Рішення від 23 червня 2026 р. у справі №369/1642/24 — Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/1642/24

Провадження № 2/369/3057/26

РІШЕННЯ

Іменем України

24.06.2026 рокуКиєво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Пінкевич Н.С.,

секретаря Худинець Д.С.

за участі

представника позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Давидова Тетяна Миколаївна про визнання недійсним шлюбного договору,

встановив:

У січні 2024 року позивач звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що 21.06.2012 року зареєстровала шлюб за ОСОБА_2 . Спільне життя не склалось та рішення за рішенням суду шлюб розірваний. Таким чином шлюбні відносини між ними тривали з 21.06.2012 року по 25.05.2023 року.

У період шлюбних відносин вони займалися спільним побутом, веденням господарства, придбанням майна, створенням нового майна (будівництво), веденням підприємницької діяльності тощо.

Також у період зареєстрованого шлюбу 21 січня 2021 року між нею та ОСОБА_2 підписано шлюбний договір, який посвідчений Давидовою Т.М., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу за реєстраційним номером 19. Умовами договору визначено режим власності майна, як нерухомого, так і грошових коштів, які набуті подружжям до шлюбу та під час шлюбу, а саме належить тому з подружжя, за ким зареєстроване майно та на чиє ім`я відкритий рахунок.

Вважає даний договір недійсним, оскільки укладений з порушенням чинного законодавства та грубим порушенням її прав. Так, при укладенні шлюбного договору позивачка введена в оману, порушені майнові права та вимоги закону, оскільки за умовами шлюбного договору вона поставлена у вкрай невигідне становище. Договір визначає такі умови, реалізація яких призводить до істотного дисбалансу між її правами та обов`язками.

Вказала, що всі роки спільного життя вона вкрай тяжко працювала фактично на відповідача, який тримав її в послуху, страху і приниженні. Через свої почуття до нього, через брехливі обіцянки, введення в оману, нею підписаний оспорюваний договір, видурив у неї земельні ділянки. І лише після підписання договору, відповідач оформлював права власності на цінне майно вже на себе, без врахування її інтересів.

Просила суд:

визнати недійсним з дати укладання шлюбний договір між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений 21 січня 2021 року Давидовою Т.М., приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу за реєстраційним номером 19;

стягнути з Відповідача на користь Позивача сплачені судові витрати.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31.01.2024 року було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Давидова Тетяна Миколаївна про визнання недійсним шлюбного договору.

21 лютого 2024 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву. Не погоджуючись з доводами позову, відповідач ОСОБА_2 вказав, що укладання шлюбного договору від 21.01.2021 року між ним та ОСОБА_4 відбулось без жодного впливу на останню та був укладений за її волею та бажанням. Укладання шлюбного договору жодним чином не вплинуло на погіршення майнового стану позивачки.

Відповідач просив відмовити у задоволені позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Давидова Тетяна Миколаївна про визнання недійсним шлюбного договору; вирішити питання розподілу судових витрат сторін у справі з урахуванням ухваленого рішення (судового рішення) та процесуальної поведінки учасників справи.

28 лютого 2024 року на адресу суду надійшла заява про забезпечення позову про визнання недійсним шлюбного договору, а саме до набрання законної сили рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області у справі № 369/1642/24 заборонити державним реєстраторам прав на нерухоме майно та всім органам, уповноваженим на проведення державної реєстрації (в тому числі Міністерству юстиції України та його територіальним органам, виконавчим органам сільських, селищних та міських рад, Київській, Севастопольській міській, районним, районним у містах Києві та Севастополі державним адміністраціям, акредитованим суб`єктам, нотаріусам, іншим особам та органам, які виконують функції державного реєстратора прав на нерухоме майно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень») вчиняти реєстраційні дії щодо реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, державну реєстрацію обтяжень на нерухоме майно, скасування реєстраційних дій, виключення записів про державну реєстрацію, а також вносити до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (в т. ч. до Реєстру прав власності на нерухоме майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек) записи про державну реєстрацію права власності та інших речових прав та їх обтяжень, записи про скасування державної реєстрації права власності та інших речових прав та їх обтяжень, змін до таких записів щодо нерухомого рока, яке належить на праві власності ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ), а саме:

- Земельної ділянки, площею 0,0884 га з кадастровим номером 050881500:03:006:0012, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , право на яку зареєстровано 22.06.2018 року за Відповідачем на підставі Договору купівлі-продажу №2247 від 22.06.2018 року, посвідченого Зубченко Л.С., державним нотаріусом Двадцять першою київською державною нотаріальною конторою. (РНОНМ 1298130005208);

- Житлового будинку АДРЕСА_1 , право на який зареєстровано 22.06.2018 року за Відповідачем на підставі Договору купівлі-продажу №2248 від 22.06.2018 року, посвідченого Зубченко Л.С., державним нотаріусом Двадцять першою київською державною нотаріальною конторою. (РНОНМ 1298125505208);

- Нежитлового приміщення, Торгово-офісна будівля, загальною площею 1260 кв.м., за адресою АДРЕСА_2 , що належить Відповідачу на праві приватної власності згідно технічного паспорту від 20.10.2021 року, витягу з реєстру будівельної діяльності ЄДЕМССБ від 15.09.2020, Витягу з Реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ від 08.10.2021, Рішення виконавчого комітету "Про присвоєння адреси" №19/1 від 27.02.2020, зареєстроване 20.10.2021 Давидовою Т.М., приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу. (РНОНМ 2495447332080).

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 березня 2024 року заяву представника позивача ОСОБА_4 – ОСОБА_1 про забезпечення позову залишено без задоволення.

13 серпня 2024 року надійшла відповідь на відзив щодо позовної заяви про визнання недійсним шлюбного договору. Додатково позивачка вказала, що торгово-офісна будівля мала забезпечувати не лише потреби чоловіка, а й дружини. Відповідач надав їй свого нотаріуса зі власним текстом договору. Вона ж запропонувала простий варіант шлюбного договору, але він не був погоджений і через що вдома увечері ОСОБА_2 влаштував сварку, погрожував. Відповідач змусив, погрожуючи репресіями, розлученням, підписати абсолютно ущербний для неї договір. Просила позов задоволити.

26 березня 2024 року на адресу суд надійшло заперечення на відповідь на відзив, відповідно до якого відповідач стверджує, що не вчиняв жодного впливу чи схиляння позивачки до укладання шлюбного договору. Насильства до позивачки не застосовував. За час спільного проживання він також їй дарував нерухоме майно. Просив відмовити в задоволенні позову.

06 червня 2024 року на адресу суду надійшли пояснення позивача щодо позовної заяви про визнання недійсним шлюбного договору.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 червня 2024 року цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Давидова Тетяна Миколаївна про визнання недійсним шлюбного договору передано за підсудністю до Гайсинського районного суду Вінницької області (вулиця Соборна, 47, Гайсин, Вінницька область, 23700).

Постановою Київського апеляційного суду від 07 лютого 2025 року ухвалу скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 лютого 20245 року прийнято справу №369/1642/24 до свого провадження суддею Пінкевич Н.С. та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 липня 2025 року закрито підготовче судове засідання, цивільну справу призначено до розгляду в судовому засіданні.

29 вересня 2025 року на адресу суду надійшли пояснення позивача щодо позовної заяви про визнання недійсним шлюбного договору.

У судовому засіданні представник позивач ОСОБА_4 підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив задовольнити позов.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та його представник відповідача заперечували з приводу задоволення позову.

У судове засідання третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Давидова Тетяна Миколаївна в судове засідання не з`явилася, про день, час та місце судового засідання повідомлялася належним чином. Причини неявки суду не повідомила.

Суд, заслухавши пояснення сторін та їх представників, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджені тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, дійшов до наступних висновків.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

При розгляді справи судом встановлено, що 21 червня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 відділом реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м.Києві зареєстровано шлюб.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 березня 2023 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 – розірвано (справа №369/8048/22, рішення набрало законної сили 25 травня 2023 року).

Також з матеріалів справи та пояснень сторін встановлено, що між колишнім подружжям після припинення спільного проживання, склались неприязні та напружені відносини, судами неодноразово розглядались спори щодо поділу майна, наявні і справи про вчинення кримінальних правопорушень.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (ч. 9 ст. 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (ч. 2 ст. 7 СК України).

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 9 СК України).

Договір, зокрема, шлюбний договір, є категорією цивільного права, тому відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин застосовуються загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини 1, 4, 5 ст. 93 СК України).

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (ч. 2 ст. 97 СК України).

Положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин:

- у статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України;

- для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору;

- під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Встановлено, що

21 січня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 підписано шлюбний договір, який посвідчений Давидовою Т.М., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу за реєстраційним номером 19.

В пункті 1 Договору визначено:

Даним договором Чоловік та Дружина врегульовують майнові відносини між ними, включаючи визначення правового режиму мана, набутого в період перебування в зареєстрованому шлюбі, визначення майнових прав та обов`язків кожного з Подружжя тощо.

В пункті 2 Договору визначено:

Все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбане та/або набуте Чоловіком або Дружиною до реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з Подружжя, на чиє ім`я воно було придбане чи набуте.

В пункті 4 Договору визначено:

Все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, яке буде придбане та/або набуте Чоловіком або Дружиною після укладання даного договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з Подружжя, на чиє ім`я воно було придбане чи набуте.

В пункті 9 Договору визначено:

Грошові кошти на рахунках в банківських установах, будь-які банківські внески, в тому числі відсотки, нараховані по ним, вважаються особистою приватною власністю того з Подружжя, на чиє ім`я відкрито рахунок в установі банку.

В пункті 9 Договору визначено:

Даний договір на вимогу одного з Подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

У спірному правочині сторони зазначили, що зміст договору, правові наслідки вибраного ними правового режиму майна, відповідальність, права та обов`язки, а також зміст ст.ст. 92-103 Сімейного кодексу України сторонам нотаріусом роз`яснено.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

У частинах першій, дев`ятій статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, відповідно до яких домовленість сторін не повинна суперечити вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому контексті слід розуміти імперативні норми, які встановлюють заборону на договірне врегулювання сімейних правовідносин відносин подружжя.

Згідно з частиною першою статті 64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, у тому числі шлюбний, насамперед є категорією цивільного права, і відповідно до статті 8 ЦК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин підлягають застосуванню загальні засади цивільного законодавства, зокрема норми статей 3 та 6 ЦК України щодо свободи договору, а також положення глав 52 та 53 ЦК України, якими визначено поняття, умови договору, порядок його укладення, зміни та розірвання.

У частині третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони можуть врегульовувати свої відносини у договорі на власний розсуд, за винятком випадків, коли: існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; така заборона випливає зі змісту відповідного акта законодавства; або домовленість сторін суперечить суті правовідносин між ними.

Відповідно до статті 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Згідно зі статтею 95 СК України, якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

Відповідно до статті 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203 та 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент його вчинення сторонами загальних вимог, установлених законом, зокрема: 1) зміст шлюбного договору не повинен суперечити вимогам законодавства України та моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного з подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Відповідно до статті 97 СК України подружжя має право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до шлюбу або під час шлюбу. У частинах другій, третій та п`ятій цієї статті передбачено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу та визнати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них, а також визначити порядок поділу майна, у тому числі у разі розірвання шлюбу. Крім того, сторони вправі включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Отже, укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, саме собою не може кваліфікуватися як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна чи іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

Водночас частинами четвертою та п`ятою статті 93 СК України встановлено спеціальні обмеження щодо змісту шлюбного договору, а саме: по-перше, шлюбний договір не повинен ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавчим регулюванням; по-друге, за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Таким чином, окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, установлених ЦК України, норми частин четвертої та п`ятої статті 93 СК України передбачають спеціальні, додаткові обмеження щодо можливого змісту шлюбного договору.

Положення частини п`ятої статті 93 СК України підлягає тлумаченню як таке, що стосується виключно майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя та передається за шлюбним договором у особисту приватну власність іншого з подружжя.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у сфері регулювання майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою, а сторони не вправі визначати у шлюбному договорі такі умови, реалізація яких призводить до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного з подружжя.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», використана у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до вимог частини третьої статті 12 ЦПК України, а надані докази - оцінці судом за правилами цивільного процесуального законодавства. Водночас положення статті 97 СК України надають подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до або під час шлюбу, і не містять заборон чи обмежень щодо реалізації цього права.

Схожий за змістом правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 та у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 08 червня 2022 року у справі № 363/1545/20, від 09 червня 2022 року у справі № 553/2298/18, від 07 лютого 2023 року у справі № 202/1381/21, від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20 та інших.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У справі, що переглядається, суди встановили, що пунктами 2, 3, 9, 12, 13 шлюбного договору сторони погодили договірний правовий режим майна, відповідно до якого рухоме і нерухоме майно, набуте подружжям у період шлюбу, є особистою приватною власністю того з подружжя, на ім`я якого воно набуте або зареєстроване, а також визначили правові наслідки володіння, користування та розпорядження таким майном, у тому числі у разі розірвання шлюбу.

Установивши зміст зазначених положень договору, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що такими умовами не передбачено передання у власність одному з подружжя нерухомого майна або іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, а отже, ці положення не суперечать вимогам частини п`ятої статті 93 СК України та узгоджуються з положеннями статті 97 цього Кодексу, яка прямо допускає договірне визначення правового режиму майна подружжя.

З поданого шлюбного не передбачено передання одному з подружжя у власність будь-якого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, а також беручи до уваги те, що позивач не довів, що зазначені умови шлюбного договору ставили його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним шлюбного договору.

Посилання заявника на те, що фактичні наслідки виконання договору призвели до несприятливого для нього майнового результату, не приймаються до уваги як підстава для визнання договору недійсним, оскільки такі доводи не свідчать про те, що саме на момент укладення шлюбного договору його умови об`єктивно ставили позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Водночас як наявність підстав для визнання шлюбного договору недійсним, так і факт порушення або оспорювання суб`єктивного цивільного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, мають встановлюватися саме станом на момент вчинення оспорюваного правочину, що відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 та від 23 лютого 2023 року у справі № 369/2435/20.

При вирішення спору суд виходить з того, що категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», передбачена частиною четвертою статті 93 СК України, має оціночний характер і потребує доведення належними та допустимими доказами, тоді як сам собою факт того, що майно у період шлюбу реєструвалося на ім`я відповідача або позивача, не є достатнім доказом наявності такого становища та не свідчить про незаконність шлюбного договору.

Доводи позову про те, що укладення шлюбного договору відбулося під впливом психологічного тиску, морального примусу та за відсутності вільного волевиявлення позивача, суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.

Шлюбний договір від 21 січня 2021 року укладений сторонами у письмовій формі та нотаріально посвідчений. Перед посвідченням правочину нотаріус встановив особи сторін, перевірив їх цивільну дієздатність, з`ясував дійсне волевиявлення та роз`яснив правові наслідки укладення шлюбного договору, що прямо зафіксовано у договорі.

Зміст п. 17 та п.18 шлюбного договору свідчить, що сторони прямо та однозначно підтвердили: що жодна з них не поставлена цим договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище; що договір відповідає їхнім дійсним намірам, не є фіктивним чи удаваним правочином; що він укладається без застосування фізичного чи психічного тиску, без обману або приховування істотних обставин; що сторони однаково розуміють значення, умови договору, його правову природу та правові наслідки, а всі істотні умови договору є погодженими.

Наведені умови договору не мають формального характеру, а є результатом реалізації принципу свободи договору, закріпленого у статтях 6, 627 ЦК України, та підлягають оцінці судом у сукупності з іншими доказами. Саме собою подальше незадоволення однієї зі сторін наслідками виконання договору або зміна сімейних відносин не може свідчити про відсутність вільного волевиявлення на момент його укладення.

Посилання заявника на психологічний та моральний тиск з боку відповідача ґрунтуються виключно на його суб`єктивних поясненнях та не підтверджені належними і допустимими доказами у розумінні статей 76-81 ЦПК України. Доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених статтями 229-231 ЦК України (обман, насильство, погроза), або про істотне порушення свободи волевиявлення, матеріали справи не містять.

Крім того, положення п.15 та п.16 шлюбного договору, які передбачають можливість його зміни або розірвання за згодою сторін, а також у судовому порядку, додатково спростовують твердження про безальтернативність та примусовість правового становища позивача під час укладення договору.

За таких обставин суд доходить висновку, що доводи позову про психологічний тиск, моральний вплив та невільність волевиявлення є недоведеними, спростовуються змістом самого шлюбного договору, нотаріальним порядком його посвідчення та встановленими фактичними обставинами справи, а тому не можуть бути підставою для визнання оспорюваних умов договору недійсними.

Сам собою факт реєстрації майна на одного з подружжя, а також твердження про більший фінансовий внесок у його набуття, не є достатнім доказом того, що умови шлюбного договору ставлять іншу сторону у надзвичайно невигідне матеріальне становище у розумінні частини четвертої статті 93 СК України.

Суд виходить з того, що подані позивачем докази, а також твердження про її вклад у набутті майна в подальшому не доводять, що саме шлюбний договір, а не подальша реалізація сторонами своїх домовленостей, об`єктивно призвели до такого становища вже на момент укладення договору.

Доводи заявника про те, що все майно, набуте у період шлюбу, фактично реєструвалося на ім`я відповідача, суд оцінює крізь призму положень статті 97 СК України, яка допускає договірне визначення правового режиму майна подружжя, зокрема встановлення режиму особистої приватної власності залежно від факту набуття та реєстрації майна. Такі умови самі собою не свідчать про порушення частини п`ятої статті 93 СК України, оскільки не передбачають передання у власність нерухомого майна одному з подружжя, а лише визначають його правовий режим.

Щодо доводів про введення в оману.

Згідно ст. 103 СК України та ст. 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно із ч. 1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Як роз`яснено у п.п. 20, 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях особи, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто. відповідність договору імперативним нормам, а також, дотримання моральних засад суспільства.

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 30.01.2018 року у справі №756/7489/15-ц та у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 04.04.2018 року у справі №752/22220/16-ц.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Суд, оцінивши надані сторонами докази та, за результатами їх оцінки приходить до висновку про недоведеність заявлених позивачкою підстав недійсності шлюбного договору, та відмову в позові через неспростування ОСОБА_4 презумпції правомірності цього правочину.

Так, позивачка не довела належними та допустимими доказами, що є її процесуальним обов`язком згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України, що на час укладення оспорюваного шлюбного договору вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могли керувати ними.

При цьому суд звертає увагу на зміст підписаного позивачкою правочину, в якому вказано, що сторони у присутності нотаріуса підтвердили, що в них відсутні обставини, які примусили їх укласти цей договір на невигідних умовах, а також те, що вони отримали від нотаріуса усі роз`яснення стосовно укладеного договору і ніяких зауважень, доповнень до цього договору не мають; договір підписується ними добровільно, при здоровому розумі та ясній пам`яті, зміст статей законодавства, які зазначені в договорі їм відомі і зрозумілий; також сторони підтвердили, що цей договір вчиняється з відсутності впливу тяжкої обставини та обставин, що спонукають вчинити даний договір на вкрай невигідних умовах та він не є фіктивним та удаваним; у сторін відсутні будь-які заперечення щодо кожної з умов договору, вони однаково розуміють значення договору, умови та правові наслідки для кожної з сторін.

ОСОБА_4 власноручно підписала оспорюваний договір, зазначивши своє прізвище, ім`я та по-батькові, а приватний нотаріус ОСОБА_5 його посвідчила. Окрім договір позивачка мала змогу прочитати та оцінити (як вказувала, що вона пропонувала свій варіант, оскільки інший варіант договору їй був неприйнятний), а також на наступний день власноручно підписала договір. При цьому жодного повідомлення від позивачки про те, що вона не бачить або прохання прочитати текст договору вголос, не надходило.

Крім того, у своєму позові ОСОБА_4 вказувала, що все їх спільне життя, чоловік принижував її, катував, вчиняв психологічне та фізичне насильство. Таким діями, ввів її в оману та примусив підписати оспорюваний шлюбний договір. При вирішенні спору суд також враховує те, що за час зареєстрованого шлюбу між колишнім подружжям укладались договори щодо нерухомого майна. Але щодо укладених правочинів на її користь, позивачка жодним чином не коментує вчинення таких правочинів.

Так, зокрема за договорами дарування ОСОБА_2 було подаровано ОСОБА_4 (дружині) наступне майно (об`єкти нерухомості): Житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами під АДРЕСА_3 житловою площею 112, 2 кв. м. та загальною площею 430, 9 кв. м.; Земельну ділянку площею 1,1500 га. розташовану на території АДРЕСА_3 ; Земельну ділянку площею 0.3500 га, розташовану на території Київської області, Києво-Святошинський район, село Білогородка; Земельну ділянку площею 1.6635 га, розташовану за адресою: Вінницька область, Гайсинський район, Губницька сільська рада; Земельну ділянку площею 1.7000 га, розташовану за адресою: Вінницька область, Гайсинський район, Губницька сільська рада; Земельну ділянку площею 1.3538 га, розташовану за адресою: Вінницька область, Гайсинський район, Губницька сільська рада; Земельну ділянку площею 1.3539 га, розташовану за адресою: Вінницька область, Гайсинський район, Губницька сільська рада; Земельну ділянку площею 1.5170 га, розташовану за адресою: Вінницька область, Гайсинський район, Губницька сільська рада.

Крім того, зважаючи на укладені договори між сторонами, можна стверджувати, що ОСОБА_4 неодноразово перебувала в нотаріальних конторах для укладення різних правочинів. Будь-яких особливостей при укладенні шлюбного договору позивачка у позовні не навела. Стверджуючи, що вона надала нотаріусу простий і зрозумілий проект шлюбного договору, який був відхилений відповідачем, не надала його копію суду, не повідомила взагалі про знищення її проекту шлюбного договору, не проведений нею й аналіз умов її договору та підписаного нею шлюбного договору.

З огляду на викладене, встановивши, що умови шлюбного договору не ставлять позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, а позивач жодними доказами не довів, що умови шлюбного договору ставлять його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, введення її в оману, суд доходить до висновку про відсутність підстав для визнання недійсним укладеного між сторонами шлюбного договору.

Таким чином, з огляду на викладене вище, враховуючи норми діючого законодавства та надані сторонами докази, проаналізувавши встановлені обставини у справі, оцінивши надані в силу положень ст. 81 ЦПК України докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що жодних належних, достатніх та достовірних доказів, які б доводили викладені у позовній заяві твердження позивача, до позовної заяви не долучено та суду не надано, отже, твердження позивача ґрунтуються на припущеннях, відтак, не можуть бути прийняті судом як докази на підтвердження дійсних обставин справи, що свідчить про необґрунтованість та безпідставність заявлених позовних вимог, а відтак, задоволенню не підлягають.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення

Керуючись статтями 4, 10, 12, 13, 76-79, 81, 89, 247, 258, 259, 263-268, 273, 352, 354-355 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

Відмовити у задоволені позову за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Давидова Тетяна Миколаївна про визнання недійсним шлюбного договору.

Інформація:

Позивач: ОСОБА_4 , адреса проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , адреса проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Третя особа: приватний нотаріус Давидова Тетяна Миколаївна, адреса знаходження: 08140, Київська область, Бучанський район, с.Білогородка, вул.Лісна, 2а, каб.4.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 24 червня 2026 року.

СУДДЯ Наталія ПІНКЕВИЧ