Рішення від 21 червня 2026 р. у справі №461/8110/25 — Личаківський районний суд м. Львова

Справа №461/8110/25

Провадження №2/463/495/26

ЗАОЧНЕ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Мармаша В.Я.,

з участю секретаря судового засідання Цебрик Х.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі уряду російської федерації про відшкодування шкоди, -

в с т а н о в и в :

до Галицького районного суду м.Львова 03.10.2025 надійшла заява ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі уряду російської федерації про відшкодування шкоди, у якій просив стягнути з держави російська федерація в особі уряду російської федерації на користь ОСОБА_1 на відшкодування матеріальної шкоди 130 611,00 грн. та на відшкодування моральної шкоди 5 000 000,00 грн.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що відомим є те, що 24 лютого 2022 року російська федерація здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на території України, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 ЦПК України. рф своїми протиправним діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами.

Справа ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 09.10.2025 передана за підсудністю на розгляд до Личаківського районного суду м. Львова.

Ухвалою Личаківського районного суду міста Львова від 18.11.2025 прийнято позов до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено розгляд даного позову проводити за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою судді від 18.12.2025 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач в судове засідання не з`явився, подав клопотання відповідно до якого позов підтримує в повному обсязі, розгляд справи просить проводи у його відсутності та у випадку повторної неявки відповідача в судове засідання відносно ухвалення заочного рішення не заперечує.

Відповідач в судові засідання повторно не з`явився, хоча належним чином повідомлявся про час та місце їх проведення, про причини неявки суду не повідомив, відзиву на позов або клопотання про відкладення розгляду справи не подав.

За таких обставин, відповідно до ч. 4 ст. 223, ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд вважає за можливе провести судове засідання у відсутності сторін у справі та ухвалити заочне рішення на підставі доказів, які знаходяться в матеріалах справи.

У зв`язку з неявкою сторін відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, дослідивши та перевіривши усі обставини справи, суд приходить до наступного висновку.

Згідно приписів ч. 1 ст. 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» - права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Частиною 1 ст. 48 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Згідно п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною 1статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ч. 1ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За вимогами частини шостої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприятиме відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди Російською Федерацією.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до ст. 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Згідно статті 22 ЦК особа, якій завдано збитки у результаті порушення її цивільного права, має право на відшкодування.

Пунктами 8, 9 ч. 2 ст.16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Як вбачається з матеріалів позову, результатом збройної агресії особисто для позивача стала втрата належного йому майна і житла, підтримки та надії на повернення додому. До залишення окупованої російською федерацією території позивач був повноцінним членом суспільства мав налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте, з початком збройної агресії російської федерації проти України він був позбавлений таких можливостей.

Судом встановлено, що відповідно до Договору купівлі-продажу квартири укладеного 13.03.2020 року між гр. ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_3 , які іменуються як “ПРОДАВЦІ” з однієї сторони та ОСОБА_1 , який іменується як “ПОКУПЕЦЬ” з другої сторони, уклали договір про наступне: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 продали, а ОСОБА_1 купив належну ПРОДАВЦЯМ на праві спільної часткової власності трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно із звітом про оцінку майна №IN120320-001, виконаного 13.03.2020 року оцінювачем суб`єктом оціночної діяльності, фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (сертифікат №903/18 від 19.11.2018 року), вартість відчужуваної квартири складає 130 611 (сто тридцять тисяч шістсот одинадцять) гривень.

Даний Договір купівлі-продажу квартири посвідчений приватним нотаріусом Бахмутського міського нотаріального округу Донецької області Слєсарєвим В.В., та зареєстрований в реєстрі за №417.

Отже, на підставі вище вказаного Договору купівлі-продажу квартири позивач набув на неї право приватної власності та став єдиним власником, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13.03.2020 року №204061474.

Відповідно до Технічного паспорта на квартиру позивача, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , квартира посімейного, спільного заселення розташована на 2 поверсі 5 поверхового будинку та складається з: 3 кімнат жилою площею 39,9 кв.м., у тому числі: 1-а кімната 12,6 кв.м., 2-а кімната 8.6 кв.м., 3-я кімната 18.7 кв.м., кухня площею 10,8 кв.м., ванна кімната площею 2,7 кв.м., вбиральні (поєднаної) 1,0 кв.м., коридору: 5,2; 6,5;3,0 кв.м. Квартира обладнана балконом (терасою) 1,6 кв.м.

Загальновідомим є той факт, що відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан, і даний указ винесено у зв`язку з початком війни, яку російська федерація розпочала та здійснює на території незалежної держави Україна відносно громадян України.

Позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , що знаходиться в межах Бахмутської міської територіальної громади та відноситься до Переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні).

Як вбачається з матеріалів позову, до початку повномасштабного вторгнення позивач придбав вищевказану квартиру, власне в якій і проживав. Натомість, після початку повномасштабної війни на території України, зокрема бойових дій та постійних ракетних обстрілів на території Бахмутської міської територіальної громади, позивач був змушений покинути свій дім, та шукати більш безпечного місця для проживання. Фактичне місце проживання позивача як внутрішньо переміщеної особи є АДРЕСА_4 . Станом на сьогодні, квартира, яка належить позивачу на праві приватної власності внаслідок систематичних, безперервних обстрілів рф повністю зруйнована, і не підлягає відновленню. Процедури отримання компенсації за пошкодження рухомого майна на сьогодні Урядом не приймалось, що позбавляє надії на відшкодування в майбутньому та залишає свій жахливий відбиток на емоційному стані позивача. Таким чином, відповідачем протиправно позбавлено позивача можливості користуватися та розпоряджатися належним йому нерухомим майном в місті Бахмут.

Все вищезазначене викликало в позивача емоційно-вольові переживання, зокрема почуття приниження, роздратування, пригніченості, гніву, розпачу, неповноцінності, стану психологічного дискомфорту, що відобразилось у свідомості потерпілого, викликало негативні психічні наслідки та зумовило терміновий від`їзд з території міста Бахмут.

Беззаперечним є те, що у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, позивач як громадянин України, був позбавлений звичного ритму життя, факт збройної агресії проти України спричинив йому душевного болю, оскільки він був змушений переїхати місця проживання, яке з часу початку повномасштабної війни піддається ракетним та артилерійським обстрілам і до цього часу відноситься до переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій.

Крім того, особа яка отримала від держави Україна довідку ВПО є потерпілою, постраждалою особою, жертвою війні, яку здійснює російська федерація.

Враховуючи наведене, з урахуванням принципів розумності та справедливості, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, множинний характер порушень конституційних прав позивача, характер немайнових втрат, зокрема, тяжкість вимушених змін у його житті, час та зусилля, необхідні для можливості відновлення попереднього стану, позивач вважає, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 5 000 000,00 грн. та 130 611, 00 грн. матеріальної шкоди, що на його думку відповідає заподіяній йому моральній шкоді і буде достатнім для відновлення душевного стану та необхідним для відшкодування спричиненої матеріальної шкоди.

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу відшкодування шкоди, завданої збройною агресією російської федерації в Україні.

Стаття 28 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Стаття 1 Декларації про право на мир засвідчує, що кожен має право жити в мирі в умовах заохочення і захисту всіх прав людини і повної реалізації розвитку (резолюція 71/189, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 19 грудня 2016 року).

Отже, обов`язку держав утримуватися від збройної агресії кореспондує право людини на мир, яке є запорукою дотримання інших прав і свобод, гарантованих нормами Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових актів.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) наголосив, що в Україні як демократичній, правовій державі людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1, 3 Основного Закону України).

Суд враховує, що преамбула Статуту Організації Об`єднаних Націй визначає, що держави-учасниці ООН сповнені рішучості позбавити прийдешні покоління нещасть війни, проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди, об`єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 9 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24.10.2005 року, визначає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН.

Пункт 120 Резолюції нагадує про обов`язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини.

Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву.

Пункт 122 Резолюції підкреслює, що всі держави зобов`язані поважати права людини та основні свободи.

У ст. 30 Загальної декларації прав людини зазначено, що ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Пунктом 2 Будапештського меморандуму Російська Федерація взяла на себе зобов`язання разом зі Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії і Сполученими Штатами Америки утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно з Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 1 серпня 1975 року суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 1 серпня 1975 року, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.

Згідно з ст. 1 Закону України «Про оборону України» агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

В преамбулі Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», який визначає особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях України, Верховною Радою України, ґрунтуючись на Декларації про державний суверенітет України та Конституції України, підкреслено, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах міжнародно визнаного державного кордону є цілісною і недоторканною, Україна не визнає тимчасову окупацію Російською Федерацією частини її території, підтверджує своє невіддільне суверенне право на відновлення і збереження її територіальної цілісності в межах міжнародно визнаного державного кордону.

При цьому вказаний Закон прийнято, зокрема, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «;c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5 грудня 1994 року та істотно порушило чинний на момент початку збройної агресії Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року;

Констатовано, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року одним із наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України.

Взято до уваги Резолюцію Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Агресія проти України» A/RES/ES-11/1 від 2 березня 2022 року, якою визнається, що Росія вчинила агресію проти України, порушивши базові норми ООН, і якою від Російської Федерації вимагається припинити збройну агресію проти України, включаючи також деокупацію Криму та Донбасу, негайно, повністю та безумовно вивести всі свої збройні сили з території України в межах її міжнародно визнаних кордонів.

Також при прийнятті Закону враховано проміжне рішення Міжнародного суду Організації Об`єднаних Націй від 16 березня 2022 року у міждержавній справі України проти росії, відповідно до якого на найвищому юридичному рівні констатовано факт вторгнення Росії на територію України, та суд визначив, що рф має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.

Законом відзначено, що збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, а 24 лютого 2022 року переросла в повномасштабне збройне вторгнення на суверенну територію України.

Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію російської федерації проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» №2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

Ці факти встановлені у тому числі Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі №635/6172/17.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі №287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.

Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, судом беззаперечно встановлено вчинення російською федерацією військової агресії проти України та всіх її громадян, в тому числі позивача.

Статтею 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що датою початку тимчасової окупації російською федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року. Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими Російською Федерацією з 20 лютого 2014 року. Окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованим російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією Російської Федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України (вказаного Закону).

Згідно із ч.6 ст.5 вказаного Закону російська федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

При цьому відповідно до ч. 9 вказаної статті Закону відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію. Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.

Як зазначалось судом, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, та який наступними указами Президента України неодноразово продовжувався, та триває і на момент ухвалення судового рішення у цій справі.

Силові дії російської федерації, що тривають з лютого 2014 року є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року. Наслідком саме збройної агресії російської федерації відносно України є те, що на території України ведуться бойові дії та відбулася окупація частини території України.

За змістом ч. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII (2148-08) від 19 жовтня 1973 року) кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується: а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовою, адміністративною чи законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту; с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.

Таким чином, російська федерація є суб`єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме Російська Федерація є суб`єктом, на якого покладено обов`язок з відшкодування завданих цими діями збитків.

Суд також враховує, що російська федерація, здійснивши збройну агресію щодо України, окупувавши частину території України, порушила чисельну кількість міжнародних норм та правил, в тому числі норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 1 серпня 1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією.

Таким чином, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 59).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28 травня 1985 року, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001 року, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 55).

ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29 червня 2011 року, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17 липня 2012 року, § 60).

Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, застосування судового імунітету російської федерації у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, збройна агресія проти України, здійснена Російською Федерацією в порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні, з ініціативи Російської Федерації, виключають питання ввічливості та добрих відносин між країнами.

Це позбавляє застосування судового імунітету російської федерації, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети.

Російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації.

При цьому суд, вирішуючи питання судового імунітету іноземної держави (рф) в рамках даного судового провадження, застосовує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 8 червня 2022 року у справі № 490/9551/19, провадження № 61-19853св21. Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Таким чином держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду. Тому, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено російську федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії російської федерації, за позовом, поданим саме до цієї іноземної держави.

З урахуванням наведеного звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.

Згідно з ч.1 ст.49, 1 ст. 48, п. 3 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. До зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія. Суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема: іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Загальновідомим є той факт, що датою початку тимчасової окупації Російською Федерацією окремих територій України є 19 лютого 2014 року, а 24 лютого 2022 року Російська Федерація здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року воєнного стану на всій території України, а тому вказані обставини не підлягають доказуванню відповідно до положень ч. 3 ст. 82 ЦПК України.

З врахуванням вищенаведеного, суд вважає, що у результаті противоправних дій російської федерації позивачу завдана як матеріальна, так і моральна шкода.

Пунктами 8, 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Згідно ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Частиною 2 ст. 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені правилами ст. 1167 ЦК України, відповідно до яких моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15 грудня 2020 року в справі №752/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду в пункті 49 постанови від 1 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц вказала, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Як зазначалося вище, внаслідок противоправних дій російської федерації було знищено належну позивачу на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , вартість якої становить 130 611,00 грн, чим завдано позивачу збитків на вказану суму, які підлягають стягненню з відповідача.

Що стосується розміру відшкодування моральної шкоди, то суд зазначає, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді.

Разом з тим, з огляду на моральну зумовленість виникнення інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Також, Європейський суд з прав людини в пункті 37 рішення у справі «Недайборщ проти Російської Федерації» зазначив, що заявнику не може бути пред`явлено вимогу про надання будь-якого підтвердження моральної шкоди, яку він поніс, що означає, що при наявності встановленого факту порушення прав заявника моральна шкода наявна та констатується судом.

Беззаперечним є те, що у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, позивач як громадянин України був позбавлений звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями, став свідком того як російська військова техніка була застосована для обстрілів кварталів міста та українських військовослужбовців, що призвело до появи жертв серед цивільного населення, а також знищення його майна, змушений був пристосовуватися до нових життєвих умов, що мало істотний вплив на його психічний, фізичний та моральний стан.

Позивач оцінює завдану йому моральну шкоду у 5 000 000,00 грн і суд, з урахуванням вказаних позивачем і встановлених судом обставин, характеру спричиненої йому моральної шкоди, виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, приходить до висновку, що визначений позивачем розмір грошової компенсації моральної шкоди є пропорційним засадам справедливості та розумності.

Враховуючи характер душевних страждань, яких позивач зазнала у зв`язку зі збройною агресією російської федерації проти України, істотними порушеннями його конституційних прав, умисного характеру дій відповідача, суд, здійснюючи свою оцінку на основі справедливості, вважає розумним присудити позивачу в якості відшкодування моральної шкоди кошти в сумі 5 000 000,00 грн, що відповідатиме заподіяним позивачу моральним стражданням і буде достатнім та необхідним для відшкодування спричиненої шкоди та відновлення душевного стану.

Беручи до уваги наведене, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 130 611,00 грн на відшкодування завданої матеріальної шкоди та 5 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалюючи рішення у справі суд у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України вирішує питання судових витрат. Так згідно з ч. 1 вказаної статті Кодексу судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При цьому відповідно до ч. 6 даної статті якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так згідно з п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі – у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Відтак зважаючи на те, що позивач відповідно до вказаних вище положень звільнений від сплати судового збору, суд прийшов до переконання про задоволення позову, а тому з відповідача слід стягнути 15 140 (п`ятнадцять тисяч сто сорок) гривень 00 копійок на користь держави Україна.

Керуючись ст. 4, 5, 12, 13, 81, 259, 263-265, 268, 280-284, 289 ЦПК України, суд, –

у х в а л и в:

позов ОСОБА_1 до держави російська федерація в особі уряду російської федерації про відшкодування шкоди – задовольнити.

Стягнути з держави російська федерація в особі уряду російської федерації на користь ОСОБА_1 130 611,00 (сто тридцять тисяч шістсот одинадцять) грн відшкодування матеріальної шкоди та 5 000 000,00 (п`ять мільйонів) грн на відшкодування моральної шкоди, а всього 5 130 611,00 грн (п`ять мільйонів сто тридцять тисяч шістсот одинадцять гривень).

Стягнути з російської федерації в особі уряду російської федерації на користь держави 15 140,00 (п`ятнадцять тисяч сто сорок) гривень судового збору.

Текст рішення складено та підписано суддею 22.06.2026.

Заочне рішення може бути переглянуте за письмовою заявою відповідача, яка подається до суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повне найменування (ім`я) учасників справи та їх місце проживання (місцезнаходження):

позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_5 ;

відповідач: російська федерація в особі Міністерства юстиції рф, 119991, м. Москва, вул. Житня, 14 будівля 1.

Суддя: Мармаш В. Я.