Рішення від 23 червня 2026 р. у справі №711/7576/24 — Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/7576/24

Номер провадження2/711/71/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2026 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі: головуючого-судді: Демчика Р.В., секретарів судового засідання Бутовської Д.О., Кобилки Є.О., за участі позивача ОСОБА_1 представника позивача Гарбазея Д.О., відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача Яременка В.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси цивільну справу за позовом за позовом адвоката Гарбазей Дмитра Олександровича, який діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування, зустрічним позовом адвоката Яременко Володимира Анатолійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, яка є особистою власністю майна, набутого під час сумісного сімейного проживання,-

встановив:

Адвокат Гарбазей Д.О., діючи в інтересах ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 з позовом про визнання права власності в порядку спадкування.

Позов обгрунтовує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилась спадщина, яка складалася з однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_3 приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєвою І.Ю. 13.02.2024 року була заведена спадкова справа № 4/2024. .

В середині серпня 2024 року вона звернулася до приватного нотаріуса Алєксєєвої І.Ю. щодо подання заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на вище вказану квартиру.

Проте нотаріусом було повідомлено, що 08.08.2024 року на адресу приватного нотаріуса Алєксєєвої І.Ю. надійшла заява представника ОСОБА_2 ОСОБА_4 про видачу ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Зі змісту заяви мені стало відомо, що ОСОБА_2 є колишньою дружиною ОСОБА_3 , за час перебування в шлюбі з якою (з 1992 по 2005 роки) була придбана спадкова квартира.

Так, квартира була набута ОСОБА_3 в 2001 році. Відтак до вказаних правовідносин належить застосовувати ЦК Української РСР 1963 року, Кодекс про шлюб та сім`ю України 1969 року та Закон України «Про власність» зі змінами та доповненнями станом на час виникнення правовідносин.

Так, відповідно до ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсній договору (ч. 1 ст. 227 ЦК УРСР).

Відтак, договори купівлі-продажу квартири підлягали обов`язковому нотаріальному посвідченню на рівні з житловими будинками.

В свою чергу, відповідно до ст. 23 КШСУ майном, нажитим за час шлюбу подружжя розпоряджається за спільною згодою.

При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребує обов`язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

В той же час питання власності станом на 2001 рік регулювалося Законом України «Про власність»

Статтею 2 ЗУ «Про власність» передбачено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам (ч. 2 ст. З ЗУ «Про власність»).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Частиною. 1 ст. 13 ЗУ «Про власність» визначено, що об`єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Визначення ж поняття «майно» закріплено в юридичній енциклопедії Редкол.: Ю70 Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998, відповідно до якої майном є певна річ або сукупність речей, у т. ч. гроші і цінні папери. Вживається для визначення об`єктів права власності, предмета договорів дарування, майнового найму, позики тощо.

Відтак, як вбачається зі змісту ст. 224 ЦК УРСР в поєднанні з ст. 23 КШСУ та ст. 13 ЗУ «Про власність» при розпорядженні одним із подружжя спільним майном подружжя (грошима) при укладенні договорів, що потребують нотаріального посвідчення (купівля- продаж квартири), повинна бути висловлена згода другого з подружжя на укладення такого договору в письмовій формі.

Вчинення згоди другим із подружжя на розпорядження спільним майном є одностороннім правочином, розрахованим на його сприйняття іншими особами, а саме кожним з подружжя, й третьою особою (інша сторона договору). Волевиявлення другого з подружжя (співвласника) на розпорядження спільним майном, яке виражено у згоді, адресоване та сприймається як одним з подружжя, що виступає стороною договору, так і контрагентом за таким договором. Сприйняття волевиявлення другого з подружжя на розпорядження спільним майном відбувається шляхом відображення такої згоди у відповідному договорі. У такому випадку регулюючий ефект договору поширюється як на сторони договору, так і на другого з подружжя (співвласника), який надав згоду на розпорядження спільним майном.

Згода другого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям на праві спільної сумісної власності. Надання згоди другим із подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям на праві спільної сумісної власності, оскільки в такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо в договорі про набуття майна, вчиненим другим із подружжя. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення другим із подружжя договору купівлі- продажу майна, зафіксованої в такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода другого з подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

Як вбачається зі змісту договору купівлі-продажу квартири від 08.10.2001 за реєстр. № 7746 згадка про надання згоди ОСОБА_2 на укладення договору чоловіком ОСОБА_3 в договорі відсутня, що свідчить про купівлю квартири за особисті кошти мого чоловіка. Натомість пунктом. 7 договору нотаріусом роз`яснено зміст ст. 22, 23 КШСУ та ст. 4. 14 ЗУ «Про власність», що свідчить, що при укладенні договору як Продавець, так і Покупець розпоряджалися майном (квартирою та коштами) як особистою приватною власністю кожного зі сторін договору.

Свідченням придбання майна за особисті кошти ОСОБА_3 є рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 20.12.2003 року №2-4311/03 зі змісту якого вбачається, що майнового спору між сторонами не існувало.

Відтак, ОСОБА_2 не має права на виділ частки у праві власності з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , як колишня дружина, з майна, яке хоча і було придбано під час шлюбу, але є особистою власністю померлого.

Просить суд визнати за ОСОБА_1 правао власності на частину квартири за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування після смерті чоловіка ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30.09.2024 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

Витребувано у приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Алексєєвої І.Ю., копію спадкової справи №4/2024, заведеної після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; в Черкаському державному нотаріальному архіві належним чином завірену копію справи про посвідчення договору купівлі - продажу квартири за адресою АДРЕСА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Фіщук В.Я., 08.10.2001 за реєстровим № 7746.

15.10.2024 року від Черкаського обласного державного нотаріального архіву до суду надійшли матеріали договору купівлі-продажу від 08.10.2001 за реєстровим № 7746.

28.10.2024 року до Придніпровського районного суду надійшов відзив представника відповідача адвоката Яременка В.А., в якому він просить відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що квартира була придбана за спільні кошти колишнього подружжя.

28.10.2024 року представник відповідача адвокат Яременко В.А. звернувся в суд з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, яка є особистою власністю майна, набутого під час сумісного сімейного проживання.

Зустрічну позовну заяву обгрунтовує тим, що 04.08.2024 року ОСОБА_4 , який діяв як представник за дорученням ОСОБА_2 , звернувся із заявою до нотаріуса Алєксєєвої І.Ю. про видачу ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на 1/2 частину вищевказаної квартири, так як вона придбана під час спільного життя в шлюбі з ОСОБА_3 і належить позивачці за зустрічним позовом.

Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині, чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Після смерті одного з подружжя відкривається спадщина тільки на майно, є належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого з подружжя в об`єкті, який є спільним сумісним майном, не входить до складу спадщини.

Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з них видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Особиста приватна власність того одного з подружжя на майно придбане у шлюбі можлива за умови, що таке майно придбане за особисті кошти. Якщо хтось з подружжя не підтвердить, що річ придбана за особисті кошти, презумпція права спільної сумісної власності залишиться непохитною. Тягар доказування обставин покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Таким чином, законодавець презумує спільність майна, якщо воно було набуте те за час шлюбу. Протилежне, тобто належність майна до роздільного майна подружжя, потребує доведення. При цьому обов`язок доказування, що майно не є спільним, належить тому, хто це заперечує (постанови Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц).

Жодного доказу про придбання квартири за особисті кошти померлого в позові не наведено, і не може бути наведено, оскільки це не відповідає дійсності, а посилання представника позивачки на положення ст.23 Кодексу про шлюб та сім`ю України, яка передбачає наявність письмової згоди другого з подружжя при укладанні угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов`язкового нотаріального посвідчення, не може бути прийнято до уваги, так як в даному конкретному випадку була укладена угода на придбання а не відчуження майна.

Вказане положення на згоду при придбанні майна було закріплено в новому Сімейному Кодексі України 2002 року.

Посилання представника позивачки на те, що доказом належності померлому коштів, за які придбана квартира с відсутність зі сторони позивачки за зустрічним позовом майнових претензій при розгляді судом справи про розірвання шлюбу також не відповідає дійсності, так як підчас розгляду справи в суді позивачка за зустрічним позовом перебувала в Італії. Про розірвання шлюбу позивачка за стрічним позовом дізналась 15.05.2007 року під час отримання у відділі РАЦ свідоцтва про розірвання шлюбу.

Кошти на спірну квартиру позивачка за зустрічним позовом заробляла разом з ОСОБА_3 .

Первісний позов позивачка за зустрічним позовом вважає таким, що не відповідає дійсності та вимогам закону і як такий що не відповідає фактичним обставинам справи і свідчить про намір позивачки за первісним позовом відтермінувати час для отримання ОСОБА_6 свідоцтва про право власності на частину належної їй квартири.

Натомість, виникла необхідність у звернені до суду з позовною вимогою про визнання за ОСОБА_2 права власності на частину квартири АДРЕСА_2 , що, враховуючи викладені вище обставини підлягає до задоволення.

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 03.12.2024 року зустрічний позов адвоката Яременко Володимира Анатолійовича, який діє в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, яка є особистою власністю майна, набутого під час сумісного сімейного проживання прийнято до спільного розгляду з первісним позовом адвоката Гарбазей Дмитра Олександровича, який діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування та об`єднано в одне провадження.

30.10.2024 року до суду надійшла належним чином засвідчена копія спадкової справи №4/2024, заведеної після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

07.11.2024 року до суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву.

15.11.2024 року до суду надійшло заперечення представника відповідача на відповідь на відзив

Ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15.01.2024 року закрите підготовче провадження у справі.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч.1,3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Заслухавши думку сторін, допитавши свідків та дослідивши докази, суд приходить до наступного.

В судовому засіданні позивачка за первинним позовом позовні вимоги підтримала, в задоволенні зустрічного позову просила відмовити та пояснила суду, що з покійним чоловіком вона познайомилася у 2003 році, а одружилися в 2017 році. Він проживав сам у спірній квартирі, і їй було відомо, зі слів чоловіка, що вказану квартиру він купив за особисті кошти. За життя чоловіка ніяких претензій щодо спірної квартири колишня дружина до нього не пред`являла. Ні вона, ні куми не допомагали їй у лікуванні чоловіка, який хворів на онкологічні захворювання.

Представник позивача позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити, в задоволенні зустрічного позову просив відмовити.

В судовому засіданні відповідач за первинним позовом вимоги за зустрічним позовом підтримала, заперечувала проти задоволення первинного позову та пояснила суду, що з колишнім чоловіком вони зареєстрували шлюб у 1992 році. Після реєстрації шлюбу проживали у її батьків, і вона повністю підтримувала родину. З 1993 по 1996 роки вона їздила в м.москва та займалася торгівлею. В 1996 року разом із своїм батьком вона поїхалал на будівництво в м.москву, а в цей час її колишній чоловік працював рибалкою в с. Худяки Черкаського району. В 1999 році її чоловік їде в м. москва також на будівництво. Вони вирішили купити квартиру в 2001 році, оскільки вона не могла проживати у спірній квартирі так як в ній помер її молодший син. Вона зайняла у своїх батьків 1600 доларів. В 2002 році вона виїхала до Італії, але весь час висилала кошти колишньому чоловіку для ремонту вказаної квартири. В 2005 році шлюб між ними був розірваний. Не подавала позов про поділ спільного майна – спірної квартири після розірвання шлюбу, оскільки на це в неї не вистачало часу. Вказала, що за домовленістю з колишнім було погоджено, що після смерті когось із них, спірна квартира перейде у власність того з подружжя хто його пережив Також зазначила, що в 2008 році вона придбала квартиру, ОСОБА_7 в неї були дружні та теплі стосунки з колишнім чоловіком він у період з 2010 року по 2019 року допомагав їй робити ремонт у вказаній квартирі, на що вона висилала гроші. Те, що в 2017 році він одружився вона не знала. Квартиру придбали за 3200 доларів США.

Представник відповідача в судовому засіданні підтримав вимоги за зустрічним позовом, в задоволенні первісного позову просив відмовити повністю.

Судом встановлено, що 08.10.2001 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого ОСОБА_8 продав, а ОСОБА_3 купив однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

Вказана квартира була придбана ОСОБА_3 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 , який був розірваний рішенням Придніпровського районного суду м.Черкаси 30.12.2003 року ( справа №2-4311/03).

07.06.2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_9 зареєстрували шлюб, після чого ОСОБА_10 змінила прізвище на ОСОБА_11 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 07.06.2024 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 05.02.2024 року.

Після смерті ОСОБА_3 приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєвою І.Ю. 13.02.2024 року була заведена спадкова справа №4/2024.

З досліджених в судовому засіданні матеріалів спадкової справи, яка заведена після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 вбачається, що 13.02.2025 року до приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Алєксєєвої І.Ю. із заявою про прийняття спадщини звернулася його дружина ОСОБА_1 .

Також, 08.08.2024 року до приватного нотаріуса звернувся представник ОСОБА_2 ОСОБА_4 із заявою, в якій просив видати свідоцтво про право власності на частину квартири АДРЕСА_2 , посилаючись на те, що вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя.

З повідомлення приватного нотаріуса Алєксєєвої І.Ю. від 19.09.2024 року вбачається що спадщину після смерті ОСОБА_3 прийняла його дружина ОСОБА_1 . Окрім того із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з них звернувся гр. ОСОБА_2 (колишня дружина померлого).

Листом від 02.10.2024 року приватний нотаріус Алєксєєва І.Ю. повідомила представника ОСОБА_2 ОСОБА_4 про те, що так як ним не надано оригіналу правовстановлюючого документу або його дублікату, видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя є неможливою. Також повідомлено що у даній спадковий справі наявний судовий спір, що підтверджується ухвалою Придніпровського районного суду м. Черкаси по справі №711/7576/24, а тому вчинення нотаріальних дій зупиняється до вирішення справи судом.

Допитаний судом свідок ОСОБА_12 пояснив, що ОСОБА_13 є його мамою. Він пам`ятає, що вказану квартиру вони придбали в 2001 році. Він спочатку хотів сам придбати квартиру, але мама наполягала на те, що квартиру придбає саме вона. Під час придбання квартири він бу у нотаріуса. Також вказав що він разом з ОСОБА_3 працював у м. москва. Йому відомо, що частину коштів на придбання квартири в сумі 1200 доларів вони позичили у його діда-батька матері. Раніше вони всі разом проживали на АДРЕСА_3 , але після придбання квартири АДРЕСА_2 , вітчим з мамою переїхав у квартиру, а він із родиною залишився проживати на АДРЕСА_3 .

Допитана судом свідок ОСОБА_14 пояснила суду, що з подружжям ОСОБА_13 та ОСОБА_15 вона знайома з 1990 років, а в 1993 році вони стали кумами. У ОСОБА_16 було два сини, один помер. В 1993 році вони проживали на АДРЕСА_3 . В 1994-1995 роках, точну дату не пам`ятає подружжя ОСОБА_11 вирішили придбати квартиру, але коштів на придбання не було. В 1993 році вони продали автомобіль та гараж. Також, кошти на придбання квартири в розмірі 1500 доларів вона позичила у батьків. Чому не оформила право власності на квартиру на себе їй невідомо. В 2002 році ОСОБА_16 поїхала до ОСОБА_17 де працювала, та висилала кошти своїм батькам на погашення заборгованості, але це їй відомо зі слів ОСОБА_16 . Їй не відомо, чи повернуті отримані в позику кошти.

Свідок ОСОБА_18 повідомила суд про те, що ОСОБА_13 її колишня сваха. Їхні діти одружилися в 2001 році, а розійшлися приблизно в 2004 році. Вони всі разом проживали на АДРЕСА_3 , а в 2001 році вирішили придбати квартиру. Оскільки їм не хватало коштів, вони продали автомобіль «Волгу» та гараж, які належали ОСОБА_19 зайняла кошти у своїх батьків приблизно у сумі 1500-1600 доларів США і купили квартиру. Після весілля дітей ОСОБА_16 приходила до неї та просила кошти в борг, але вона відмовила, оскільки всі кошти були витрачені на весілля. Обставини укладання договору купівлі-продажу квартири їй не відомі.

Суд не має підстав не довіряти поясненням цих свідків, оскільки вони є послідовними та об`єктивними.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

Отже, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

У постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 703/2670/18 Верховний Суд виходив з того, що спірні правовідносини регулюються нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року. Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди мають встановити факти створення (придбання) особами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясувати час придбання тощо, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Як встановлено судом, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 був укладений 08.10.2001, а тому до спірних правовідносин слід застосовувати норми Закону України «Про власність», Кодекс про шлюб і сім`ю України та ЦК УРСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Так, відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб і сім`ю України ( в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі,

якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Відповідно до ст. 23 Кодексу про шлюб і сім`ю України ( в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов`язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Відповідно до ст. 24 Кодексу про шлюб і сім`ю України ( в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про власність» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Відповідно до ч.1 ст. 4 Закону України «Про власність» ( в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Відповідно до ч.1 ст. 13 Закону України «Про власність» ( в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) об`єктами права приватної власності є жилі будинки,

квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові

кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім`ю України.

З дослідженої в судовому засіданні копії нотаріальної справи щодо посвідчення договору купівлі-продажу квартири вбачається, що 08.10.2001 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу квартири, за умовами якого ОСОБА_8 продав, а ОСОБА_3 купив однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Відповідно до п. 5 договору зазначена квартира продана за 2500 грн. Пунктом 6 договору передбачено, що покупець набуває право власності на згадану квартиру з дня посвідчення вказаного договору у приватного нотаріуса.

Договір посвідчено Фіщук В.Я., приватним нотаріусом Черкаського нотаріального округу 08.10.2021 року за реєстровим №7746. Відповідно до ст. 277 ЦК України цей договір підлягає реєстрації в Черкаському міському бюро технічної інвентаризації.

Також в матеріалах нотаріальної справи міститься заява ОСОБА_20 від 08.10.2001 року із змісту якої вбачається, що вона надала згоду на продаж її чоловіком ОСОБА_8 квартири АДРЕСА_2 .

Отже, враховуючи приписи ст. 23 Кодексу про шлюб і сім`ю України ( в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) згода ОСОБА_2 на купівлю її чоловіком ОСОБА_3 спірної квартири не вимагалась.

При вирішенні спору, суд враховує висновок, викладений у постанові ВС від 19.02.2026 року у справі № 643/10796/23, згідно з яким: « відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Подібним чином питання спільної власності подружжя регулює і чинний СК України.

Згідно зі статтею 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Аналогічна норма закріплена у статті 57 СК України.

Вказані норми, що діяли на час набуття у власність спірної квартири, узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)».

Відповідно роз`ясненняь, які містяться у п.23 Постанови Пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним, та про поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до частин 2, 3ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Згідно з ч. 3ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Натомість відповідно до п.3 ч.1ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Отже, при визначенні права спільної сумісної власності подружжя на майно встановленню підлягають не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (правові висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від .07.09.2016р. у справі №6-801цс16; від 12.10.2016р. у справі №6-846цс16; від 07.12.2016р. у справі №6-1568цс16).

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що конструкція статті 60 СК України передбачає застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанови ВС від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 22 лютого 2021 року у справі №264/2232/19, постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17).

Співвідношення положень п.3 ч.1 ст.57 та ст.60 СК України дає правову можливість визнати майно не спільною, а особистою власністю, якщо воно набуте подружжям під час перебування у зареєстрованому шлюбі, проте за особисті кошти, за умови доведення обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, тим із подружжя, який її спростовує.

Згідно ч.1ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч.2ст.78 ЦПК України).

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 не доведено що спірна квартира хоча й була придбана у шлюбі з ОСОБА_3 , але вона була придбана за його особисті кошти.

Таким чином, спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, що спростовує доводи первісного позову про те, що квартира набувалась за особисті кошти ОСОБА_3 та є його особистою власністю, нею не спростовано презумпцію спільності майна подружжя.

Враховуючи наведене, суд вважає, що вказане нерухоме майно - квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю колишнього подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 а тому, частки подружжя у майні є рівними.

За таких обставин суд приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування та задоволенню зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, яка є особистою власністю майна, набутого під час сумісного сімейного проживання.

У відповідності до ст. 141 ЦПК України, з ОСОБА_1 слід стягнути на користь на користь ОСОБА_2 6002 грн. судових витрат, пов`язаних із сплатою судового збору.

На підставі наведеного, ст.ст.60, 63, 69, 70, 71 СК України, ст.ст. 316, 319, 321, 328, 331, 368, 372, 386 ЦК України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76-84, 141, 259, 265 ЦПК України, суд, -

увалив:

В задоволенні первісного позову адвоката Гарбазей Дмитра Олександровича, який діє в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину квартири, яка є особистою власністю майна, набутого під час сумісного сімейного проживання- задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 6002 грн. судових витрат.

Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складене 18.05.2026 року

Головуючий: Р. В. Демчик