудовано на земельній ділянці комунальної власності, а саме: по АДРЕСА_2 ;

- з огляду на викладене, вбачається найбільш ефективним та доцільним способом захисту та реального поновлення порушених інтересів держави усунення перешкод власнику у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою, є її повернення власнику з приведенням відповідачем у придатний до використання стан, шляхом знесення самочинного будівництва;

- в свою чергу наявність зареєстрованого права власності, перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню майном комунальної власності, його передачі відповідальній особі з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади міста, у тому числі шляхом забезпечення надходження коштів до місцевого бюджету від використання майна, земельної ділянки;

- державна реєстрація права власності на нежитлову будівлю – магазин літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 2175131912101) та подальша перереєстрація, якою зареєстровано право власності за ОСОБА_2 прийняті за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна та підлягає скасуванню;

- з метою усунення перешкод Дніпровській міській раді у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, наявні підстави для припинення володіння Відповідача на самовільно збудоване нерухоме майно – магазин літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_2 із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 2175131912101.

Відповідач не скористався своїм правом, не направив до суду відзив на позовну заяву. Натомість 29.02.2024р. до суду через систему "Електронний суд" від представника відповідача надійшло клопотання про закриття провадження у справі, в якому зазначає, що в тексті позовної заяви та в ухвалах суду, відповідачам є фізична особа - підприємець Олійник Віталій Анатолійович, є штучним і суперечать офіційним даним державних реєстрів про власника майна та судом прийнято до розгляду справу, яка не відноситься до юрисдикції господарського суду. В судовому засіданні вирішено в клопотанні про закриття провадження у справі відмовити, оскільки відповідач займається господарською діяльністю, як фізична особа - підприємець.

Предметом доказування у цій справі є обставини, пов`язані з наявністю правових підстав для зобов`язання усунути перешкоди у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою та припинення володіння нерухомим майном.

Щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в суді прокурором суд зазначає таке.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Такі випадки встановлено частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Вказаною нормою передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

З зазначеної норми вбачається, що підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді складаються з чотирьох елементів:

1) наявність інтересів держави у спірних відносинах;

2) порушення/загроза порушення зазначених інтересів;

3) наявність/відсутність компетентного суб`єкта владних повноважень, який має захищати зазначені інтереси держави;

4) нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави компетентним суб`єктом владних повноважень (у разі його наявності).

Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Крім того, Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява № 61517/00, пункт 27).

Водночас Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятій 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів ( далі у тексті Рекомендації), якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Пунктами 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 3-рп/99 визначено, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, а отже прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах і може здійснювати представництво в порядку, передбаченому процесуальним законом.

"Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17).

Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади, і який має передбачені законодавчим актом, тобто законом, повноваження на подання відповідного позову до суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2019 у справі № 810/2763/17 дійшла висновку відповідно до якого, за загальним визначенням "публічним інтересом" є важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб`єктами публічної адміністрації.

Слід зазначити про те, що "правильне застосування законодавства" незаперечно становить "суспільний інтерес" та в даному випадку зверненням до суду дотримано "справедливої рівноваги", висловлені також у рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Раймондо проти Італії" від 22.07.1994, "Філліпс проти Сполученого Королівства" від 05.07.2001, "Аркурі та інші проти Італії" від 05.07.2001, "Ріела та інші проти Італії" від 04.09.2001, "Ісмаїлов проти Російської Федерації" від 06.11.2008, "Спорронг і Льоннрот проти Швеціїї" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Серков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Тригубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014.

Аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17.

Верховний Суд звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Відтак, представництво прокурором інтересів держави у суді: по-перше, може бути реалізовано у виключних випадках, зокрема у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; по-друге, прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, зазначає орган, уповноважений державною здійснити відповідні функції у спірних правовідносинах; по-третє, прокурор повинен пересвідчитися, що відповідний державний орган не здійснює захисту інтересів держави (тобто, він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається), приміром, повідомити такий державний орган про виявлені порушення, а у разі не вчинення цим органом дій спрямованих на захист інтересів держави, представляти інтереси держави в суді відповідно до статті 23 Закону України "Про прокуратуру", навівши відповідне обґрунтування цього.

Згідно з ч. 2 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Таким чином, з огляду на зазначену норму закону, прокурор може заявити в інтересах держави позов, який виражається в інтересах частини українського народу - членів територіальної громади, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює саме орган місцевого самоврядування, хоча він, цей орган, навпаки, покликаний ці інтереси захищати.

Такий підхід узгоджується з Європейською хартією місцевого самоврядування 1985 року (ратифікована Законом України від 15.07.1997 № 452/97-ВР), яка передбачає, що органи місцевого самоврядування при вирішенні відповідної частини публічних (суспільних) справ (public affairs) діють під власну відповідальність в інтересах місцевого населення й у правовій системі держав-учасниць, зокрема, у сфері адміністративного контролю за органами самоврядування, має забезпечуватись співмірність (баланс) між заходами контролю та важливістю інтересів, які контролюючий орган має намір захищати (статті 3, 8).

Крім того, з урахуванням ст.ст. 1, 2, 6, 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Конституція України визначає, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (стаття 140 Конституції України).

Відповідно до статті 142 Конституції України, статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів.

Положення ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в України" встановлюють, що територіальним громадам міст належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

До повноважень міських рад у галузі земельних відносин згідно зі ст.ст. 12, 83, 122 Земельного кодексу України, ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" належить розпорядження землями комунальної власності в межах, визначених Земельним кодексом України.

Зокрема, ст.83 Земельного кодексу України визначено, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Враховуючи викладене, органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Дніпровська міська рада як орган місцевого самоврядування, що виконує повноваження власника земельних ділянок комунальної власності на території міста Дніпро, а також суб`єкт, уповноважений на здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель на території міста Дніпро.

Пунктами 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 визначено, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, а, отже, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах і може здійснювати представництво в порядку, передбаченому процесуальним законом.

"Інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17).

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

З огляду на наведене, положення статті 1, частини першої статті 83, частини першої статі 84, статті 122 ЗК України, ст.ст. 1, 2, 6, 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності та користування на землю набувається та реалізується фізичними та юридичними особами в порядку і на підставах, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із частиною 3 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до правових висновків, зроблених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, "знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі" (пункт 84 постанови).

Таким чином, в результаті незаконної реєстрації права власності на нежитлову будівлю – магазин літ. А-1, загальною площею 138,0 кв. м., за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 2175131912101) порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01.04.2008 № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (пункт 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (провадження №14-104цс19).

Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Крім цього, вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі "Трегубенко проти України" від 02.11.2004 категорично ствердив, що "правильне застосування законодавства незаперечно становить "суспільний інтерес".

Фактично, звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання надання в користування земельних ділянок комунальної власності та дотримання конституційного принципу рівності усіх перед Законом, у зв`язку з чим прокурор звертається до суду з позовом щодо захисту інтересів держави.

Враховуючи вищенаведене, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Варто зазначити, що у постанові від 22.08.2018 у справі №807/62/16 Верховний Суд, посилаючись на частину другу статті 19 Конституції України, констатував, що реалізуючи повноваження належно, добросовісно та з метою, для якої вони надані, уповноважений орган фактично має обов`язок, а не право захищати інтереси держави. Зазначене є способом здійснення владних повноважень, а не способом захисту суб`єктивних прав органу, що уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Землі комунальної власності зайнято самовільно, що суперечить вимогам чинного законодавства до порядку володіння та користування землею та створює перешкоди законному власнику у реалізації повноважень щодо цієї землі.

Окрім того, безпідставна державна реєстрація права власності на нерухоме майно на самовільно зайнятій земельній ділянці, також створює перешкоди законному власнику землі та протирічить вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття речових прав на нерухоме майно, засадам та принципам державної реєстрації як процедури офіційного визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, спотворення змісту державних процедур з метою незаконного заволодіння землею комунальної власності.

Даний спір стосується питання права, яке становить значний суспільний інтерес, оскільки самовільне зайняття земель комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) та конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє розпоряджатись своїм майном.

Враховуючи вищенаведене, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Проте, Дніпровською міською радою та її уповноваженими виконавчими органами не вжито належних та ефективних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у встановленому законом порядку, у тому числі шляхом звернення до суду.

Західною окружною прокуратурою міста Дніпра неодноразово скеровувались листи (від 13.09.2022 №04/51-3059вих-22, від 19.05.2023 №04/51-2589вих-23, від 06.07.2023 № 04/51-3569вих-23) на адресу Дніпровської міської ради в яких повідомлялось про встановлені факти порушення законодавства при реєстрації права власності та самовільному зайнятті земельної ділянки на вул. Данила Галицького, буд. 31/1-В у м. Дніпро шляхом проведення державної реєстрації речових прав, а також безпідставне набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 2175131912101), що є самочинним будівництвом на підставі документів, які відповідними органами місцевого самоврядування не видавалися.

Однак, органом місцевого самоврядування, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, заходів щодо захисту та поновлення прав територіальної громади на спірну земельну ділянку не вжито, що підтверджується листами Дніпровської міської ради №7/11-2338 від 08.11.2022, № 7/11-1839 від 08.09.2023, та свідчить про наявність підстав для вжиття прокуратурою представницьких повноважень в інтересах держави шляхом звернення до суду з даним позовом.

У постанові від 10.08.2021 у справі №923/833/20 Верховним Судом наголошено, що суд, встановлюючи підстави представництва прокурора, повинен здійснити оцінку не тільки щодо виконання ним обов`язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову до суду, а й наявні у справі інші докази щодо обставин, які йому передували, зокрема, попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, яке за своїм змістом може мати різний характер.

Варто зазначити, що дійсно інтереси держави повинні захищати насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, у тому числі шляхом подання відповідних позовних заяв, а не прокурор. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Проте для того, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Наведена правова позиція викладена в постанові Великої палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, постановах Верховного Суду від 10.08.2021 по справі № 923/833/20, від 20.07.2021 у справі № 908/2153/20.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного королівства" суд проголосив, що засіб захисту повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Крім того, є категорія справ, де ЄСПЛ зазначив, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".

Таким чином, зазначене свідчить про нездійснення уповноваженим органом захисту порушених інтересів держави в передбаченому законом порядку.

Враховуючи, що вказані інтереси до цього часу залишаються незахищеними, вбачаються виключні підстави для представництва прокурором інтересів держави в особі Дніпровської міської ради, з чим погоджується апеляційний суд.

При цьому позовні вимоги прокурора в інтересах держави у даній справі не порушують статтю 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод з огляду на наступне.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.11.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

ЄСПЛ у питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання самовільного зайняття земельної ділянки комунальної власності та дотримання конституційного принципу рівності усіх перед Законом, а отже порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод у даному спорі відсутнє.

Отже, прокурором належним чином обґрунтовано та доведено наявність підстав для представництва інтересів держави в особі Дніпровської міської ради у порядку статті 131-1 Конституції України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відповідно до вимог статті 14 Конституції України, статті 1 Земельного кодексу України земля є основним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності та користування на землю набувається та реалізується в порядку та на підставах, визначених Конституцією України (статей 13, 14), Земельного кодексу України (статей 78, 92, 93, 102-1, 116,118, 119, 123, 125, 126), а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону України "Про оренду землі", Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами.

Згідно зі статтею 12 Земельним кодексом України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Разом з тим з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , не відводилася ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 , оскільки Дніпровською міською радою рішення про відведення цієї земельної ділянки у користування чи у власність зазначеним фізичним особам не виносились (листи Дніпровської міської ради від 17.10.2022 та від 23.06.2023).

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118, 123, 124 Земельного кодексу України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяження не містить відомостей про набуття права власності чи користування на земельну ділянку за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, буд. 31/1-В, за жодною юридичною чи фізичною особою.

Самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними (статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель").

Статтею 212 Земельного кодексу України унормовано, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до положень статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 Цивільного кодексу України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним (див. постанови Верховного Суду від 18.02.2019 у справі № 308/5988/17-ц, від 20.03.2019 у справі №202/3520/16-ц.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до приписів частин другої та третьої статті 331 Цивільного кодексу України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (частина 1 статті 182 Цивільного кодексу України).

Слід відзначити, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Пунктом 41 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 (у редакції станом на час здійснення державної реєстрації) визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються:

1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта;

2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна;

3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси;

4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність;

5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності.

Як вбачається з відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяження для здійснення державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна – магазин за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, Ісаковим М.М. надано державному реєстратору рішення виконавчого комітету Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради від 27.07.2003 №187 «Про дозвіл на розміщення торгівельного павільйону по вулиці Будьонного 31/1, ОСОБА_1 », а також надано технічний паспорт, виготовлений 18.09.2020 ФОП Якубук А.В.

При цьому жодного документу, що підтверджував присвоєння адреси новоствореному об`єкту нерухомого майна та відведення земельної ділянки під його будівництво заявником державному реєстратору не надано.

Статтею 26-3 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" визначено, що адресою об`єкта нерухомого майна (далі - адреса) є унікальна структурована сукупність реквізитів, що використовуються для ідентифікації об`єкта та визначення місця його розташування на місцевості. Адреса присвоюється об`єктам будівництва, будинкам, будівлям, спорудам, квартирам, гаражним боксам, машиномісцям, іншим житловим та нежитловим приміщенням, які є самостійними об`єктами нерухомого майна. Адреса присвоюється, змінюється, коригується, анулюється виконавчим органом сільської, селищної, міської ради - у разі, якщо об`єкт знаходиться у межах території, на яку поширюються повноваження сільської, селищної, міської ради.

Відповідно до інформації Головного архітектурно-планувального управління Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради за даними інформаційної бази містобудівного кадастру та адресного плану міста адреса «вул. Данила Галицького (Будьонного), буд. 31/1-В» офіційно жодному об`єкту нерухомості на території міста не надавалась.

Паспорти прив`язки тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, містобудівні умови та обмеження про проєктування об`єктів будівництва за адресою: вул. Данила Галицького (Будьонного), буд. 31/1-В, в м. Дніпрі Головним архітектурно-планувальним управлінням Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради не оформлювалися.

Замовник має право виконувати будівельні роботи після подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об`єктів будівництва, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1) (пункт перший частини першої статті 34, частина перша статті 36 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), здійснюється шляхом реєстрації відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об`єкта до експлуатації протягом десяти робочих днів з дня реєстрації заяви (частина перша статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Статтею 22-1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" передбачено ведення єдиної державної електронної система у сфері будівництва як єдиної інформаційно-комунікаційної системи у складі містобудівного кадастру, що забезпечує створення, перегляд, відправлення, прийняття, збирання, внесення, накопичення, обробку, використання, розгляд, зберігання, захист, облік та надання інформації у сфері будівництва, а також електронну взаємодію між фізичними та юридичними особами, державними органами, органами місцевого самоврядування, центрами надання адміністративних послуг з метою отримання визначених цим Законом послуг у сфері будівництва.

Електронна система складається з: 1) Реєстру будівельної діяльності; 2) електронного кабінету користувача електронної системи (далі - електронний кабінет); 3) порталу електронної системи.

Невід`ємною архівною складовою частиною Реєстру будівельної діяльності є єдиний реєстр документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів.

Водночас Управлінням державного архітектурного-будівельного контролю Дніпровської міської ради (лист №10/1-191 від 21.10.2022) зазначено, що в реєстрі будівельної діяльності відсутні відомості щодо видачі/реєстрації документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва за адресою: вул. Данила Галицького, буд. 31/1-В, у м. Дніпрі.

Як вбачається з відомостей, отриманих прокурором на запит, в єдиній державній електронній системі у сфері будівництва по замовникам ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та за адресою: АДРЕСА_2 , відсутні відомості щодо видачі/реєстрації документів, які надають право на виконання будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об`єктів будівництва за адресою: АДРЕСА_2 .

Таким чином, в Державному реєстрі речових право на нерухоме майно здійснено реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю – магазин за адресою: АДРЕСА_2 , не зважаючи на той факт, що державному реєстратору надані для реєстрації документи, що не є правовстановлюючими та уповноваженими органами не видавались. В свою чергу той факт, що спірна будівля не введена в експлуатацію, адреса цьому об`єкту нерухомості не присвоювалася, що в свою чергу свідчить про те, що така будівля є самочинним будівництвом.

Разом з цим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, висновки в якій аналогічні висновкам, викладеним у постановах від 23.06.2020 у справі № 680/214/16 та від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, зазначено, зокрема, що аналіз положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу положень законодавства не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного.

Водночас частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 Цивільного кодексу України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.

У пункті 45 постанови від 23.06.2020 у справі 680/214/16-ц Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.09.2021 у справі № 359/5719/17 зазначила, що особа не набуває права власності на об`єкт самочинного будівництва (п. 148).

За змістом частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту (будівельного паспорта); або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Частиною 2 статті 36 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлено заборону на виконання будівельних робіт без подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт.

Також заборонена експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачено законодавством) в експлуатацію (частина 8 статті 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Отже, відсутність дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) або порушення умов, передбачених у цих документах, зумовлює визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини 1 статті 376 Цивільного кодексу України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього як на об`єкт нерухомості (частина 2 статті 376 Цивільного кодексу України).

Подібні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19.

Так, згідно з частинами 1-4 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1, 2 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Договір про встановлення довірчої власності є правочином, який в свою чергу підтверджує волевиявлення сторін, а також має юридичні наслідки - факт набуття та припинення права власності на нерухоме майно.

Як встановлено судом, після здійснення державної реєстрації права власності на самочинно збудоване нерухоме майно – магазин за адресою: АДРЕСА_2 , Ісаковим М.М. 26.09.2020 укладено з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) договір про встановлення довірчої власності №45 від 26.09.2020, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю. та за ОСОБА_2 26.09.2020 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язання.

У подальшому, 30.11.2020 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Виноградовою В.Ю. право власності на нерухоме майно – магазин загальною площею 138 кв.м. у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на підставі вимоги б/н від 01.10.2020 про стягнення на предмет довірчої власності.

Отже, саме договір про встановлення довірчої власності у даних правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення сторін даного правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків, а тому зазначений договір за своєю правовою суттю є правочинами.

Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 11.09.2018 у справі № 918/1377/16, від 12.06.2019 у справі № 927/352/18, від 11.10.2021 у справі № 910/17954/20, від 28.09.2021 у справі № 910/17954/20, від 06.07.2022 у справі № 372/3737/19.

Слід зазначити, що у законодавстві відсутні визначення поняття "інтерес" та поняття "інтерес держави і суспільства". Законодавство не містить ні орієнтованого переліку сфер, де існують ці державні інтереси, ні критеріїв чи способів їх визначення.

Натомість публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Зазначені вище обставини свідчать про те, що правочин, укладений щодо самочинно збудованого нерухомого майна, на яке право не виникало, вчинений виключно з метою протиправного заволодіння земельною ділянкою комунальної форми власності, є нікчемним в силу статті 228 ЦК України як такий, що порушує публічний порядок.

Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачено перелік способів захисту цивільних прав, які мають універсальних характер та можуть застосовуватися до всіх чи більшості суб`єктивних прав.

Разом з тим, законодавцем передбачено, що такий перелік не є вичерпним та надано право суду захистити цивільне право або інтерес особи іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (частина 3 статті 16 Цивільного кодексу України). Особа, законне право або інтерес якої порушено, може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту.

Якщо спеціальні норми права визначають конкретні заходи з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення, особа вправі скористатися такими способами захисту. Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання даної норми у її практичному застосуванні гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі №910/2861/18.

Викладені у позовній заяві факти та обставини свідчать про порушення земельного законодавства, шляхом самовільного захоплення земельної ділянки шляхом розташування на ній самочинно збудованої будівлі магазину за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, чим створено перешкоди власнику у раціональному та ефективному використанні земельної ділянки відповідно до її призначення та відповідно до встановленої законом мети, нівелює можливість подальшої використання цих земель з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади.

Отже, повернення земельної ділянки у тому стані, який є на теперішній час, не призведе до поновлення порушених інтересів держави у повному обсязі, оскільки наявна на земельній ділянці самочинна забудова беззаперечно створюватиме перешкоди власнику при подальшій реалізації правомочностей щодо цієї земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340.

Знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі у цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

Поряд із цим, власник, чиї права порушено, може скористатися не будь-яким, а саме ефективним способом захисту, оскільки вирішення вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою (в тому числі, визнання правочинів недійсними). Розгляд позовних вимог про знесення об`єкту самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника земельної ділянки, зокрема, про визнання правочинів недійсними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 зроблено висновок, що "за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно. Сама собою державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 зазначено, що "у силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 Цивільного кодексу України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, за її рахунок (частина 4 статті 376 Цивільного кодексу України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина 5 статті 376 Цивільного кодексу України).

Разом з тим, у постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 442/302/17 зазначено, що "задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельної ділянки шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво є належним та ефективним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, в тому числі визнання недійсними договорів про відчуження майна".

У свою чергу, у постанові Верховного Суду у справі № 202/7377/16-ц від 27.10.2021 зазначено, що визнання незаконними і скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом.

При цьому установивши, що самочинна забудова здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена особі для цієї мети, суди з урахуванням практики застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинні з`ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, чиї права порушено такою забудовою, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проєкту або будівельних норм і правил.

У цьому аспекті Верховним Судом у постанові від 29.01.2020 № 822/2149/18 наголошено, що за змістом частини 7 статті 376 Цивільного кодексу України зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову можливе лише у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, у інших випадках самочинного будівництва, зокрема, якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, стаття 376 Цивільного кодексу України не ставить можливість знесення об`єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови.

Натомість правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 Цивільного кодексу України).

Дніпровська міська рада в листі № 7/11-1839 від 08.09.2023 зазначила, що найбільш ефективним способом захисту прав Дніпровської міської територіальної громади є усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, знесення нерухомого майна, яке самочинно збудовано на земельній ділянці комунальної власності, а саме: по вул. Данила Галицького, 31/1-В у м. Дніпрі.

З огляду на викладене, суд першої інстанції обґрунтовано виснував, що найбільш ефективним та доцільним способом захисту та реального поновлення порушених інтересів держави усунення перешкод власнику у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, є її повернення власнику з приведенням Відповідачем у придатний до використання стан шляхом знесення самочинного будівництва.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України права володіння, користування та розпорядження своїм майном належать власникові.

Згідно з нормою статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (статті 321 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 3 цієї статті).

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (стаття 212 Земельного кодексу України).

Вказане підтверджується постановою Верховного Суду від 20.07.2021 у справі №914/2200/20, в якій зазначено, що на підставі положень частин 2, 3 статті 152 Земельного кодексу України, за якими власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, зокрема, відновленням стану земельної ділянки, який існував до порушення права, статті 212 Земельного кодексу України, якою передбачено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними, визнавши доведеними позивачем та не спростованими відповідачем обставини наявності у позивача права комунальної власності на спірну земельну ділянку, самовільне зайняття відповідачем цієї земельної ділянки шляхом встановлення огорожі за відсутності будь-яких, в тому числі договірних, підстав для цього, Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позов про зобов`язання відповідача звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу огорожі підлягає задоволенню.

Також необхідно зазначити, що відповідно до положень статті 377 Цивільного кодексу України, статті 120 Земельного кодексу України діє принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована. У разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.

За висновками, викладеними у пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття.

Водночас, з огляду на принцип слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, а також фактичні обставини створення вказаних об`єктів нерухомості, правовий режим будівництва як самочинного не створює підстав для виникнення прав на земельну ділянку.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №910/19726/17, постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі №916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц.

З огляду на викладене, вбачається, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним.

Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Таким чином, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні своєю власністю, зокрема земельною ділянкою, шляхом відновлення її до попереднього стану, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 24.02.2020 у справі № 458/1046/15, висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц.

За змістом статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (пункт "б" частини третьої статті 152 Земельного кодексу України).

Таким чином, з огляду на викладені обставини справи, належним способом захисту порушених прав на земельну ділянку територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради є повернення земельної ділянки, за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, та знесення самочинно збудованого нерухомого майна магазину літ. А-1 загальною площею 138,0 кв.м.

В свою чергу, наявність зареєстрованого права власності, перешкоджає належному володінню, розпорядженню та користуванню майном комунальної власності, його передачі відповідальній особі з метою задоволення потреб та інтересів територіальної громади міста, у тому числі шляхом забезпечення надходження коштів до місцевого бюджету від використання майна, земельної ділянки.

Згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 Цивільного кодексу України).

Право власності на нерухомі речі підлягає державній реєстрації (частина 1 статті 182 Цивільного кодексу України).

При цьому, державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини 8 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції станом на момент внесення запису в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно) та частиною 4 статті 15 вказаного Закону (в редакції станом на момент внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно) державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно - правовими актами (стаття 22 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Статтею 24 Закону визначено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження, наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяження.

За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

З огляду на викладене, державна реєстрація права власності на нежитлову будівлю – магазин літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 2175131912101) та подальша перереєстрація, якою зареєстровано право власності за ОСОБА_2 прийняті за відсутності належних правових підстав, порушує встановлений чинним законодавством порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна та підлягає скасуванню, з чим погоджується апеляційний суд.

Відповідно до частини 3 статті 26 Закону України Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у редакції з 26.07.2022, у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом першим частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом першим частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Крім того, необхідно зазначити, що навіть у випадку якщо буде встановлено, що суб`єкт державної реєстрації прав правомірно прийняв рішення про державну реєстрацію права (зокрема, для державної реєстрації подані всі необхідні документи, які вимагаються відповідно до закону, та відсутні встановлені законом підстави для відмови в державній реєстрації права), то це не є перешкодою для задоволення позову.

Вказана позиція також викладена в постановах Великої Палати Верховного суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 22.08.2018 № 925/1265/16, від 04.08.2018 у справі №915/127/18.

Разом з тим, Верховний Суд у постанові № 904/7803/21 від 19.04.2023, зазначив, що стаття 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є процедурною нормою і не містить та й не може містити приватноправових способів захисту. Ці висновки сформульовані в постанові Верховного Суду від 01.02.2023 у справі № 316/2082/19. Тому посилання у статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" на скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування державної реєстрації прав не є встановленням приватно-правових способів захисту прав.

При цьому законами України не встановлено способу захисту для випадків, коли за особою зареєстроване право власності чи інше речове право, яке не може бути зареєстроване за жодною особою. Тобто у законах наявна прогалина, яка має бути заповнена за аналогією закону чи права (стаття 8 ЦК України).

Функцією державної реєстрації права є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Подібні висновки неодноразово формулювалися Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в постановах від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 96), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 48).

Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89)) передбачає, що відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі №488/2807/17 (пункт 100)).

Отже, фактичне володіння нерухомим майном здійснюється шляхом оголошення в реєстрі права на нерухоме майно. Володіння, оголошення (як і будь-який факт) не можуть бути скасовані. Тому вимога скасувати державну реєстрацію права власності не відповідає належному способу захисту. Також не відповідає належному способу захисту вимога про припинення права власності позивача, оскільки позивач вважає, що право власності відповідача не виникало взагалі відповідно до частини другої статті 376 Цивільного кодексу України (як і сам спірний об`єкт не виник як об`єкт права власності).

Виходячи з правової природи реєстрації прав на нерухоме майно як способу володіння ним та беручи до уваги загальні засади цивільного законодавства (аналогія права), у випадку, якщо заінтересована особа - позивач (власник земельної ділянки, інший правоволоділець) вважає, що зареєстроване за відповідачем право власності чи інше речове право на певний об`єкт насправді не існує і нікому не належить, то належному способу захисту відповідає вимога про припинення володіння відповідача відповідним правом. Судове рішення про задоволення таких позовних вимог є підставою для внесення до Державного реєстру запису про відсутність права. Якщо на відповідний об`єкт, право на який не може бути зареєстроване за жодним суб`єктом, був відкритий розділ Державного реєстру прав, таке судове рішення є також підставою для закриття розділу Державного реєстру прав на цей об`єкт.

Разом з тим, невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можуть бути витлумачені у відповідності до належного способу захисту прав (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 911/3135/20) аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду № 904/7803/21 від 19.04.2023). Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (стаття 2 Господарського процесуального кодексу України).

З урахуванням викладеного, з метою усунення перешкод Дніпровській міській раді у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, наявні підстави для припинення володіння відповідача на самовільно збудоване нерухоме майно нежитлову будівлю – магазин літ. А-1, загальною площею 138,0 кв.м., за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 2175131912101), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна 2137766812101.

Щодо питання втручання у право мирного володіння майном необхідно зауважити, що предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки "пропорційності", як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина 3 статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України, частина 3 статті 1 Земельного кодексу України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина 1 статті 50 Конституції України).

Встановлені обставини свідчать про те, що підробне рішення виконавчого комітету Ленінської районної у місті Дніпропетровську ради від 27.07.2003 №187 використовували як підставу набуття права власності на новостворений об`єкт нерухомого майна. Проте, реєстрація права власності на майно на підставі підробних документів не може гарантувати непорушність такого права власності у майбутньому.

Великою Палатою Верховного Суду також зазначено, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.

У постанові Верховного Суду України від 29.06.2022 у справі № 727/10017/18 зазначено, що новий власник, набуває усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник, а тому є належним відповідачем за заявленими вимогами про повернення земельної ділянки, приведення її у попередній стан та знесення самочинного будівництва.

Територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, як власник земельної ділянки має право вимагати від відповідача усунення перешкод у користуванні своєю земельні ділянкою, розташованою за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, загальною площею 138,0 кв.м., шляхом знесення самочинно збудованого майна, оскільки, набувши у власність будівлі магазинів та торговельних павільйонів за цією адресою ОСОБА_2 набув усі права та обов`язки щодо придбаного майна, які мав первісний його власник ОСОБА_1 , що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 01.07.2020 у справі №755/3782/17.

Велика Палата Верховного Суду у пунктах 122-126 постанови від 15.09.2020 по справі №469/1044/17 звертала увагу на те, що навіть у випадку позбавлення кінцевого набувача його прав на певний об`єкт законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений можливості відновити своє право, зокрема, пред`явивши вимогу до проміжного, в якого придбав об`єкт, про відшкодування збитків на підставі статті 661 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Таку ж вимогу може заявити і проміжний набувач до первинного.

Вказане відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс15, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 93), від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 63), від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц (пункт 125.6.3).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частин першої та третьої статті 22 Цивільного кодексу України).

Отже, законодавство України гарантує право заявити до відповідного суб`єкта позов про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами.

З огляду на викладене, позовні вимоги не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Щодо доводів скаржника про порушення вимог, що ставляться до форми та змісту позовної заяви, відсутність у Західної окружної прокуратури міста Дніпра процесуальної дієздатності необхідно зазначити наступне.

Частинами першою, другою та третьою статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Як вже було зазначено, прокурор у випадках представництва інтересів держави в суді виконує функцію представництва.

Крім того, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор визначає межі повноважень Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур у частині виконання конституційних функцій. На виконання вказаних вимог Закону прийнято Наказ №389 від 21.08.2020 «Про організацію діяльності прокурорів щодо представництва інтересів держави в суді», яким врегульовано питання подання позовних заяв та інших процесуальних документів окружними прокуратурами, та питання забезпечення участі прокурорів у розгляді справ судами.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова від 27.02.2019 у справі №761/3884/18).

Положенням про порядок функціонування окремих підсистем Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Ради правосуддя України №1845/0/15-21 від 17.08.2021 (далі - Положення) визначено, що електронні документи створюються із застосуванням вбудованого текстового редактора шляхом заповнення форм документів, передбачених Інструкцією користувача «Електронного суду», підписуються кваліфікованим електронним підписом (підписами) його підписувача (підписувачів) та надсилаються засобами відповідної підсистеми ЄСІТС.

Оскільки у підсистемі «Електронний суд» можливість подання позовної заяви прокурором, який діє в інтересах держави в особі уповноваженого органу, на момент подачі позову не була передбачена, що не відповідало процесуальному статусу прокурора у господарському процесі під час реалізації ним повноважень представництва інтересів держави в суді, позовна заява керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області подана в електронній формі через «Електронний суд» за Параметрами (формою), визначеними підсистемою «Електронний суд», а саме: без зазначення органу, уповноваженого на здійснення функцій держави у спірних правовідносинах - позивача – Дніпровської міської ради.

Водночас позовна заява у справі №904/6761/23 підписана кваліфікованим електронним підписом та надіслана засобом відповідної системи ЄСІТС.

Згідно з п. 31. Положенням надання довіреності в електронній формі здійснюється засобами Електронного кабінету шляхом створення електронного документа встановленої форми, в якому визначається обсяг повноважень повіреного.

Довіреність в електронній формі, підписана кваліфікованим електронним підписом довірителя, надає можливість повіреному виконувати визначений довірителем перелік дій засобами Електронного суду. Повірений, якому довірителем видана довіреність в електронній формі із правом передоручення, може надати таку довіреність іншому користувачу на вчинення дій в інтересах довірителя (передоручення) (п.32 Положення).

Від імені юридичної особи видавати довіреності в електронній формі мають право особи, зазначені у відомостях Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо такої юридичної особи у графі "Прізвище, ім`я, по батькові, дати обрання (призначення) осіб, що обираються (призначаються) до органу управління такої юридичної особи, уповноважених представляти юридичну особу у правовідносинах з третіми особами, або такі, які мають право вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори та дані про наявність обмежень щодо представництва від імені юридичної особи". Від імені іноземної юридичної особи електронні довіреності видаватися не можуть (п. 33 Положення).

Довіреність в електронній формі, що підтверджує повноваження представника, та електронні документи, на підставі яких відбувалось передоручення прав первинного довірителя (за їх наявності), автоматично додаються до документів, відправлених представником засобами Електронного суду (п. 34 Положення).

Відповідно до п. 35 Положення довіреність в електронній формі дійсна до моменту її скасування довірителем або протягом строку, на який вона видана. При втраті чинності довіреності в електронній формі автоматично скасовуються також усі її похідні довіреності, що видані в порядку передоручення.

На момент подання позовної заяви у справі №904/6761/23 керівником Західної окружної прокуратури міста Дніпра, відповідно до Наказу керівника Дніпропетровської обласної прокуратури від 23.03.2021 №803к був Риженко О.В.

У подальшому, наказом керівника Дніпропетровської обласної прокуратури від 12.01.2024 №88к Риженка О.В. звільнено з посади керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області з 15.01.2024 в порядку переведення на посаду до Дніпропетровської обласної прокуратури.

Наказом керівника Дніпропетровської обласної прокуратури від 12.01.2024 №89к виконання обов`язків керівника Західної окружної прокуратури міста Дніпра Дніпропетровської області з 16.01.2024 на час вакантної посади покладено на першого заступника керівника вищевказаної прокуратури Бігдана Є.В.

Тобто позовна заява у справі № 904/6761/23 подана через систему «Електронний суд» керівником органу прокуратури від імені прокуратури, яка здійснює представництво інтересів держави, підписана посадовою особою прокуратури, керівником окружної прокуратури, який, в силу ст.ст. 15, 23, 24 Закону України «Про прокуратуру», має процесуальну дієздатність та право звернення із відповідною заявою до суду в інтересах держави, а посилання апелянта на те, що процесуальне право звернення до суду належить лише прокурору, а не органу прокуратури, не відповідає положенням ст. 131-1 Конституції України та нормами Закону України «Про прокуратуру»

Щодо твердження про наявність підстав для відводу судді у справі, вказані доводи є необґрунтованими, і спростовуються висновками Господарського суду Дніпропетровської області в ухвалі від 27.02.2024 у справі № 904/6761/23 в повному обсязі.

При цьому варто наголосити, що визначені заявником підстави для відводу є фактично припущенням про надання прокурором інформації суду про наявність у провадженні суду іншої справи, що призвело до задоволення заяви про забезпечення позову та технічних помилок у ній.

Разом з тим, ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 20.02.2024 виправлено описку в резолютивній частині ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 01.02.2024 у справі № 904/6761/23, та викладено в іншій редакції, у відповідності до предмету розгляду справи.

Відповідно до ст. 243 ГПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується без повідомлення учасників справи, про що постановляється ухвала. За ініціативою суду питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні за участю учасників справи, проте їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень. Заява про внесення виправлень розглядається протягом десяти днів після її надходження. Ухвала про внесення виправлень надсилається всім особам, яким видавалося чи надсилалося судове рішення, що містить описки чи арифметичні помилки.

Щодо аргументів в апеляційній скарзі про початок процедури «узаконення» самочинно побудованої нежитлової будівлі, колегія суддів звертає увагу на таке.

На теперішній час в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявний запис про реєстрацію права власності на нерухоме майно – магазин за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, буд. 31/1-В, за Олійником Віталієм Анатолійовичем, РНОКПП НОМЕР_1 .

Таким чином, в результаті незаконної реєстрації права власності на нерухоме майно нежитлову будівлю, магазин, розташований за адресою: вул. Данила Галицького, буд. 31/1-В в м. Дніпрі, порушено права, майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Дніпра, яка позбавлена можливості користуватись та розпоряджатися цією земельною ділянкою.

За фактом самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, буд. 31/1-В Західною окружною прокуратурою міста Дніпра до Єдиного реєстру досудових розслідувань 21.09.2022 внесено відомості за №42022042000000083 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 197-1 КК України.

Відповідно до Висновку судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно технічної експертизи №32/4-23 від 20.04.2023 та Висновку судового експерта з питань додаткової комплексної будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи №32Д від 16.08.2023, проведених за матеріалами кримінального провадження №42022042000000083 від 21.09.2022, встановлено, що об`єкти за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, площею забудови 96 кв.м. та 49 кв.м. є капітальними будівлями ІІІ класу вогнестійкості та IV класу капітальності, фактичне землекористування та будівництво торгівельного павільйону на земельній ділянці за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, не відповідає нормативно правовим актам у галузі будівництва в частині розміщення та іншим законодавчим актам у сфері будівництва: земельна ділянка площею 96 кв.м. та 49 кв.м., на яких розміщені торгівельні павільйони площею 96 кв.м. та 49 кв.м. за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В не оформлена належним чином, дозвільні документи, що надають право на будівництво – відсутні.

Також, відповідно до технічного звіту з топографо-геодезичних робіт по об`єкту земельна ділянка за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, в районі будинку №31 встановлено, що площа земельної ділянки під забудовою складає 0,0096 га та 0,0046 га, також, в межах земельної ділянки на якій розташовані будівлі знаходяться охоронні зони:

- лінія електропередачі високої низької напруги підземна 0,4кВ – 0,0041га;

- водопровід підземний сталевий діаметром 400мм – 0,0049га.

Землі комунальної власності зайнято самовільно, що суперечить вимогам чинного законодавства до порядку володіння та користування землею та створює перешкоди законному власнику у реалізації повноважень щодо цієї землі.

Окрім того, безпідставна державна реєстрація права власності на нерухоме майно на самовільно зайнятій земельній ділянці, також створює перешкоди законному власнику землі та протирічить вимогам чинного законодавства щодо підстав та порядку набуття речових прав на нерухоме майно, засадам та принципам державної реєстрації як процедури офіційного визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, спотворення змісту державних процедур з метою незаконного заволодіння землею комунальної власності.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Подібні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19.

Натомість виходячи з правової природи реєстрації прав на нерухоме майно як способу володіння ним та беручи до уваги загальні засади цивільного законодавства (аналогія права), у випадку, якщо заінтересована особа - позивач (власник земельної ділянки, інший правоволоділець) вважає, що зареєстроване за відповідачем право власності чи інше речове право на певний об`єкт насправді не існує і нікому не належить, то належному способу захисту відповідає вимога про припинення володіння відповідача відповідним правом. Судове рішення про задоволення таких позовних вимог є підставою для внесення до Державного реєстру запису про відсутність права. Якщо на відповідний об`єкт, право на який не може бути зареєстроване за жодним суб`єктом, був відкритий розділ Державного реєстру прав, таке судове рішення є також підставою для закриття розділу Державного реєстру прав на цей об`єкт.

Таким чином, прокуратурою встановлено факт самовільного будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці комунальної власності без належних правових підстав, що порушує права її власника територіальної громади в особі Дніпровської міської ради.

Щодо доводів апеляційної скарги стосовно процесуального статусу відповідача та юрисдикції спору, варто зауважити наступне.

Частиною 2 ст. 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи — підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

До юрисдикції господарського суду належать справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами (ч. 1 ст. 20 ГПК України).

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 07.03.2023 у справі №904/587/22, ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі №916/385/19, від 13.02.2019 у справі №910/8729/18.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України).

Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

Відповідно до Висновку судового експерта з питань будівельно-технічної та земельно технічної експертизи №32/4-23 від 20.04.2023, проведеної за матеріалами кримінального провадження №42022042000000083 від 21.09.2022, встановлено, що на об`єктах площею забудови 96 кв.м. та 49 кв.м. за адресою: м. Дніпро, вул. Данила Галицького, 31/1-В, здійснюється господарська діяльність, у вигляді закладу торгівлі з продажу продовольчих товарів, надання послуг харчування, тобто на теперішній час земельна ділянка за адресою: вул. Данила Галицького 31/1-В в м. Дніпрі на якій розташовано нежитлову будівлю – магазин використовується в комерційних цілях.

Відповідно до відомостей, що розміщені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно ФОП Олійника Віталія Анатолійовича встановлено, що основним видом діяльності є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, а також роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах, роздрібна торгівля напоями в спеціалізованих магазинах, роздрібна торгівля тютюновими виробами в спеціалізованих, роздрібна торгівля іншими продуктами харчування в спеціалізованих магазинах, постачання інших готових страв, обслуговування напоями, а також діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування

За положеннями статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України).

Фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

Звертаючись до суду із цим позовом, прокурор зазначав про незаконність набуття фізичною особою підприємцем права власності на нежитлову будівлю – магазин, які використовуються саме для господарської діяльності.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб`єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.

Відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою (останній набувач). Слід з-поміж іншого зауважити, що процесуальний статус останнього набувача прав на об`єкт самочинного будівництва як відповідача надає такій особі можливість використовувати всі передбачені процесуальним законом засоби для захисту своїх прав та інтересів. Також суд під час розгляду справи зможе оцінити добросовісність відповідача та пропорційність застосовуваних до нього засобів. При цьому останній набувач не позбавлений можливості звернутися з вимогою про відшкодування збитків до особи, в якої придбав об`єкт самочинного будівництва.

З урахуванням викладеного та правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, належним відповідачем за вимогами про усунення перешкод у користуванні самовільно зайнятою земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва та скасування державної реєстрації права власності на нього є особа, яка на момент звернення до суду є останнім набувачем такого майна та фактично чинить перешкоди у здійсненні прав.

Отже, в даному випадку спір належить до юрисдикції господарського суду, оскільки відповідачем є фізична особа-підприємець Олійник Віталій Анатолійович, який набув у приватну власність нежитлову будівлю – магазин, загальною площею 138 кв.м. за адресою: вул. Данила Галицького, 31/1-В, м. Дніпро, Дніпропетровська область, для здійснення підприємницької діяльності, та яка на самовільно зайнятій земельній ділянці здійснює господарську діяльність, а саме використовує об`єкт самочинного будівництва як заклад торгівлі.

Щодо міркувань скаржника про неналежність та неефективність обраного способу захисту, необхідно зупинитися на наступному.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц звертала увагу на те, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина перша статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

При цьому законами України не встановлено способу захисту для випадків, коли за особою зареєстроване право власності чи інше речове право, яке не може бути зареєстроване за жодною особою. Тобто у законах наявна прогалина, яка має бути заповнена за аналогією закону чи права (стаття 8 ЦК України).

В свою чергу, функцією державної реєстрації права є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 96), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 48).

Принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89)) передбачає, що відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 100)).

Отже, фактичне володіння нерухомим майном здійснюється шляхом оголошення в реєстрі права на нерухоме майно. Володіння, оголошення (як і будь який факт) не можуть бути скасовані. Тому вимога скасувати державну реєстрацію права власності не відповідає належному способу захисту. Також не відповідає належному способу захисту вимога про припинення права власності позивача, оскільки позивач вважає, що право власності відповідача не виникало взагалі відповідно до частини другої статті 376 ЦК України (як і сам спірний об`єкт не виник як об`єкт права власності).

Виходячи з правової природи реєстрації прав на нерухоме майно як способу володіння ним та беручи до уваги загальні засади цивільного законодавства (аналогія права), у випадку, якщо заінтересована особа - позивач (власник земельної ділянки, інший правоволоділець) вважає, що зареєстроване за відповідачем право власності чи інше речове право на певний об`єкт насправді не існує і нікому не належить, то належному способу захисту відповідає вимога про припинення володіння відповідача відповідним правом. Судове рішення про задоволення таких позовних вимог є підставою для внесення до Державного реєстру запису про відсутність права. Якщо на відповідний об`єкт, право на який не може бути зареєстроване за жодним суб`єктом, був відкритий розділ Державного реєстру прав, таке судове рішення є також підставою для закриття розділу Державного реєстру прав на цей об`єкт.

Такі висновки сформульовані у постановах Верховного Суду від 19.04.2023 у справі № 904/7803/21, від 07.06.2023 у справі № 916/959/22 (пункт 53), від 01.11.2023 у справі №910/7987/22.

Відповідно до обставин справи первісна реєстрація права власності була проведена на підставі документів, які не видавались. Отже, заявлена прокурором вимога про припинення володіння ФОП Олійником В.А. нерухомим майном, нежитловою будівлею – магазином, загальною площею 138 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер 2175131912101), із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна є належним та ефективним способом захисту прав, адже в силу приписів частини другої статті 376 ЦК України особа не набуває права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, у зв`язку з чим право власності на такий об`єкт насправді не існує та не може бути зареєстроване.

Аналогічні висновки, викладено у постанові Верховного Суду від 18.03.2026 у справі № 904/6757/23.

З огляду на усе вищевказане, колегія суддів відхиляє доводи апелянта як необґрунтовані та такі, що не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їм належну правову оцінку.

Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, не виявлено.

Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують мотивів та висновків Господарського суду Дніпропетровської області, викладених у рішенні від 19.03.2024, відсутні підстави для його зміни чи скасування.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі положень ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.

Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Олійника Віталія Анатолійовича на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.03.2024 у справі № 904/6761/23 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.03.2024 у справі №904/6761/23 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на фізичну особу-підприємця Олійника Віталія Анатолійовича.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 24.06.2026

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя О.Г. Іванов

Суддя А.Є. Чередко