Постанова від 23 червня 2026 р. у справі №908/555/26 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.06.2026 м. Дніпро Справа № 908/555/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Віннікова С.В., Левшиної Г.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 (суддя Ярешко О.В.)

у справі № 908/555/26

за позовом: Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, АДРЕСА_1

до відповідача: Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни, м. Запоріжжя

про стягнення 207 697, 44 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

У березні 2026 року Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України звернулася до Господарського суду Запорізької області з позовом до Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни про стягнення 207 697, 44 грн заборгованості за компенсацію витрат за комунальні послуги.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України та Фізичною особою-підприємцем Караєвою Оленою Валентинівною був укладений Договір № 37 КЕС оренди нерухомого майна, що належить до власності Національної гвардії України, від 01.09.2021, за умовами якого відповідач отримав у строкове платне користування частину нежитлового приміщення площею 83,33 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач зазначав, що відповідно до умов договору орендна плата не включала витрати на утримання орендованого майна та комунальні послуги, які підлягали окремій компенсації орендарем. У зв`язку з проведенням комплексної ревізійної перевірки Державною аудиторською службою України було виявлено заборгованість відповідача за компенсацію витрат на комунальні послуги за період користування об`єктом оренди.

Позивач посилався на те, що листами від 22.05.2024 та від 07.11.2024 пропонував відповідачу добровільно відшкодувати заборгованість за спожиті комунальні послуги у розмірі 207 697,44 грн, однак зазначена сума сплачена не була.

Також Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України зазначала, що 30.11.2024 між сторонами укладено Додаткову угоду № 1 до Договору № 37 КЕС, якою сторони достроково припинили дію договору оренди та погодилися з наявністю заборгованості відповідача за компенсацію комунальних послуг у розмірі 207 697, 44 грн, що складається з компенсації послуг з електропостачання, теплопостачання, водопостачання та водовідведення, а також послуг з вивезення та захоронення твердих побутових відходів.

Посилаючись на невиконання відповідачем обов`язку щодо відшкодування зазначених витрат, Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України просила стягнути з Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни 207 697, 44 грн заборгованості за компенсацію комунальних послуг та покласти на відповідача судові витрати.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 позов Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України задоволено повністю.

Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни на користь Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України 207 697, 44 грн заборгованості за компенсацію комунальних послуг та судовий збір.

Ухвалюючи зазначене рішення, місцевий господарський суд виходив із того, що між сторонами існували договірні правовідносини, пов`язані з орендою державного майна, а умовами Договору № 37 КЕС від 01.09.2021 передбачено обов`язок орендаря компенсувати витрати на утримання орендованого майна та спожиті комунальні послуги, які не входять до складу орендної плати.

Суд першої інстанції встановив, що 30.11.2024 між сторонами укладено Додаткову угоду № 1 до договору оренди, відповідно до пункту 4 якої сторони погодилися та не заперечували наявність заборгованості відповідача за компенсацію комунальних послуг у розмірі 207 697, 44 грн. У зв`язку з цим місцевий господарський суд дійшов висновку, що факт існування заборгованості та її розмір є погодженими сторонами та не потребують додаткового доказування.

Відхиляючи доводи відповідача щодо передчасності звернення позивача до суду, суд першої інстанції зазначив, що положення пункту 5 Додаткової угоди № 1 про укладення сторонами договору реструктуризації не позбавляють позивача права на судовий захист та не свідчать про відсутність у нього права на звернення до суду за захистом порушеного права.

Місцевий господарський суд також дійшов висновку про безпідставність посилань відповідача на прострочення кредитора, зазначивши, що незалежно від факту укладення або неукладення окремого договору про компенсацію комунальних послуг відповідач користувався орендованим майном та споживав відповідні комунальні послуги, а тому був зобов`язаний відшкодувати їх вартість.

За результатами оцінки поданих сторонами доказів суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність заявлених позовних вимог та наявність правових підстав для стягнення з відповідача 207 697, 44 грн заборгованості за компенсацію комунальних послуг у повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26, Фізична особа-підприємець Караєва Олена Валентинівна звернулася до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про стягнення 207 697, 44 грн заборгованості відмовити повністю.

Апеляційна скарга мотивована неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, Фізична особа-підприємець Караєва Олена Валентинівна посилається на незаконність та необґрунтованість рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26, вважаючи, що місцевий господарський суд неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, неправильно визначив правову природу спірних правовідносин, не надав належної оцінки умовам договору оренди та Додаткової угоди № 1 від 30.11.2024, а також неправильно застосував норми матеріального права.

Насамперед апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірні правовідносини є відносинами найму (оренди) державного майна, а заявлена до стягнення сума є договірною заборгованістю за Договором № 37 КЕС оренди нерухомого майна від 01.09.2021. На думку скаржника, суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статей 525, 526, 629 Цивільного кодексу України, які регулюють питання належного виконання договірних зобов`язань, оскільки компенсація витрат на комунальні послуги не входила до складу орендної плати та мала здійснюватися за окремими договорами.

Апелянт зазначає, що пунктом 3.1 Розділу ІІ Договору оренди № 37 КЕС від 01.09.2021 сторони прямо погодили, що до складу орендної плати не входять витрати на утримання орендованого майна, зокрема комунальні послуги, послуги з управління об`єктом нерухомості, витрати на утримання прибудинкової території та місць загального користування, вартість послуг з ремонту і технічного обслуговування інженерного обладнання, ремонт будівлі, вивіз сміття, а також компенсація витрат орендодавцю за користування земельною ділянкою. При цьому вказані витрати орендар мав нести на основі окремих договорів, укладених з орендодавцем у порядку, визначеному пунктом 6.5 договору.

Скаржник наголошує, що сам суд першої інстанції встановив відсутність у матеріалах справи доказів укладення між сторонами окремого договору про відшкодування витрат орендодавця на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю. За таких обставин, на переконання апелянта, заявлена позивачем сума компенсації комунальних послуг не може вважатися договірною заборгованістю саме за договором оренди, оскільки цей договір прямо виключав такі платежі зі складу орендної плати та передбачав необхідність окремого договірного врегулювання.

У зв`язку з цим Фізична особа-підприємець Караєва Олена Валентинівна вважає, що фактичне споживання відповідачем комунальних послуг за відсутності укладеного між сторонами окремого договору не створює договірного грошового зобов`язання у межах договору оренди. На думку скаржника, такі правовідносини могли б оцінюватися у площині позадоговірних зобов`язань, зокрема крізь призму положень глави 83 Цивільного кодексу України про набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, однак позивач обрав інший спосіб захисту та заявив позов саме як вимогу про стягнення договірної заборгованості.

Окремо апелянт звертає увагу на те, що суд першої інстанції, встановивши відсутність договору про відшкодування комунальних витрат, фактично підмінив підстави позову та самостійно надав спірним правовідносинам іншу правову оцінку, застосувавши норми права, які, на думку скаржника, не регулюють спірні відносини у цій частині. Саме тому відповідач вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про наявність у нього договірного обов`язку зі сплати спірної суми на підставі Договору оренди № 37 КЕС.

Наступним ключовим доводом апеляційної скарги є посилання на неправильне тлумачення судом першої інстанції умов Додаткової угоди № 1 від 30.11.2024 та передчасність звернення позивача до суду. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції, пославшись на пункт 4 Додаткової угоди № 1, дійшов висновку про визнання відповідачем заборгованості у розмірі 207 697, 44 грн, однак водночас не надав належної оцінки пункту 5 цієї ж Додаткової угоди, який визначав спеціальний порядок подальшого врегулювання питання сплати такої заборгованості.

За твердженням скаржника, пунктом 5 Додаткової угоди № 1 сторони погодили чіткий алгоритм подальших дій, а саме укладення договору про реструктуризацію та сплату заборгованості компенсації витрат за комунальні послуги, нарахованої за 2022– 2023 роки, а також заборгованості за 2024 рік. У цьому ж пункті сторони передбачили, що лише у разі відмови від укладення договору про реструктуризацію та сплату заборгованості орендодавець має право звернутися до суду для її стягнення.

Апелянт наполягає, що зазначена умова Додаткової угоди не може розглядатися як така, що не має правового значення. На думку скаржника, підписання Додаткової угоди № 1 свідчило не про безумовний обов`язок відповідача негайно сплатити всю суму заборгованості одноразово, а про погодження сторонами компромісного механізму її врегулювання шляхом реструктуризації. Саме тому, як зазначає апелянт, право позивача на примусове судове стягнення всієї суми було пов`язане з попереднім настанням визначеної сторонами обставини — відмовою відповідача від укладення договору реструктуризації.

Посилаючись на статті 212, 530 Цивільного кодексу України, скаржник стверджує, що строк виконання відповідного обов`язку та право позивача на звернення до суду були пов`язані з настанням певної події, а саме з відмовою орендаря від укладення договору реструктуризації. Оскільки така подія не настала, апелянт вважає, що строк виконання обов`язку щодо одноразової сплати всієї суми не настав, а позов був поданий передчасно.

Відповідач зазначає, що станом на момент звернення позивача до суду Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України не надала ФОП Караєвій О.В. проекту договору про реструктуризацію для узгодження, підписання чи формування графіку платежів. Водночас відповідач, за твердженням апелянта, жодного разу не висловлював відмови від виконання зобов`язань або від укладення договору про реструктуризацію. Навпаки, підписанням Додаткової угоди № 1 відповідач підтвердив готовність діяти в межах погодженого сторонами порядку врегулювання спірного питання.

Апелянт також зазначає, що за відсутності доказів відмови відповідача від укладення договору реструктуризації право позивача на звернення до суду на момент подання позову не було порушеним. Посилаючись на правові висновки Верховного Суду, скаржник наголошує, що наявність порушеного права або охоронюваного законом інтересу є обов`язковою передумовою для звернення до суду, а відсутність такого порушення є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові незалежно від інших обставин спору.

Крім того, Фізична особа-підприємець Караєва Олена Валентинівна вважає, що суд першої інстанції порушив принципи рівності сторін та змагальності господарського процесу, оскільки однакову за своїм змістом поведінку сторін після укладення Додаткової угоди № 1 оцінив по-різному. За твердженням скаржника, жодна зі сторін не вчиняла дій щодо підготовки та укладення договору реструктуризації, однак негативні наслідки такої бездіяльності місцевий господарський суд поклав виключно на відповідача, фактично звільнивши позивача від необхідності доведення вчинення ним будь-яких дій, спрямованих на реалізацію погодженого сторонами механізму врегулювання заборгованості.

Також апелянт звертає увагу, що саме позивач володів інформацією щодо обсягів спожитих комунальних послуг, порядку формування розрахунків, застосованих тарифів та іншими первинними документами, необхідними для визначення умов майбутньої реструктуризації. У зв`язку з цим відповідач вважає безпідставним висновок суду про те, що саме він повинен був проявляти ініціативу щодо підготовки та укладення договору реструктуризації, оскільки без участі позивача та надання ним відповідних документів таке укладення було фактично неможливим.

У цьому контексті скаржник вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що позивач «достатньо очікував» на дії відповідача, а тому мав право звернутися до суду. На думку скаржника, така оцінка суду не ґрунтується на змісті Додаткової угоди № 1, оскільки в ній сторони пов`язали право на звернення до суду не з абстрактним спливом часу або очікуванням дій орендаря, а саме з фактом відмови від укладення договору реструктуризації.

Апелянт також посилається на правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача на момент звернення до суду є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові. У зв`язку з цим скаржник зазначає, що за відсутності доказів настання обставини, з якою сторони пов`язали можливість судового стягнення, позивач не довів факту порушення свого права саме на момент подання позову.

Крім того, відповідач вважає, що суд першої інстанції неправильно оцінив поведінку сторін після укладення Додаткової угоди № 1. Апелянт не погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що саме орендар як боржник був зацікавлений в укладенні договору реструктуризації та мав проявляти ініціативу щодо його укладення. На думку скаржника, така логіка є однобічною та порушує принцип рівності сторін, оскільки позивач так само не вчиняв дій, спрямованих на укладення договору реструктуризації, проте негативні наслідки пасивної поведінки були покладені судом виключно на відповідача.

Апелянт наголошує, що Додаткова угода № 1 не містила положення, за яким саме відповідач був зобов`язаний одноосібно підготувати проект договору реструктуризації або ініціювати його підписання. Натомість, з огляду на попередні умови договору оренди, саме орендодавець володів необхідними розрахунками, первинними даними, інформацією про фактичне споживання комунальних послуг, тарифи, лічильники, порядок проведення платежів на відповідні рахунки, а тому саме він мав реальну можливість запропонувати проект відповідного договору.

Окремим блоком Фізична особа-підприємець Караєва Олена Валентинівна посилається на прострочення кредитора у розумінні статті 613 Цивільного кодексу України. Відповідач зазначає, що пунктом 6.5 Договору оренди № 37 КЕС від 01.09.2021 саме на орендодавця було покладено обов`язок протягом п`яти робочих днів з дати укладення договору надати орендарю проект договору про відшкодування витрат орендодавця на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг. Однак, як стверджує апелянт, позивач протягом тривалого часу такого проекту не надав, що й стало причиною накопичення заявленої до стягнення суми.

На думку скаржника, орендар не мав можливості належним чином виконувати обов`язок з компенсації комунальних послуг без укладеного договору, без визначення порядку розрахунку, без виставлення належних рахунків, без погодження механізму платежів та без надання підтверджуючих документів щодо обсягу споживання. За таких обставин відповідач вважає, що саме бездіяльність позивача як кредитора унеможливила належне виконання відповідного обов`язку з боку відповідача.

Фізична особа-підприємець Караєва Олена Валентинівна звертає увагу, що заборгованість у сумі 207 697,44 грн накопичилася не внаслідок відмови відповідача від оплати комунальних послуг, а через те, що позивач протягом 2022– 2024 років не забезпечив належного договірного оформлення компенсації таких витрат, хоча такий обов`язок прямо випливав з пункту 6.5 договору оренди. У зв`язку з цим апелянт вважає необґрунтованим покладення судом першої інстанції негативних наслідків виключно на відповідача.

Також апелянт заперечує проти висновків місцевого господарського суду щодо недобросовісності поведінки відповідача. На думку скаржника, сам факт несплати спірної суми не може оцінюватися як недобросовісна поведінка орендаря, якщо позивач не виконав передбачені договором та Додатковою угодою дії, необхідні для належного оформлення та реалізації порядку сплати. Відповідач вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано застосував категорію добросовісності лише до поведінки орендаря, залишивши поза увагою тривалу бездіяльність самого орендодавця.

Крім того, скаржник зазначає, що факт виявлення відповідної заборгованості під час комплексної ревізійної перевірки військової частини Державною аудиторською службою України не створює сам по собі обов`язку відповідача сплатити кошти поза процедурою, визначеною сторонами у Додатковій угоді № 1. На думку апелянта, результати ревізії можуть мати значення для внутрішньої фінансової дисципліни позивача, однак не змінюють погодженого сторонами порядку врегулювання заборгованості та не замінюють відсутню відмову відповідача від укладення договору реструктуризації.

Фізична особа-підприємець Караєва Олена Валентинівна також вказує на те, що суд першої інстанції не врахував припинення зобов`язань сторін за договором оренди з моменту набрання чинності Додатковою угодою № 1. Скаржник звертає увагу, що пунктом 7 Додаткової угоди сторони погодили припинення зобов`язань, які виникли з договору, та домовилися не вважати себе пов`язаними будь-якими правами та обов`язками, що виникли за договором. Відтак, на думку відповідача, після підписання Додаткової угоди № 1 правове значення для вирішення спору мали саме умови цієї угоди, зокрема її пункт 5, а не загальні положення договору оренди про виконання договірних зобов`язань.

Окремо скаржник зазначає про недоведеність заявленої до стягнення суми. Відповідач вказує, що не мав можливості належним чином перевірити розрахунок 207 697,44 грн, оскільки, на його думку, матеріали справи не містять достатньо деталізованих розрахунків, актів зняття показників лічильників, доказів застосування відповідних тарифів та інших первинних документів, які б дозволяли перевірити фактичний обсяг і вартість спожитих комунальних послуг.

З урахуванням викладеного апелянт вважає, що місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, не врахував передчасність звернення позивача до суду, неправильно витлумачив умови Додаткової угоди № 1, безпідставно поклав негативні наслідки неврегулювання порядку компенсації комунальних витрат на відповідача та не надав належної оцінки доводам про відсутність порушеного права позивача на момент звернення до суду.

У зв`язку з цим Фізична особа-підприємець Караєва Олена Валентинівна просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни про стягнення 207 697, 44 грн заборгованості відмовити у повному обсязі. Також апелянт просить стягнути з позивача судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 993, 60 грн.

Узагальнення доводів та заперечень інших учасників справи.

11.06.2026 від Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 — без змін.

У відзиві позивач зазначив, що доводи апеляційної скарги фактично спрямовані на оспорювання порядку формування та нарахування заборгованості, хоча між сторонами 30.11.2024 була укладена Додаткова угода № 1 до Договору № 37 КЕС від 01.09.2021, якою відповідач визнав наявність заборгованості за компенсацію комунальних послуг у розмірі 207 697,44 грн. На думку позивача, після підписання зазначеної угоди відповідач не може заперечувати ні сам факт існування заборгованості, ні її розмір, оскільки відповідні обставини були прямо погоджені сторонами.

Позивач наголошував, що відповідно до пункту 4 Додаткової угоди № 1 сторони погодилися та не заперечували наявність заборгованості за компенсацію комунальних послуг за 2022– 2023 роки у сумі 207 697,44 грн із визначенням її складових. При цьому пунктом 8 зазначеної угоди сторони підтвердили, що уклали її при повному розумінні її змісту та умов, а тому визнання відповідачем відповідної заборгованості є добровільним, усвідомленим та таким, що не потребує додаткового доказування.

Також позивач зазначав, що доводи апелянта про відсутність заборгованості суперечать його попередній поведінці та змісту підписаної ним Додаткової угоди № 1. Посилаючись на принцип добросовісності та доктрину заборони суперечливої поведінки (venire contra factum proprium), позивач вказував, що відповідач, який письмово визнав заборгованість, не може в подальшому посилатися на відсутність правових підстав для її виникнення чи оспорювати погоджений сторонами розмір боргу.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги щодо передчасності звернення до суду, позивач зазначав, що Додаткова угода № 1 не пов`язує виникнення обов`язку відповідача зі сплати визнаної заборгованості виключно з фактом укладення договору реструктуризації або відмовою від його укладення. На думку позивача, положення пункту 5 Додаткової угоди лише передбачають можливість подальшого врегулювання питання погашення заборгованості шляхом реструктуризації, однак не встановлюють відкладальної умови для виникнення самого обов`язку зі сплати вже визнаної сторонами суми боргу.

Позивач звертав увагу на те, що Додаткова угода № 1 не містить визначеного строку виконання обов`язку зі сплати погодженої сторонами суми заборгованості та не встановлює, що така заборгованість підлягає сплаті лише після укладення окремого договору реструктуризації. За твердженням позивача, за відсутності встановленого строку виконання зобов`язання він як кредитор мав право вимагати його виконання у будь-який час.

Крім того, позивач зазначав, що Додаткова угода № 1 є самостійним правочином, укладеним сторонами після припинення орендних правовідносин, яким відповідач визнав існування заборгованості у визначеному сторонами розмірі. На думку позивача, саме факт визнання боргу відповідачем у письмовій формі створив для останнього обов`язок зі сплати відповідної суми, тоді як подальше укладення договору реструктуризації мало на меті виключно визначення порядку та строків її погашення, а не підтвердження існування самого грошового зобов`язання.

Крім того, позивач зазначав, що відповідач не надав жодних доказів вчинення ним дій, спрямованих на укладення договору реструктуризації, не звертався до позивача із відповідними пропозиціями та не виявляв ініціативи щодо врегулювання питання погашення визнаної ним заборгованості. На думку позивача, саме така пасивна поведінка відповідача після підписання Додаткової угоди № 1 свідчить про відсутність наміру добровільно виконувати взяті на себе зобов`язання.

Також позивач вказував, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують встановлених судом обставин справи та не свідчать про наявність підстав для його скасування. У зв`язку з цим Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення — без змін.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.05.2026 для розгляду апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 визначено колегію суддів Центрального апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді (доповідача) Андрейчука Л.В., суддів Віннікова С.В. та Левшиної Г.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 27.05.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26. Зазначеною ухвалою витребувано матеріали справи № 908/555/26 з Господарського суду Запорізької області та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

08.06.2026 на виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 27.05.2026 до суду апеляційної інстанції надійшли матеріали справи № 908/555/26 Господарського суду Запорізької області.

12.06.2026 від Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 без змін.

Інших заяв, клопотань чи пояснень від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.

Враховуючи положення частини тринадцятої статті 8, частини десятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України та ціну позову у даній справі, апеляційний перегляд рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 здійснюється судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без проведення судового засідання та без повідомлення учасників справи.

Встановлені судом обставини справи.

01.09.2021 між Військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Караєвою Оленою Валентинівною (орендар) було укладено Договір № 37 КЕС оренди нерухомого майна, що належить до власності Національної гвардії України.

Відповідно до пункту 1.1 Договору орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування майно, визначене умовами договору.

Об`єктом оренди була частина нежитлового приміщення площею 83,33 кв.м першого поверху будівлі (літ. В), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до пункту 7.1 Договору орендоване майно могло використовуватися орендарем для здійснення торгівлі продовольчими товарами.

На виконання умов Договору орендоване майно було передано орендодавцем та прийнято орендарем за актом приймання-передавання від 01.09.2021.

Строк дії договору становив п`ять років з моменту набрання ним чинності.

Згідно з пунктом 3.1 Розділу ІІ Договору сторони погодили, що до складу орендної плати не входять витрати на утримання орендованого майна, зокрема комунальні послуги, послуги з управління об`єктом нерухомості, витрати на утримання прибудинкової території та місць загального користування, вартість послуг з ремонту та технічного обслуговування інженерного обладнання і внутрішньобудинкових мереж, ремонт будівлі, вивезення сміття, а також компенсація витрат орендодавця за користування земельною ділянкою. При цьому сторони прямо передбачили, що такі витрати орендар несе на підставі окремих договорів, укладених з орендодавцем у порядку, визначеному пунктом 6.5 Договору.

Пунктом 6.5 Договору встановлено, що протягом п`яти робочих днів з дати укладення Договору орендодавець зобов`язаний надати орендарю для підписання два примірники договору про відшкодування витрат орендодавця на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю відповідно до примірного договору, затвердженого Фондом державного майна України, та/або проєкти договорів із постачальниками комунальних послуг. Водночас орендар зобов`язувався протягом десяти робочих днів після отримання відповідних документів підписати та повернути один примірник договору орендодавцю або надати обґрунтовані зауваження до сум витрат, які підлягають відшкодуванню.

Матеріали справи не містять доказів укладення між сторонами договору про відшкодування витрат орендодавця на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю, а також не містять доказів надання орендодавцем орендарю проєкту такого договору відповідно до пункту 6.5 Договору. Зазначені обставини сторонами не заперечуються.

При цьому зі змісту пункту 6.5 Договору вбачається, що обов`язок щодо ініціювання укладення договору про відшкодування витрат на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг був покладений саме на орендодавця, який мав надати орендарю для підписання відповідні примірники договору або проєкти договорів із постачальниками комунальних послуг. Доказів виконання позивачем зазначеного обов`язку матеріали справи не містять.

Як вбачається з матеріалів справи, у 2024 році за результатами проведення комплексної ревізійної перевірки діяльності Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України було встановлено наявність некомпенсованих витрат на комунальні послуги, спожиті відповідачем під час користування орендованим майном. У зв`язку з цим позивач листом від 22.05.2024 № 3/29/11/1-7244 повідомив відповідача про виявлену заборгованість та запропонував добровільно відшкодувати витрати за спожиті комунальні послуги у сумі 207 697,34 грн.

У подальшому позивач повторно звернувся до відповідача листом від 07.11.2024 № 3/29/11/1-18128 аналогічного змісту.

Водночас матеріали справи не містять доказів того, що після отримання зазначених листів відповідач визнавав нараховану суму заборгованості, погоджувався з наведеними у листах розрахунками або здійснював часткову сплату відповідних сум до моменту укладення Додаткової угоди № 1 від 30.11.2024.

Судом встановлено, що до зазначених листів позивачем додавалися акт зняття контрольних показників, розрахунок компенсації витрат за теплопостачання, розрахунок компенсації витрат за вивезення та захоронення твердих побутових відходів, а також розрахунки компенсації витрат за водопостачання та водовідведення. Разом із тим матеріали справи не містять доказів направлення чи вручення зазначених листів відповідачу. Водночас відповідач не заперечував факту їх отримання.

30.11.2024 між сторонами було укладено Додаткову угоду № 1 до Договору № 37 КЕС від 01.09.2021.

Відповідно до пункту 1 Додаткової угоди сторони домовилися достроково припинити дію Договору оренди за взаємною згодою з 30.11.2024.

Пунктом 4 Додаткової угоди № 1 сторони погодилися та не заперечили наявність заборгованості за період 2022– 2023 років за компенсацію комунальних послуг у загальному розмірі 207 697,44 грн, яка була виявлена під час проведення комплексної ревізійної перевірки. У зазначеному пункті сторони також визначили структуру такої заборгованості, а саме:

· компенсація послуг із забезпечення об`єкта оренди електроенергією – 115 690, 17 грн;

· компенсація послуг теплопостачання – 60 714, 87 грн;

· компенсація послуг з вивезення та захоронення твердих побутових відходів – 14 747 грн;

· компенсація послуг з водопостачання та водовідведення – 16 545, 40 грн.

Пунктом 5 Додаткової угоди № 1 сторони погодилися укласти договір про реструктуризацію та сплату заборгованості з компенсації витрат за комунальні послуги, нарахованої за 2022– 2023 роки, а також заборгованості за 2024 рік. Цим же пунктом передбачено, що у разі відмови від укладення договору про реструктуризацію та сплату заборгованості за компенсацію комунальних послуг та індексації орендної плати орендодавець має право звернутися до суду для стягнення заборгованості.

Будь-яких положень щодо строків укладення договору про реструктуризацію, порядку його підготовки, сторони, відповідальної за розроблення його проєкту, або строків погашення погодженої заборгованості Додаткова угода № 1 не містить.

Пунктом 7 Додаткової угоди № 1 сторони погодили, що з моменту набрання нею чинності зобов`язання сторін, які виникли з Договору оренди, припиняються, а сторони не вважають себе пов`язаними будь-якими правами та обов`язками, що виникли за Договором.

Того ж дня, 30.11.2024, орендоване майно було повернуто відповідачем позивачу за актом приймання-передавання.

Після укладення Додаткової угоди № 1 та припинення орендних правовідносин між сторонами матеріали справи не містять доказів направлення позивачем відповідачу проєкту договору про реструктуризацію та сплату заборгованості, передбаченого пунктом 5 зазначеної угоди. Також матеріали справи не містять доказів відмови відповідача від укладення такого договору, ухилення від його підписання або повідомлення позивачу про небажання врегульовувати питання погашення заборгованості шляхом реструктуризації.

Так само матеріали справи не містять доказів звернення будь-якої зі сторін після укладення Додаткової угоди № 1 з пропозиціями щодо узгодження умов договору про реструктуризацію, направлення його проєкту, проведення переговорів щодо порядку погашення заборгованості або фіксації розбіжностей стосовно його укладення. Відповідні обставини сторонами не спростовувалися та є предметом спору під час апеляційного перегляду.

05.03.2026 Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України звернулася до Господарського суду Запорізької області з даним позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни 207 697, 44 грн заборгованості за компенсацію комунальних послуг.

Предметом апеляційного перегляду у даній справі є наявність правових підстав для стягнення з відповідача зазначеної суми заборгованості з урахуванням умов Договору № 37 КЕС від 01.09.2021, Додаткової угоди № 1 від 30.11.2024 та доводів сторін щодо наслідків неукладення договору про реструктуризацію, передбаченого пунктом 5 зазначеної Додаткової угоди.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з частиною першою статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином, предметом апеляційного перегляду у цій справі є перевірка висновків суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для стягнення з Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни на користь Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України 207 697, 44 грн заборгованості за компенсацію комунальних послуг, з урахуванням доводів апеляційної скарги про передчасність звернення позивача до суду, неправильне тлумачення пункту 5 Додаткової угоди № 1 від 30.11.2024, відсутність доказів відмови відповідача від укладення договору реструктуризації, а також доводів щодо невиконання позивачем умов пункту 6.5 Договору оренди № 37 КЕС від 01.09.2021.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 01.09.2021 між сторонами було укладено Договір № 37 КЕС оренди нерухомого майна, що належить до власності Національної гвардії України. За цим договором відповідачу було передано у строкове платне користування частину нежитлового приміщення площею 83,33 кв.м першого поверху будівлі, розташованої за адресою: м. Запоріжжя, вул. Північне шосе, 113.

Пунктом 3.1 Розділу ІІ Договору сторони погодили, що до складу орендної плати не входять витрати на утримання орендованого майна, зокрема комунальні послуги, послуги з управління об`єктом нерухомості, витрати на утримання прибудинкової території та місць загального користування, вартість послуг з ремонту і технічного обслуговування інженерного обладнання та внутрішньобудинкових мереж, ремонт будівлі, вивезення сміття, а також компенсація витрат орендодавцю за користування земельною ділянкою. Водночас у цьому ж пункті сторони визначили, що такі витрати орендар несе на основі окремих договорів, укладених з орендодавцем у порядку, передбаченому пунктом 6.5 Договору.

Згідно з пунктом 6.5 Розділу ІІ Договору саме орендодавець протягом п`яти робочих днів з дати укладення договору був зобов`язаний надати орендарю для підписання два примірники договору про відшкодування витрат орендодавця на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю або відповідні проєкти договорів із постачальниками комунальних послуг.

Матеріали справи не містять доказів укладення між сторонами договору про відшкодування витрат орендодавця на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг орендарю. Також матеріали справи не містять доказів виконання позивачем обов`язку, передбаченого пунктом 6.5 Договору, а саме доказів надання відповідачу проєкту такого договору.

Разом з тим сама лише відсутність окремого договору про компенсацію комунальних послуг не є достатньою підставою для висновку про відсутність між сторонами будь-якого грошового зобов`язання, оскільки після припинення орендних правовідносин сторони уклали Додаткову угоду № 1 від 30.11.2024, якою окремо врегулювали питання наявності заборгованості за компенсацію комунальних послуг. Таким чином, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що відсутність окремого договору про відшкодування витрат на комунальні послуги сама по собі виключає виникнення будь-яких грошових зобов`язань відповідача перед позивачем, оскільки після припинення орендних правовідносин сторони письмово погодили факт та розмір відповідної заборгованості у пункті 4 Додаткової угоди № 1.

Так, пунктом 4 Додаткової угоди № 1 сторони погодилися та не заперечили наявність заборгованості за період 2022– 2023 років за компенсацію комунальних послуг у розмірі 207 697,44 грн, яка складається з компенсації послуг із забезпечення об`єкта оренди електроенергією, теплопостачання, вивезення та захоронення твердих побутових відходів, водопостачання та водовідведення.

Таким чином, доводи апелянта про те, що відповідна заборгованість взагалі не існує або що її розмір не був погоджений сторонами, не можуть бути прийняті колегією суддів як самостійна підстава для відмови у позові, оскільки зміст пункту 4 Додаткової угоди № 1 свідчить про письмове погодження сторонами як факту наявності заборгованості, так і її загального розміру та складових.

Водночас колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково обмежився оцінкою пункту 4 Додаткової угоди № 1 та не надав належної правової оцінки пункту 5 цієї ж угоди, який має істотне значення для правильного вирішення спору.

Пунктом 5 Додаткової угоди № 1 сторони погодили укласти договір про реструктуризацію та сплату заборгованості з компенсації витрат за комунальні послуги, яка була нарахована за період 2022–2023 роки, а також заборгованості з компенсації витрат за комунальні послуги за 2024 рік. У цьому ж пункті сторони передбачили, що у разі відмови від укладення договору про реструктуризацію та сплату заборгованості орендодавець має право звернутися до суду для стягнення заборгованості.

З аналізу наведеного положення вбачається, що сторони не лише зафіксували наявність заборгованості, а й погодили подальший порядок її врегулювання. Таким порядком сторони визначили укладення договору про реструктуризацію та сплату заборгованості. При цьому право орендодавця на звернення до суду сторони прямо пов`язали з відмовою від укладення такого договору.

Відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України зміст правочину визначається однаковим для всього його змісту значенням слів і понять, а також загальноприйнятим у відповідній сфері значенням термінів. При тлумаченні умов правочину суд повинен виходити насамперед із буквального значення його положень та враховувати взаємозв`язок окремих умов правочину між собою.

Буквальний зміст пункту 5 Додаткової угоди № 1 свідчить про те, що сторони спочатку погодили укладення договору реструктуризації та сплати заборгованості, а право орендодавця на звернення до суду прямо пов`язали з відмовою від укладення такого договору. Іншого змісту наведене положення не містить, а тому колегія суддів не вбачає підстав для його тлумачення всупереч буквальному змісту погоджених сторонами умов.

Колегія суддів також враховує, що пунктом 7 Додаткової угоди № 1 сторони погодили припинення з моменту набрання нею чинності зобов`язань, що виникли з Договору оренди № 37 КЕС від 01.09.2021, та зазначили, що не вважають себе пов`язаними правами й обов`язками, які виникли за цим договором.

Таким чином, після укладення Додаткової угоди № 1 саме її положення стали визначальними для врегулювання питання щодо погодженої сторонами заборгованості, а тому оцінка спірних правовідносин виключно крізь призму первісного договору оренди без належного врахування пунктів 5 та 7 Додаткової угоди є неповною.

З огляду на це колегія суддів вважає, що при вирішенні спору визначальне значення має не лише факт погодження сторонами суми заборгованості, передбачений пунктом 4 Додаткової угоди № 1, а й погоджений сторонами порядок подальшого врегулювання питання її погашення, встановлений пунктом 5 цієї угоди.

Колегія суддів звертає увагу, що позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги Додатковою угодою № 1, не може вибірково посилатися лише на ті її положення, які підтверджують факт і розмір заборгованості, та одночасно ігнорувати інші положення цього ж правочину, які визначають порядок реалізації права на стягнення такої заборгованості.

Відповідно до статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У такий спосіб, якщо сторони у Додатковій угоді № 1 погодили певну послідовність дій щодо врегулювання заборгованості, зокрема укладення договору реструктуризації, а право орендодавця на звернення до суду пов`язали з відмовою від укладення такого договору, суд першої інстанції мав оцінити, чи довів позивач настання відповідної обставини, а саме відмову відповідача від укладення договору реструктуризації.

Матеріали справи не містять доказів того, що після укладення Додаткової угоди № 1 позивач направляв відповідачу проєкт договору про реструктуризацію та сплату заборгованості.

Матеріали справи також не містять доказів того, що позивач звертався до відповідача із пропозицією погодити умови реструктуризації, визначити графік платежів, узгодити строки погашення заборгованості або в інший спосіб ініціював реалізацію механізму, передбаченого пунктом 5 Додаткової угоди № 1.

Так само матеріали справи не містять доказів відмови відповідача від укладення договору реструктуризації, ухилення від його підписання, повідомлення про небажання врегульовувати питання погашення заборгованості шляхом реструктуризації або інших дій, які могли б бути прирівняні до відмови від укладення такого договору.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що позивач «достатньо очікував» на дії відповідача щодо погашення боргу, не ґрунтується на умовах Додаткової угоди № 1 та матеріалах справи. Пункт 5 Додаткової угоди № 1 пов`язує право орендодавця на звернення до суду не з абстрактним спливом часу, не з очікуванням добровільної сплати всієї суми заборгованості, а саме з відмовою від укладення договору реструктуризації.

Колегія суддів не погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що саме орендар як боржник був зацікавлений в укладенні договору реструктуризації, а тому мав проявити ініціативу щодо його укладення.

По-перше, Додаткова угода № 1 не містить положення про те, що саме відповідач зобов`язаний підготувати проєкт договору реструктуризації або першим звернутися до позивача з відповідною пропозицією.

По-друге, зі змісту попередніх договірних відносин сторін убачається, що саме орендодавець володів первинними даними щодо обсягу спожитих комунальних послуг, застосованих тарифів, періодів нарахування, рахунків, на які мали бути сплачені кошти, та іншими відомостями, необхідними для формування умов договору реструктуризації.

По-третє, саме позивач як особа, яка звернулася до суду за примусовим стягненням коштів, відповідно до статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України повинен був довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, зокрема довести настання умов, з якими сторони пов`язали можливість судового стягнення заборгованості.

Висновок суду першої інстанції про пасивну поведінку відповідача як підставу для задоволення позову є однобічним, оскільки матеріали справи однаковою мірою не містять доказів активних дій як відповідача, так і позивача щодо укладення договору реструктуризації. При цьому негативні наслідки такої відсутності дій суд першої інстанції поклав виключно на відповідача, не з`ясувавши, чи виконав сам позивач погоджений сторонами порядок врегулювання заборгованості.

Посилання позивача на те, що Додаткова угода № 1 не містить строку сплати заборгованості, а тому кредитор мав право вимагати виконання у будь-який час, колегія суддів вважає помилковим у контексті конкретних обставин цієї справи.

Дійсно, відповідно до частини другої статті 530 Цивільного кодексу України, якщо строк виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Водночас наведена норма не може застосовуватися ізольовано від змісту правочину, яким сторони врегулювали порядок виконання відповідного грошового зобов`язання.

У цій справі сторони не просто визнали заборгованість, а одночасно погодили спосіб подальшого її врегулювання - укладення договору реструктуризації. Саме тому посилання позивача на можливість вимагати негайного виконання у будь-який час не враховує зміст пункту 5 Додаткової угоди № 1 та фактично нівелює погоджений сторонами порядок погашення заборгованості.

Колегія суддів зазначає, що право на судовий захист не може бути скасоване чи обмежене домовленістю сторін. Водночас для задоволення позову особа повинна довести наявність порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи інтересу на момент звернення до суду.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Верховний Суд у постановах від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18 та від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19 послідовно виходив з того, що відсутність доведеного порушення права або законного інтересу позивача є самостійною підставою для відмови у позові.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20 зазначено, що встановлення судом відсутності порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові, без необхідності подальшої оцінки інших аспектів спору по суті.

З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що у цій справі позивач не довів порушення свого права саме на момент звернення до суду, оскільки не довів настання обставини, з якою сторони у пункті 5 Додаткової угоди № 1 пов`язали можливість судового стягнення заборгованості, — відмови відповідача від укладення договору реструктуризації.

Визнання відповідачем заборгованості у пункті 4 Додаткової угоди № 1 саме по собі не спростовує висновку про передчасність позову, оскільки зазначена угода має оцінюватися судом у сукупності всіх її умов. Пункт 4 Додаткової угоди № 1 підтверджує факт погодження сторонами суми заборгованості, тоді як пункт 5 цієї угоди визначає погоджений сторонами порядок подальшого врегулювання питання її сплати.

У такий спосіб, наявність погодженої сторонами заборгованості не є тотожною наявності права на її негайне судове стягнення без дотримання умов, які самі сторони передбачили у Додатковій угоді № 1.

Колегія суддів також відхиляє доводи позивача про те, що заперечення відповідача проти позову є проявом суперечливої поведінки.

Верховний Суд у своїй практиці дійсно застосовує принцип добросовісності та доктрину venire contra factum proprium як заборону суперечливої поведінки, що випливає із пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України. Добросовісність розглядається як стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони правовідношення.

Однак у цій справі відповідач не заперечує факту підписання Додаткової угоди № 1 та не заперечує, що пунктом 4 цієї угоди сторони погодили наявність заборгованості. Доводи відповідача зводяться до іншого: позивач звернувся до суду передчасно, не виконавши погоджений сторонами порядок врегулювання заборгованості, передбачений пунктом 5 Додаткової угоди № 1.

Така позиція відповідача не є суперечливою щодо його попередньої поведінки, оскільки визнання заборгованості та посилання на погоджений сторонами порядок її реструктуризації не виключають одне одного. Навпаки, відповідач фактично наполягає на застосуванні Додаткової угоди № 1 у повному обсязі, а не лише в частині, вигідній позивачу.

Натомість саме позиція позивача є непослідовною в частині вибіркового застосування умов Додаткової угоди № 1: позивач посилається на пункт 4 цієї угоди як на підставу існування боргу, однак не доводить виконання або настання обставин, передбачених пунктом 5 цієї ж угоди.

За таких обставин колегія суддів не вбачає у діях відповідача суперечливої поведінки, оскільки останній не заперечує факт існування погодженої сторонами заборгованості, а посилається виключно на недотримання позивачем порядку реалізації права на її судове стягнення, визначеного самою Додатковою угодою № 1. Тому застосування до спірних правовідносин доктрини venire contra factum proprium у даному випадку є безпідставним.

Щодо доводів апеляційної скарги про прострочення кредитора за статтею 613 Цивільного кодексу України колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 613 Цивільного кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він не вчинив дій, встановлених договором, актами цивільного законодавства чи таких, що випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку.

Матеріалами справи підтверджується, що пунктом 6.5 Договору оренди саме на орендодавця було покладено обов`язок надати орендарю проєкт договору про відшкодування витрат на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг. Доказів виконання цього обов`язку позивачем матеріали справи не містять.

Разом з тим, з огляду на укладення сторонами Додаткової угоди № 1, якою вони у подальшому погодили наявність заборгованості та передбачили механізм її реструктуризації, саме по собі невиконання позивачем пункту 6.5 Договору оренди не є самостійною підставою для висновку про повну відсутність боргу. Однак ця обставина має значення для оцінки поведінки сторін та підтверджує, що саме позивач мав вчинити активні дії для належного договірного оформлення механізму сплати відповідних сум.

Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо прострочення кредитора частково заслуговують на увагу в тій частині, що суд першої інстанції безпідставно поклав негативні наслідки неврегулювання порядку компенсації комунальних витрат виключно на відповідача, не оцінивши попередню бездіяльність позивача та відсутність доказів виконання ним пункту 6.5 Договору оренди.

Щодо доводів апелянта про недоведеність розміру заборгованості колегія суддів зазначає, що пунктом 4 Додаткової угоди № 1 сторони погодили загальний розмір заборгованості, 207 697, 44 грн, та визначили її складові. У зв`язку з цим сам по собі довід про неможливість перевірки розрахунку не є вирішальним для результату розгляду цієї справи.

Водночас відсутність підстав для задоволення позову у цій справі пов`язана не з недоведеністю розміру заборгованості, а з передчасністю звернення позивача до суду та недоведеністю порушення його права на момент подання позову.

Посилання позивача на результати комплексної ревізійної перевірки Державної аудиторської служби України також не змінює наведеного висновку. Виявлення під час ревізії порушень у діяльності військової частини або наявності некомпенсованих витрат може бути підставою для вжиття позивачем заходів щодо належного врегулювання відповідних правовідносин, однак не звільняє його від обов`язку дотриматися умов Додаткової угоди № 1, на яку він сам посилається як на підставу своїх вимог.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що на момент звернення до суду позивач не довів настання обставини, з якою сторони у пункті 5 Додаткової угоди № 1 пов`язали можливість судового стягнення заборгованості, а саме відмови відповідача від укладення договору реструктуризації.

За відсутності доказів направлення проекту договору реструктуризації, проведення переговорів щодо його укладення або відмови відповідача від участі у такому врегулюванні спору право позивача на примусове судове стягнення заборгованості не може вважатися таким, що виникло у спосіб, погоджений самими сторонами.

Відтак звернення Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до суду з даним позовом є передчасним, що виключає можливість задоволення позовних вимог у заявленому вигляді.

При цьому колегія суддів зазначає, що відмова у задоволенні позову у даній справі обумовлена виключно передчасністю звернення позивача до суду та недоведеністю настання обставин, з якими сторони пов`язали можливість судового стягнення заборгованості. Такий висновок не спростовує факту погодження сторонами наявності заборгованості у пункті 4 Додаткової угоди № 1 від 30.11.2024 та не позбавляє позивача права на звернення до суду за захистом свого права у майбутньому за наявності відповідних правових підстав та після дотримання погодженого сторонами порядку врегулювання питання її погашення.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, правильно встановив факт укладення між сторонами Додаткової угоди № 1 та факт погодження у ній суми заборгованості. Однак місцевий господарський суд не надав належної оцінки пункту 5 цієї угоди, не встановив факту відмови відповідача від укладення договору реструктуризації та не перевірив, чи довів позивач настання обставин, з якими сторони пов`язали можливість звернення до суду для стягнення заборгованості.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення з відповідача 207 697,44 грн є передчасним та таким, що зроблений за неповного з`ясування обставин, які мають значення для справи, і з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни є обґрунтованою, а рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

У справі «Руїс Торіха проти Іспанії» Європейський суд з прав людини зазначив, що відповідно до принципу належного здійснення правосуддя судові рішення повинні достатньою мірою містити мотиви, на яких вони ґрунтуються. Водночас пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не може тлумачитися як такий, що вимагає від судів детальної відповіді на кожен аргумент сторін.

Також у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча суди зобов`язані обґрунтовувати свої рішення, це не означає необхідності надавати детальну відповідь на кожен довід сторони. Межі такого обов`язку можуть відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин конкретної справи.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4 частини першої статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд першої інстанції визнав встановленими, а також неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, правильно встановивши факт укладення між сторонами Додаткової угоди № 1 від 30.11.2024 та факт погодження у ній наявності заборгованості за компенсацію комунальних послуг у розмірі 207 697, 44 грн, не надав належної оцінки пункту 5 зазначеної угоди, яким сторони погодили порядок подальшого врегулювання питання погашення цієї заборгованості та пов`язали право орендодавця на звернення до суду з відмовою від укладення договору реструктуризації.

Матеріали справи не містять доказів направлення позивачем відповідачу проєкту договору реструктуризації, проведення переговорів щодо його укладення, а також не містять доказів відмови відповідача від укладення такого договору чи ухилення від його підписання. За таких обставин позивач не довів настання обставини, з якою сторони пов`язали можливість судового стягнення заборгованості, а отже не довів порушення свого права на момент звернення до суду з даним позовом.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни про передчасність звернення Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до суду та доходить висновку про наявність підстав для скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Таким чином, апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни підлягає задоволенню, рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 скасуванню, а у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни про стягнення 207 697, 44 грн заборгованості слід відмовити повністю.

Судові витрати.

Відповідно до частин першої, четвертої та чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У разі зміни рішення або ухвалення нового рішення суд апеляційної інстанції відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки за результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни, скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви покладаються на позивача.

Крім того, у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги на користь Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни підлягають відшкодуванню за рахунок Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 993, 60 грн.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76– 79, 86, 129, 236, 269, 270, пунктом 2 статті 275, статтею 277, статтями 281– 284 Господарського процесуального кодексу України, статтями 15, 16, 213, 627, 629 Цивільного кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд, –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни на рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 задовольнити.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 05.05.2026 у справі № 908/555/26 скасувати.

Прийняти нове рішення.

У задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України до Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни про стягнення 207 697, 44 грн заборгованості відмовити повністю.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь Фізичної особи-підприємця Караєвої Олени Валентинівни витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 993, 60 грн.

Видачу наказу, з урахуванням відповідних реквізитів, доручити Господарському суду Запорізької області.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення відповідно до ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя Л.В. Андрейчук

Суддя: Г.В. Левшина

Суддя: С.В. Вінніков